Львівсько-Сандомирська операція

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Львівсько-Сандомирська наступальна операція
Друга світова війна,
BagrationMap2.jpg
Хід наступу
Дата: 13 липня 194429 серпня 1944
Місце: Західна Україна
Результат: Перемога радянських військ
Сторони
Третій Рейх Третій Рейх
Dyvizia Galychyna-rukav.svg Дивізія «Галичина»
Flag of Hungary (1915-1918, 1919-1946).svg Королівство Угорщина
СРСР СРСР
Red Army flag.svg 1-й Український фронт
Командувачі
Третій Рейх генерал-полковник Йозеф Гарпе,
Третій Рейх генерал-фельдмаршал Модель,
УгорщинаРауль Федерікін
СРСР І. С. Конєв,
СРСР І. Є. Пєтров
Військові сили
900 тис. солдатів, 900 танків, 6 300 мінометів, 700 літаків 1200 тис. солдатів, 1600—2500 танків та САУ, 13-16 тис. мінометів, 2 800-3200 літаків
Втрати
38 тис. загинуло а 17,174 полонених, 300 танків знищено, 20 танків захоплено.[1] Втрати угорців невідомі 289 тис. загиблих та поранених (За радянськими джерелами 198 тис.) 1 269 танків, 289 літаків[2]

Льві́всько-Сандо́мирська наступа́льна опера́ція — стратегічна наступальна операція Червоної армії проти об'єднаних німецько-угорських військ, метою якої була окупація Західної України та Південної Польщі.

Передісторія[ред. | ред. код]

Вдалі військові операції радянських командирів в Україні та Білорусі призвели до значних втрат Вермахту. Нестача людської сили на фронтах змусила німецьких воєначальників відправити на фронти дивізії СС, які до того часу брали участь в анти-партизанських акціях на окупованих Третім рейхом територіях.

Станом на 13 липня 1944 року лінія фронту в Західній Україні проходила по лінії Ковель — Тернопіль — Коломия. Німецьке командування віддало наказ про побудову трьох ліній укріплень з дотами та бункерами, однак через стрімкий наступ радянських військ було побудовано лише дві.

З квітня до червня 1944 року радянське командування перегрупувало частини Червоної Армії по всій ширині 500-от кілометрового фронту, підсилювало новими дивізіями, будувало мости та ремонтувало дороги для збільшення прохідної можливості своїх військ. План наступу передбачав нанесення двох ударів з метою прориву німецької лінії укріплень: удар третьою гвардійською та тринадцятою арміями з півдня Волині в напрямі на Раву-Руську, й удар 60-ю та 38-ю арміями з Тернополя в напрямку Львова. Після прориву фронту в коридори мали ввійти бронетанкові та механізовані дивізії з метою взяти в оточення німецькі війська в районі міста Броди, та знищити їх. План був затверджений командуванням 1-го Українського фронту 10 липня; початок здійснення наступу призначено на 13 липня.

Сили сторін[ред. | ред. код]

СРСР[ред. | ред. код]

Радянські війська ретельно готувалися до операції: було створено величезну військову формацію чисельністю близько 1,2 мільйона солдатів з двома тисячами танків та кількома сотнями «Катюш» під командуванням маршала Конєва. Всього 1-й Український фронт нараховував близько 80-ти стрілецьких та кавалерійських дивізій, 10 механізованих корпусів та 4 окремі танкові бригади. Наступ мала підтримати 2-га повітряна армія генерала Красовського, 9-та гвардійська авіаційна дивізія під командуванням Покришкіна, та 8-ма повітряна армія генерала Жданова, яка щойно прибула з Криму.

Третій Рейх[ред. | ред. код]

На обороні стояла німецька група армій «Північна Україна» з штабом у Львові. Вона була значно послаблена, адже німецьке командування перекинуло 6 дивізій на білоруський фронт. У квітні 1944 року пост командувача «Північної України» перейняв від генерал-фельдмаршала Еріха фон Манштейна генерал-фельдмаршал Модель. До складу групи армій «Північна Україна» входили: 1-ша та 4-та танкові дивізії, 1-ша польова угорська армія, що нараховувала близько 30 піших, 5 танкових, одну моторизовану дивізію та 14-ту дивізію Ваффен-СС «Галичина» під командуванням генерала Гауффе. Німці могли протиставити радянським військам 900 тис. солдатів, 900 танків та кілька сотень літаків, які однак, участі в обороні не брали, через брак бензину.

