Луцишина Оксана Петрівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Оксана Луцишина
Народилася 10 жовтня 1974(1974-10-10) (46 років)
Ужгород
Країна Flag of Ukraine.svg Україна
Національність українка
Діяльність письменниця
Мова творів українська
Нагороди

Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

Окса́на Петрі́вна Луци́шина (нар. 10 жовтня 1974(19741010), Ужгород) — українська письменниця, перекладачка, літературознавиця. Членкиня Українського ПЕН. Лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2021 року за роман «Іван і Феба»[1][2].

Життєпис[ред. | ред. код]

Народилася Оксана Петрівна Кішко 10 жовтня 1974 року в Ужгороді в родині філологів. Зростала в оточенні людей, які знали по кілька мов.

1995 році закінчила факультет романо-германської філології Ужгородського державного університету (тепер — ДВНЗ «Ужгородський національний університет»). Під час навчання проходила стажування у Канзаському університеті в США[3]. Працювала викладачкою іноземних мов (англійської і французької).

У 2001—2002 рр. як учасник програми з обміну викладачами побувала в університеті Південної Флориди у США, а вже 2002 року вступила на магістратуру цього ж університету. Захистила магістерську роботу — порівняльне дослідження романів Оксани Забужко та алжирської франкомовної авторки Ассьї Джебар. У 2012—2013 роках стажувалася в Ягеллонському університеті у Кракові. В Джорджійському університеті у 2014 році захистила докторську дисертацію (Ph.D.) на тему «Великий фантасмагоричний сезон: проза Бруно Шульца у світлі теорій Вальтера Беньяміна („Твору про пасажі“)»[4].

Нині мешкає у місті Остін, штат Техас, США, викладає українську літературу в Техаському університеті.

Вірші почала писати ще в середній школі — як пише сама авторка в автобіографічному есеї, «не про кохання», а про «щось таке підлітково-болісне на тему непорозумінь між батьками і дітьми».[5]

Поетичний дебют відбувся 1993 року на сторінках газети «Новини Закарпаття» за рекомендацією письменника і журналіста Василя Басараба. У 1996 році Василь Поп надсилає рукописну збірку поезій Оксани Луцишиної на конкурс «Гранослов-1996». Вже наступного року в Києві у видавництві «Гранослов» світ побачила перша збірка поетки — «Усвідомлена ніч». Про ці роки Оксана Луцишина говорить: «Я раптом відкриваю для себе новий світ, нові знайомства, нові впливи — Віктор Кордун, Михайло Григорів, Ігор Калинець, Маріанна Кіяновська. Вірші Маріанни, міфи, закодовані в них. Жінка, жіноче начало, архетипи, першооснови. Я лякаюся своєї неосвіченості, починаю вчащати до бібліотеки і тягати звідтам Кафку, Маркеса, Марселя Пруста, Артюра Рембо та інших. Особливо сильне враження на мене справляє Бодлер».[5]

Після видання другої поетичної збірки, «Орфей Великий» (2000) році починає працювати в річищі феміноцентричної літератури. В 2007 році виходить збірка новел «Не червоніючи» та роман «Сонце так рідко заходить».

За словами Оксани Луцишиної, у своїх новелах вона намагається відтворити жіночий світ таким, яким він є, без огляду на будь-які приписи і правила, без тематичних і стилістичних обмежень, — у всьому розмаїтті емоцій (зовсім не «політкоректних» — бо жінка може відчувати, між іншим, і гнів, і ненависть теж, а не тільки материнське щастя)".[6]

Дослідник Віталій Чернецький вважає, що в оповіданнях Оксани Луцишиної представлена твереза, інтругуюча, відкрита візія сучасного світу, заснована на жіночій тілесності. Науковець відзначає, що досвід читання феміністських текстів зумовив текстуальний інтерес письменниці до власне-жіночого тілесного досвіду, починаючи від дитинства, стосунків з батьками, і, пізніше, сексуальності, пологів та ін. Український дослідник в Америці розмірковує, що письменниця демонструє готовність деконструювати стереотипи фемінності і материнства, говорячи прямо про травматичний досвід, який бере початок у кризі сучасної маскулінності (як в Україні, так і на Заході). Віталій Чернецький стверджує, що у своїх оповіданнях Оксана Луцишина працює в рамках радикальної феміністської текстуальності, їй близькі ідеї écriture feminine (жіночого письма) Елен Сіксу та Люс Ірігаре.[7]

Оксана Луцишина вважає фемінізм «складовою частиною особистої філософії», а сутність фемінізму вбачає у «викритті патріархатної ідеології як такої, що витворює „Іншого“, дегуманізує його (в даному випадку — Її), паразитує на Іншому — мовляв, я — норма, а Інший/Інша — відхилення. Структурно фемінізм — це інша парадигма мислення, новий погляд на світ, без Іншого/Іншої»[8]. На часте питання, що таке фемінізм, письменниця відповідає так: «це радикальне твердження, що жінка теж людина».[6]

2015 року виходить роман «Любовне життя» (ВСЛ). Оксана Забужко на сторінці у «Фейсбук» назвала цей роман «Книгою року» для себе:

«…майже 20 років, що минули від виходу „Польових досліджень з українського сексу“ — а в лютому 2016 якраз буде 20! — я терпляче чекала, коли ж нарешті з тих „Досліджень“ в укр. літературі народиться щось серйозніше, ніж потік інфантильного „порногламуру“, — і от, дочекалася!)) Це ні в якому разі не „учнівство“, Боже збав, — це рука дорослого майстра, із своїм власним світом, де позірно „та сама“ тема має іншу психологічну „географію й геологію“, і все те живе й пронизливе, і держить тебе в напрузі, як справжній американський page-turner, — а все-таки приємно впізнавати за тим усім ту „оптику“ художнього бачення, яку 20 рр. тому „ввімкнули“ в нашій культурі — тоді ще зі скандалом, з криком-м'ясом-і-кров'ю — „Польові дослідження“: так, як у власній прозі впізнаєш колись передані тобі потайні „ключі“ від Ірини Вільде чи Сей-Сенагон…»

