Лозно-Олександрівка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
смт Лозно-Олександрівка
Країна Україна Україна
Область Луганська область
Район/міськрада Білокуракинський район
Рада Лозно-Олександрівська селищна рада
Код КОАТУУ: 4420955700
Облікова картка картка 
Основні дані
Засноване 1705 р.
Статус з 1964 року
Площа 5,95 км²
Населення 970 (01.01.2013)[1]
Густота 168 осіб/км²
Поштовий індекс 92211
Телефонний код +380 6462
Географічні координати 49°50′18″ пн. ш. 38°44′10″ сх. д. / 49.83833° пн. ш. 38.73611° сх. д. / 49.83833; 38.73611Координати: 49°50′18″ пн. ш. 38°44′10″ сх. д. / 49.83833° пн. ш. 38.73611° сх. д. / 49.83833; 38.73611
Висота над рівнем моря 97 м
Водойма річка Лозна
Відстань
Найближча залізнична станція: Солідарне
До станції: 12 км
До райцентру:
 - автошляхами: 45 км
До обл. центру:
 - залізницею: 185 км
Селищна влада
Адреса 92211
Луганська область,
Білокуракинський район,
смт Лозно-Олександрівка,
вул. Леніна, 1.
Телефон: 93334
Голова селищної ради Проценко Ірина Петрівна
Карта
Лозно-Олександрівка is located in Україна
Лозно-Олександрівка
Лозно-Олександрівка
Лозно-Олександрівка is located in Луганська область
Лозно-Олександрівка
Лозно-Олександрівка

Лозно-Олександрівка (кол. Олександрівка, Ліозно-Олександрівка) — селище міського типу, центр селищної ради Білокуракинського району Луганської області. Селищній раді підпорядковані села Олексапіль, Петрівка. Площа селища 1458,7 га[2].

Історія[ред.ред. код]

Поблизу селища виявлено палеолітичні стоянки віком 35-30 тис. років тому на пагорбі в закруті річки Лозна. Знахідки виявлено на поверхні, шар зруйновано оранкою[2]. Мезолітична стоянка віком 12-8 тис. тому рибалок, мисливців та збирачів річкових молюсків на березі Лозної має площу 1500 м²[2]. Пам'яток періоду неоліту на території селища не виявлено. Могильники-кургани кочівників епохи бронзи з'являються 3 тис. років до н. е.

Перші козаки-промисловці та поселенці з'являються на території селища в другій половині XVII століття, засновується поселення Писарська слобода (Писарське)[2]. Тут же був збудований і храм[3].

На початку XVIII століття, після азовських походів Петра I ці землі були віддані князю Борису Куракіну. Селище засноване у 1705 році. Хоча Лозно-Олександрівка вперше згадується в письмових джерелах наприкінці XVII століття. Писарське 1718 року залишили мешканці через епідемію чуми[3]. На цьому місці до 1976 року існував піонерський табір та будинок для малорозвинених дітей. Інтенсивний процес заселення земель відбувався в період 1734—1760 років. Олександр Борисович Куракін розводив на цих землях овець та велику рогату худобу, давав притулок кріпакам-утікачам з України та Росії, козакам з Київської, Полтавської та Чернігівської губернії заради заселення спустошених придушенням повстання Булавіна земель. Тюркомовні кочовики будували халупи-землянки, росіяни дерев'яні курні рублені ізби, українці глиняні хати-мазанки з верби та лози, вкриті соломою або очеретом[2]. Вторинне заселення почалося в 1757 році селянами з Тамбовської губернії. Два брати, старший Олександр, заснували поселення на лівому березі річки навпроти сучасного будинку культури[2]. У другій половині XVIII століття через бідність та хвороби більшість росіян виїхало з краю, виїздили й українці[2].

Після численних протестів бідуючих селян Куракін був змушений 1804 року продати власні маєтки в двох десятках хуторів. 1908 Харківське губернське земство за допомогою Челябінської переселенської організації з'ясувало причини міграції. Головною причиною зміни чисельності населення виявились хвороби — висипний та черевний тиф, бо найближчою лікарнею була повітова лікарня в Старобільську за сотню км[2]. Населення краю потерпало від численних хвороб і епідемій. Так 1831 року від холери померло 152 осіб, а 1848 року — 250, від цинги 1849 року померло до 350 осіб[3].

