Любар

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
смт Любар
COA of Lubar.png Flag of Lubar.png
Герб Любара Прапор Любара
Любарський будинок культури
Любарський будинок культури
Країна Україна Україна
Область Житомирська область
Район/міськрада Житомирський район
Громада Любарська селищна громада
Код КАТОТТГ:
Основні дані
Засноване XIV століття
Магдебурзьке право XVI століття
Статус із 1924 року
Площа 2.2 км²
Населення 2056 (01.01.2020)[1]
Густота 934,6 осіб/км²
Поштовий індекс 13100—104
Телефонний код +380 4147
Географічні координати 49°55′17″ пн. ш. 27°45′30″ сх. д.H G O
Висота над рівнем моря 238 м
Водойма р. Случ
Відстань
Найближча залізнична станція: Печанівка
До станції: 24 км
До обл. центру:
 - залізницею: 110 км
 - автошляхами: 85 км
Селищна влада
Адреса 13100, Житомирська обл., Житомирський район, смт. Любар, вул. Незалежності, 36
Голова селищної ради Герасимчук Володимир Миколайович
Карта
Любар. Карта розташування: Україна
Любар
Любар
Любар. Карта розташування: Житомирська область
Любар
Любар

Commons-logo.svg Любар у Вікісховищі

Див. також: Любар (значення)

Лю́бар (до середини XVII ст. — Лю́бартов; пол. Lubar, Lubartów, івр. ליובר‎) — селище міського типу, центр Любарської селищної громади та Любарського району (до 2020 року) Житомирської області України.

Символи Любара[ред. | ред. код]

Любарська селищна рада в серпні 2000 року затвердила символіку селища Любар – герб, прапор (хоругву) та гімн.

Докладніше: Герб Любара
Докладніше: Прапор Любара

Гімн селища.

Селищна рада затвердила гімн Любара на слова В. Боціяна та музику В. Суворкіна:

МІЙ ЛЮБАР

Як нині привабно і любо
В затінку струмочок дзюрчить
І мило всміхається Любар
До річки красуні Случі

Приспів:
Мій Любар, моє ти улюблене місто,
Мій Любар, навік незабутній мій край
Мій Любар, сади твої щедрі барвисті
Мій Любар, несуть запашний урожай

Над річкою парк зеленіє
І верби купатись спішать.
У місті ставок наче мрія,
Як іскорки, хвилі блищать

Приспів

У день цей сьогодні, на диво,
Ще й барвами сквери цвітуть,
Став Любар назавжди вродливий,
Як яблуня в пишнім саду

Приспів[2]

Історія[ред. | ред. код]

Докладніше: Історія Любара

Давні часи[ред. | ред. код]

На Любарській землі люди жили з давніх часів. Про це свідчать залишки давніх поселень трипільської культури[3], доби бронзи, раннього заліза, черняхівської культури та давньоруських часів[4], знайдені в різних частинах містечка та його передмістях.

Руський період[ред. | ред. код]

Територія навколо сучасного Любара до середини XII століття входила до порубіжних з Волинською землею удільних князівств Київської землі — вірогідно, до згаданої у літопису волості з 5 міст, серед яких названі лише Божський, Межибоже та Котельниця. У другій половині цього століття згадки про Божську волость зникають з літопису. Натомість, 1150 року в ньому вперше згадується про Болохово, Болоховську (Болохівську) землю — місцевість, яка, принаймні, частково займала територію колишньої Божської волості.

Докладніше: Болохівська земля
Докладніше: Болохов (місто)

Попередником Любара на думку багатьох дослідників]][5][6][7][8][9][10] було давнє місто Болохів (у літописах — «Болохов(о)», «Борохов»), залишки якого любарський краєзнавець С. А. Липко локалізував та дослідив на одному з любарських городищ (на території колишнього автопарку)[11][12]. Від назви цього міста дістала свою назву місцевість Болохівська (Болоховська) земля.

У середині XIII століття, принаймні, значна частина Болоховської землі була зруйнована дощенту та підкорена князем Данилом Галицьким. Після цього згадки про неї та місто зникають з літописів. Імовірно, як самостійне політично-територіальне утворення Болохівська земля остаточно перестала існувати після вторгнення до Галицько-Волинської держави полчищ темника Бурундая 1258 року[13]. З середини XIII по, принаймні, першу чверть XIV століття (близько 100 років) територія сучасного Любара входила до особливого анклаву (буферної зони), який адміністративно та політично повністю підпорядковувався Золотій Орді[14].

Заснування Любартова[ред. | ред. код]

Пам'ятний знак на честь заснування Любара
Князь Любарт-Дмитро Гедимінович

Згідно з місцевою традицією, а також, на думку багатьох дослідників, князь Любарт-Дмитро заснував Любар, хоча досі про це не знайдено жодних письмових згадок чи інших підтверджень. Більшість учених датують можливу появу Любартова часовим проміжком 13401382 років[15]. Імовірно, неподалік від руїн колишнього руського міста Болохова він міг закласти невеликий дерев'яний замок на лівому[16][17][18] високому березі Случі, у якому розмістив свій сторожовий загін. Поблизу замку з часом виникло поселення з посадом, назва якого пов'язується з іменем князя — Любартов (Любартів), і може походити від найменування замку — «Любартов (Любартів) замок». Цю назву населений пункт носив до середини XVII століття.

Після остаточної втрати сином Любарта, волинським князем Федором Любартовичем Луцького князівства 1387 року, поселення та навколишні землі опинилися під владою Великого князівства Литовського.

Любартов у складі Великого князівства Литовського[ред. | ред. код]

Надалі Любартов з околицями у складі Волинської землі перебували під владою литовсько-руських князів — Вітовта (принаймні протягом 1388-1430 років[19]), а по ньому Свидригайла (1440-1452)[20]. На сайті Верховної Ради України вказано без зазначення джерела, що перша письмова згадка про поселення датується 1440 роком[21].

1491 року в Любартові була побудована дерев'яна синагога[22][23].

Певний час поселення, імовірно, перебувало під владою князів Чарторийських[20]. За різними даними, наприкінці XV століття[24] — на початку XVI століття Любартов з волостю потрапляє до володінь князя Костянтина Івановича Острозького[25][26].

Любар у складі Речі Посполитої[ред. | ред. код]

Після Люблінської унії 1569 року Любартів став частиною Королівства Польського Речі Посполитої. Старе місто на лівому березі Случі належало до Кременецького повіту Волинського воєводства. Засноване згодом на правому березі річки Нове місто (Новий Любар(тов)) було частиною Житомирського повіту Київського воєводства.[27].

Розквіт Любартова за князів Острозьких[ред. | ред. код]

Костянтин Василь Острозький

Князь Костянтин Василь Острозький отримує Любартів 1574 року[28]. Між 1574 та 1584 роками цей князь відновив Любартівський замок і поселення біля нього на лівому березі Случі — Старий Любартов та заснував нове поселення на правому березі річки — Новий Любартов[29].

Любартов завдяки князю К. В.  Острозькому, вірогідно, наприкінці XVI століття отримав магдебурзьке право[30]. У ньому були створені органи міського самоврядування, такі як міська рада та міська лава. У місті був міський писар, вірогідно, діяли також інші чиновники та службовці, такі як шафар, інспектор, нічний сторож, кат, війтівська служба, міська варта[31]. Вперше у документах Любартов названо містом у поборовому реєстрі 1579 року[32].

Невдовзі місто стало значним ремісничим і торговельним осередком із сільськогосподарськими передмістями[33]. Володар міста проводив активну колонізацію на своїх землях — навколо Любартова постали нові села[34].

Південніше містечка пролягав Чорний шлях, яким татари зазвичай здійснювали свої набіги на українські землі. Тому жителі Любартова та околиць зазнавали великого лиха від їхніх набігів. За Острозьких такі напади зафіксовані у 1593, 1595, 1616, 1617 та 1618 роках[35].

Наприкінці XVI — на початку XVII століття в Любартові діяла соцініанська школа[36], де молодь різних віросповідань вивчала грецьку, латину, польську та церковнослов'янську мови, діалектику, риторику, основи християнської етики.

Наприкінці XVI століття князь К. В. Острозький подарував Любартов і 9 навколишніх сіл (Любартівський або Любарський ключ) своєму наймолодшому синові Олександрові[37]. 1598 року вперше в документах згадується Новий Любартов[38], який тоді здавався в оренду[39].

1603 року брати Олександр і Януш Острозькі поділили спадщину свого батька. Любарський ключ залишився у власності першого з них[40][41][42]. Проте, після його несподіваної смерті у грудні того ж року, Любартівські маєтки до повноліття його доньок перейшли «в опіку» до їхньої матері, дружини князя Анни Острозької[43].

Вперше назва «Любар» зустрічається в документах 1604 року[44], хоча стара назва «Любартов» також ще деякий час використовувалася в документах поряд із новою. Цього ж року, очевидно, за підтримки князя Костянтина Василя Острозького, був заснований чоловічий Георгіївський православний монастир[45][46]. Першим ігуменом монастиря став Кирило Костянтинівський[47]. Завершення будівельних робіт датують 1616 роком[48][49].

1618 року старша дочка Олександра Острозького Софія Острозька вийшла заміж за князя Станіслава Любомирського. Любар був, принаймні, частково переданий їм у власність як віно.

Після смерті восени 1620 року останнього представника князівського роду по чоловічій лінії — Януша Острозького та віддання заміж дочок, Анна Острозька вдалася до поділу маєтків (відбувся 1621 року). В результаті нього Любар був остаточно переданий у власність подружжю Софії та Станіславу Любомирським[50]. Перед цим поділом у серпні 1620 року був складений «Інвентар маєтків князів Острозьких». Цей документ є важливим джерелом відомостей про Любар першої половини XVII століття.

Любар у власності князів Любомирських[ред. | ред. код]

Після смерті С. Острозької 1623 року місто з волостю перейшло на більше ніж 150 наступних років до володінь роду князів Любомирських[51].

