Очікує на перевірку

Лупиніс Анатолій Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Анатолій Іванович Лупиніс
Прізвисько«Дядя Толя»
Народився21 липня 1937(1937-07-21)
Новоолександрівка, Постишевський район, Сталінська область, Українська РСР, СРСР
Помер5 лютого 2000(2000-02-05) (62 роки)
Київ, Україна
ПохованняБайкове кладовище
Діяльністьпоет, політик, дисидент
Відомий завдякиполітик, громадський діяч, поет
ПартіяУкраїнська національна ассамблея — Українська народна самооборона

Анато́лій (Анатоль) Іванович Лупині́с (21 липня 1937, Новоолександрівка, Донецька область — 5 лютого 2000, Київ) — український політичний та громадський діяч, дисидент, політв'язень радянських таборів та психлікарень, член УНА-УНСО, поет.

Життєпис

[ред. | ред. код]

Народився 21 липня 1937 року у селі Новоолександрівка Покровського району, Донецької області. Батьки були репресовані та заслані до Аджеро-Судженський табір, звідки втекли на Донеччину.

Після німецько-радянської війни родина переїхала у с. Сатанівка Монастирищенського району Черкаської області.

У 1954 році закінчив із золотою медаллю середню школу у м. Монастирище Черкаська область. Ще в школі спробував писати політичні статті «Радянська влада і демократія», «Рівноправність жінок».

Після закінчення школи вступив на фізичний факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка на спеціальність астрономія.

У 1956 році 19-річний студент Анатолій Лупиніс вийшов на демонстрацію проти введення радянських військ у Будапешт. В руках тримав плакат: "«Руки геть від вільної Угорщини!». У жовтні 1956 року був заарештований за участь у студентських виступах й засуджений Київським судом до шести років ув'язнення у таборах.

У 1957 році, як член страйкового комітету, за участь у страйку в 7 Мордовському таборі, засуджений до 10 років в'язниці за «антирадянську агітацію та пропаганду, організацію контрреволюційного саботажу». Покарання відбував у Володимирській закритій тюрмі та у спецтаборі особливого суворого режиму № 10. У Володимирській в'язниці захворів на поліневрит, що привело до парапарезу ніг. З тюрми був переведений у 10-й Мордовський табір (особливий режим), але більшість часу знаходився у лікарні 3-го Мордовського табору. Пізніше були діагностовані виразкова хвороба шлунка, дистрофія міокарда, сечокам'яна хвороба, хвороба печінки.

У 1967 році Анатолій Лупиніс вийшов з тюрми. ВТЕК призначив йому пожиттєво першу групу інвалідності. Через два роки лікування зміг рухатися за допомогою милиць. Подав документи на філософський факультет Київського державного університету імені Тараса Шевченка. Декан факультету перенаправив документи абітурієнта на перевірку до заступника голови партійного контролю при ЦК КПУ, який відмовив у вступі і порадив піти на роботу на завод, а потім вступати до вишу.

У грудні 1969 року А. Лупиніс вступив на заочне відділення економічного факультету Української сільськогосподарської академії. У 1970 р. після лікування став ходити без милиць і почав працювати на посаді адміністратора Київське концертно-хорове товариство.

22 травня 1971 року за виступ біля пам'ятника Тарасові Шевченкові в Києві, в день вшанування пам'яті Кобзаря, його було заарештовано за те, що прочитав свого вірша про долю України «Причинна» (Я бачив, як безчестили матір.)[1].

Могила Анатолія Лупиноса, Байкове кладовище

Експертна комісія Київської міської психіатричної лікарні № 1 імені І. П. Павлова визнала його нормальним, а в НДІ загальної та судової психіатрії імені В. П. Сербського група лікарів під керівництвом Лунца Д. Р. визнала божевільним. У грудні відбувся суд, але після появи Андрія Сахарова, Івана Світличного та Леоніда Плюща засідання скасували, а через три дні А. Лупиноса відправили на примусове лікування до Дніпропетровської спеціалізованої психіатричної лікарні. З 1976 року — направлений на лікування у Алма-Атинській психіатричній лікарні, з травня 1979 року перебував у Черкаській обласній психіатричній лікарні у м. Сміла Черкаська область. У 1978 році переведений у Київську міську психіатричну лікарню № 1 імені І. П. Павлова загального типу. У червні 1980 року направлений у Дніпропетровська спеціалізована психіатрична лікарня, але через неправильне оформлення документів був повернений у м. Сміла.

У 1983 році вийшов на волю з абсолютно підірваним здоров'ям (був ув'язнений 12 років). Реабілітований 12 серпня 1992 року[2].

Після звільнення знов почав підпільну антирадянську діяльність. Незалежність України зустрів у в'язниці, куди його кинули влітку 1991 року за організацію мітингів протесту проти підписання нового союзного договору.

Був у всіх гарячих точках: Чечня, Грузія, Абхазія, Придністров'я.

Помер на 63-му році життя 5 лютого 2000 року. Похований на Байковому кладовищі у Києві, поряд з побратимами з УНА-УНСО (ділянка № 49а, 50°25′0.82″ пн. ш. 30°30′5.88″ сх. д. / 50.4168944° пн. ш. 30.5016333° сх. д. / 50.4168944; 30.5016333).