Дії партизан під час офензиви[ред. | ред. код]

Радянські партизани[ред. | ред. код]

На початку 1944 року на території Західної України активізувалися радянські партизани. Вже в квітні загальна кількість партизанських з'єднань сягала 9-ти тисяч людей. Партизани знищували окремі німецькі з‘єднання, саботували будівництво укріплень, атакували конвої з харчами та зброєю.

Армія Крайова[ред. | ред. код]

Окремі відділення польської Армії Крайової діяли на території Волині, Полісся та Галичини з квітня 1943. За доповіддю командира радянських партизанів, бійці Армії Крайової чисельністю до 3 тис. чоловік атакували Постави та знищили до 400 німецьких солдатів та поліцаїв. Влітку 1944, у зв'язку з наближенням радянських військ, на територію Західної України, польські повстанці активізувались, а під час Львівсько-Сандомирського наступу допомагали Червоній Армії у боях за Львів.

21 липня, коли радянські танкові частини підходили до Львова, керівники Армії Крайової віддали наказ про початок Львівського повстання, під кодовою назвою «Буря у Львові» («Burza we Lwowie»).

Радянське командування ставилось до бійців Армії Крайової як до «націоналістичних банд-угрупувань», які треба винищувати. Командирам радянських партизанських груп було наказано знищити керівників, а бійців використовувати в боях з німцями. У випадку відмови співпрацювати, усіх вояків роззброїти та розстріляти.

Радянська підготовка до наступу[ред. | ред. код]

З квітня до червня 1944, радянське командування перегрупувало частини ЧА по всій ширині 500-от кілометрового фронту, підтягало нові дивізії, будувало мости та ремонтувало дороги, для збільшення прохідної можливості своїх військ. План наступу передбачав нанесення двох ударів, з метою прориву німецької лінії укріплень: удар 3-ю гвардійською та 13-ю арміями з півдня Волині в напрямі на Рава-Руську, й удар 60-ю та 38-ю арміями з Тернополя в напрямку Львова. Після прориву фронту, в коридори мали ввійти бронетанкові та механізовані дивізії з метою взяти «в кліщі» німецькі війська в районі міста Броди, та знищити їх. План був затверджений командуванням 1-го Українського фронту 10 липня; початок здійснення наступу призначено на 13 липня. Радянські війська ретельно готувалися до операції: було створено величезну військову формацію чисельністю близько 1,2 мільйона солдатів з двома тисячами танків та кількома сотнями «Катюш» під командуванням маршала Конєва. Всього 1-й Український фронт нараховував близько 80-ти стрілецьких та кавалерійських дивізій, 10 механізованих корпусів та 4 окремі танкові бригади. Наступ мала підтримати 2-га повітряна армія генерала Красовського, 9-та гвардійська авіаційна дивізія під командуванням Покришкіна, та 8-ма повітряна армія генерала Жданова, яка щойно прибула з Криму.
На обороні стояла німецька група армій «Північна Україна» з штабом у Львові. Вона була значно послаблена, адже німецьке командування перекинуло 6 дивізій на білоруський фронт. У квітні 1944 року пост командувача «Північної України» перейняв від генерал-фельдмаршала Еріха фон Манштейна генерал-фельдмаршал Модель. До складу групи армій «Північна Україна» входили: 1-ша та 4-та танкові дивізії, 1-ша польова угорська армія, що нараховувала близько 30 піших, 5 танкових, одну моторизовану дивізію та 14-ту дивізію СС «Галичина» під командуванням генерала Гауффе. Німці могли протиставити радянським військам 900 тис. солдатів, 900 танків та кілька сотень літаків, які однак, участі в обороні не брали, через брак бензину.
Станом на 13 липня лінія фронту в Західній Україні проходила по лінії Ковель-Тернопіль-Коломия. Німецьке командування віддало наказ про побудову трьох ліній укріплень з дотами та бункерами, однак через стрімкий наступ радянських військ було побудовано лише дві.

