Лествичне право

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Лествичне пра́во, або сеньйорат (дав.-рус. лѣствичное право, лѣствичныи порѧдъкъ; лат. Agnatic seniority, seniorat) — система наслідування престолу, згідно з якою престол передавався від старшого брата до молодшого, а потім їхнім синам.

Система наслідування[ред. | ред. код]

Агнатичне старшинство (сеньйорат) є патрилінеальним принципом успадкування, де порядок спадкоємства престолу віддає перевагу молодшому братові монарха над синами монарха. Діти монархів (наступне покоління) посідають престол лише після того, як усі чоловіки попереднього покоління вичерпані. Агнатичне старшинство по суті виключає жінок династії та їхніх нащадків з черги спадкоємства.

Протилежною сеньйорату є агнатична прімогенітура - право первородства, де старший син монарха стояв вище в праві престолонаслідування, ніж молодші брати монарха.

В спадкових монархіях, в більш давні часи, сеньйорат був набагато більш поширеним принципом порядку спадкоємства, за агнатичну прімогенітуру. В середні віки, після доби феодальної розробленості, поступово всі монархії перейшли на принцип первородного спадкоємства престолу.

У послідовності престолонаслідування, заснованої на ротації (близької до сеньйорату), всі представники династії чоловічої статі мали право на престол, в принципі. Проте це призводило до ситуацій, коли не було чіткого правила для визначення того, хто є наступним монархом.

Брати, що змінювали на престолі один одного, швидко, особливо в наступних поколіннях, вступали в конфлікти й суперечки між собою, що призводило до послаблення династій і цілих держав.

Коли одна гілка спадкоємців отримувала достатній контроль над іншими (часто силою), інші гілки намагались встановити рівновагу (відновити принцип ротації), або відбувалось розділення країн (князівств) на більш дрібні уділи.

Правонаступництво, засноване на агнатичному старшинстві (сеньйораті або ротації), часто обмежувалось правителями, які були синами попереднього правлячого монарха, що викликало спротив молодших братів цього монарха.

Русь[ред. | ред. код]

Таке наслідування княжого престолу було поширене в Київській Русі. Всі князі Рюриковичі вважалися братами (родичами) та співвласниками всієї країни. Тому старший в роду сидів в Києві, наступні за значенням у менших містах. Жінки до спадкоємства не допускалися. Княжили в такому порядку:

  • Старший брат
  • Молодші брати по порядку
  • Сини старшого брата (за старшинством)
  • Сини наступних братів (за старшинством)
  • Онуки, правнуки в тій же послідовності і т. д.

У міру зміни головного князя всі інші переїжджали за старшинством з міста в місто. Такий же родовий порядок зберігався і всередині окремих князівств, на які розпадалася Київська Русь. Порядок цей допомагав зберігати єдність країни, але був незручний в силу постійних переїздів князів з дружинами з міста в місто. Крім того, старші племінники часто сварилися з молодшими дядьками, що вело до міжусобиць.

Ті з нащадків, чиї батьки не встигли побувати на великому князюванні, позбавлялися права на чергу (ставали ізгоями), отримували від старших князів уділи в кормління, стаючи їх намісниками, або осідали в наділі, який обіймав їх батько на момент своєї смерті. Крім інституту ізгойства, були й інші особливості родового порядку спадкування, що з'явилися з розгалуженням роду Рюриковичів та початком внутрішньодинастичних шлюбів в епоху правління Володимира Мономаха.

Зокрема, С. М. Соловйов вважав, що чоловіки старших сестер мали перевагу перед молодшими братами, приводячи в приклад Всеволода Ольговича, одруженого з донькою Мстислава Великого, в порівнянні з Ізяславом Мстиславичем. У строгій відповідності з родовим порядком спадкування Всеволод був ізгоєм для Києва, хоча його дід Святослав Ярославич був старшим братом діда Мстислава — Всеволода Ярославича. Були й інші приклади того, що спадкоємці по жіночій лінії могли претендувати на престол: по Йоакимівському літопису[ru], Рюрик був онуком Гостомисла через дочку; Ізяслав Володимирович разом з потомством осів в Полоцькому князівстві як онук Рогволода; сини Ігоря Святославича Новгород-Сіверського і Мстислава Ростиславича Новгородського претендували на галицький престол, так як по матері були (за однією з версій) онуками Ярослава Осмомисла, королевич Андрій Угорський був одружений з дочкою Мстислава Удатного, Михайло Всеволодович був одружений з дочкою Романа Мстиславича, тож Ростислав Михайлович доводився Роману онуком; Федір Ростиславич був одружений з дочкою Василя Всеволодовича Ярославського[ru], по смерті якого посів ярославський престол; Юрій II Болеслав був племінником від сестри останнім Романовичам — Льву та Андрію Юрійовичам.

Згодом Всеволодовичі чернігівські (і самі кияни) визнавали переважне право на київський престол тільки за найстаршою лінією Ізяславича (виключаючи Ярослава Ізяславича, Інгвар Ярославича), що є елементом прімогенітури. Однак, лише з XIII століттяа спостерігається зміна родового порядку престолонаслідування, в першу чергу, в Галицько-Волинському князівстві. На зміну приходить удільний порядок володіння, що характеризується припиненням переміщення князів з міста в місто (тобто утворенням особистого уділу) і можливістю передачі володіння старшому синові.

Див. також[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Ключевский В. О.Курс русской истории. Лекция 18.
  • Соловьев С. М.История России с древнейших времен.
  • Каратаев М.Русь и Орда (том первый, часть третья, глава 27)
  • Maine, Henry Sumner (1891). Dissertations on Early Law and Custom. J. Murray. pp. 145–6. ISBN 978-0-405-06522-4.

Посилання[ред. | ред. код]