1630 року на кошти С. Любомирського у Любарі був зведений дерев'яний костел[52]. При ньому 1634 року[53] (за іншими даними — у 1628-1629 роках[54]) засновується Домініканський кляштор. При монастирі діяла домініканська школа[55], функціонував шпиталь[56].

Роки Хмельниччини[ред. | ред. код]

Мешканці Любара активно брали участь у подіях Хмельниччини. У червні-липні 1648 року місто було захоплене повстанцями, були спалені дерев'яні костел, монастир і синагогу[57].

Взимку 1649 років на теренах Любарщини виникла нова військово-адміністративна одиниця — Любартівський полк на чолі з полковником Іваном Донцем[58].

На початку червня цього ж року відбувся наступ 15-17-тисячного коронного війська, яке завдало поразки козацьким полкам і «вогнем і мечем» зруйнувало Любартів та інші міста[59].

Після смерті С. Любомирського в червні 1649 року, Любар успадкував його наймолодший син Костянтин Яцек Любомирський, який, принаймні, формально володів містом до своєї смерті 1663 року[60].

Після підписання Зборівського миру в серпні 1649 року, Любар опинився на лінії розмежування між коронними та козацькими землями[61]. Лівобережна частина (Старе місто) залишилася під владою Речі Посполитої, а на правому березі (Нове місто) розмістилося 10-тисячне козацьке військо на чолі з полковниками Донцем і Таборенком[4][62]. З кінця 1649 року шляхта вже повернулася до Любара[63], з часом Любартівський полк втратив свою територію та перестав існувати[64].

Любар декілька разів відвідував Богдан Хмельницький. 2 липня 1651 року неподалік від міста він був звільнений з татарського полону, до якого потрапив під час битви під Берестечком. У супроводі кількох мурз і 100 козацьких вершників гетьман прибув до міста, звідки розіслав нові універсали із закликами збиратися до його війська[65]. 10 липня гетьман вирушив до Паволочі[66].

Великий гетьман коронний Миколай Потоцький після Берестецької битви призначив під Любаром генеральний збір коронного війська[67], яке на початку серпня підійшло до міста. Кілька сотень козаків разом з міщанами вчинили героїчний опір, але всі загинули, саме містечко зазнало значних руйнувань[66][68]. 4-5 (14-15) серпня коронне військо вирушило з Любара на схід[69].

У червні 1653 року під час нападу кримських татар містечко було вкотре розорене, з Любарського ключа до неволі забрано близько 300 чоловік[33][70][71].

На початку березня 1654 року коронні війська під проводом С. Потоцького зайняли Любар, Чуднів і Котельню[72].

Роки Руїни[ред. | ред. код]

14-27 вересня 1660 року відбулася битва під Любаром. Військо Речі Посполитої з кримськими татарами під керівництвом Станіслава Ревери Потоцького та Єжи Себастьяна Любомирського, за участі козацьких загонів Івана Виговського, зустрілося в бою з московсько-козацьким військом під проводом воєводи Василя Шереметьєва та наказного гетьмана Тимоша Цюцюри. 27 вересня 1660 війська Шереметьєва, змучені облогою, відступили до Чуднова.

Докладніше: Битва під Любаром

Після смерті 1663 року К. Я. Любомирського, права на Любар отримав його старший брат Єжи Себастьян Любомирський, який володів містом до своєї смерті 1667 року[73].

Під час буремних подій Хмельниччини та Руїни Любар часто ставав ареною битв, місцем постою великих військових загонів і об'єктом нападів татар. Місто й околиці зазнали значних руйнувань і спустошення[74].

Любарський Свято-Георгіївський монастир був, очевидно, відновлений 1666 року[75]; протягом 1660-х років був відновлений також домініканський монастир[76].

Після Андрусівського договору (перемир'я) 1667 р. обидві частини міста формально повернулися під контроль Речі Посполитої[44]. Проте й надалі, фактично, аж до початку XVIII століття, Любар з околицями постійно опинялися в зоні військових дій між Річчю Посполитою та козаками з їхніми перманентними союзниками татарами, переходили під управління то одних, то інших.

За наказом гетьмана П. Дорошенка, взимку 1669-1670 років Білгородська орда була влаштована на зимовий постій з правом «вибирати стацію» на всій території Правобережжя від Дніпра до Дністра[77]. Від цих «стацій» постраждали Любар і всі навколишні населені пункти, багато людей було забрано в полон.

Протягом 16721673 років Любар з околицями поперемінно знаходилися під контролем військ М. Ханенка[78], наказного гетьмана від Петра Дорошенка, Кіндрата Тарасовича та паволоцького полковника Григорія Гамалії. Частина селян і міщан, залишаючи домівки, почала переселятися на терени козацької України[79][80].

Влітку 1675 року на шляху до Львова повз Любар проходило турецько-татарське військо, розорюючи на своєму шляху волинські населені пункти[81].

Принаймні, з осені 1692 по 1702 роки козацькі сотні Семена Палія перебували в Любарі та інших містечках південно-східної Волині[82][83][84].

Любар у XVIII столітті[ред. | ред. код]

Щонайменше з 1702 року Любар належав підкоморію коронному Єжи Домініку Любомирському[85]. Звідтоді Любарський Свято-Георгіївський монастир став греко-католицьким[86].

1703 року під Любаром відбувався збір посполитого рушення Волинського воєводства для придушення повстання Палія[87].

Пам'ятний знак в Любарі на місці вірогідного об'єднання І. Мазепою українських земель

Після арешту С. Палія, з літа по жовтень 1704 року гетьман Мазепа стояв обозом біля Любара, де проголосив, що саме тут по Случі відтепер проходитиме кордон з Річчю Посполитою[88].

Лише з початком 1710-х років у Любарському ключі припинилося воєнне лихоліття, життя поступово стабілізувалося. До міста повернулися його вцілілі мешканці, які раніше були змушені рятуватися втечею. Повернулися й володарі міста, князі Любомирські, поступово відновилися довоєнні порядки.

16 грудня 1723 року князем Єжи Домініком Любомирським, була видана ерекція Успенській церкві Нового Любара «На новоосадження Юрівки під Любарем…», назва якої походить від імені князя — Юрій (Єжи)[89].

Після смерті 1727 року князя Є. Д. Любомирського, Любар та інші його маєтності, принаймні, до 1730 року перебували під опікунством князя Теодора Юзефа Любомирського[90].

1739 року Любарський Свято-Георгіївський монастир став василіянським[86].

Наполеон Орда. Любар. Костел парафіяльний домініканський і кляштор. 1862—1876 рр.
Францішек Фердинанд Любомирський. Портрет у Ольштинському костелі

1741 року сини Є. Д. Любомирського Антоній Бенедикт та Францішек Фердинанд здійснили розподіл маєтностей свого батька[91] — останній врешті-решт став власником Любара.

1752 року на кошти князя Ф. Ф. Любомирського в Любарі розпочинається будівництво нового мурованого костелу. 4 серпня 1765 р. храм був освячений на честь Святого Архангела Михаїла та Святого Яна Непомуцького[92].

1753 року право на землю Свято-Георгіївського монастиря офіційно передано ордену Василіян і підтверджено грамотою князя Ф. Ф. Любомирського. Василіяни розбудували монастир: 1756 року звели дерев'яну церкву, 1775 року — кам'яну, а наступного — теплу в соборному Свято-Георгієвському храмі[75]. У середині XVIII століття, за фінансового сприяння князя Ф. Ф. Любомирського, при цьому монастирі створена єзуїтська школа.

Протягом 1750-1760-х років Любарський ключ був охоплений гайдамацьким рухом. Князі Любомирські через його поширення, принаймні, протягом 1764-1784 років утримували в Любарі значний військовий гарнізон надвірної міліції. Протягом 1764-1766 років проводилися фортифікаційні роботи у Любарському замку, відливка гармат і пошиття обмундирування[93].

Будинок школи Василіянського монастиря

Після розпуску 1773 року орден єзуїтів Любарська школа стає василіянською. 1775 року для неї було збудовано муроване приміщення, що збереглося дотепер[49] Школа мала статус колегіуму, була шестикласною та нараховувала 1784 року до 500 учнів.

По смерті 1774 року бездітного князя Ф. Ф. Любомирського, Любарський ключ від нього успадкував його небіж, Єжи Марцін Любомирський[94].

З 1775 року на базі Любарського гарнізону надвірної міліції новим власником міста був утворений піхотний гренадерський полк[95], який 1776 року налічував 400 військових[96].

Єжи Марцін Любомирський після 1776 року побудував у Любарі біля замку окремий палац[97]. У Новому Любарі в другій половині XVIII століття функціонували ковальський та шевський ремісничі цехи[98].

Від збанкрутілого Є. М. Любомирського маєтки Любарського ключа поступово перейшли до його кредиторів. На початку 1780-х років Любар перейшов у власність до братів Калікста й Адама Понінських. У місті розташовувався їхній родинний головний архів[99].

1782 року до Любарського костелу було прибудовано цегельний домініканський кляштор.

1785 року любарський батальйон гренадерського полку передислокувався до Кам'янця-Подільського[96].

Антоній Протазій Потоцький (1761—1801)

На початку 1790-х років власником Любарського ключа став визначний банкір, промисловець і філантроп, воєвода київський Антоній Протазій Потоцький[100][101][102]. Новий власник за недовгий період володіння містом значно посприяв його розвитку. За його сприяння в Любарі за 200 тисяч злотих були збудовані сучасні на той час шлюзи на любарській греблі[103][102], були заведені виноградники, різноманітні виробничі майстерні, виробництва карет та екіпажів[104], була заснована перша фабрика органів[105]. За фінансового сприяння П. Потоцького, при домініканському кляшторі відновилася домініканська орденська школа з конвіктом, діяла також друкарня й знаходилась велика бібліотека, обладнана на кошти Потоцького[48]; діяв шпиталь[106] та жіночий пансіон[107].