УПА[ред. | ред. код]

У німецькій армії, а особливо в штабі 14-ї Дивізії Ваффен-СС «Галичина» політичне виховання було заповнення темами проти УПА, де український повстанський рух зображувався як щось небезпечне та шкідливе. Наприклад, звертаючись до українського населення, губернатор Галичини О.Вехтер звинуватив повстанців у тому, що вони стали союзниками більшовиків і зрадниками свого народу. Однак деякі з дивізійників були латентними бандерівцями, тому не обійшлося без арештів прихильників УПА.[3]

Німецьке командування було проінформовано про наявність відділів УПА в районі м. Броди. 15 липня, коли німецька армія опинилась на межі знищення, було здійснено спробу зв'язатись з повстанцями для спільних бойових дій проти Червоної Армії, але не вистачило часу[3]. Після поразки німецької армії під Бродами, деякі вояки Дивізії приєдналися до куренів УПА, частина розійшлася по домам, частина продовжила боротьбу з більшовиками в лавах Дивізії.

Початок операції. Бій під Бродами[ред. | ред. код]

Докладніше: Бій під Бродами
Солдати дивізії СС «Галичина»

Згідно з планом, 13 липня 1944 року, після артилерійського обстрілу та бомбардування німецьких позицій, війська 1-го Українського фронту перейшли у наступ у львівському та рава-руському напрямках. Після кровопролитного для обидвох сторін бою, оборонні лінії німців були прорвані, а частини 3-ї гвардійської та 13-ї радянських армій просунулись на 20 км від лінії фронту. З меншим успіхом наступали 60-та та 38-ма армії на півдні, натрапивши на контрудар німецьких панцерних дивізій. Все ж таки, 60-й армії під командуванням генерала Курочкіна вдалося створити так званий «Колтівський коридор», довжиною 20 км та шириною близько 6 км, завдяки якому в тили німців почали просуватися частини 3-ї гвардійської дивізії а потім і 4-та танкова армія. Радянська авіація бомбила німецькі позиції впродовж усього бою, а німецький повітряний флот не зміг вилетіти через брак бензину.

16-го липня маршал Конєв кидає в бій 4-ту танкову армію під командуванням генерала Лелюшенка, однак через контрудари німецьких частин 17-го та 18-го липня, танкова армія Лелюшенка була зупинена та скована боєм. Після запеклих боїв, частинам Червоної Армії все ж вдається перейти вглиб німецької території, та взявши в кільце 8 німецьких дивізій, знищити їх. Після бою та часткової поразки німецьких частин під Бродами 19 липня, радянські війська перейшли у наступ на Львів. За даними радянських джерел, у бою під Бродами загинуло близько 38 тис. німецьких солдатів, іще близько 17 тис. здалось у полон. Разом з солдатами в полон здалися генерали Гауфе, Ліндеман і Недтвіг[1]. Однак причин для тріумфу у більшовиків не було: у їхньому тилу героїчний опір ворогу чинили вояки нескореної 14-ї української Дивізії і частини німецьких військ, які не відступили. Ворог не сподівався на опір, оскільки основні сили більшовиків обійшли позиції оборонців далеко на Захід, - тож сподівався з маршу здобути позиції дивізійників. Ефектна і грамотна оборона українців і союзного вермахту скувала сили трьох радянських армій і завдала ворогові колосальних втрат. Героїчна оборона в повному оточенні тривала аж до 24-го липня, коли витративши набої і підірвавши важку зброю і техніку, втративши всіх коней, українці пробилися з оточення і рушили до місця збору в селі Середнє Тернопільської обл., а потім дісталися до Нойгамера для пововнення і переформування.

Героїчна битва під Бродами дала можливість німецьким військам успішно евакуюватися зі Львова і тому боїв і руйнувань у місті не було.

Після прориву фронту під Бродами, командувачі 1-го Українського фронту перегрупували сили та розпочали наступ на Львів та Перемишль. 23 липня, радянські війська форсували р. Сан та захопили території навколо Ярослава. 1-ша гвардійська дивізія під командуванням Катукова швидко наступала й опинилась на території Польщі, допомагаючи військам 1-о Білоруського фронту зайняти Люблін. Спроба радянського командування зайняти Львів танковими арміями закінчується невдачею, тому воно підводить частини 60-ї та 38-ї армій. 27 липня, при підтримці польських повстанців, радянські війська захоплюють Львів та Перемишль. На станіславському напрямку частини 1-ї гвардійської та 18-ї армій входять у Галич 24 липня, у Станіслав — 27 липня.