Під час Громадянської війни в Росії мешканець села старший наводчик корабля «Петрозаводськ» Плужников В. Г. відзначився на боці червоних сил. Рада селянських депутатів та революційний комітет в селищі встановлені в грудні 1917 року. Партійний осередок ВКП(б) (Гончаров Петро Никифорович) і комсомольський створені в 1921 році. У 1924—1925 роках на території сільради утворились три комуни. На першій хвилі колективізації у 1929—1930 роках створено колгоспи «Червона армія» (голова Артеменко Д. А.) і «Червоний хлібороб», у 1931 році на землях Попівки, Вишневого, Грузинки, Дуванки, Лозно-Олександрівки утворено колгосп «Гігант» (голова Ляшко). Під час Голодомору 1932—1933 років за архівними даними в селищі загинуло 250 осіб[4].

З 1934 року селище було адміністративним центром Ліозно-Олександрівського району Донецької області, з 1938 по 1959 рік Луганської.

На фронтах Другої світової війни воювало 369 жителів села, 154 з них не повернулися з битв. 195 осіб за мужність і відвагу нагороджені орденами і медалями СРСР. З 9 червня 1942 року по 25 січня 1943 року селище було окуповане німецькими військами, розміщено комендатуру. Під час війни лікар Синельников І. М. видавав молоді фіктивні довідки про інфекційні хвороби, щоб уникнути вивезення до Третього Рейху на примусові роботи[2].

У 1959 році Ліозно-Олександрівський район було розформовано. Селище увійшло до складу Білолуцького району. У 1964 році 4 липня селу було надано статус селища міського типу. До Лозно-Олександрівської селищної ради депутатів трудящих належали колгоспи «Правда» та «Заріччя». 1966 року селище передано до складу Білокуракинського району. 1977 року селищна рада, згідно з новою конституцією перейменована на раду народних депутатів[2].

Населення[ред.ред. код]

Населення становить 1181 осіб, 515 дворів.

У 1864 році в Олександрівці Олександрівської волості Старобільського повіту Харківської губернії проживало 2365 осіб в 350 дворах (1164 чоловіків, 1201 жінок). 1885 року у слободі мешкало 2212 особи, було 430 дворових господарства[5]. У 1914 році в селі проживало 3540 осіб[6]. На середину XX століття у селищі мешкало 1959 осіб, налічувалось — 621 дворів.

Вулиці[ред.ред. код]

У селищі існують вулиці: Горького, Жовтнева, Зарічна, Леніна, Лугова, Магістральна, Набережна, Новомирська, Новоселівська, Озерна, Поштова, Радянська, Шевченко, 1 Травня, квартал 40 років Перемоги у Великій вітчизняній війні.

Економіка[ред.ред. код]

За радянських часів у селищі розміщувалась центральна садиба колгоспу «Правда», за яким було закріплено 4128 га сільськогосподарських угідь, з них 2971 га орної землі. Основними галузями господарства були рослинництво і тваринництво. У селищі працював цех з виробництва цегли потужністю 3 млн штук на рік.

На розпайованих сільськогосподарських землях (3300 га) веде господарство ТОВ Агротон, з 2006 року ПП «Агро», відділення «Лозна». Вирощування пшениці, ячменю, соняшнику, кукурудзи. 2003 року в селищі працювали молокозавод, хлібопекарня, цегельний завод, олійниця. В селищі розміщено прикордонну військову і пожежну частину.

Транспорт[ред.ред. код]

Селище розташоване за 45 км від районного центру і за 12 км від залізничної станції Солідарне на лінії Валуйки — Кіндрашівська-Нова.

Культура та інфраструктура[ред.ред. код]

У XIX столітті в селищі була відкрита церковна трирічна школа — сучасний Будинок дозвілля. У Грузинці діяла Мар'їно-Олексапільська школа. 1929 року на Магістральній вулиці збудовано 7-річну школу. За часів радянської влади в Лозно-Олександрівці були збудовані середня школа на 450 учнів, будинок культури (1932) із залом на 400 місць, бібліотека, дільнична лікарня на 85 ліжок (1928) і поліклініка, швейна і взуттєва майстерні, 14 магазинів, кафе, відділення зв'язку та ощадна каса. За період восьмої та дев'ятої п'ятирічок1966 по 1975 рік) збудовано 113 індивідуальних житлових будинків.

Станом на 2013 рік в Лозно-Олександрівській повній загальній школі навчається 91 учнів в 11 класах, створено профільний історичний клас, кількість персоналу становить 21 чоловік, директор Дьоміна Людмила Іванівна[7].

У селі діє дитячий навчальний заклад «Барвінок»[8].

