Лук'янов Анатолій Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Лук'янов Анатолій Іванович
Анатолий Лукьянов (депутат) (cropped).jpg
 
Партія: Комуністична партія Російської Федерації і КПРС
Освіта: Юридичний факультет Московського державного університетуd
Науковий ступінь: доктор юридичних наук[d] (1979)
Народження: 7 травня 1930(1930-05-07)[1]
Смоленськ, РСФРР, СРСР
Смерть: 9 січня 2019(2019-01-09) (88 років)
Москва, Росія
Громадянство: СРСР і Росія
Діти: Yelena Lukyanovad
Нагороди:
орден Жовтневої Революції орден Трудового Червоного Прапора
Honoured Lawyer of Russia

Медіафайли у Вікісховищі?

Анато́лій Іва́нович Лук'я́нов (7 травня 1930 року, Смоленськ, РРФСР, СРСР — 9 січня 2019 року, Москва, Росія[2]) — радянський партійний і державний діяч, російський політик. Останній Голова Верховної Ради СРСР (березень 1990 — вересень 1991), спочатку сподвижник першого і останнього Президента СРСР Михайла Горбачова, потім його опонент. З серпня 1991 по грудень 1992 року перебував під вартою у справі ГКЧП, був звинувачений у змові з метою захоплення влади й перевищенні влади[3], але в подальшому був амністований разом з іншими обвинуваченими у цій справі. Депутат Державної Думи Федеральних Зборів Російської Федерації з 1993 по 2003 роки від КПРФ. Поет[4][5].

Доктор юридичних наук (1979), професор МДУ імені Ломоносова (з 2004 року). Заслужений юрист Російської Федерації (2012).

Биография[ред. | ред. код]

Народився в родині військовослужбовця[6]. Батько загинув на фронті[7]. Трудову діяльність розпочав у 1943 р. робочим оборонного заводу[8][9].

Школу закінчив у 1948 році з золотою медаллю. Як пише про Лук'янова в журналі «Русская жизнь» Олег Кашин: «В Москву з Смоленська він приїхав подаючим надії поетом, в активі якого були публікації в газетах на батьківщині і доброзичливий відгук Олександра Твардовського».

Закінчив юридичний факультет МДУ (1953), аспірант там же в 1953—1956 роках.

У 1956—1961 — старший консультант юридичної комісії при Раді Міністрів СРСР. У 1957 році був направлений юрисконсультом в Угорщину, потім — у Польщу. 1961—1976 — старший референт, заступник завідувача відділу Президії Верховної Ради СРСР з питань роботи Рад. У 1976—1977 рр. брав участь у підготовці проекту Конституції СРСР 1977 р.

У 1977—1983 роках начальник секретаріату Президії Верховної Ради СРСР. У 1981—1986 — член Центральної ревізійної комісії КПРС. У 1983—1985 роках перший заступник завідувача, а в 1985—1987 роках завідувач Загального відділу ЦК КПРС. У 1987—1988 роках завідувач відділу адміністративних органів ЦК КПРС.

Докторську дисертацію захистив у 1979 році на тему «Державне право». У 1983 році присвоєно військове звання підполковник запасу[10].

З 1984 року — депутат Верховної Ради РРФСР, голова комісії законодавчих ініціатив.

В 1986—1991 — член ЦК КПРС. Секретар ЦК КПРС (28 січня 1987 року — 30 вересня 1988 року).[11] Кандидат у члени Політбюро ЦК КПРС (30 вересня 1988 року — липень 1990 року).[12]

З 1985 року — депутат Верховної Ради СРСР, з 1989 р. по 1992 р. — народний депутат СРСР від КПРС, увійшов до складу ВР СРСР.

З жовтня 1988-го по травень 1989-го перший заступник голови Президії Верховної Ради СРСР. У 1989 році обраний 1-м заступником Голови Верховної Ради СРСР.

15 березня 1990 року Михайло Горбачов був обраний З'їздом народних депутатів Президентом СРСР. На посаді голови Верховної Ради його змінив Лук'янов[13].

