Луценко Іван Митрофанович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Луценко Іван Митрофанович
Іван Митрофанович Луценко
Іван Митрофанович Луценко
Народився 23 лютого (7 березня) 1863(1863-03-07)
Кейбалівка, Пирятинський повіт, Полтавська губернія,
Flag of Russia.svg Російська імперія
Помер 1919(1919)
поблизу селища Антоніни, Старокостянтинівський повіт, Волинська губернія
Місце проживання Одеса
Громадянство / підданство Flag of the Ukranian State.svg УНР
Національність українець
Галузь наукових інтересів гомеопатія
Науковий ступінь доктор наук
Відомий завдяки: створення одеської «Просвіти»
генеральний хорунжий Вільного козацтва, командир Подільського корпусу

Іван Митрофанович Луценко (* 23 лютого (7 березня) 1863(18630307), Кейбалівка, Полтавщина — 1919, поблизу села Кузьмин) — лікар, громадський, політичний і військовий діяч України, політик, історіософ історії України, історик козацької доби.

Народження[ред.ред. код]

Народився на Полтавщині в селі Кейбалівка Пирятинського повіту (тепер — району) 23 лютого (7 березня) 1863 року. Був єдиною дитиною у батьків — дворянина-канцелярського службовця Митрофана Йосиповича та його дружини Ганни Йосипівни, доньки фельдшера.[1]

Медична діяльність[ред.ред. код]

У 18821886 роках отримував вищу освіту на природничому факультеті Петербурзького університету, а в 18871891 роках — в імператорській Військово-медичній академії.

Після захисту в петербурзькій Військово-медичній академії докторської дисертації, яка 1893 року вийшла окремою книжкою, перебрався до Одеси. Мешкав Іван Митрофанович на вулиці Херсонській (нині — Пастера), у п'ятдесят другому будинку. Тут, до речі, провадилася уся організаційна робота, пов'язана зі створенням одеської «Просвіти».

Медичного інституту тієї пори в Одесі не було. Про відкриття медичного факультету у Новоросійському університеті, поруч з будинком, де мешкав Луценко, тільки починали вести мову. Іван Митрофанович обладнав удома кабінет і став вільнопрактикуючим лікарем, що застосовував нетрадиційні методи боротьби з людськими недугами. Невдовзі він став членом Товариства одеських лікарів. Численні статті Івана Митрофановича з актуальних проблем медичної науки впродовж 18951897 років друкувалися у петербурзьких виданнях, насамперед — у журналі «Лікар-гомеопат».

Луценко був палким прихильником гомеопатії, народження якої пов'язане з діяльністю на межі XVIIIXIX століть приват-доцента Лейпцизького університету Самюеля Ганемана. 12 січня 1898 року був затверджений статут Одеського товариства послідовників гомеопатії, і Луценко став його секретарем та скарбником. А через п'ять років розпочалося видання переведеного з Харкова до Одеси щомісячника «Вісник гомеопатичної медицини», редагування якого взяв на себе Іван Митрофанович. Товариство відкрило на вулиці Херсонській свою лікарню, а на вулиці Степовій амбулаторію, де хворих щотижня приймав доктор Луценко — і робив це безкоштовно.

У 19021907 рр — один з керівників Української Народної Партії. Іван Луценко зажив серед одеситів таку популярність, що коли 1905 року провадилися вибори до першої в історії міста Ради робітничих депутатів, його попросили дати згоду увійти до неї. Він став депутатом від Української демократичної партії.

Утворення одеської «Просвіти»[ред.ред. код]

Іван Митрофанович брав активну участь у створенні в одеської «Просвіти». Він був переконаний, що товариство має об'єднати довкола себе найширші верстви трудящих — і з цією метою влаштував два мітинги, на які зібралися тисячі людей, страшенно налякавши градоначальника й поліцмейстера. 8 січня 1906 р., якраз напередодні першого зібрання «Просвіти», в місті з'явився перший номер виданої Луценком першою в Одесі української газети «Народна справа». В ній говорилося, що газета обстоюватиме інтереси селянства і робітництва, боротиметься за рівні права для усіх пригноблених народів Російської імперії, за їхнє національно-культурне й політичне життя, надто ж за права українського народу. Провідною своєю зорею «Народня справа» проголошувала

« «будь-який поступ українського народу поруч з братніми та іншими народами на шляху до справжньої волі, братерської єдності і рівності – без хлопа і пана».  »

Тож хоч Луценко мав дозвіл на випуск газети, примірники, що надішли в продаж, були сконфісковані, а подальше видання заборонене.

Над Іваном Митрофановичем було організовано таємний нагляд. Стежили за його дружиною, за дочкою Настею, яка була бібліотекарем «Просвіти». Скориставшись тим, що Настя переховувала в бібліотеці нелегальну літературу, поліція влаштувала обшук на квартирі Луценка. Виявили зброю, програмні документи українських революційних партій, різні відозви. Запроторити господаря до в'язниці не вдалося, позаяк ще діяв його депутатський статус, але від громадської роботи було відсторонено.

В лютому 1910 р. було затверджено статут Українського клубу в Одесі, на першому засіданні якого, 11 квітня 1910 р., І. Луценка було обрано його головою.

