Литвин Володимир Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Володимир Михайлович Литвин
Володимир Михайлович Литвин

Час на посаді:
9 грудня 2008 — 12 грудня 2012
Президент   Віктор Ющенко
Віктор Янукович
Попередник Олександр Лавринович (в.о.)
Арсеній Яценюк
Наступник Володимир Рибак

Час на посаді:
28 травня 2002 — 25 травня 2006
Президент Леонід Кучма
Віктор Ющенко
Попередник Іван Плющ
Наступник Олександр Мороз

Час на посаді:
22 листопада 1999 — травень 2002
Президент Леонід Кучма
Попередник Білоблоцький Микола Петрович
Наступник Зінченко Олександр Олексійович

Народився 28 квітня 1956(1956-04-28) (60 років)
Слобода-Романівська,
Житомирська область,
Українська РСР,
СРСР СРСР
Політична партія Народна партія
Особистий підпис Підпис Литвин В.М..jpg
Нагороди
Герой України (орден Держави)
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден Дружби
Заслужений діяч науки і техніки України Державна премія України в галузі науки і техніки

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Commons-logo.svg Медіафайли у Вікісховищі

Україна Народний депутат України
4-го скликання
За єдину Україну! 14 травня 2002 25 травня 2006
6-го скликання
Блок Литвина 23 листопада 2007 6 грудня 2012
7-го скликання
Народна партія 12 грудня 2012

Литви́н Володи́мир Миха́йлович (нар. 28 квітня 1956, село Слобода-Романівська Новоград-Волинського району Житомирської області) — український політик, голова Адміністрації Президента (1999–2002), голова Верховної Ради України у 2002 — 2006 роках та з 9 грудня 2008 року до 6 грудня 2012, доктор історичних наук, професор, дійсний член Національної академії наук України.

Голова Народної партії (з 2004). Герой України (2004).

Учасник подій навколо Помаранчевої революції (2004)[1]. Скандально відомий через звинувачення у причетності до справи Гонгадзе та «касетного скандалу», участь у ратифікації Харківських угод з Російською Федерацією (2010), прийнятті Закону про засади державної мовної політики (2012), «диктаторських законів» (2014). Декілька разів був об'єктом звинувачень у науковому та публіцистичному плагіаті. Входить до складу наукової ради Українського історичного журналу.

Біографічні відомості[ред.ред. код]

Народився 28 квітня 1956 року в селі Слобода-Романівська Новоград-Волинського району Житомирської області в селянській родині.

У 1973 вступив на історичний факультет Київського університету. Після закінчення навчання у 1978 був аспірантом, а пізніше викладачем.

У 1978 — 1986 рр. працював у Київському державному університеті імені Тараса Шевченка — старшим методистом учбового відділу ректорату, помічником ректора, старшим викладачем історичного факультету.

У 1984 захистив кандидатську дисертацію на тему «Діяльність Комуністичної партії України з вдосконалення підготовки викладачів суспільних дисциплін (1966–1975 рр.)»[2].

У 1986–1989 роках — начальник Управління Міністерства вищої і середньої спеціальної освіти УРСР.

З січня 1989 по вересень 1991 року — відповідальний працівник ЦК Компартії України: лектор, консультант, помічник секретаря ЦК Компартії України.[3]

Від вересня 1991 до липня 1994 року — доцент і докторант історичного факультету Київського державного університету імені Тараса Шевченка. У 19911994 рр. працював двірником, а також сторожем разом з Адамом Мартинюком.[4]

З липня 1994 по квітень 2002 року працював в Адміністрації Президента України — помічником Президента України, заступником Глави Адміністрації Президента України, Першим помічником Президента України. З листопаду 1999 року — Глава Адміністрації Президента України.[5] З серпня 1994 року за пропозицією Олександра Разумкова Литвин став помічником Президента Леоніда Кучми з питань внутрішньої політики.[4]

У 1995 захистив дисертацію на ступінь доктора історичних наук за власною книгою «Політична арена України: особи та виконавці» в якості під назвою «Політична арена України: дійові особи та виконавці (Суспільно-політичний розвиток України у другій половині 90-их років)». З 1997 року є член-кореспондентом Національної академії наук України. З 2003 року — дійсний член НАНУ.

Почесний доктор Харківського національного університету внутрішніх справ (2009)[6].

У 2002–2006 роках — народний депутат України, Голова Верховної Ради України.

З травня 2006 по травень 2009 року — віце-президент Національної академії наук України. З вересня 2006 року — завідувач кафедри Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

У вересні 2007 року обраний народним депутатом України, а в грудні 2008 року — Головою Верховної Ради України.