Участь у діяльності ГКЧП[ред. | ред. код]

Анатолій Лук'янов у своїх спогадах пише, що не вважав введення надзвичайного стану абсолютно виправданим. Про це він прямо говорив учасникам наради, що проходила в кабінеті прем'єр-міністра СРСР Валентина Павлова пізно ввечері 18 серпня[14]. Сам він до складу Державного комітету з надзвичайного стану (ДКНС) не входив[15]. 20 серпня група російських керівників (Руцький, Хасбулатов, Силаєв) зустрічалася в Кремлі з Анатолієм Лук'яновим. В ході зустрічі з російської сторони були висунуті вимоги, які зводилися до припинення діяльності ГКЧП, повернення до Москви Горбачова, але особливих загроз при цьому не висловлювалося. У Лук'янова склалося враження, що ці вимоги не носили ультимативного характеру". Відсутність ультимативності у вимогах відвідувачів Кремля говорило про їх бажання не загострювати ситуацію і тим самим утримати гекачепістів від спроб силових дій, а також не квапити події, тобто продовжити невизначеність ситуації, вигідної Білому дому[16]. Колишній член ГКЧП Олег Бакланов зазначав: «Лук'янов займав дуже м'яку позицію, в той час як від Верховної Ради залежало дуже багато»[17]. Сам Лук'янов визнавав: «я не входив у ГКЧП із самого початку — у мене були інші погляди». Бакланов також там же відзначав той факт, що Лук'янова заарештували пізніше всіх інших учасників ГКЧП. За власною думкою Лук'янова, його заарештували тому, що «Горбачов і Єльцин боялися, що, якщо V З'їзд народних депутатів СРСР проведе він, депутати можуть звести нанівець всі результати серпневої перемоги демократії».

29 серпня Верховна Рада СРСР дала згоду на притягнення свого голови до кримінальної відповідальності і на його арешт[18][19].

З 29 серпня 1991 року по 14 грудня 1992 року Він перебував у слідчому ізоляторі «Матросская Тишина», після чого він був звільнений під підписку про невиїзд[20][21]. 4 вересня 1991 був звільнений від обов'язків Голови Верховної Ради СРСР[22]. 2 січня 1992 року депутатські повноваження Лук'янова були припинені у зв'язку з розпадом СРСР[23].

Спочатку Лук'янову пред'явили звинувачення в зраді Батьківщини[24]. У листопаді обвинувачення було змінено на «змова з метою захоплення влади й перевищенні владних повноважень». Давати показання по справі ГКЧП він відмовився[25], оскільки не вважав себе винним[26] і не міг контактувати з людьми, які, ігноруючи презумпцію невинності, вже в ході перших слідчих дій оголосили його «кримінальним злочинцем»[27]. Проти арешту Лук'янова виступив його колега, голова Верховної Ради РРФСР Руслан Хасбулатов, який через 2 роки теж опиниться за ґратами[28]. У серпні 1992 прокуратура знову, тепер уже в третій раз, вирішила змінити свій підхід, повернувшись до звинуваченням у «зраді Батьківщини» і додавши до нього ще різного роду посадові злочини.

1 травня 1993 р. разом з колишніми членами ГКЧП Геннадієм Янаєвим і Володимиром Крючковим брав участь у демонстрації, яка закінчилася сутичкою з міліцією[29].

23 лютого 1994 року постановою Державної Думи була оголошена амністія для всіх членів та прихильників ГКЧП, і кримінальну справу було припинено[30].

Депутат Державної думи[ред. | ред. код]

У грудні 1993 року обраний депутатом Державної Думи першого скликання по одномандатному округу від Смоленської області, в 1995 році і 1999 році переобирався. У Держдумі першого скликання він був членом Комітету із законодавства і судово-правової реформи.[31] В Держдумі другого скликання був головою Комітету із законодавства і судово-правової реформи.[32] В Держдумі третього скликання з січня 2000 року по квітень 2002 року був головою, а після квітня 2002 року до кінця скликання — член Комітету з державного будівництва.[33]

КПРФ[ред. | ред. код]

З 1994 по 2000 рр. — член Президії ЦК КПРФ. У 2000 р. обраний головою Консультативної ради при ЦК КПРФ, з 2008 р. — почесний голова Консультативної ради при ЦК КПРФ.

Викладацька робота[ред. | ред. код]

З 2004 року професор кафедри конституційного і муніципального права юридичного факультету МДУ імені М. В. Ломоносова.