Луценко та українські письменники[ред.ред. код]

Іван Луценко був близько знайомий з Іваном Нечуєм-Левицьким, про що нагадують декілька листів письменника (1904–1906). Коли 1909 р. до Одеси приїхав Іван Франко, його друзі залучили Луценка до обстеження стану здоров'я письменника та належних консультацій. Іван Митрофанович, вочевидь, ще з 1890-х років знався з Михайлом Коцюбинським, який вітав Луценка в листах до одеського літератора і також «просвітянина» Івана Липи, а на весні 1910 р., прямуючи на Капрі, зупинився на квартирі Івана Митрофановича та відвідав його дачу на Хаджибейському лимані. Збереглася телеграма Луценка з висловленням родині Коцюбинського глибокого співчуття у зв'язку з кончиною письменника. На ту пору, коли відійшов Коцюбинський, Іван Луценко повернувся до громадської діяльності — став головою ради старшин товариства «Українська хата».

Разом з письменниками Миколою Вороним та Іваном Липою Луценко заснував видавничу «Одеську літературну спілку». Товариство взяло участь у випуску альманахів «З-над хмар і з долин» (1903) та «Багаття» (1905).

Політична діяльність[ред.ред. код]

Під час Першої світової війни — полковник медичної служби російської армії.

Навесні 1917 року виникає Українська Партія Соціалістів-Самостійників. Луценка обирають товаришем, тобто заступником, голови партії. Тоді ж, як зазначено в «Історії українського війська»,

« «основано в Одесі під проводом військового лікаря І. Луценка… Військову раду, яка 26 квітня дала почин створення в Одесі Українського Військового Коша»  »

. Саме з його наказу в Одесі вперше піднято жовто-блакитний стяг, як символ української державності. У розпал боротьби за цю державність полковий лікар Луценко виступає в трьох іпостасях: військового фахівця, що формує частини на захист перших національно-визвольних здобутків медика, який опікується здоров'ям людей, і публіциста, котрий пише то на громадсько-політичні, то на санітарно-гігієнічні теми. З одеської газети «Боротьба» відомо, що влітку 1918 року. Іван Митрофанович брав участь в організації першої в Одесі української національної книгозбірні, до якої віддав частину власної бібліотеки.

І. М. Луценко входить до складу Центральної Ради. На першому Всеукраїнському військовому з'їзді він обирається членом Українського Генерального Військового Комітету, що перебрав провід над усім українським військовим рухом. Про це нагадує Володимир Винниченко у своїй мемуарній книзі «Відродження нації».

З книги В. Винниченко «Відродження нації» (Київ-Відень, 1920), част.1, С. 144:

« “У Києві тоді ж я познайомився з деяким лікарем Луценком. Полтавець виставляв мені його як одного з крупніших організаторів Козацтва на півдні України, в Одесі. В перший час він дійсно щось зробив. Так як людей у мене зовсім не було, я хотів поближче його пізнати й запросити його у Білу Церкву, де, доречи, в той же день в будинку Білоцерковської гімназії я відкривав з’зд представників від різних сотен.

Луценко показався мені ідеалістом, котрий хотів в наш час відродити старе козацтво и всю Україну перестроїти на казацький лад. Він був якимось фанатиком, полюблявшим усе українське, хоча це не завадило йому дослужитися в Росії, будучи військовим (лікарем), до чину надвірного порадника. В грошовому відношенні чесний, дуже честолюбний, бажаючий грати першу скрипку. На з’їзді е Луценко теж виступив с пропозицією дебатувати питання самостійності України… Персональний склад Генерального Комітету був такий: від У.Р. Ради – заступник голови Ц. Ради В. Винниченко, від фронту й тилу: військовий лікар І. Луценко, військовий урядовець С. Петлюра… ».

 »

У жовтні 1917 року на З'їзді Вільного Козацтва обраний генеральним хорунжим (…отаманом усього Вільного козацтва було обрано Павла Скоропадського, генеральним писарем — В. Кочубея, наказним отаманом — Івана Полтавця-Остряницю, генеральним обозним — Тонковида, генеральним суддею — М. Левицького, генеральними хорунжими — І. Луценка, С. Гризла і Шаповала, генеральними осавулами — Шомовського, Шендрика і Кіщанського; організаційним осередком козацтва було визначено Білу Церкву).

Під час антигетьманського повстання І. М. Луценко — голова цивільного управління Таврійської області, за Директорії — командир військового загону.