Під час виступу у Верховній Раді України

З 2012 по 2014 рр. — народний депутат України VII скликання. Голова Ком-ту з питань національної безпеки і оборони.[7]

З 2014 року — народний депутат України VIII скликання.

Політична діяльність[ред.ред. код]

Голова Адміністрації Президента[ред.ред. код]

З листопада 1995 р. — заступник глави президентської Адміністрації, з вересня 1996 р. — перший помічник Президента України, з листопада 1999 року до квітня 2002 року — очолював Адміністрацію Президента України.

У 2002 році обраний народним депутатом за списком блоку «За єдину Україну!» (№ 1 у виборчому списку), 28 травня 2002 року обраний головою Верховної Ради України.

У цей час очолював ТСК з питань моніторингу реалізації законодавства про вибори Президента України (2004).

Відіграв важливу роль під час Помаранчевої революції. З цього приводу президент Польщі Олександр Квасневський сказав:

« …Принципова позиція українського парламенту і особисто Володимира Литвина допомогла конфліктуючим сторонам «конституційно вийти з кризи.»[8]  »

У червні 2004 року став лідером Народної аграрної партії. Згодом, за ініціативою Литвина, НАПУ отримала назву Народна партія. На виборах 2006 року «народники» здобули трохи більше 2% голосів і до парламенту не потрапили.

Повернення Литвина у велику політику[ред.ред. код]

Підтримка Володимира Литвина на виборах Президента України 2010
Реклама Володимира Литвина під час виборів Президента України, Київ, 2009

Після поразки на виборах 2006, Литвин, як він сам сказав, повертається до наукової діяльності[9], пише книжки. У той же час, внаслідок політичної кризи в Україні 2007, він частіше з'являється у ЗМІ, а передвиборну кампанію проводить під гаслом «Країні потрібен Литвин!». Барви кампанії змінюються з зелено-миротворчих до агресивно-їдко-жовтих. Блок Литвина долає виборну планку.

9 грудня 2008 року обраний Головою Верховної Ради VI скликання. За таке рішення проголосували 244 народні депутати з 422 зареєстрованих у залі[10].

У першому турі президентських виборів 17 січня 2010 Володимир Литвин отримав 2,35% голосів. Найбільшу підтримку Литвин здобув в Рівненській області (7,1%) i Житомирськiй областi (7,0%).

27 квітня 2010 року (як і решта «Блоку Литвина») голосував за ратифікацію Харківських угод.

4 липня 2012 року подав у відставку після прийняття Верховною радою контроверсійного закону «Про засади державної мовної політики», хоча парламентська фракція очолюваної ним «Народної партії» підтримала закон майже в повному складі[11]. Однак вже 31 липня підписав мовний законопроект посилаючись на «безвихідь».[12]

На виборах до Верховної ради 2012 року обраний народним депутатом від округу № 65[13]. Голова Комітету Верховної ради з питань національної безпеки і оборони. 16 січня 2014 року проголосував за сумнозвісні закони про диктатуру, але згодом просив вважати свій голос недійсним[14], підтримав Постанову про засудження застосування насильства, що призвело до загибелі мирних громадян України[15], та підтримав Постанову про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень[16].

З 27 листопада 2014 року Народний депутат України 8-го скликання.

Скандали[ред.ред. код]

Звинувачення у плагіаті[ред.ред. код]

19 січня 2002 р. Володимир Литвин опублікував у газеті «Факты и комментарии» статтю «Громадянське суспільство. Подумаємо ще раз». За кілька днів журналісти встановили, що ця стаття є фактично дослівним перекладом роботи «Civil Society» американського політолога Томаса Каротерса, написаної ще 1999 р. для журналу «Foreign Policy»[17][18].

Вже 1 лютого Литвин визнав, що статтю писав не сам. Звинувачення у плагіаті відкинув. Натомість сказав, що опублікував реферат статті американця. Втім, журналісти Української правди відмітили, що посилань на оригінал статті, істотних скорочень, притаманних реферату, в статті Литвина порівняно зі статтею Каротерса не виявлено.[19] Пізніше Литвин заявив, що Каротерс не має до нього претензій, але Каротерс спростував цю заяву.[20]

Сам він згодом згадував про цей інцидент так, що будучи лідером блоку «За єдину Україну!» «Штаб рекомендував мені людей, які підготували від мого імені публікацію. Я її подивився, підправив. Вона вийшла. Через кілька днів у іншому виданні з'явилася стаття, в якій мене звинуватили в плагіаті. Я намагався захищатися, говорив, що це загальноприйнята практика у передвиборчій кампанії. Переконував: невже я через двох сторінок тексту свідомо пішов би на те, щоб в період передвиборної кампанії „передирати“ публікацію? Якби я хотів привласнити чужу роботу, я б її змінив до невпізнання. Проте мені досі про це нагадують. Це був досить потужний удар по мені, по моїй репутації вченого».[4]

2006 р. за авторства Володимира Михайловича вийшла тритомна «Історія України». Майже половина першого тому, 432 сторінки, повторювала зміст наукових робіт українських істориків Наталі Яковенко й Олексія Толочка[21].