Під час Російсько-польської війни 1792 р. частини коронної армії почала відступ до Любара. 12 червня коронне військо стало коло міста табором, очікуючи на підкріплення. Російське командування вирішило атакувати поляків. 15 червня росіяни під командуванням генерала Михайла Каховського одержали перемогу під Борушківцями та захопили весь обоз коронної армії.

Любар під владою Російської імперії[ред. | ред. код]

Після 2-го поділу Речі Посполитої та входження до складу Російської імперії, 13 квітня 1793 року Любар увійшов до складу Чуднівського повіту Ізяславської губернії. 1796 року останню було перейменовано на Волинське намісництво. 29 серпня 1797 р. після остаточного встановлення меж Волинської губернії Любар стає волосним центром Новоград-Волинського повіту[108].

Через фінансову кризу та розподіл Речі Посполитої, А. П. Потоцький збанкрутував і його любарські маєтності були розподілені між кредиторами. На початку XIX століття родина Кшиштофа Дуніна-Карвіцького об'єднала під своєю владою весь Любарський ключ[109][110].

Щонайменше, з 1795 по 1822 роки в Любарі функціонувала вільна аптека Самуеля Вітке. У місті розвивається торгівля, щороку проводяться 8 ярмарків[33]. Принаймні, впродовж 1788-1822 років у містечку при Троїцькій церкві діяло церковне братство, яке мало власний будинок та братську «школку»[111].

Наполеон Орда Любар, Палац Водзіцьких (1862—1876)
Ян Краєвський Палац Водзіцьких, Любар 1870-ті роки

На межі XVIII та XIX століть у Любарі досить успішну лікарську практику мав доктор Меніх (Мініх)[112]. Лікар розпочав будівництво великого двоповерхового мурованого будинку неподалік центральної площі Старого Любара (у районі колишнього автопарку). Власник міста, генерал К. Дунін-Карвіцький придбав у Меніха його будинок, значно розширив його на початку XIX століття та перебудував на палац в італійському стилі. «Палац з легкою колонадою, оточений водою та парком, вважався одним з найкрасивіших особняків на Волині». Фактично без суттєвих зовнішніх змін він проіснував до 1870-х років[110][113].

На початку XIX століття Любар став потужним освітнім центром Волині. З 1800 р. василіянська школа була перетворена на повітове училище на правах гімназії. З цього ж року при домініканському монастирі діяв домініканський студіум вищого рівня, а в 1813-1814 роках до Любара був тимчасово переміщений з Луцька Генеральний домініканський студіум (університетський). Надалі тут діяла домініканська школа для підготовки місійних проповідників і підготовки вчителів для публічних шкіл[114]. З любарським училищем пов'язана діяльність відомих на той час діячів: монахів-василіян С. Білинкевича й І. Сківського, історика та літературознавця І. Клімашевського, адвоката Я. Прусіновського, педагога та граматика Ф. Сероцінського. У Любарській домініканcькій школі навчався правознавець й історик Ш. Конопацький.

Після смерті К. Дуніна-Карвіцького, 1813 року любарські маєтності перейшли до його вдови Франциски з Малаховських[115].

Пам'ятник декабристам у Любарі
Муравйов Артамон Захарович

У 1820-х роках у містечку розміщувався штаб-квартира Охтирського гусарського полку[116]. Протягом 1824-1825 років його очолював учасник декабристського руху А. З. Муравйов. У грудні 1825 року останнього в Любарі відвідували С. І. Муравйов-Апостол, його брат Матвій і Михайло Бестужев-Рюмін[117], член Товариства об'єднаних слов'ян Я. М. Андрієвич[118]. Членом Товариства об'єднаних слов'ян був колишній вихованець Любарського повітового училища Т. А. Же(м)бровський[44][119].

1828 року як посаг за дочкою К. Дуніна-Карвіцького Анною, Любарський ключ став власністю її чоловіка Тадеуша Валевського[110].

1831 року під час польського повстання, його організатор в Житомирському повіті Кароль Ружицький у постійних сутичках з царськими військами пройшов рейдом через Любар та інші навколишні населені пункти[120]. Після придушення повстання в Любарі були ліквідовані повітове училище та школа в домініканському кляшторі. Тоді ж, очевидно, костел і монастирі були позбавлені маєтностей, які перейшли до казни[121]. Селяни колишнього василіянського монастиря були переведені на становище казених. Так виникла на лівому березі Случі Казена Громада селян[122], пізніше — однойменна частина Любара й окреме село.

Протягом 1830-х — першої половини 1840-х років Любар був одним із осередків так званого «балагульського руху» — явища наслідування шляхетською молоддю поведінки простих селян, протесту проти тогочасного життя панства, яке виражалося у мові, зовнішньому вигляді, побуті, а також, у поведінці[123].

Упродовж 1835-1839 років, після смерті дружини, жив і працював у Любарі відомий лікар Кароль Качковський[124]. Своїми лікувальними властивостями була відомою на Волині вода з джерела монахів-василіян, яка привертала до Любара багатьох відвідувачів[48]. У другій половині 1830-х років знаний в окрузі лікар Романський (Романовський) заснував на базі цього джерела за модною на той час методикою доктора Вінцента Присніца з Грефенбергу водолікарню, яка користувалась великим попитом[125].

Після ліквідації греко-католицької церкви у Правобережній Україні, 1839 року знову став православним Любарський Свято-Георгіївський монастир.

У середині XIX століття Любар став значним центром Волинської губернії. 1845 року у ньому було найбільше підприємств у губернії, поряд із Житомиром, Дубном, Володимиром та Радзивиловом[126]. До 1855 року при костелі зберігалася книжкова фабрика й діяла як друкарня.

Місто стало центром зосередження торгових шляхів, що сприяло залученню його до різноманітних економічних зв'язків. Тут проводилося 11 ярмарків на рік[127]. Принаймні, протягом 1846-1861 років у Любарі вище за течією від греблі діяла паромна переправа через річку Случ, яка належала А. Валевській[128][129]. 1860 року в Іванківцях був заснований паровий винокурний завод, який виробляв спирт з пшениці та картоплі[130].

Після реформи 1861-го місцеві селяни були вимушені викуповувати в поміщиків свої землі, що було багатьом не під силу. Тому вони шукали заробітків у місті — у Любарі все активніше розвивалась промисловість. Тут працювали суконна фабрика, екіпажний завод Якубовича (до 1862 року[131]), свічковий, 3 шкіряні, пивоварний і цегельний заводи, фабрика виробництва головних уборів, органна майстерня Лужицького (до 1862 року (виробляла шарманки[131]) та ґуральня в Іванківцях, млин на Случі, лазня[48][106].

Під час Польського повстання 1863—1864 років, 9 травня 1863 року житомирсько-любарський кінний загін Едмунда Ружицького зайняв Любар майже без бою. Ружицький відправився з Любара на Полонне[132], до нього приєдналося чимало жителів краю під проводом Станіслава Дуніна. Після придушення повстання, 1864 року зачиняються любарські домініканський монастир і конвікт, діючим залишився лише костел[57], який перейшов до дієцезіальних священників.

Після смерті чоловіка Тадеуша, Анна Валевська 1865 року розділила свої маєтки серед своїх родичів. Любарський ключ перейшов у власність до її племінниці — Целестини Дуніної-Карвіцької[133]. 1866 року остання вийшла заміж за Альфреда Водзіцького[23][110].

На початку 1870-х років місто потерпало від пандемії холери. Після смерті 1872 року від холери майже всіх ченців, на початку 1873 року Любарський монастир був перетворений на жіночий[49].

Будівля палацу Водзіцьких наприкінці ХІХ століття
Центральний вхід до палацу Водзіцьких

Палац колишніх власників Карвіцьких-Валевських був перебудований для Водзіцьких орієнтовно у 1880-х роках архітектором Ольсеном у еклектичному стилі.

Окрім палацу Водзіцьких була в Любарі й інша, більш скромніша резиденція, побудована близько 1853 року Цецилією Валевською. Цей неокласичний особняк також стояв над Случем (на правому березі, на місці старої лікарні) навпроти палацу Водзіцьких. Після смерті Ц. Валевської ця садиба часто змінювала своїх власників, 1901 року її останньою власницею стала Онорина з Олізарів Прушинська[110][134].

Любарська католицька парафія (2172 людини) належала до житомирського деканату. Наприкінці XIX — на початку XX століття 2 Ксьондзи-настоятелі Любарського костелу були римо-католицькими Житомирськими деканами: Адальберт Бжезінський (?-1885-1902) та Іґнацій Голинський (1911-1917-?)[135].

1886 року вперше в Любарі згадується фотографія губернського секретаря Вікентія Меленевського[136]. Протягом, принаймні, 1886-1915 років у Любарі функціонувала аптека провізора Йосипа Христофоровича Годлевського[135].

З 1888 по 1890 роки в містечку функціонувало міщанське управління, яке з 1890 року стало міщанською управою. Керував нею міщанський староста з помічниками, працювали податкові старости та їхні помічники[135]. Любарська волость охоплювала містечко Любар, 6 сільських громад, всього у різні часи до 92 поселень (включно з хуторами та фільварками). Волосне правління очолювали Волосні старшини, працювали також волосні писарі[135]. Любар відносився до 5 стану Новоград-Волинського повітового поліцейського управління. Тут проживав та діяв становий пристав[135]. Щонайменше з 1889 по 1899 роки в містечку діяв один волосний кінний поліцейський урядник, починаючи з 1900 року — 2 урядники: один на містечко і один на волость[135].

З 1890 року в Любарі почав функціонувати медичний приймальний покій, який проіснував до 1902 року[135]. Звідтоді на Новому Любарі почала діяти поштово-телеграфна контора[137]. У конторі працювали начальник, його помічники, наглядачі[135]. У місті проводилося 9 ярмарків на рік[138].

