Львівська операція (1920)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Львівська операція (25 липня - 20 серпня 1920 року) — наступ військ Південно-Західного фронту Червоної армії в ході радянсько-польської війни 1919-1921 проти польських військ з метою оволодіння Львовом [1].

Передісторія[ред.ред. код]

Наступальні дії радянських Західного і Південно-Західного фронтів у липні 1920 року були успішними. Червоній армії вдалося швидко просунутися на захід і зайняти основну частину території Білорусі та України. Разом з тим в ході операцій не вдалося оточити і знищити польські війська, які відступили на захід, зберігши боєздатність. Тим не менш, радянське командування планувало продовжувати наступ з колишньою швидкістю[2].

Склад сил[ред.ред. код]

У складі радянського Південно-Західного фронту (командувач О. І. Єгоров, члени РВС - Й. В. Сталін, Р.І. Берзін, Х. Г. Раковський) проти польських військ діяли Перша кінна армія, 12 і 14 армії. Чисельність цих військ становила 46 тисяч багнетів, 10 500 шабель[1].

До складу польського Південно-східного фронту (командувач генерал Е. Ридз-Смігли) входили 2-га, 3-тя і 6-та армії та армія Української народної республіки. Чисельність цих військ становила 53 600 багнетів і шабель[1].

На середину серпня І Кінна армія мала в бойових порядках 25,2 тис.шабель, 420 кулеметів, 60 гармат і 10 літаків. В цей же час на львівському напрямку проти І Кінної армії діяли підрозділи 5, 6 і 13-ої дивізій піхоти польської 6-ої армії генерала В.Єджеєвського, які разом мали лише близько 11 тис. штиків та 3 тис. шабель. Їхні бойові дії підтримували 6 бронепоїздів і 50 літаків з клепарівського летовища у Львові, пілотами яких переважно були добровольці з Франції та США. Але, коли червона кіннота вийшла на річку Західний Буг, основні сухопутні польські війська відступили в сторону Перемишля і Кристинополя - Белза, залишаючи львівський напрямок майже голим. Його прикрили частини так званої Добровольчої армії, які відіграли ключову роль в обороні Львова. Формування цієї армії розвернулося в Польщі по ініціативі генерала Ю.Галлера. В липневі дні почали створюватися "малопольські відділи" Добровольчої армії у Львові. На призивних пунктах в казармах на вулиці Замарстинівській та в школі імені Сенкевича за дві неділі записалось близько 18 тисяч добровольців, із них 6 тис. - колишні воїни австрійскої армії, яких не мобілізували до польського війська за віком. Завдяки патріотизму польського населенння Львова були сформовані 238-ий и 240-ий полки піхоти, 209 и 214-ий кінні полки, три артилерійських дивізіона, окремий Львівський полк кінноти, два мобільних батальйона стрільців, штурмова, саперна, санітарна сотні та інші підрозділи.

Крім того, до лав захисників Львова ввійшло понад 20 тис.юнаків та дівчат, студентів, гімназистів та харцерів, з яких були створені окремі запасні та охоронні батальйони. Після двохнедільної військової підготовки частини польських добровольців відправилися на фронт, де зайняли оборону по р.Західний Буг на лінії Кам'янка-Струмилова - Красне.

Плани сторін[ред.ред. код]

Початковий план радянського командування (за директивою 11 липня) полягав у тому, щоб війська Південно-Західного фронту сприяли наступу Західного фронту в Білорусі, завдаючи основного удару на брестському напрямку. Однак, оскільки війська Західного фронту успішно і швидко просувалися в напрямку на Брест, командування Південно-Західного фронту 22 липня запропонувало головкому план дій, за яким головний удар фронту передбачалося нанести на львівському напрямі з метою зайняти Східну Галичину. Головком С.С. Каменєв вважав, що польська армія практично розбита і війська Західного фронту зможуть самостійно вести наступ на Варшаву. Тому він затвердив за згодою РВС Республіки пропозиції командування Південно-Західного фронту. Таким чином, ударні угруповання Західного і Південно-Західного фронтів повинні були вести наступ в розбіжних напрямках [1][2].

Директива командування Південно-Західного фронту від 23 липня поставила 12-й, 1-й Кінній і 14-й армії завдання розбити війська польського Південно-східного фронту на львівському напрямі. 1-ша Кінна армія (командувач С. М. Будьонний), посилена 24-ю, 45-ю і 47-ю стрілецькими дивізіями, повинна була робити головний удар, отримавши завдання не пізніше 29 липня зайняти Львів, а потім захопити переправи через річку Сян. 14-а армія (командувач М. В. Молкочанов) отримала завдання розбити польські війська на річці Збруч і наступати на Тернопіль, Городок. 12-а армія (командувач Г. К. Восканов) мала завдання забезпечити операцію наступом на Холм - Люблін [1][3].