Сучасник так описав зовнішність і вдачу Луценка:

« «…був він…сивий на вигляд років із 50-55… Всі його не тільки поважали і слухали, але й безмірно любили. А правду сказати, було за що. Цей сивий дідусь дуже тихої поваги був всюди. Ні одні сходини, ні одне засідання чи нарада не відбувалися без нього; і все він подавав різні резолюції, що їх ми, молоді завжди з радістю підпирали; ми, військові, завжди симпатизували з доктором Луценком; можливо, тому що він був вояк в уніформі, як і ми, а до того був рішучий і, як то кажуть, рубав зплеча. І коли починались якісь суперечки під час дебатів, то рішуче слово голови, що скидалося на наказ, кінчало справу».  »

Вивчення історії України[ред.ред. код]

Звернення Івана Луценка до історії України було зумовлено його бажанням взяти на себе місію ідеолога українського національного руху, сприяти пробудженню національної свідомості українців. Першими свідченнями інтересу діяча до історії є його виступи на засіданнях одеської «Просвіти» («Стародавність слов'ян в Європі», «Ломоносов»). Питань історії України він торкався у виступах на українських вічах в Одесі у 1905–1906. Декілька разів він брав участь у засіданнях ІФТ при ІНУ, зокрема, обговоренні доповіді приват-доцента П.Іванова про історичну схему Михайла Грушевського. У всіх доповідях І.Луценко поєднував народницьку та державницьку візії минулого українського народу. Він наполягав на колоніальному характері відносин України та Росії, підкреслював, що більшість українського народу зазнавали визиску від поміщиків. Близька була йому ідея народників про зрадництво української еліти у минулому як причина невдач українського державотворення. 1917–1918 на сторінках української одеської періодики опублікував цикл статей, присвячених аналізу низки епізодів та явищ української історії. Головне питання, над яким замислювався автор, було виявлення причин через які Україна не досягла самостійності у минулому.

Попри аматорство, Івану Луценку вдалося досить глибоко осягнути історію України, стати одним з передвісників державницького напрямку в українській історіографії. Він вважав, що Богдан Хмельницький був вимушений передати Україну ще в більш тяжку, ніж польська, московську неволю. Разом з цим, він вважав гетьмана творцем Української Держави. Після Богдана, на його думку, лише Петро Дорошенко був борцем за народні інтереси. Суперечливим було його ставлення до Івана Мазепи. Головною негативною тенденцією в історії України («історичною помилкою») він вважав недовіру еліти до сили власного народу.

Загибель[ред.ред. код]

Загинув Іван Митрофанович Луценко улітку 1919 року в одному з боїв командуючи дивізією Армії УНР біля Кузьминського озера на Волині[2]. За іншими даними, потрапив у більшовицький полон і був розстріляний.[3]

Пам'ять[ред.ред. код]

У вересні 1996 року, під час роботи в Одесі з'їзду Всесвітньої федерації українських лікарських товариств, на будинку, де тривалий час жив Іван Луценко (вул. Пастера, 52), була встановлена присвячена йому меморіальну табличку.

У жовтні 2003-го Асоціація гомеопатів України провела в Києві VI Міжнародний гомеопатичний конгрес, присвячений пам'яті Івана Луценка.

За ініціативи хмельницької молодіжної організації "Пластовий рух «Сокіл» та за підтримки місцевої міської і районної влади, 14 січня 2012 року, відбулося урочисте відкриття пам'ятної меморіальної дошки на фасаді залізничної станції Красилів (Хмельницька область) усесвітньо відомому одеському лікареві-гомеопату, українському політичному діячеві, полковнику армії УНР Іванові Митрофановичу Луценку

Примітки[ред.ред. код]

  1. Вінцковський Т., Музичко О. Іван Луценко в Українському національному русі… С. 95
  2. Дубинский И., Щевчук Х. Червонное казачество. Киев, 1977. С. 70.
  3. «Історія України. Українська революція 1917–1921 рр.» Постаті:

Праці[ред.ред. код]

  • 250 літ назад // Вільне життя. — 1918. — 7 вересня;
  • Історична помилка // Вільне життя. — 1918. — 4 вересня;
  • Гетьман і гетьманська влада // Наше село. — 1918. — № 7;
  • Гетьман Іван Мазепа // Наше село. — 1918. — № 8-9;
  • Наші державні змагання в минулому // Наше село. — 1918. — № 16;
  • Де-що з старовини // Наше село. — 1918. — № 18.

Примітки[ред.ред. код]

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • Верстюк В., Осташко Т. Діячі Української Центральної Ради. Біографічний довідник. — К., 1998. — С. 119;
  • Болдирєв О. В. Одеська громада. Історичний нарис про український національне відродження в Одесі у 70-ті рр. ХІХ — початку ХХ ст. — Одеса, 1994. — С. 135–136;
  • Зленко Г. Д. Повернення Івана Луценка // Зленко Г. Д. Лицарі досвітніх вогнів. 33 портрети діячів одеської «Просвіти» 1905–1909 років. — Одеса, 2005. — С. 29-42.
  • Вінцковський Т., Музичко О. Іван Луценко в Українському національному русі кінця ХІХ — початку ХХ ст. / Український історичний журнал.— К., № 4 (487) за липень-серпень 2009.— С. 94-106. ISSN 0130-5247
  • Іван Луценко: військовий лікар — претендент на гетьмана України // Чорноморська хвиля Української революції: провідники національного руху в Одесі у 1917-1920 рр.: Монографія / Вінцковський Т. С., Музичко О. Є., Хмарський В. М. та ін. – Одеса: ТЕС, 2011 – 586 с.;
  • Вінцковський Т., Музичко О. Іван Луценко (1863 - 1919): український націєтворець. — Київ: Гамазин, 2013. – 352 с.