За даними газети «2000» 2008 р. на форумі «Європа — Україна» Литвин виступив з промовою, деякі частини якої майже дослівно збігалися з текстом інтерв'ю «Новый кризис опаснее чумы и мировой войны» російського професора Сергія Капіци, опублікованого 12 лютого 2008 р. у виданні «Известия». При цьому, жодного разу про росіянина український політик не згадав.[22]

Звинувачення у причетності до справи Георгія Ґонґадзе[ред.ред. код]

17 січня 2006 Деснянський районний суд Києва задовольнив позов голови Верховної Ради Володимира Литвина до колишнього майора президентської охорони Миколи Мельниченка про захист честі і гідності. Суд зобов'язав Мельниченка у 15-денний термін на прес-конференції спростувати поширену ним інформацію і вибачиться перед Литвином за завдану моральну шкоду.[23][24] У 2011 році Володимир Литвин знову звернувся до суду із проханням зобов'язати М.Мельниченка спростувати на прес-конференції для засобів масової інформації поширену ним неправдиву інформацію про його, начебто, причетність до справи Георгія Гонгадзе, а також публічно вибачитися за завданий моральний збиток.[25] Володимир Литвин є однією з осіб, яку підозрюють у причетності до справи Георгія Ґонґадзе. Закиди щодо цього неодноразово лунали від колишнього майора президентської охорони Миколи Мельниченка[26], генерала МВС Олексія Пукача[27], колишнього депутата Олександра Мороза[28] та інших.

Закон «Про засади державної мовної політики»[ред.ред. код]

3 липня 2012 року у Верховній Раді України з порушеннями прийняли Закон «Про засади державної мовної політики» у другому читанні. Володимир Литвин як спікер парламенту після голосування пообіцяв, що не підписуватиме документ[29]. Однак 31 липня він порушив свою обіцянку і підписав законопроект[30], який згодом набув чинності. Ці події стали причиною різкої критики політика з боку громадськості. Зокрема активісти кампанії «Займіться ділом, а не язиком!», ще у травні попередивши Литвина про можливі наслідки для нього у разі голосування фракції Народної партії та підписання Литвиним як спікером документу[31], почали проти політика поширення листівок у рамках кампанії «Помста за розкол країни». Під час двох антиагітаційних поїздок 18 червня та 25—26 серпня активістам перешкоджали та на них нападали невідомі, міліція, місцеві чиновники, молодики, що належать до організацій, пов'язаних з Володимиром Литвиним[32][33][34]. Найвідомішим став напад брата Петра Литвина на ринку у Новоград-Волинському[35], після якого Володимир Литвин заявив, що ще більше «заповажав» свого брата.[36]

Родина[ред.ред. код]

Син: Іван Литвин (25 р.) — співвласник кондитерської корпорації «Рошен», кандидат в народні депутати в 66 виборчому окрузі.[37][38], одружений з Тетяною Деркач[39].

Брати:

Праці[ред.ред. код]

Автор понад 430[40] наукових праць і книжок, зокрема —

  • «Політична арена України: особи та виконавці» (1994 р.),
  • «Украина: политика, политики, власть» (1997 р.),
  • «Україна на межі тисячоліть (1991–2000)» (2000 р.),
  • «Україна: досвід та проблеми державотворення (90-і роки ХХ ст.)» (2001 р.),
  • «Україна: хроніка поступу (1991–2001)» (2001 р.),
  • «Вимір історією» (2002 р.),
  • «Тисяча років сусідства і взаємодії» (2002 р.).

Нагороди[ред.ред. код]

Закордонні візити[ред.ред. код]

У культурі[ред.ред. код]

