Лещенко Микола Ничипорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Микола Ничипорович Лещенко
Leschenko M N.jpg
Народився 11 лютого 1911(1911-02-11)
Бурчак
Помер 9 лютого 1991(1991-02-09) (79 років)
Київ
Громадянство СРСР СРСР
Національність українець
Діяльність історик
Відомий завдяки історія України
Alma mater Одеський університет
Науковий ступінь доктор історичних наук
Відомі учні Волощенко Аза Кирилівна
Заклад Інститут історії АН УРСР
Партія КПРС
Нагороди Державна премія України в галузі науки і техніки
Звання старший науковий співробітник

Микола Ничипорович Лещенко (11 лютого 1911, Бурчак — 9 лютого 1991, Київ) — український радянський історик, дослідник історії України 2-ї половини 19 — початку 20 століття, історії міжнаціональних зв'язків. Старший науковий співробітник1951 року), доктор історичних наук1960 року). Лауреат Державної премії УРСР в галузі науки і техніки (1980; за восьмитомну працю «Історія Української РСР», томи 3—4, 1978)[1].

Біографія[ред. | ред. код]

Народився 11 лютого 1911 року в селі Бурчаку (нині Михайлівського району Запорізької області) в селянській родині. Закінчив історичний факультет Одеського університету.

Від 1933 року служив у Червоній армії: спочатку — курсантом, потім — командиром танка, згодом став викладачем у гарнізонній партійній школі при політичному відділі спеціальних військ Київського гарнізону (читав курси історії СРСР, основ марксизму-ленінізму, з досвіду партійно-політичної роботи в РСЧА). У 19391941 роках заочно навчався у Військово-політичній академії імені В.Леніна. Учасник німецько-радянської війни, після поранення залишився інвалідом.

Від 1945 року — викладач основ марксизму-ленінізму Київського університету, з 1949 року — старший науковий співробітник відділу історії капіталізму Інституту історії АН УРСР. У 1949 році захистив кандидатську дисертацію на тему: «Селянський рух на Правобережній Україні в період революції 1905–1907 рр.»; з 1951 року — завідувач відділу історіографії та фондів і тимчасово виконувач обов'язків заступника директора Інституту історії АН УРСР з наукової роботи, з 1953 року — завідувач відділом історіографії інституту, з 1955 року — старший науковий співробітник інституту.

У 1960 році захистив докторську дисертацію на тему: «Селянський рух в Україні у зв'язку з проведенням реформи 1861 р.». Від 1975 року — старший науковий співробітник, виконувач обов'язків завідувача новоствореного відділу історії дружби народів, з 1984 року — старший науковий співробітник-консультант, з 1986 року — на пенсії. Помер у Києві 9 лютого 1991 року.

Наукова діяльність[ред. | ред. код]

Написав близько 300 праць, у тому числі 6 монографій, 12 розділів у колективних виданнях і навчальних посібниках. Серед них:

  • «Селянський рух на Правобережній Україні в період революції 1905–1907 рр.» (Київ, 1955);
  • «Крестьянское движение на Украине в связи с проведением реформы 1861 г. (60-е гг. XII ст.)» (Київ, 1959);
  • «Історія Української РСР», том 1 (Київ, 1967);
  • «Класова боротьба в українському селі в епоху домонополістичного капіталізму» (Київ, 1970);
  • «Українське село в революції 1905–1907 рр.» (Київ, 1977) та інші.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]