Дійсний член Петровської академії наук і мистецтв, Академії адвокатури та Міжнародної академії інформатизації при ООН.

Особисте життя[ред. | ред. код]

Дружина — Л. Д. Лук'янова (нар. 1931), доктор біологічних наук, професор, член-кореспондент РАН.

  • Дочка — Олена (нар. 1958), доктор юридичних наук, професор кафедри конституційного та муніципального права ВШЕ.

Нагороди[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. SNAC — 2010.
  2. Умер последний председатель Верховного совета СССР Анатолий Лукьянов. РБК (ru). Процитовано 2019-01-09. 
  3. Ъ-Газета — Следствие/приговоры
  4. Поэты МГУ — Лукьянов Анатолий Иванович
  5. Анатолий Иванович — Русская жизнь
  6. Лукьянов Анатолий Иванович
  7. Эхо Москвы :: Без дураков: Анатолий Лукьянов
  8. Лукьянов Анатолий Иванович
  9. Лукьянов Анатолий Иванович | Юридический факультет МГУ. Архів оригіналу за 25 вересень 2011. Процитовано 13 квітень 2017. 
  10. Военно-исторический журнал, 1991, № 2
  11. Секретариат ЦК РСДРП(б) — РКП(б) — ВКП(б) — КПСС // Справочник по истории Коммунистической партии и Советского Союза 1898—1991
  12. Узкий состав ЦК РСДРП(б) — Политическое бюро ЦК РСДРП(б) — Бюро ЦК РСДРП(б) — РКП(б) — Политическое бюро ЦК РКП(б) — ВКП(б) — Президиум — Политическое бюро ЦК КПСС // Справочник по истории Коммунистической партии и Советского Союза 1898—1991
  13. Постановление Съезда народных депутатов СССР от 15 марта 1990 г.
  14. Часть 27 из 104 — Лукьянов Анатолий Иванович. Август 91-го.
  15. Би-би-си | Россия | Хроника путча: часть I
  16. Официальный сайт газеты «Советская Россия» — Погружение в бездну. Архів оригіналу за 19 жовтень 2013. Процитовано 13 квітень 2017. 
  17. Олег Бакланов: Советская власть погибла из-за своей гуманности — Новости Санкт-Петербурга — Фонтанка.
  18. Хроника путча.
  19. Постановление Верховного Совета СССР от 29 августа 1991 г. Архів оригіналу за 8 листопад 2014. Процитовано 8 листопад 2014. 
  20. Ъ-Газета — В Прокуратуре России
  21. Часть 40 из 104 — Лукьянов Анатолий Иванович. Август 91-го.
  22. Постановление Съезда народных депутатов СССР от 4 сентября 1991 г.[недоступне посилання з квітень 2019]
  23. ПОСТАНОВЛЕНИЕ ВС РСФСР ОТ 27.12.91 N 3025-1 О НАРОДНЫХ ДЕПУТАТАХ БЫВШЕГО СОЮЗА СОВЕТСКИХ СОЦИАЛИСТИЧЕСКИХ РЕСПУБЛИК
  24. Часть 36 из 104 — Лукьянов Анатолий Иванович. Август 91-го.
  25. RuWeb.
  26. Часть 37 из 104 — Лукьянов Анатолий Иванович. Август 91-го.
  27. Часть 38 из 104 — Лукьянов Анатолий Иванович. Август 91-го.
  28. Радио Свобода: Наши гости: Лицом к лицу
  29. 1 МАЯ 1993 ч.1
  30. Постановление Государственной Думы Федерального Собрания Российской Федерации от 23 февраля 1994 г. № 65-1 ГД «Об объявлении политической и экономической амнистии»
  31. А. И. Лукьянов в ГД 1-го созыва
  32. А. И. Лукьянов в ГД 2-го созыва
  33. А. И. Лукьянов в ГД 3-го созыва
  34. Указ Президента Российской Федерации от 25 июня 2012 г. № 902[недоступне посилання з квітень 2019]
  35. Руководство СССР: 1989—1991
  36. Гость музея-заповедника — Анатолий Иванович Лукьянов — Музейная жизнь — Новости — ОГБУК «Смоленский государственный музей-заповедник»

Посилання[ред. | ред. код]