Родина

Дружина — Ольга Лупиніс.

Сини Анатолія Лупиноса — також члени УНА-УНСО Микола та Іван — продовжили справу легендарного батька. Від початку російсько-української війни вони стали на захист незалежної України в складі піхотних підрозділів ЗСУ[3].

4 вересня 2024 стало відомо, що 02024-08-2424 серпня 2024 при обороні Часового Яру від важких поранень загинув сержант Микола Лупиніс — військовослужбовець ЗСУ, активіст УНА-УНСО, син Анатолія Лупиноса [4][5].

Політична діяльність

[ред. | ред. код]

У 1983—1991 роках Анатолій Лупиніс був одним з лідерів дисидентського руху в Україні.

Ініціатор створення асоціація «Зелений світ», українського Товариства «Меморіал», член ініціативної групи зі створення Народного руху України, Української Гельсінської Групи.

У 1990 році організував реєстрацію людей, що вважають себе громадянами окупованої Української народної республіки. За кілька місяців зареєструвалися більше мільйона осіб і це стало фактично першим референдумом за незалежність України.

Один з ініціаторів створення Української Міжпартійної Асамблеї, котру за його ініціативи було перетворено спочатку на Українську Національну Асамблею, а пізніше на УНА-УНСО.

Твори

[ред. | ред. код]
  • Ординський період закінчився // За Вільну Україну. — 1994;
  • Анатоль Лупиніс, поет та національний революціонер. — Львів, 2003.
  • Бунт має рацію. — Чернігів, 2004.

Вшанування пам'яті

[ред. | ред. код]

Джерела та література

[ред. | ред. код]

Література

[ред. | ред. код]
  • Черкащина. Універсальна енциклопедія / Упорядник В. О. Жадько. — Київ : ВПК «Експрес-Поліграф», 2010. — С. 546—547. — 1000 прим.
  • «Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи» (Нью-Йорк), 1980, вип. 9; 1981, вип. 5, 7; 1984, вип. 4;
  • Алексеева Л. История инакомыслия в СССР / Людмила Алексеева. — Москва : Весть, 1992. — 352 с. — ISBN 5-89942-250-3. (рос.)
  • Касьянов Г. В. Незгодні. Українська інтелігенція в русі опору 1960—80-х років. — Київ : Либідь, 1995. — 224 с.
  • Никифорук Р. У ненормальному суспільстві місце нормальної людини — у «психушці»? // Дзеркало тижня. — 2000. — 16—22 вересня.
  • Вишинський С. Філософія пограниччя: український вимір [Архівовано 24 травня 2012 у Wayback Machine.] / Святослав Вишинський // Всеукраїнська студентсько-аспірантська філософсько-релігієзнавча конференція «Філософія: нове покоління». 22-24 лютого 2006 року. Тези доповідей. — Київ: Національний університет «Києво-Могилянська академія», 2006. — С. 9—11.
  • Спецкор «Січеслава». Український «буржуазний» націоналіст. Пам'яті А. Лупиноса // Січеслав. — № 3(5). — липень-жовтень, 2005. — С. 86—87.
  • Зоя Максименко' Незвичайний пацієнт психушки // Січеслав. — № 3(5). — липень-жовтень, 2005. — С. 88—91.
  • Анатолій Лупиніс. Листи до Анни Садловської (1964—1980 рр) // Січеслав. — № 3(5). — липень-жовтень, 2005. — С. 92—199.

Примітки

[ред. | ред. код]
  1. Ганна Велігдан (7 лютого 2020). «Життя триває, точиться війна»: легендарний Анатолій Лупиніс у спогадах побратимів і родини. novynarnia.com. Новинарня. Архів оригіналу за 9 липня 2021. Процитовано 9 липня 2021.
  2. Лупинос Анатолий Иванович. ru.openlist.wiki (рос.). Архів оригіналу за 9 липня 2021. Процитовано 9 липня 2021.
  3. Марина Ткачук (25 грудня 2023). Микола Лупиніс: Батько лишив нам у спадок найважливіше — ідею боротьби за незалежну Україну. novynarnia.com. Новинарня. Архів оригіналу за 25 грудня 2023. Процитовано 19 липня 2024.
  4. “Високою ціною, ціною найкращих людей”: на фронті загинув воїн ЗСУ Микола Лупиніс-молодший, син визначного політика-дисидента. ВІДЕО. Новинарня. 4 вересня 2024.
  5. IN MEMORIAM: На війні загинув син дисидента Микола Лупиніс.
  6. У Львові відкрили меморіальну таблицю на честь Анатолія Лупиноса. vgolos.ua. Інформаційна агенція «Вголос». 2 лютого 2004. Процитовано 19 липня 2024.
  7. Відбулося нагородження переможців Національного Конкурсу малих літературних форм ім. А. Лупиноса. ind.org.ua. Інститут Національного Розвитку. Архів оригіналу за 25 лютого 2022. Процитовано 19 липня 2024.

Посилання

[ред. | ред. код]