Продовження наступу. Бої на Віслі[ред. | ред. код]

Радянські солдати у Львові

Для створення фронту оборони на Віслі німецьке командування почало перевозити додаткові дивізії з інших ділянок фронту та з Німеччини. У відповідь, радянським командуванням був створений 4-й Український фронт, до складу якого увійшли 18-та, 1-ша гвардійська та 8-ма повітряна армії.

29 липня, 1-ша гвардійська армія розгромила німецькі частини в районі Аннополя, однак через завзяті контрудари німців вимушена була відступити. 1-ша танкова та 13-та армії діяли більш вдало, було захоплено плацдарми на Віслі, розпочалося форсування річки. Спроби 17-ї німецької армії завдати контрудару у напрямку Майдану 31 липня завершилися невдачею. 3 серпня німецьке командування повторило спробу контрудару в напрямку Барануву. Контрудар був відбитий резервними частинами радянського фронту — 5-ю гвардійською армією. 10 серпня радянські війська були вже за 60 км від лінії фронту станом на початок наступу.

Вранці 11 серпня німецькі війська завдали контрудар у напрямку Сташув. 13 серпня їм вдалося просунутися на 8-10 км та оволодіти районом Шідлув. Однак їхні спроби розвинути удар в напрямку Баранува успіху не мали. Не домігшись суттєвого успіху в районі Сташува, німецьке командування вирішило завдати контрудару у напрямку Стопніца 13 серпня. Тут німці вперше застосували свої нові важкі танки «Королівський Тигр». Однак, перша операція «Королівських Тигрів» зазнала повного провалу — німці втратили 12 танків, з яких 3 були захоплені радянськими солдатами. У результаті командир німецького 501 окремого батальйону важких танків майор фон Легат був знятий з посади[4]. 14 серпня радянські війська оточили Сандомир і на наступний день взяли місто.

Німецьке командування розробило новий план, згідно з яким німецькі корпуси мали оточити ворога та знищити його в районі Лагува. Після наполегливих боїв німецьким таким частинам вдалося захопити гірський кряж на північному заході Опатува та прорвати оборону 13-ї радянської армії на 6-7 км. В результаті відповідних ударів 3-х радянських армій значна частина німецьких сил була оточена та знищена. На цьому закінчилися спроби німецького командування скинути радянські війська із західного берега Вісли в районі Сандомира. Радянський плацдарм був розширений до 120 км по фронту і до 50 км в глибину.

Війська лівого крила фронту у складі 60-й та 38-ї армій намагалися розвинути наступ на захід, однак значних успіхів вони також не домоглися. 23 серпня 60-та армія спільно з військами 5-ї гвардійської армії опанувала містом Дембіца. 29 серпня війська 1-го Українського фронту перейшли до оборони.

Одночасно наступальні дії проти німецько-угорських військ на карпатському напрямку вели війська 4-го Українського фронту. З 1 по 19 серпня німецько-угорське командування додатково додало до складу 1-ї угорської армії сім піхотних дивізій, заздалегідь створивши по лінії фронту міцні укріплення, які проходили по висот і берегів річок. Просування військ 4-го Українського фронту проходило досить повільно. 5 серпня частини 1-ї гвардійської армії зайняли місто Стрий, наступного дня оволоділи Дрогобичем. 15 серпня наступ радянських військ було зупинено.

Підсумки наступу[ред. | ред. код]

В результаті Львівсько-Сандомирської операції радянські війська зайняли Західну Україну та частину Польщі. В ході операції, група німецьких армій «Північна Україна» зазнала значних втрат, і пізніше була реорганізована. Перед евакуацією, німецькі війська залишили значну кількість зброї та техніки бійцям УПА. Більша частина цієї зброї була передана упівцям ще задовго до початку наступу бійцями 14-ї дивізії Ваффен-СС «Галичина»[3]. Деякі вояки Дивізії під час прориву з оточення, не рушили з німцями на Захід, а приєднались до партизан.

Незважаючи на значні втрати, Червона армія розгромила значні угрупування німецьких військ в Західній Україні та на півдні Польщі, а також захопило величезні плацдарми, що були використані в подальших операціях.

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]