1892 року в Любарі діяло 8 православних храмів:

  • У Старому Любарі: Свято-Троїцька (можливо, найдавніша, відбудована протягом 1781—1784 років[139]), приписані до її парафії монастирська Свято-Георгіївська (відбудована василіянами в середині XVIII століття); Воскресенська (збудована до 1751 року) церкви та каплиця на Троїцькому кладовищі (побудована 1861 року);
  • У Стрижівці — приписана до парафії Воскресенської церкви Покровська церква (збудована 1709 року), яка обслуговувала й населення Іванківців;
  • У Новому Любарі: Успенська (вперше згадана 1620 року, відбудована 1730 року), приписані до неї Преображенська (вперше згадана 1620 року) та Михайлівська (збудована на межі XVIXVII століття століть) церкви, які до кінця XIX століття були ліквідовані через аварійний стан[140];
  • у Юрівці — Хрестовоздвиженська церква (побудована 1791 року). До неї були приписані церква на парафіяльному кладовищі (Новий Любар, 1860), село Кутище та церква на його парафіяльному кладовищі (1862)[141][142]. Це єдина церква, яка функціонує й донині.

1897 року у містечку була вперше облаштована бруківкою центральна частина (очевидно — центральна ринкова площа)[143]. На той час Любар вважався одним із найбільш значних центрів шкіряного виробництва у Новоград-Волинському повіті. Досить значним було виробництво взуття, овчин і тулупів у Любарській волості[144]. Остання також була головним центром гончарства (виробництва посуду) Новоград-Волинського повіту[145], Стрижівська громада та громада колишніх державних селян (Громада) — центрами виробництва решет з лика та кори[146].

Будівля млина на правому березі Случі, 2018 рік

Наприкінці XIX століття, за сприяння графині Водзіцької, були удосконалені шлюзи на греблі, споруджені водотоки які підводили воду до двох млинів, що розташовувалися по обидва боки греблі, на лівому та правому берегах річки[147]. У місті почало діяти ще одне підприємство спиртової промисловості — «Любарський казений очисний склад № 2», при ньому працювали фельдшер та лікар[148].

Любар у XX столітті[ред. | ред. код]

1900 року в містечку було створене споживче товариство (кооператив)[149].

На початку XX століття у місті працювали паровий та водяний млини, олійня, 2 підприємства з виготовлення екіпажів, органів, свічок, сукна, фетрових капелюхів, пошиття взуття та одягу. У Любарі проживали багато мідників, ковалів, столярів, кравців, різьбярів, токарів[150]. Функціонували 3 шкіряні заводи[151]; діяли 2 підприємства спиртової промисловості[152]; на хуторі Альфредів працював цегляний завод графині Ц. Водзіцької[153]. З 1900 по 1905 роки в Любарі функціонувала волосна військово-кінна дільниця[135].

22 жовтня 1902 року (за ст. ст.) у приміщеннях, перебудованих із будівель колишнього маєтку дворянки Онорини з Олізарів Прушинської, розпочала роботу Любарська сільська лікарня (лічниця (рос. лечебница); була утворена Любарська лікарська дільниця, яка обслуговувала Любарську, Остропільську, Кустовецьку та Деревицьку волості[154]. Лічниця діяла протягом 1902-1912 років, у ній працювали два лікарі (один із них — дільничний) й повитуха-акушерка, які обслуговували 180 населених пунктів з населенням 50 920 осіб[106]. З 1902 року в містечку діяв приватний жіночий пансіон, який утримувало подружжя Кузини та Фердинанда Штрайд[155].

18 жовтня 1905 року під впливом революції, що відбулася в країні, жителі Любара вийшли на політичну демонстрацію під лозунгами «Геть самодержавство!», «Бойкотуйте першу Державну думу!»[106]. Після революційних подій у Любарі з 1906 року функціонувало монархічне «Любарське товариство людей, відданих престолу і вітчизні»[156].

1908 року в містечку почали функціонувати 2 склади землеробських знарядь[157], почали діяти різноманітні товариства — Любарське кредитне товариство (1908-1917), Любарське товариство споживачів (1908-1910), Любарський відділ товариства «Союз осіб, які служать у сільському господарстві та сільськогосподарській промисловості Південно-Західного краю» (1909-1910), Любарське товариство взаємного кредиту (1911-1917)[135].

У містечку з 1910 року функціонував театр Цудика Радчика[135], де в окремому театральному приміщенні нерідко виступали заїжджі гастролери зі своїми концертними та театральними програмами[158].

У 1911-1913 роках у Любарі функціонували волость, міщанська управа, пошта, телеграф, ветлікар, акцизний дозір, слідчий, нотаріус, жіночий православний монастир, костел, 2-класна школа (училище), дві однокласні школи (училища), єврейська школа, Талмуд-тора, земський шпиталь на 20 ліжок (з 1912 року), 3 лікарів, 2 стоматологи, 4 акушерки, аптека, 6 аптечних складів, 59 крамниць, 2 державні винні крамниці, 2 кредитні товариства, 2 книгарні, приватна бібліотека, 5 складів лісових товарів, олійня, фабрика мила, водяний млин, 3 приватні судові оборонці, 2 склади землеробських машин, медоварня, кооператив, земський склад насіння, театр, типографія, 2 фотографії, трактир (корчма), ярмарки 2 рази на місяць[159][160].

1911 року більша частина Любара (3 080 десятин) стала власністю Яна Маньковського[161], який придбав її в графині Целестини Водзіцької[162].

З 1913 року в містечку почали діяти Земський землеробський склад, кам'яний кар'єр І. Білобровка[163].

21 листопада 1916 року під опікою громадської просвітницької організації поляків Волині «Мацєж Польська» (пол. Macierz Polska) відкрилася Любарська парафіяльна польська школа з інтернатом при костелі[164].

Часи Української революції (1917—1921)[ред. | ред. код]

Після Лютневої революції 1917 року, 25 березня в Любарі відбулися масові мітинги, на яких за закликами більшовицьких агітаторів селяни й солдати розібрали майно панської економії та розділили поміщицькі та церковні землі, лісопромисловцям було заборонено рубати ліс[106][165].

Після проголошення Українською Центральною Радою 10 (23) червня 1917 року І Універсалу, Любар принаймні формально став підпорядковуватися її рішенням, хоча в місті продовжували діяти установи, які керувалися розпорядженнями Тимчасового уряду в Петрограді.

На початку січня 1918 року збільшовизовані загони 11-ї Особливої армії Південно-Західного фронту зайняли місто[106]. Після підписання Берестейського миру, вже 21 лютого Любар зайняли німецькі війська. Після падіння Центральної Ради наприкінці квітня й до завершення 1918 року Любар підпорядковувався уряду гетьмана П. Скоропадського.

Після антигетьманського повстання, з кінця 1918 року Любар відносився до території, підконтрольної Директорії Української Народної Республіки. У квітні 1919 р. місто зайняла 1-а червона дивізія під командуванням М. Щорса. Влада більшовиків тут протрималася до початку серпня. Орієнтовно в цей час був розстріляний останній власник Любара Ян Маньковський.

Впродовж серпня—грудня 1919 року відновилася влада Директорії[166]. У той період у Любарі діяв осередок товариства «Просвіта»[167].

Симон Петлюра
Омелян Волох

Наприкінці листопада 1919 року рештки Армії УНР опинилися в так званому «трикутнику смерті» (Любар — Чортория — Миропіль), де українські частини були стиснуті трьома арміями — Червоною, Добровольчою та польською. 28 листопада 1919 р. більшість членів уряду Директорії прибула до Любара, де Симон Петлюра видав так звану Любарську відозву, в якій було заявлено про перехід на інші методи боротьби за державність. Петлюра виїхав до Польщі, призначивши замість себе Головним Отаманом військ УНР Омеляна Волоха. Останній 1 грудня в Любарі зробив спробу вчинити повстання проти Директорії, разом з отаманами О. Данченком та Ю. Божком захопили державну скарбницю та втекли до Чуднова й приєдналися до більшовиків. 6 грудня 1919 р. на військовій нараді в Новій Чорториї було остаточно вирішено здійснити вцілілою частиною стрілецького війська партизанський рейд тилами Денікіна, який увійшов до історії як Перший зимовий похід[168].

Від 27 грудня 1919 до червня 1920 Любар був зайнятий польськими військовими підрозділами. 27 червня 1920 місто зайняла кавалерійська бригада Г. Котовського[44][166]. У липні був навіть вибраний Любарський волревком[169].

Восени 1920 року поблизу Любара точилися запеклі бої між більшовицьким та польським й українським військами. Контроль над містечком декілька разів переходив до різних сторін протистояння. 18 жовтня містечко було захоплене окремою Башкирською бригадою на чолі з О. В. Горбатовим — влада остаточно перейшла до більшовиків[166].

1920 року на правому березі річки Случ (Новий Любар), на місці колишнього земського шпиталю, було відкрито лікарню. Цього ж року в Любарі почала діяти бібліотека[170].

Під владою більшовиків[ред. | ред. код]

Протягом 19211923 років Любар був волосним центром Полонського повіту Волинської губернії[171].

Восени 1921 року територією Любарського району в рамках Другого зимового походу пройшла рейдом Подільська повстанська група. Проте цей рейд оминув Любар, а після Бою під Авратином Подільська група попрямувала на північ на з'єднання з Волинською повстанською групою.

Докладніше: Бій під Авратином

На початку 1920-х років у Любарі було створено три невеликі артілі[172], діяли комнезам, волвиконком[173]. Було зачинено Свято-Георгіївський монастир[49]. 1922 (за іншими даними — навесні 1923 року) комнезам Любара в будівлях останнього створив дитяче містечко імені Паризької Комуни для сиріт, привезених з губерній голодуючого Поволжя. Це містечко продовжувало існувати до 1930-х років[174].

Від 7 березня 1923 року Любар — райцентр у складі Житомирської округи Волинської губернії, центр Любарської волості[175]. До Любарського району входили Новочорторийська, Красносільська, Любарська та Мотовилівська волості[171].