Володимир Литвин став прототипом персонажу Пана Листвина в українському мультсеріалі Казкова Русь.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Володимира Литвина називали головним миротворцем помаранчевої революції. 
  2. Вісник НАН України, 2006, № 4
  3. Литвин Владимир. Процитовано 2015-09-24. 
  4. а б Литвин рассказал, чем зарабатывал на жизнь в голодных 90-ых(рос.)
  5. Литвин Владимир. Процитовано 2015-09-24. 
  6. В. Литвин став почесним доктором Харківського національного університету внутрішніх справ (рос.)
  7. Довідка: Литвин Володимир Михайлович. dovidka.com.ua. Процитовано 2015-09-24. 
  8. Для тех, кто стоял на сцене майдана, годовщина «оранжевой» революции стала, к сожалению, лишь.... fakty.ua. Процитовано 2015-10-15. 
  9. Литвин повертається в науку. Львівська газета. 10.5.2006. Процитовано 9.12.2008. 
  10. Литвин — спікер. УНІАН. 9.12.2008. Процитовано 9.12.2008. 
  11. Литвин оголосив про відставку. Українська правда (uk). 4 липня 2012. Процитовано 2012-07-04. 
  12. Литвин пожалівся на «безвихідь» і підписав «мовний» закон — Голос Америки, 31.07.2012.
  13. Результати голосування по одномандатному виборчому округу № 65 // Офіційний сайт ЦВК
  14. Результати поіменного голосування за проект Закону про внесення змін до Закону України «Про судоустрій і статус суддів» та процесуальних законів щодо додаткових заходів захисту безпеки громадян (№ 3879) — за основу і в цілому
  15. Поіменне голосування про прийняття в цілому проекту Постанови про засудження застосування насильства, що призвело до загибелі мирних громадян України (№4158). 
  16. [url=http://w1.c1.rada.gov.ua/pls/radan_gs09/ns_golos?g_id=3816 Поіменне голосування про проект Постанови про самоусунення Президента України від виконання конституційних повноважень (№ 4193) — за основу та в цілому]
  17. Автора!!! (інтерв’ю з Томасом Карозерсом). Дзеркало тижня, №4 (379), 2-8 лютого 2002. Процитовано 18.9.2007. 
  18. Саша Волкова, Лілія Уліткіна, Влад Михненко. Литвин — краде по дрібницях. Поки що лише статті. Українська правда, 25.01.2002
  19. Литвин офіційно зізнався у плагіаті. Українська правда, 01 лютого 2002
  20. Люба Шара. Каротерс знову спіймав Литвина на брехні. Юстас Алексу: люди вашої професії горять на дрібницях. Українська правда, 26 лютого 2002
  21. П'ятеро політиків, яких звинувачували в плагіаті
  22. Олексій Гарань. Плагіатор — моральний авторитет для Академії наук, Інтера, ДТ? Блоги УП, 03 квітня 2008
  23. [1]
  24. [2]
  25. [3]
  26. Роль В. Литвина у вбивстві Г. Гонгадзе. lytvyn.net. 10.02.2012. Процитовано 9.01.2012. 
  27. Пукач настаивает на причастности Кучмы и Литвина к убийству Гонгадзе. УНІАН, 12.01.2015
  28. Мороз: Литвин має безпосереднє відношення до вбивства Гонгадзе. Українська правда, 10 грудня 2009
  29. Литвин не підпише мовного закону — iPress.ua
  30. Литвин підписав мовний закон — Українська правда
  31. Громадські активісти — Партії Регіонів: Ви нам російську, а ми вам пониження рейтингів — Сайт «Майдан»
  32. В Новоград-Волинському міліція збирається затримати активістів Громадянського руху «Відсіч» за поширення листівок проти Литвина — Сайт «Майдан»
  33. Кампанія «Помста за розкол країни» оголошує мобілізацію добровольців для поїздки на округ Литвина — Сайт «Майдан»
  34. Активістів побили за листівки проти Литвина, а потім ще й у міліції — Українська правда
  35. Напад на захисників мови очолював особисто брат Литвина — Відсіч — Експрес
  36. Литвин «заповажав» брата, який побив активістів на Житомирщині — Українська Правда
  37. 25-летний сын Литвина вместе с отцом идет в депутаты
  38. 25-летний сын экс-спикера Литвина вместе с папой идет в депутаты (рос.)
  39. Деркач и Литвин ждут внука (рос.)
  40. В. М. Литвин Профіль на UBR
  41. Указ Президента України № 1459/2004 від 9 грудня 2004 року «Про присвоєння В. Литвину звання Герой України»
  42. Указ Президента України № 510/2011 від 28 квітня 2011 року «Про нагородження В. Литвина орденом князя Ярослава Мудрого»
  43. Указ Президента України № 1312/98 від 26 листопада 1998 року «Про відзначення нагородами України працівників Національної академії наук України»
  44. Указ Президента України № 1513/99 від 1 грудня 1999 року «Про присудження Державних премій України в галузі науки і техніки 1999 року»
  45. Голову Верховної Ради України Володимира Литвина нагороджено Орденом дружби // Офіційний сайт Верховної Ради України, 16.05.2011

Посилання[ред.ред. код]

Попередник: Голова Верховної Ради України
9 грудня 20086 грудня 2012
Наступник:
Олександр Лавринович Володимир Рибак
Попередник: Голова Верховної Ради України
28 травня 200225 травня 2006
Наступник:
Іван Плющ Олександр Мороз