2019 року виходить роман «Іван і Феба» (ВСЛ). Маріанна Кіяновська під час презентації книжки на 26 Book Forum Lviv зазначила:

«„Іван і Феба“ — це абсолютний роман. Ця невелика книжка вміщує в собі всеохопність епосу. Ця книжка є одночасно позачасовою та розташованою тут і тепер. Дія книги відбувається у трьох містах — Ужгороді, Києві та Львові. Там прописані сюжети, які може вихопити лише читач із теоретичною начиткою. А з іншого ця книжка — для усіх, бо там є справжнє життя, дуже динамічне. Тут є ціла Україна. Це рідкісна річ — коли ціла країна вміщується на декількох сотнях сторінок»[9].

Оксана Луцишина також перекладає англійською поезію та есеїстику українських авторів (Маріанни Кіяновської, Василя Махна, Богдани Матіяш, Катерини Калитко), спільно з Деніелом Белградом, Кевіном Воном, та Оленою Дженнінз, а також американських поетів — українською (Воллес Стівенс). Має публікації англійською мовою.

Доробок[ред. | ред. код]

Збірки поезії:

Збірка новел:

  • «Не червоніючи» (Факт, 2007).

Романи:

Відзнаки[ред. | ред. код]

  • Переможець літературних конкурсів «Гранослов» (1996) за збірку поезії «Усвідомлена ніч»;
  • лауреатка премії «Благовіст». (1998) за збірку «Усвідомлена ніч»;
  • лауреатка премії імені Богдана Ігоря Антонича «Привітання життя» (2000) за збірку поезії «Орфей Великий»;
  • Лауреатка премії Фундації Ковалевих за збірку поезій «Я слухаю пісню Америки» (2010)
  • Лауреатка премії Премії міста літератури ЮНЕСКО за роман «Іван і Феба» (2020)
  •  Лауреатка Національної премії України імені Тараса Шевченка 2021 року за роман «Іван і Феба»[1].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б «Укрінформ»: У Києві оголосили лауреатів Шевченківської премії
  2. «Українська правда»: Шевченківська премія-2021: стали відомі імена переможців
  3. В. Ґабор. (2005). Незнайома: Антологія української «жіночої» прози та есеїстки другої половини ХХ – початку ХХІ ст. Львів: ЛА "Піраміда". 
  4. UT College of Liberal Arts:. liberalarts.utexas.edu (en). Процитовано 2017-06-08. 
  5. а б Луцишина, Оксана (2006). Біографія / Оксана Луцишина. Ужгород: Письменники Срібної землі. с. 664. 
  6. а б Луцишина, Оксана (2006). Біографія / Оксана Луцишина. Ужгород: Письменники Срібної землі. с. 666. 
  7. Chernetsky (2010). From Anarchy to Connectivity to Cognitive Mapping: Contemporary Ukrainian Writers of the Younger Generation Engage with Globalization. Canadian–American Slavic Studies (англійською). 
  8. Карпенко, Дмитро. Оксана Луцишина: „Головне – не табуювати для себе ніяких тем і говорити правду“. Український журнал. Процитовано 2017-06-08. 
  9. Маріанна Кіяновська: «"Іван і Феба" – це абсолютний роман». Видавництво Старого Лева. Процитовано 2020-04-23. 
  10. Іван і Феба. Видавництво Старого Лева. Процитовано 2020-04-23. 

Джерела[ред. | ред. код]

  • Гаврош О. Гендер до Америки доведе [інтерв'ю з Оксаною Луцишиною] / Олександр Гаврош // Україна молода
  • Галета О. Незнайоме тіло сучасної української прози: жіноча література від Василя Ґабора / Олена Гелета // Парадигма. Збірник наукових праць. Випуск 6. — Львів: Інститут українознавства ім. І.Крип'якевича НАН України, 2011. — С. 244. / Електронний ресурс [Режим доступу] : http://www.inst-ukr.lviv.ua/files/22/Galeta _Paradyhma-6.pdf
  • Ликович І. Анатомія огиди спроба психоаналізу / Ірися Ликович // Київська Русь: літературно-критичний часопис. — книга 10 (ХІХ). — 2007. — С. 218—220. 
  • Луцишина Оксана: «Говорити про вплив на мене Оксани Забужко найлегше…» / [інтерв'ю взяла] Людмила Таран // ЛітАкцент: альманах. — Випуск 2. — К.: Темпора, 2008.
  • Луцишина Оксана: «Головне — не табуювати для себе ніяких тем і говорити правду» / [інтерв'ю взяв] Vik Коврей // Український журнал — 10/2008  // Електронний ресурс [Режим доступу] : http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/529/ 
  • Незнайома: Антологія української «жіночої» прози та есеїстки другої половини ХХ — початку ХХІ ст.. / Упор. В. Ґабор. — Львів: ЛА «Піраміда», 2005. — С. 268—279.
  • Стех Марко Роберт. Оксана Луцишина між двома світами / Марко Роберт Стех // Український журнал. — № 1 (53). — 2010 // Електронний ресурс  [Режим доступу] : http://ukrzurnal.eu/ukr.archive.html/851/
  • «У нас вся історія існує на рівні абстрактних фраз»: інтерв'ю з Оксаною Луцишиною

Посилання[ред. | ред. код]