Цього ж року зі складу містечка було адміністративно виділені окремі населені пункти: власне Любар, села Старий Любар, Новий Любар, Юрівку. Тут налічувалося 6 рад: Любарська селищна, Старо-Любарська (Старо-Мейська громада), Старо-Любарська (Казенна громада), Старо-Любарська (Стрижівська громада), Ново-Любарська (Новомейська громада), Юрівська[176].

У Любарі діяли дві трудові семирічні та 3 початкові школи, при одній із семирічних шкіл створено інтернат для дітей незаможних селян із навколишніх сіл. Було створено 5 пунктів лікнепу. У липні в Любарі було організовано сільськогосподарський кооператив «Серп та колос», у серпні засновано райсільбуд[177]. Наприкінці 1923 року на околицях селища виникли 5 товариств спільного обробітку землі (ТСОЗ), відкрилися агродільниця, ветамбулаторія та прокатний пункт сільськогосподарських машин. Ярмарки проводилися 24 дні на рік[178]. У містечку функціонували шкіряний завод, суконна фабрика, 2 винокурних заводи, сірникова фабрика, миловарня й олійня, а на вальцювальному млині встановили генератор потужністю 46 кВт, який забезпечував Любар електроенергією. Діяли також стаціонарна лікарня на 25 ліжок та ветеринарна лікувальна дільниця[179].

Від 1924 р. Любар — селище міського типу. З 17 червня 1925 року по 15 вересня 1930 року воно належало до Бердичівської округи[180].

За Всесоюзним переписом 17 грудня 1926 року населення Любара становило 11 752 жителі (5 435 чоловіків і 6 318 жінок)[181]. У містечку діяли 4 трудшколи, 2 трудшколи-семилітки; дитяче містечко, книгозбірня, 5 шкільних установ політичної освіти. У Любарі функціонували добровільна пожежна сторожа, комунальна різниця, лазня. Населення користувалося електроенергією з електровні при млині. Діяли млин Укрборт'у, шкіряний завод, 201 торгівельний заклад (140 приватних)[182].

1927 року почав працювати місцевий радіотрансляційний вузол. Наприкінці року в Любарі розгорнулася суцільна колективізація сільського господарства. Наприкінці 20-х — на початку 30-х років на базі ТСОЗів і невеликих артілей утворилося 5 колгоспів: ім. Леніна (Стрижівка), «Передовик», ім. Жовтневої революції, ім. Кірова та «Червоне козацтво». 1930 року було розкуркулено та розпродано 564 господарства Любарського району, 1931 року — 284 господарства[183].

Відповіддю на суцільну колективізацію, розкуркулення та ліквідацію церков стали масові селянські заворушення, що розпочалися в 20-х числах лютого 1930 року. Півтори тисячі селян захопили Любар, витіснивши з райцентру загін міліції. Після ліквідації радянської влади в містечку, повстання перекинулось на навколишні села. Найбільшого розмаху воно набуло 3-5 березня. У Любарському районі під час заворушень було ліквідовано 29 сільрад[184]. Лише після 8 березня завдяки поступкам влади — дозволу виходу з колгоспів та поверненню збіжжя, худоби і реманенту — повстання пішло на спад[185].

З 15 вересня 1930 року Бердичівська округа була розформована, її райони, серед яких і Любарський, стали напряму підпорядковуватися УСРР[186].

1931 року створена Любарська Машинно-тракторна станція (МТС), у Стрижівці створене товариство «Техніка мас», запроваджене загальнообов'язкове навчання дітей віком від 8 до 15 років.

Від 27 лютого 1932 року Любар і район увійшли до складу новоутвореної Вінницької області[187].

Страшною сторінкою до історії Любара увійшов Голодомор 1932—1933 рр. Старий Любар наприкінці листопада 1932 року було занесено на «Чорну дошку»[188]. У боротьбі за виживання селяни згуртовувалися та розпочинали грабувати склади зі збіжжям і приватні помешкання[189], у багатьох населених пунктах відбувалися випадки канібалізму. За далеко неповними даними, зібраними у «Національній книзі пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років в Україні. Житомирська область», по смт Любар загинуло 29 чоловік, встановлено імена 10 чол.[190], с. Громада — 29 чол., встановлено імена 28[191], с. Старий Любар — загинуло 5 чол., імена яких встановлено; с. Новий Любар — загинуло 105 чол., встановлені імена 95 чол.[192], с. Юрівка — загинуло 117 чол., імена яких встановлено[193].

1935 року в Любарі відкрито районний піонерський клуб, 1936 року збудовано маслозавод. Збільшили випуск продукції вальцьовий і паровий млини, дві олійниці, шкіряний завод, цегельно-черепичний завод.

З 22 вересня 1937 р. Любар і район увійшли до складу новоутвореної Житомирської області[194].

Репресії відносно населення Любара досягнули піку у 1937-1938 роках. Протягом 1937—1938 років загалом було заарештовано 201 особу, які народилися та (або) проживали в Любарі й околицях. З них більшість (125 чол. або 62 %) розстріляно. Серед розстріляних були 15 людей, які обіймали керівні посади в державних органах і організаціях, 25 поляків, звинувачених у приналежності до ПОВ[195].

1939 року зі складу Любара було виділено Казенну Громаду та передмістя Стрижівку, які стали окремими селами. Райсільбуд було перетворено на будинок культури. Упродовж 1940-1941 років у місті функціонували також піонерський клуб, 4 сільських клуби, 2 середні, 2 семирічні, 2 початкові школи, а також 2 дитячих садки та 2 ясел; дитяче містечко, лікарня, поліклініка, дитяча та жіноча консультації. Працювали цегляно-черепичний завод, 2 млини, 2 олійниці та авторемонтна база[196].

Роки Німецько-радянської війни[ред. | ред. код]

6 липня 1941 року розпочалися бої за містечко. 9 липня 1941 року німці окупували Любар[197]. З 20 жовтня 1941 року він повністю увійшов до складу Райхскомісаріату Україна[198].

У центральній частині Любара було створено гетто. За роки війни (здебільшого протягом 1941 року) було розстріляно більше 2000 євреїв, включно з жителями навколишніх населених пунктів.

З жовтня 1941 року по травень 1942 року в Любарі діяв підпільний райком партії під керівництвом В. С. Марушка, який був розгромлений німцями[199]. З кінця 1941 року на території Любарського лісництва діяла підпільна група, до якої входили, зокрема, С. Скурковський і Д. Дубовський. 1943 року члени цієї групи приєдналися до партизанського загону ім. Ворошилова Першого Молдавського з'єднання партизанів[200].

Під час німецької окупації Любара тимчасово відновилося чернече життя в жіночому Свято-Георгіївському монастирі[49], який діяв під егідою Української автономної православної церкви[201]. Домініканський костел також відновив свою діяльність. Його будівлі використовувалися німцями як концентраційний табір для полонених червоноармійців[57].

Обеліск Слави
Пам'ятникам воїнам-артилеристам

8 січня 1944 року підрозділи 1-го Українського фронту Червоної Армії підійшли до Любара. Зав'язалися запеклі бої з німцями. 10 січня 1944 року радянські війська захопили Любар. Бойові дії поблизу селища тривали ще протягом двох місяців[202][203].

Повоєнні роки[ред. | ред. код]

Після завершення німецької окупації, населення Любара значно зменшилося, складалося переважно з жінок, дітей і людей похилого віку[204].

17 липня 1945 року в любарському костелі була відправлена остання служба (вінчання), після чого він був зачинений[57].

Протягом 19451950 рр. місто повністю відбудувалося. Було відновлено МТС (1954), маслосирзавод, підприємство з переробки овочів, харчокомбінат, 2 промкомбінати, хлібозавод, автопідприємство, лікарню, клуб, кінотеатр, бібліотеки, дитячі ясла й садки, радіовузол, телеграф і телефонну мережу. Піднімалися з руїн колективні господарства. Поступово відроджувались промислові підприємства, торгівля, лікувальні, навчальні та культурно-освітні заклади. Розпочалися й заняття в школах.

30 жовтня 1950 року розпочала роботу новозбудована Любарська ГЕС потужністю 200 кВт.

За неповною інформацією, зібраною у книгах «Реабілітовані історією» та на порталі інтернет–проекту «Національний банк даних жертв політичних репресій радянської доби в Україні», всього впродовж сталінських репресій 1920-х-1950-х років постраждало 325 уродженців і (або) мешканців Любара й навколишніх 6 сіл (серед них 17 жінок)[195].

1959 року було закладено прибережний парк над річкою Случ. Споруджено готель на 50 місць. 1960 року споруджено районний Будинок культури. Цього року сільськогосподарські артілі ім. Кірова та ім. Жовтневої революції об'єдналися в колгосп ім. Горького. 1961 року було створене районне об'єднання «Сільгосптехніка».

30 грудня 1962 Любарський район було ліквідовано, територію приєднано до Дзержинського району[205], 4 січня 1965 р. район відновлено[206].

Радянська забудова Любара

У післявоєнні роки в Любарі споруджено понад 1500 житлових будинків, нові житлові квартали на вулицях Лесі Українки та Юрія Гагаріна, дві площі забудовані 3-х і 4-повеховими будинками. Збудовано дві нові восьмирічні школи, школу-інтернат па 400 місць, середню школу, пошту, комбінат побутового обслуговування, гастрономи, універмаг, магазин госптоварів, автовокзал, адміністративний будинок райвиконкому та райкому, новий меморіальний комплекс у центрі селища, дитячий комбінат на 150 місць, стадіон[207].

1963 року створене Любарське сільське профтехучилище, діяли 2 середні та три восьмирічні загальноосвітні школи, дитяча музична школа, заочна середня школа без відриву від виробництва. У будинку культури працювали вокальний, танцювальний, музичний гуртки, гурток художнього слова, музична народна хорова капела. Тут 1960 року за активної участі місцевого краєзнавця С. А. Липка було створено й відкрито краєзнавчий музей, в якому зібрано багату археологічну колекцію, цінні матеріали з історії Любара та населених пунктів району. У селищі діяв широкоекранний кінотеатр на 500 місць, 2 клуби з кіноустановками, бібліотеки для дорослих і юнацтва з фондом 52,8 тис. книжок, книгарня. Активно працювала лекторська група районної організації товариства «Знання» зі 117 лекторів, діяли університет культури, кінолекторій, школа партійно-радянського активу.