Хід операції[ред.ред. код]

Боротьба за Броди[ред.ред. код]

Становище сторін на польському фронті до 8 серпня 1920 року

1-ша Кінна армія почала наступ на Львів. Долаючи сильний опір польських військ, вона 26 липня опанувала Бродами, а до 28 липня на широкому фронті з боями переправилася через річку Стир, зайняла Буськ і вийшла до річки Західний Буг. Північніше діяли війська 12-ї армії, які форсували річки Стир і Стохід та просувалися до Ковелю. На південному фланзі 14-та армія прорвала оборону поляків на річці Збруч та 26 липня зайняла Тернопіль [1][4].

Однак 12-та і 14-та армії просувалися дуже повільно, це призвело до того, що фланги 1-ї Кінної армії виявилися незахищеними. Скориставшись цією обставиною, 2-га і 6-та польські армії 29 липня завдали контрвдар на Броди. З північного заходу діяли частини 2-ї армії у складі 1-ї і 6-ї піхотних дивізій і кінної групи генерала Савицького (2 кавалерійські дивізії, 1 кавалерійська бригада, 2 кавалерійські полки), а з південного заходу частини 6-ї армії у складі 18-ї піхотної дивізії і 10-ї піхотної бригади. Почалися запеклі бої, в результаті яких 1-ша Кінна армія була змушена, щоб уникнути оточення, відступити на схід. 3 серпня польські війська зайняли Броди і Радзивилів. На наступний день 12-та радянська армія зайняла Ковель, а 14-та армія вийшла до річки Стрипа [1][4][5].

У цей час війська радянського Західного фронту продовжували наступ і в ніч на 2 серпня оволоділи Брестом. У зв'язку зі сформованою ситуацією польське командування взялося за виконання свого плану відбиття наступу на Варшаву. Наступ польських військ в районі Броди був зупинений, 4 серпня командування відвело 2-гу і 3-тю польські армії за річку Західний Буг, 6 серпня скасувало Південно-Східний фронт і створило Південний фронт у складі 6-ї армії, 3-тя армія перейшла до складу новоствореного Центрального фронту [1][5].

На ділянці фронту 1-ї Кінної армії настав період тимчасового затишшя. Її частини, які були виснажені тяжкими боями і зазнали значних втрат, потрібно було приводити в порядок. Командування армії вивело в армійський резерв 4-ю та 11-ю кавалерійські дивізії і 47-я стрілецьку дивізію. Незважаючи на те, що командування Кінної армії запропонувало надати своїм військам необхідний відпочинок, командування Південно-Західного фронту вимагало продовження рішучих дій щодо взяття Львова [4].

Питання про перекидання армій[ред.ред. код]

Для посилення військ Західного фронту радянське командування прийняло рішення про перекидання 1-ї Кінної армії та 12-ї армії на західний напрямок. 11 серпня головком відправив командуванню Південно-Західного фронту директиву з відповідною пропозицією. Однак при передачі текст виявився зашифрований з помилкою, і командування фронту не отримало його своєчасно. 13 серпня головком передав нову директиву, в якій прямо наказував негайно передати дві зазначені армії Західному фронту [6].

Проте напередодні командування Південно-Західного фронту вже встигло спрямувати 1-шу Кінну армію в наступ на Львів. Підготовлений на ґрунті директиви головкому командувачем Південно-Західного фронту О. І. Єгоровим наказ викликав різкі заперечення у Й. В. Сталіна, який його підписати відмовився [7]. Тим не менше в той же день наказ затвердив інший член РВС фронту, Р. І. Берзін, потім текст наказу був переданий командувачам арміями. Відповідно до наказу, вони з 14 серпня передавалися в розпорядження Західного фронту [6].

15 серпня командувач Західним фронтом М. М. Тухачевський передав наказ 1-ї Кінної армії перейти в район Володимир-Волинського, потім цей наказ був повторно переданий 17 серпня. Командування 1-ї Кінної відповіло, що армія не може вийти з бою і тому наказ буде виконаний тільки після взяття Львова. 1-ша Кінна стала виводити свої частини з бою для переміщення на Замостя тільки після нового наказу Реввійськради Республіки 20 серпня. На думку ряду дослідників [6][7], затримка 1-ї Кінної армії під Львовом на кілька днів перешкодила їй своєчасно надати допомогу Західному фронту, що негативно позначилося на результаті Варшавської битви [6][8].