Пам'ятники[ред.ред. код]

У селищі споруджено пам'ятник воїнам, загиблим в боях під час Другої світової війни. 9 травня 1949 року на братській могилі 196 загиблих встановлено пам'ятник Невідомому солдатові. Скульптори Мухін і Федченко. В братській могилі поховано 185 бійців та 8 офіцерів Радянської армії, 3 партизани, що загинули під час війни в 14 населених пунктах Лозно-Олександрівського району. 2008 року відкрито меморіальний комплекс загиблим землякам (420 осіб) з скульптурою Скорботної матері, закладено березову Алею Слави[2].

Встановлено пам'ятники В. І. Леніну і борцям за революцію. На Будинку культури розміщено меморіальну дошку на честь визволення селища.

Церква[ред.ред. код]

Перша дерев'яна церква була збудована на початку XVIII століття в Писарському, але облишена через епідемію чуми в слободі, пізніше розібрана селянами Великих Липегів Валуйського повіту[3].

30 серпня 1758 року був освячений дерев'яний храм Олександра Свірського на честь засновника Олександро-Свірського монастиря на Ладозі Олександра Свірського (1448—1533). Князем Куракіним на церкву були подаровані хрест, дискос та копіє. Кам'яний храм зведений 1817 року, освячений 1824. 1845 року камергером Миколою Олексійовичем Мухановим до храму була доставлена ​​багата різниця за 1000 карбованців сріблом. Землі за храмом було 202 десятини. Число парафіян: 1800 року — 1420 чоловіків і 1342 жінок; 1830 року — 3208 чоловіків і 3216 жінок; 1850 року 2934 чоловіків і 2916 жінок[3]. У 1930-ті роки храм через запустіння зазнав руйнації, на його місці збудували будинок культури. 1997 року під молитовний будинок священику було передане приміщення колишнього магазину Книги[2]. Станом на 2016 рік настоятелем храму служить протоієрей Віталій Моргунов[9].

Природа[ред.ред. код]

На півночі від селища серед лісостепового масиву на 3174 га Білокуракинського лісомисливського господарства в 1998 році утворено загальнозоологічний заказник місцевого значення Лісова перлина[10].

Видатні особистості[ред.ред. код]

За успіхи в праці 28 трудівників селища були нагороджені орденами і медалями Радянського Союзу. Ордена Леніна удостоєні В. Т. Ягнюк, С. І. Сикарів, А. М. Радченко, І. Г. Калюжна. Ордена Жовтневої Революції — Г. М. Дмитришин, П. І. Руденко.

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Державний комітет статистики України. Чисельність наявного населення України на 1 січня 2013 року, Київ-2013 (pdf)
  2. а б в г д е ж и к л м н Міста і села України. Луганщина: історико-краєзнавчі нариси / Упорядник В. В. Болгов. — К: Українська академія геральдики, товарного знаку та логотипу, 2012. — 472 с. — ISBN 978-966-8153-83-9
  3. а б в г д (рос.) Филарет (Д. Г. Гумилевский) Историко-статистическое описание Харьковской епархии, 1857—1859.
  4. Михайличенко В. В., Борзенко М. О., Жигальцева В. Л. Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років в Україні. Луганська область. — Луганськ: Янтар. — 2008. — 921 с.
  5. Волости и важнѣйшія селенія Европейской Россіи. По даннымъ обслѣдованія, произведеннаго статистическими учрежденіями Министерства Внутреннихъ Дѣлъ, по порученію Статистическаго Совѣта. Изданіе Центральнаго Статистическаго Комитета. Выпускъ III. Губерніи Малороссійскія и Юго-Западныя / Составилъ старшій редактор В. В. Зверинскій — СанктПетербургъ, 1885. (рос. дореф.)
  6. рос. дореф. Харьковскій календарь на 1914 годѣ. Изданіе Харьковскаго Губернскаго Статистическаго Комитета. Харьковъ. Типографія Губернскаго Правленія. 1914. VI+86+84+86+26+116+140+44 с.
  7. Лозно-Олександрівська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Білокуракинської районної ради Луганської області. Інформаційна система управління освітою України. Луганська область.
  8. Дошкільний навчальний заклад (ясла-садок) «Барвінок» Білокуракинський район, селище Лозно-Олександрівка. Інформаційна система управління освітою України. Луганська область.
  9. (рос.) Белокуракинское благочиние — Северодонецка епархия Украинской Православной Церкви Московского Патриархата.
  10. Природно-заповідний фонд Луганської області / О. А. Арапов, Т .В. Сова, В. Б. Фєрєнц, О. Ю. Іванченко. Довідник. — 2-е вид. доп. перер. — Луганськ: ВАТ «ЛОД». — 168 с.

Література[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]