Любарський костел, 2013 рік

1968 року побудовано нову поліклініку та дитяче й терапевтичне відділення лікарні. Протягом 19711972 років збудовано відгодівельник на 1000 голів свиней, зерносклад на 1000 тон, будинок механізаторів. 1972 року став до ладу новий комбікормовий завод, завершено будівництво хлібозаводу. Тоді ж у селищі діяли комбінат побутового обслуговування, фото- і телеательє, прокатний пункт речей широкого вжитку, 28 магазинів і кіосків державної та кооперативної торгівлі, 5 їдалень; працювали лікарня на 175 ліжок, поліклініка, 2 мед­пункти, аптека, станція швидкої допомоги, санстанція та дитяча консультація. Медичну допомогу забезпечували 27 лікарів і 92 працівники з середньою медичною освітою.

1982 року побудовано новий лікарняний корпус. З середини 1980-х років у Любарі розпочалась забудова колишнього аеродрому приватними будинками. Збудовані приміщення банку, готель «Любарчанка».

Наприкінці 1980-х років католицька громада Любара відновила службу та потроху розпочала ремонт вцілілої частини костелу. Після відновлення освячення костелу відбулося 14 жовтня 1989 року[57].

Роки Незалежності України[ред. | ред. код]

1992 року розпочала діяльність новозбудована школа мистецтв, для любителів спорту збудований стадіон та відкрито дитячу спортивну школу. З 1994 року розпочалася газифікація району[208].

Єврейська громада[ред. | ред. код]

Докладніше: Історія Любара

Єврейське населення в Любарі з'являється фактично з часу перших згадок про саме містечко. Так, дерев'яна синагога була одним із найдавніших храмів Любартова — збудована 1491 року[22][23].

Після того, як місто на межі XV-XVI століть потрапило до володінь князів Острозьких, останні значно його розбудували. Єврейське населення міста зросло, збільшилися його роль і значення. Так, євреями надавалися лихварські послуги[209], вони орендували право збирати мита, а також, корчми і млини[210].

В Інвентарі маєтків князів Острозьких 1620 року зазначається наявність двох синагог у Старому та Новому Любартові. У місті мешкало 73 єврейські родини (6 у Старому місті і 67 у Новому) — близько 6 % населення міста. Серед євреїв було 2 лікарі, міняйло й один кравець[211].

Під час козацьких повстань 16251638 років, Хмельниччини та Руїни єврейське населення зазнавало значних утисків і навіть фізично знищувалося повстанськими загонами. Тому більшість євреїв, рятуючись від небезпеки, втікали з Любара на захід. 1648 року була спалена козаками та місцевими повстанцями любарська синагога. Тоді ж вирізали й 50 єврейських торгівців (під час весілля)[57]. Як наслідок, за відомостями тарифів подимного 1651, 1653, 1655, 1658 років у Любарі не було жодного єврея[212][213].

Лише наприкінці XVII — на початку XVIII століття євреї почали повертатися до містечка. А з середини XVIII століття єврейське населення Любара стрімко зростає.

1772 року кагал Любара надіслав власнику міста, коронному хорунжому Ф. Ф. Любомирському, супліку проти розквартирування російського військового лазарету, вибирання надмірних податків на утримання війська та інші кривди[214].

1798 року в Любарі до стану міщан віднесли виключно євреїв[215], які становили 14,31% від усього населення міста[216].

Кількість єврейського населення Любара особливо зросла протягом XIX — початку XX століття. Воно становило в різні роки від 35 до 70% населення міста[129][131]. Євреї стали відігравати провідну роль у громадському та економічному житті містечка. Любар поступово перетворився на штетл.

Євреї Любарської громади через часті пожежі й економічні проблеми, що виникли після побудови нової шосейної дороги та зміни напрямку траси, яка раніше проходила через місто (це зменшило прибутки з торгівлі), 1861 року попросили зменшити свічковий збір на 40 коп. з кожного її члена[217].

Синагога в Любарі в 1912—1914 рр.

У середині XIX століття євреї становили найактивнішу в економічному плані частину населення Любара. Центральну ринкову площу містечка оточувала велика кількість добротних єврейських дворів, були великі двоповерхові кам'яні магазини, які мали таверни на верхніх поверхах. Діяли 9 молитовних будинків, найбільшою в містечку була кам'яна Хоральна синагога, що була збудована близько 1861 року[218] у південній частині центральної площі, на місці давньої синагоги, яка функціонувала протягом 1491-1648 років[129].

Протягом 1886-1889 років діяла єврейська богадільня; протягом 1889-1895 років функціонувала єврейська лікарня[135].

Погроми, поширення бідності і політична нестабільність сприяли масовій міграції євреїв із Російської імперії наприкінці XIX — на початку XX століття[218]. 1895 року євреї-переселенці з Любара заснували у США земляцтво[23].

На початку XX століття в містечку діяли 9 синагог, Талмуд-тора (відкрита 1900 року[219]), єврейські театр Цудика Радчика (з 1910 року), приватне училище, лікарня (1906-1917), школа, 116 крамниць[23].

У місті була своя єврейська інтелігенція — лікарі, вчителі, артисти та музиканти. З 1904 року в містечку з'являються належні євреям студії фотографії, бібліотеки , книжкові крамниці, типографії [135]. 1905 року функціонував сіоністський гурток. 1913 року діяв гурток піклування про хворих.

Напередодні Першої світової війни у Любарі діяли професійна школа для чоловіків-євреїв, спілка взаємодопомоги та школа для єврейських сиріт і бідних дітей (Талмуд-тора). Вільні професії (фармацевти, лікарі, стоматологи), ремесла (теслярі, ковалі, кравці) і торгівля (продовольчі крамниці, зерно, будівельні матеріали, книжки, одяг, промислові товари) забезпечували роботою багатьох євреїв, однак інші були звичайними поденниками[220]. Євреям належали 5 складів аптечних товарів, всі 5 лісових складів, 2 склади землеробських знарядь, 3 шкіряні заводи, маслоробний завод, медоварний завод, близько 60 крамниць (в тому числі всі 23 мануфактурних, всі 5 галантерейних); у оренді євреїв знаходилися любарські млини[23].

Під час подій Української революції 1917-1921 років єврейське населення Любара постраждало від погромів і воєнних дій. У травні та вересні 1920 року бійцями Першої Кінної армії під командуванням С. Будьонного в містечку було вчинено єврейські погроми[221]. У результаті близько 70 відсотків єврейського населення містечка опинилися без засобів для існування[222].

Радянська влада сприяла створенню єврейського колгоспу поблизу Любара, де євреї вирощували хміль. 1922 року в Любарі була зроблена спроба відкрити єврейський дитячий будинок; діяли єшива та єврейська школа. Проте досить швидко сіоністська діяльність перейшла у підпілля, натомість антирелігійна кампанія, яку проводили під егідою держави, обмежила духовне життя, почали зачиняти єврейські молитовні будинки.

23 листопада 1925 року на засіданні Бердичівської окружної адміністративно-окружної комісії у Любарі було організовано містечкову єврейську селищну раду[223]. Любар став центром «єврейського національного селища», де їдиш був офіційною мовою. Межі міста було змінено, щоб максимізувати єврейську присутність, а українців віднесли до сусідніх сільських громад. Водночас режим офіційно позбавляв окремих людей багатьох громадянських прав через їхню комерційну або релігійну діяльність у минулому або теперішньому. Велика кількість українських євреїв не мали повного доступу до житла, робочих місць та соціальної допомоги[224].

Наприкінці 1920-х — у 1930-х роках багато молодих євреїв виїжджали з Любара на роботу та навчання до великих міст[23]. Чимало любарських євреїв були переселені до новоствореної Автономної Єврейської Національної області у Приамур'ї. Серед них були й сім'ї відомих у майбутньому єврейських письменників, уродженців Любара, Арона Верґеліса та Іхила Фалікмана[225].

Міграційні хвилі та насильницькі дії революційного часу призвели до зменшення єврейського населення[226]. Ті євреї, хто лишилися в Любарі та навколишніх селах, на зламі десятиріччя пережили разом із сусідами-неєвреями примусову колективізацію, голод і репресії. За неповною інформацією, зібраною у книгах «Реабілітовані історією» та на порталі інтернет–проекту «Національний банк даних жертв політичних репресій радянської доби в Україні», упродовж сталінських репресій 1920-х-1950-х років постраждало 22 євреї — уродженці та/або жителі Любара та околиць[195].

На початку 1930 року в містечку діяла єврейська кустарна профшкола. Після 1938/1939 навчального року школу, де навчання вели на їдиш, було перетворено на російську[227].

Перед початком Німецько-радянської війни певна частина євреїв Любара евакуювалась до східних областей СРСР. Проте більшості жителів бракувало коштів для того, щоб поїхати з містечка.

9 липня 1941 р. німецькі війська зайняли Любар. Управлінці Вермахту запровадили антиєврейські заходи[228]. Розстріли євреїв у Любарі розпочалися приблизно через тиждень після початку окупації[229].

На кількох вулицях у центральній частині смт Любар було створено відкрите гетто, без стін або паркану. Незабаром дався взнаки брак їжі, поширився голод. Виходити назовні дозволяли лише тим євреям, які належали до робочих команд[230].

