Лозинський Михайло Михайлович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лозинський Михайло Михайлович
Lozinsky M M.jpg
Народився 30 червня 1880(1880-06-30)
с. Бабине (Бабин-Зарічний), Калуський повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина Австро-Угорщина
Помер 3 листопада 1937(1937-11-03) (57 років)
РРФСР, СРСР СРСР
Громадянство Австро-Угорщина Австро-УгорщинаЗУНР ЗУНР
Національність українець
Діяльність журналіст, дипломат і театральний критик
Alma mater Львівський національний університет імені Івана Франка

Миха́йло Миха́йлович Лози́нський (псевдоніми, криптоніми: Закордонний, М. Л., М. М., Л-кий, М. та інші[1]; 30 червня[1] 1880, с. Бабин-Зарічний, Калуський район, Івано-Франківська область — 3 листопада 1937, розстрільний полігон НКВД СРСР, урочище Сандармох, нині Медвеж'єгорський район, Республіка Карелія, РФ) — український публіцист, політичний діяч, дипломат, правознавець, біографіст, літературознавець, перекладач, театральний критик.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився у с. Бабине (Калуський повіт, Королівство Галичини і Володимирії, Австро-Угорщина).

У 1893 його віддали до Станиславівської бурси, де провчився 5,5 років.

1899 — приїхав до Львова, щоби закінчити навчання у Львівській академічній гімназії.

1897 — почав друкувати статті в пресі (зокрема, від 1899 — театрально-критичного характеру).

Після закінчення академічної гімназії (1900) вчився на правничому відділі Львівського університету, проте вже у вересні 1901 перенісся до Відня, згодом до Цюриху.

Час, проведений у Львові, вирізняється великою увагою автора до українського театру, до стану театральної критики та драматургії на Галичині. Під впливом театральних вражень Станиславова та Львова М.Лозинський навіть напише окремий цикл поезій «У театрі» в єдиній своїй поетичній збірці «Любов-туга». М.Лозинський також писав рецензії на драматичні твори, зокрема на драму Антона Крушельницького «Семчишини». Він також був першим біографом життя та творчості дружини Антона Крушельницького Марії Слободи-Крушельницької (1935—1976).

У Відні зустрів свою майбутню дружину Марію Рафаїлівну Таратуту, студентку медичного університету й сестру запеклого більшовика Віктора Таратути. Приблизно в першій половині 1902 року Михайло одружився з Марією в Цюриху. Невдовзі став відомим у міжнародному соціалістичному русі як прибічник анархо-комунізму школи Бакуніна-Кропоткіна, проте з яскравим українським національним забарвленням. 1903 року Марія Рафаїлівна покинула університет, вони втрьох із сином Романом повернулися спочатку до Відня, згодом до Львова.

До 1906 в сім'ї Лозинських народилось 4 дітей — троє синів і донька.

У 1906 окремим виданням побачила світ праця М. Лозинського «Маркс-Енгельс-Лібкнехт про відбудованє Польщі» (написана у зв'язку з певними заявами відомого галицького соціал-демократа М.Ганкевича, який, розмірковуючи про відродження етнографічної Польщі й етнографічної України, посилався на К. Маркса і Ф. Енгельса. Особливо гострій критиці Лозинський піддав положення концепції Ф. Енгельса про «великі історичні народи» та «народності», де останні повинні вмирати на користь «великих історичних народів»[2].

На початку 1907 вперше потрапив до Києва і жив там протягом лютого-березня, працюючи в редакції газети «Рада». З того часу починаються його регулярні відвідини української столиці, а також Одеси, Харкова, Варшави, Вільна, Москви, Санкт-Петербургу.

Приблизно 1914 року здобув ступінь доктора права у Віденському університеті.

1914—1917 — брав активну участь у діяльності «Союзу визволення України» (СВУ) у Відні, зокрема, друкував свої праці у «Вістнику СВУ». Його «Галичина в життю України» на початку 1916 вийшла окремою брошурою у Відні (коштом СВУ)[3].

Обраний до Української Національної Ради ЗУНР, у лютому 1919 він як член делегації брав участь у переговорах з місією Антанти, очоленою французьким генералом Бертелемі, а також у діяльності української делегації на Паризькій мирній конференції. Від березня того ж року М.Лозинський працював заступником державного секретаря (міністра) закордонних справ Західної області УНР.

У 1921—1927 — професор міжнародного права й історії української політичної думки Українського Вільного Університету (у Відні та Празі).

Радянський період[ред.ред. код]

У вересні 1927 року з дозволу радянського уряду переїхав до УСРР, очолював кафедру права в Інституті народного господарства у Харкові (1928—1930), також займав посаду у Харківському інституті марксизму. Нарівні з викладацькою роботою професор активно працював як науковець, друкував у радянській періодиці огляди поточних подій міжнародного життя.