Облога Львова[ред.ред. код]

За відданим 12 серпня наказом Південно-Західного фронту 1-ша Кінна армія 13 серпня знову перейшла в наступ. 14 серпня армія взяла Броди. 15 серпня частини Кінної армії вийшли на рубіж річки Західний Буг, причому 6-та кавалерійська дивізія зайняла Буськ, але незабаром була змушена його залишити. Спроби інших дивізій в цей день форсувати Західний Буг не були успішними. Тільки 16 серпня 6-та кавалерійська дивізія змогла перейти через Західний Буг на північ від Буська, тут вона зустріла опір супротивника, що завзято оборонявся. За підтримки 4-й кавдивізії бій закінчився перемогою радянських військ, були захоплені 800 полонених і 17 кулеметів [4].

Основні сили 1-ї Кінної армії зайняли плацдарм на лівому березі Західного Бугу на північний захід від Буська, а потім втягнулися в бої в околицях Львова. Тут армія натрапила на сильний опір польських військ, у складі яких перебувало 3 піхотних і 1 кавалерійська дивізії. 19 серпня 4-та і 6-та кавалерійські дивізії перебували на відстані 6 кілометрів від міста. Опір противника зростав, у результаті запеклих боїв частини 1-ї Кінної армії зазнали сильні втрати в командному складі. Зокрема, втрати молодшого командного складу були великі в 31-му і 32-му кавполках і у всій 6-й кавдивізії[4].

20 серпня 1-ша Кінна отримала наказ голови РВСР Л. Д. Троцького, що приписує терміново виконати директиву командування Західного фронту [9]. Тільки після цього 1-ша Кінна армія припинила наступ і почала виводити свої частини з бою. Після відходу 1-ї Кінної завдання з оволодіння Львова була покладена на війська 14-ї армії. Однак 14-я армія не мала для цього необхідних сил і засобів. Її війська під натиском переважаючих сил польської армії змушені були спочатку перейти до оборони, а потім відступити на схід [3].

Підсумки[ред.ред. код]

Військам радянського Південно-Західного фронту не вдалося виконати завдання щодо взяття Львова. Невдача операції пояснюється переоцінкою радянським командуванням сили своїх військ і недооцінки можливостей військ супротивника, а також зробленими помилками в керівництві військами з боку головного командування і командування Південно-Західного фронту. Іншою причиною невдачі стали великі втрати радянських військ в боях за Броди і сильно укріплений львівський район. Окрім того умови місцевості були несприятливими для використання кінноти [1][3].

Безпосередньо в боях під Львовом втрати його захисників були не значними - близько 1,5 тис.воїнів (частину з них поховали на Кладовищі Орлят). Зустрівши відчайдушний опір львів'ян, перш за все добровольців з двотижневою військовою підготовкою, знамениті червоні кіннотники, напевно, не дуже рвалися проливати кров за "світову республіку Рад". Мотивація захисників древнього міста виявилася більш суттєвою. За бої 1918-1919 та 1920 років Польська держава оголосила про нагородження міста Львова найвищим військовим орденом - Віртуті Мілітарі. Урочисте вручення нагороди відбулося на площі коло пам'ятника Адаму Міцкевичу 22 листопада 1920 року, при участі маршалка Ю.Пілсудського.

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г д е ж и к ЛЬВІВСЬКА ОПЕРАЦІЯ 1920 // Громадянська війна і військова інтервенція в СРСР. Енциклопедія. М.: Радянська енциклопедія, 1983.
  2. а б Мельтюхов М.І.Радянсько-польські війни. - М.: Вече, 2001. С. 70-77
  3. а б в Львівська операція 1920 // Шаблон:Книга: Радянська військова енциклопедія
  4. а б в г д Какурін Н., Меліков В. Громадянська війна в Росії: Війна з білополяками. - М.: ACT; СПб.: Terra Fantastica, 2002. Розділ 9. С. 337-376
  5. а б Мельтюхов М. І.Радянсько-польські війни. - М.: Вече, 2001. С. 78-95
  6. а б в г Какурін Н. Е., Вацетіс І. І. Громадянська війна. 1918-1921. - СПб.: Полігон, 2002. Розділ сімнадцятий.
  7. а б / volkogonov_dv/01.html Волкогонов Д. А. Сталін. Політичний портрет. - М.: Новини, 1992. Глава 1.
  8. Савченко В. А. Двенадцать воєн за Україну. - Харків: Фоліо, 2006. Глава 11. С. 313-343
  9. Мельтюхов М. І. Радянсько-польські війни. - М.: Вече, 2001. С. 95-99

Література[ред.ред. код]