Перші масові страти євреїв відбулися 9 серпня[231])та наприкінці серпня[232]. 13 вересня (за іншими джерелами – 14 вересня[233])45-й поліцейський полк (та/або 303-й поліцейський батальйон[234]) провів зачистку гетто, розстрілявши в піщаному кар'єрі поблизу хутора Казенна Громада 1415 євреїв[235]. У другій половині місяця в Старому й Новому Любарі розстріляно ще 53 єврея. Останні євреї (близько 250 чоловік), яких схопили в результаті каральних акцій і спочатку помістили до колишнього дитячого будинку, були ліквідовані в жовтні 1941 року[236].

Єврейське життя в Любарі було повністю знищено. Євреїв, які пережили німецьку окупацію, було дуже мало[237].

Після війни до Любара повернулося близько 100 євреїв, а 1989 року в Любарі налічувалося лише 10 євреїв. У липні 1999 р. у містечку проживали ще принаймні дві єврейські родини[238].

На місці масових розстрілів євреїв в урочищі Піщаному пам'ятну червону гранітну плиту встановили 1972 року[239].

Меморіальну плиту для вшанування пам'яті жертв Голокосту, яких убили у с. Юрівка, підготували 2016 року місцеві підприємці А. А. Горобець і В. В. Юрик. Плиту заплановано розташувати поблизу місця вбивства. У рамках проекту «Захистимо пам'ять» влітку 2019 року неподалік від місця вбивства встановлено інформаційну стелу. Біля місця розстрілу на Піщаному кар'єрі також встановлено інформаційну стелу[240].

Поділ містечка на частини[ред. | ред. код]

Найдавнішою частиною Любара є його лівобережна частина, так зване Старе місто чи Старий Любар, яке було засноване у XIV столітті. Між 1574 та 1584 роками було засноване Нове місто на правому березі Случі або Новий Любар.

Річка Случ стала першим фактором ропозділу міста на частини, адже по ній часто проходили різні кордони та межі. Так, у середині XVI століття Случ стала кордоном між Волинським і Київським воєводствами Речі Посполитої. З середині XVII століття вона стала межею земель, які підпорядковувалися Війську Запорозькому і земель Корони. Остання межа часто змінювалася, проте постійно існувала у свідомості козаків аж до початку XVIII століття, коли саме Случ гетьман Іван Мазепа визначив як західний кордон козацької України.

З XVII століття відомі Стрижівка як передмістя Любара (мала такий статус аж до 1939 року[241]), та Іванківці як фільварок (до 1923 року[242]). У першій чверті XVIII століття[89] виникла Юрівка, яка теж довгий час мала статус передмістя.

Очевидно, що всі частини містечка постійно взаємодіяли між собою незважаючи на всі адміністративно-територіальні розмежування. Врешті-решт, наприкінці XVIII століття, після поділів Речі Посполитої, коли Любарська земля увійшла до складу Російської імперії, усі ці частини були об'єднані в єдине містечко.  

У 1830-х роках виникло поселення Казенна Громада[122] — пізніше однойменна частина Любара.

У радянський час містечко Любар було адміністративно поділено на декілька рад, а відтак — і населених пунктів. Відтоді до власне смт Любар примикають декілька окремих сіл, які фактично складають із ним єдину територію: Старий Любар (1 784 чол.), Новий Любар (941 чол.), Юрівка (1 277 чол.), Стрижівка (1 475 чол.), Іванківці (458 чол.) та Громада (1 477 чол.). Тобто, фактично Любар є містом з сумарним населенням 9 854 чол. (за даними перепису 2001 року[243]). Та, офіційно кількість населення власне смт Любар вважається трохи більшою 2 тис. чол. і є однією з найменших серед смт області.

29 жовтня 2017 року в рамках адміністративно-територіальної реформи була створена Любарська селищна громада, яка об'єднала Любарську селищну та 19 сільських рад, 1 смт та 37 сіл Любарського району з населенням 19 237 мешканців (на 1 січня[244]). Ця громада адміністративно об'єднала смт Любар з іншими його фактичними частинам — Юрівкою, Новим Любаром і Громадою[245]

Проте до неї не увійшли 3 інших частини Любара — Старий Любар, Стрижівка та Іванківці, які адміністративно залишилися у складі Стрижівської сільської ради. І лише 12 червня 2020 року, відповідно до розпорядження Кабінету Міністрів України, до складу громади були включені території , зокрема, Стрижівської сільської ради[246]. Таким чином, у єдиній громаді об’єдналися всі частини Любара.

Населення[ред. | ред. код]

Динаміка кількості димів і дворів у Любарі[247][248][150][249][250][251][252][150][159]

Зміна кількості населення містечка Любара (разом із передмістями)[216][253][131][150][20][48][254][255][256][257][160][176][181][204]

Динаміка кількості населення власне смт Любар[258][259][260][261][262][263][264][1]

Розподіл населення Любара та передмість за рідною мовою, % (перепис 2001 року)[265]

Назва населеного пункту українська мова російська мова білоруська мова молдовська мова єврейська мова польська мова
смт Любар 97,5 2,18 0,08 0,04 0,12
с. Громада 98,80 1,00 0,13 0,07
с. Іванківці 98,70 1,30
с. Новий Любар 97,89 2,11
с. Старий Любар 97,71 2,05 0,06 0,18
с. Стрижівка 98,72 1,14 0,07 0,07
с. Юрівка 99,22 0,70

Економіка[ред. | ред. код]

У Любарі функціонують наступні підприємства: ТОВ «Любарська енергетична компанія», КП «Добробут» (забір, очищення та постачання води), ТОВ «Любар Інвест 2005» (консервний завод — виробництво фруктових і овочевих соків), ПРАТ «Любарський Райагроспецмонтаж», сільськогосподарські ФГ «Агро-Вектор Любар», ТОВ «Агро-Регіон Любар», АТ "Любарська «Райагропромтехніка», Аграрно-технологічна компанія. Працюють районна друкарня, готель, кооперативний ринок. Також, функціонують районні державні підприємства: Райавтодор, РЕМ, УЕГГ, «Укртелеком», «Укрпошта» тощо.

Малий бізнес сконцентрувався переважно у сфері торгівлі, громадського харчування та сфері послуг. Відкрито велику кількість магазинів і торгових центрів, кафе-бари, піцерії, салони краси, автозаправні станції, СТО і т. ін.

Діють 3 відділення банків («Райффайзен Банк Аваль», «ПриватБанк», «Ощадбанк»), відділення кредитних установ.

Транспорт[ред. | ред. код]

Через смт Любар проходять такі автошляхи:

Любар сполучається регулярними автобусними маршрутами з Києвом, Хмельницьким, Тернополем, Вінницею, Житомиром, Бердичевом, Новоград-Волинським, залізничною станцією Печанівка, а також, із більшістю сіл Любарського району.

Заклади та установи комунальної, соціальної та інших сфер[ред. | ред. код]

  • Любарський РВ УМВС;
  • Любарське управління МНС;
  • Любарське виробниче підприємство житлово-комунального господарства;
  • Територіальний центр соціального обслуговування (надання соціальних послуг);
  • Державна нотаріальна контора;
  • Редакція районної газети «Новий день»;
  • Оздоровчий табір «Світанок».

Заклади охорони здоров'я[ред. | ред. код]

У селищі функціонують центральна районна лікарня (ЦРЛ) з поліклінікою, на їх базі сформовано НКП «Любарський центр первинної медико-санітарної допомоги». Стаціонар лікарні розрахований на 106 ліжок, поліклініка — на 774 відвідування за зміну. 2017 року ЦРЛ увійшла до Бердичівського госпітального округу.

Стаціонарна допомога населенню району надається в таких відділеннях лікарні:

  • хірургічному: хірургічні, ЛОР, гінекологічні та травматологічні ліжка;
  • терапевтичному: терапевтичні, кардіологічні, неврологічні ліжка;
  • дитячому;
  • інфекційному з ліжками для дорослих та дитячими;
  • пологовому;
  • анестезіології та інтенсивної терапії[266].

У Любарській ЦРЛ функціонують такі лікувально-допоміжні підрозділи, як відділення відновного лікування, відділення електрокардіографії та функціональної діагностики, кабінет ультразвукової діагностики, кабінет лікувальної фізкультури, клініко-діагностична лабораторія, інформаційно-аналітичний відділ медичної статистики, стерилізаційна, аптека, лікарняна каса, централізована бухгалтерія, патолого-анатомічне відділення, архів, бібліотека, музей медицини[267].

Також, свої послуги надають аптеки, приватна стоматологічна поліклініка, районна державна лікарня ветеринарної медицини.

Навчальні заклади[ред. | ред. код]

  • Любарська гімназія № 1 (до 2009 року — Любарська ЗОШ І-ІІІ ст. № 1).

Безпосереднім попередником школи було однокласне народне училище, котре відкрилося в Старому Любарі 1902 року. Старолюбарська школа 1924 року стала семирічною, а рівно через 10 років — десятирічкою. 1945 року вона знову прийняла учнів, як семирічка, а з 1955 року стала середньою. Розміщувалася в декількох пристосованих приміщеннях, розкиданих по селищу. У перших числах листопада 1969 року розпочато будівництво школи на 964 учні. 23 серпня 1972 року було прийнято рішення про створення Любарської середньої школи. 22 грудня 1972 року будівля школи була прийнята комісією та почала заселятися[268].

У гімназії протягом 2016-2017 навчального року навчалося 478 учнів, працювало 57 учителів[269]. Діє бібліотека з фондом підручників 12168 примірників, книжковим фондом — 25006 примірників. Функціонують також кімнати-музеї бойової Слави та «Українська світлиця». Вивчаються російська, англійська та німецька мови[270]. Школа є триповерховою будівлею з 40 класними кімнатами. Функціонують 2 кабінети інформатики (22 комп'ютери), 2 кабінети фізики, 2 кабінети іноземної мови, кабінети біології, географії, хімії; 3 майстерні, 3 інтерактивні комплекси, фізкультурна зала, їдальня[271].

  • Любарська ЗОШ І-ІІІ ст. № 2.