За обвинуваченням у належності до Української Військової організації Лозинського було заарештовано 21 березня 1930 року, у вересні судова трійка при колегії ДПУ УСРР засудила його до 10 років виправно-трудових таборів, і 10 грудня 1933 професора етапували на Соловки.

Постановою окремої трійки Управління НКВД СРСР по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 отримав найвищу кару (розстріл). Вивезений із Соловків з великим етапом в'язнів СЛОН і страчений 3 листопада 1937 в урочищі Сандармох біля Медвеж'єгорська (нині Республіка Карелія, РФ)[4]. Дані про те, що М.Лозинський помер на засланні на Північному Уралі[1]), архівними документами не підтверджені.

Клопотанням директора Інституту суспільних наук АН УРСР Івана Крип'якевича (1956) щодо реабілітації М.Лозинського було ініційовано процес перегляду його справи. Додатковим стимулом до перегляду справи стала заява 82-річної Марії Рафаїлівни, надіслана з Караганди на ім'я Генерального прокурора СРСР Р. А. Руденка.

Ухвалою Військового трибуналу КВО від 24 серпня 1957 постанови «трійок» при Колегії ДПУ УСРР від 23 вересня 1933 та УНКВС СРСР по Ленінградській області від 9 жовтня 1937 було скасовано, і справу щодо М. М. Лозинського припинено за відсутністю складу злочину.

Видані твори та праці[ред.ред. код]

Історичні, історико-публіцистичні та політологічні праці[ред.ред. код]

Антологія[ред.ред. код]

  • Українська революція. Галичина в рр. 1918—1920: Розвідки і матеріали — Відень: Український соціологічний інститут, 1922.

Біографістика[ред.ред. код]

  • Лозинський М. Тарас Шевченко. Єго житіє і значінє. — Наклад «Громадського голосу». — Львів, 1901.
  • Лозинський М. Життєпис Драгоманова. — Вінніпеґ, 1907.
  • Лозинський М. Люди. Біографічно-літературні нариси: Драгоманов, Франко, Павлик, Сембратович, Бернзон, Реклі, Крапоткін, Толстой, Тургенєв, Гарібальді. — Львів: накл. авт., 1909. — 130 с.
  • Лозинський М. Про батька нашого Тараса Шевченка. — Коломия, 1914.
  • Лозинський М. Іван Франко (З портретом). — Відень: Накл. Союзу визволення України, 1917. — 52 с.
  • Лозинський М. Михайло Павлик: Його життя і діяльність. — Відень: Накладом Союзу визволення України, 1917. — 22 с.
  • Лозинський М. Ті, що від нас відійшли: Роман Сембратович, Михайло Коцюбинський, Кость Паньківський та ін. (Посмертні згадки). — Львів, 1917. — 53 с.

Спогади[ред.ред. код]

  • Лозинський М. Галичина на Мировій конференції в Парижі. — Камінець, 1919.
  • Лозинський М. Моє співробітництво з президентом Петрушевичем. — Львів: Накл. «Нового Часу», 1925. — 44 с.

Підручники[ред.ред. код]

  • Міжнародне право (1922).
  • Охорона національних меншостей в міжнародному праві (1923).
  • Міжнародне право: Підруч. — Харків, 1931.

Переклади[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в Слюзар В., Щербак Л. Лозинський Михайло Михайлович… с. 386
  2. Михайло Михайлович Лозинський — біографія // Культура України
  3. Михайло Лозинський. Галичина в життю України // Zbruch. — 2016. — 25 лютого.
  4. Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937—1938 роках: У 2 т. — 2-е вид., доопрац. і доп. — Київ: Сфера, 2003. — С. 924.

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Остання адреса: Розстріли соловецьких в'язнів з України у 1937—1938 роках: У 2 т. — 2-е вид., доопрац. і доп. — Київ: Сфера, 2003.
  • Віднянський С. В. Культурно-освітня і наукова діяльність української еміграції в Чехо-Словаччині: Український вільний університет (1921—1945 рр.) / НАН України; Інститут історії України. — К., 1994. — 82 с.
  • Листи Лозинського М. до Крушельницького А. — ЦДІА України у м. Львові. — ф. 361, оп. 1, спр. 102.
  • Осадчук Є. С. Михайло Лозинський — видатний український правник// Право України. — 2000. — № 6 — С. 119-112.
  • Осадчук С. С. Хто він, доктор права М. Лозинський? // Віче. — 1999. — № 8. — С. 102-112.
  • Рубльов О. С. Шляхами на Соловки: радянське десятиріччя Михайло Лозинського. (Автобіографія М. М. Лозинського) // Український історичний журнал. — 1997. — № 4. — С. 103-135.
  • Стрельський Г. Діячі України доби національно-визвольних змагань (1917—1920 рр.). Біографічний словник // Історія в школі. — 1998. — № 10. — С. 42.
  • Стрельський Г. В. Українські дипломати доби національно-державного відродження (1917—1920). — К., 2000. — С. 19-20.

Посилання[ред.ред. код]


Історія Це незавершена стаття з історії.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.