Перша школа на території с. Новий Любар була заснована наприкінці XIX століття в центрі села. У 1920-х роках у приміщенні колишньої ґуральні була відкрита семирічна школа, учнями якої були діти з усього Любара. 1933 року постановою місцевих органів влади, школу трансформовано в середню та було вперше набрано 8-й клас. 1963 року відбувся перший випуск 11 класу Любарської середньої школи. 1972 року середній школі надали статус восьмирічної. 28 серпня 1987 року здано в експлуатацію в с. Новий Любар новобудову Любарської середньої школи. Цього ж року школа прийняла перших 10-класників. 1993 року школу реорганізовано в Любарську ЗОШ I—III ст. № 2.

У школі протягом 2017-2018 навчального року навчався 161 учень, працювало 20 учителів. Вивчаються англійська та російська мови[272]. Школа є двоповерховою будівлею з 16 класними кімнатами. У школі функціонують 2 комп'ютерні класи, підключені до мережі інтернет, 3 мультимедійних проектори, 4 телевізори[273]. Діють кабінети фізики, хімії, іноземної мови, майстерня, фізкультурна зала, їдальня[274].

  • Стрижівська ЗОШ І-ІІІ ст.

Двоповерхова будівля, функціонують кабінети інформатики (12 комп'ютерів), кабінети біології, географії, фізики, іноземної мови, майстерні, фізкультурна зала, їдальня[275]. Навчається 260 учнів, викладають 22 вчителі, вивчаються англійська, російська та угорська мови[276].

  • Юрівський навчально-виховний комплекс «Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІ ст. — Дошкільний навчальний заклад».

Протягом 2017-2018 навчального року навчалося 78 учнів[277]. Налічує 14 класних кімнат[278] 25 дітей, 3 вихователів)[244].

  • Любарський професійний ліцей (раніше — Любарське ПТУ № 37).

Створений 1963 року. У ньому здобувають спеціальності та середню освіту 384 учні, працює 62 викладачів, 18 осіб технічного персоналу[244]. Учні здобувають спеціальності «Плодоовочівник», «Продавець продовольчих товарів», «Водій», «Тракторист-машиніст», «Слюсар з ремонту с-г машин та устаткування», "Електрогазозварювальник[279].

Функціонують навчальний корпус з лабораторіями, майстернями, їдальнею, бібліотекою, актовим залом, складськими та підсобними приміщеннями; загальний корпус із 14 навчальними кабінетами, лабораторією, адміністративним приміщенням; гуртожиток на 100 місць, слюсарна майстерня. Ліцей має навчальне господарство загальною площею земельних угідь 110,8 га[280].

  • Любарська спецшкола-інтернат

Протягом 2017—2018 навчального року навчалося 106 учнів, працювали 23 учителі[281].

  • Школа мистецтв

У ній вихованці навчаються грі на фортепіано, гітарі, баяні, акордеоні, скрипці, духових інструментах; вокалу, хореографії, образотворчому мистецтву; діє група загально-естетичного розвитку.

  • КУ «Інклюзивно-ресурсний центр».
  • Дитячий садок (120 дітей, 27 вихователів).

Спорт[ред. | ред. код]

У Любарі діє стадіон «Колос», на ньому відбуваються різноманітні спортивні змагання як районного, так і обласного рівня. Любарські футбольні команди постійно беруть участь у футбольних чемпіонатах району та області.

Також, діє Дитячо-юнацька спортивна школа, де учні мають можливість займатися різноманітними видами спорту — футболом, футзалом, волейболом, боротьбою, боксом тощо.

Культура[ред. | ред. код]

У Любарі функціонують районні бібліотеки для дорослих та дітей, районний Будинок культури, музей історії, КЗ «Центр учнівської творчості». За радянських часів у місті працював районний музей декабристів. Діють народні колективи художньої самодіяльності: ансамбль пісні «Дозвілля», чол. квартет «Нова формація».

Релігійні громади[ред. | ред. код]

Також, діють громади та молитовні будинки ЄХБ, християн віри євангельської, адвентистів, харизматів, Свідків Єгови.

Пам'ятники та визначні місця[ред. | ред. код]

Встановлено пам'ятники воїнам-визволителям і воїнам-землякам, які загинули під час Другої світової війни, меморіал на честь воїнів-афганців, жертвам Любарської трагедії, пам'ятні знаки на честь давнього міста Болохова, заснування Любара, Івану Мазепі, декабристам, жертвам Голодомору, 1000-літтю хрещення Русі, Героям Небесної сотні[150].

До пам'яток архітектури віднесено будівлі колишньої школи Свято-Георгіївського монастиря та домініканського костелу (обидві — XVIII століття).

Палац графині Понінської[ред. | ред. код]

Історичний будинок біля монастиря

Поруч з колишнім монастирем розміщена історичні будівля, яка в одиних джерелах вказується як палац[282][283], а в інших, як корпус монастиря[284][285].

Художні твори, присвячені Любару[ред. | ред. код]

Народна пісня, записана з голосу Лесі Українки Миколою Лисенком:

Ой поїду я та й до Любара,

я, я, я молодець, тихий
переборець, сім бояр.
Прошу тестонька.
ізмилуйся, не гнівайся,
не я говорив, мене хміль підбив.
Я, я, я молодець,
тихий переборець, сім бояр[286].

У рукописному зошиті Лесі Українки наявна друга частина цієї пісні з мелодією:

А ти, шуренку, сідлай коника,

А ти, свісточко, виший хусточку,
А ти, милая, ходи зо мною.
Скуривши горілку, — ось тобі, тестеньку!
(Тут переборець зачинає бити свою родину.)
Ззівши калачі, — ось тобі, тещенько!
З'їздивши коня, — ось тобі, шуренку!
Сходивши хусточку, — ось тобі, свісточко!
Сходивши зо мною, — ось тобі, милая!
(Тут переборець перепрошує свою родину.)
Прошу, тещенько, ізмилуйся, не гнівайся!
Не я говорив, мене хміль підбив! Я, я і т. д.
Прошу шуренка і т. д.
Прошу свісточки і т. д.
Прошу милої і т. д.
Var.: Прошу тестонька: не прогнівайся!
Я, я, я молодець — і т. д.[287].

Топоніми на честь Любара[ред. | ред. код]

Любарська вулиця у м. Києві

1955 року на честь смт Любар була перейменована 3-тя Жовтнева вулиця у м. Києві. Пролягає на житловому масиві Позняки від вулиці Івана Кочерги до Здолбунівської вулиці.

Любарський провулок у м. Києві

1955 року на честь смт Любар була перейменована 2-а Комсомольська вулиця у м. Києві. Пролягає на житловому масиві Позняки від Любарської вулиці до Здолбунівської вулиці.

Любарська вулиця у м. Житомирі
Любарська вулиця у м. Чернівцях
Любарська вулиця у м. Лебедині Сумської області
Любарська вулиця у м. Чуднів

Персоналії[ред. | ред. код]

Народились у Любарі[ред. | ред. код]

Діяльність пов'язана з Любаром[ред. | ред. код]


Галерея[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України» на 1 січня 2020 року (PDF)
  2. Символи Любарського району. Все про Любарський район. Процитовано 15 грудня 2020. 
  3. Археологічні пам'ятки трипільської культури на території України. Реєстр — Житомирська область // Енциклопедія трипільської цивілізації. Портал Косівщини. Процитовано 15 грудня 2020. 
  4. а б Липко С. А. Любар // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область. — К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. — С. 389.
  5. Сіцінський  Є. Болохівське князівство (1150—1257). — Хмельницький, 2004. — с. 16–18.
  6. Винокур І. С. Історія лісостепового Подністров'я та Південного Побужжя. Від кам'яного віку до середньовіччя. Київ ; Одеса: Вища шк., 1985. — С. 110.
  7. Терещук К. І. До питання про локалізацію Болохівської землі // Дослідження з слов'яно-руської археології. — К.: Наукова думка, 1976. — С. 170—171.
  8. Літопис руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. — Київ: Дніпро, 1989. — С. 541.
  9. Білецька О. Поділля на зламі XIV–XV ст.: до витоків формування історичної області. — О. : Астропринт, 2004. — С. 71.
  10. Войтович Л. В. Галич у політичному житті Європи ХІ–ХІV століть. — Львів: Інститут українознавства ім. І. Крип'якевича НАН України, 2014. — ISBN 978-966-02-7637-6. — С. 55.
  11. Липко С. А. Де був давній Болохов? // Український історичний журнал. — 1971. — № 4. — С. 98–104.
  12. Липко С. А. Археологічна розвідка давньоруського міста Болохова // Археологія. — 1973. — Вип. 12. — С. 95—98.
  13. Котляр М. Ф. Болоховська земля // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — С. 333-334. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
  14. Егоров В. Историческая география Золотой Орды в XIII—XIV вв. — Москва: Наука, 1985. — С. 36-37.
  15. напр. Заяць А. Є. Урбанізаційний процес на Волині в XVI-першій половині XVII століття. — Львів: [б.в.], 2003. — ISBN 966-7964-13-2. — С. 28.
  16. Указатель к изданиям Временной Комиссии для разбора древних актов, высочайше учрежденною при Киевском, Подольском и Волынском генерал-губернаторе (с 1845 по 1877 год.). — Т. 2: Имена географические: Материалы для исторической географии Южной и Западной России. — К., 1882. — С. 468.
  17. Михайлишин О. Л. Деякі джерела до вивчення і дослідження резиденціонального будівництва західної Житомирщини (кінець XVIII—XIX століття) // Житомирщина на зламі тисячоліть: Науковий збірник «Велика Волинь»: Праці Житомирського науково-краєзнавчого товариства дослідників Волині. — Т. 21. — Житомир: М. А. К., 2000. — ISBN 966-7626-09-1. — С. 74.
  18. Sumariusz spraw y przywileiów domu X. Ostrogskich roku 1594 pisany [oraz] Inwentarz anno 1620 przez rewizorow spisany dla podziału między córkami xcia Alexandra Ostrogskiego // Ossollineum. — Sygn. 3669/II. — S. 424; 439—440: P. 851, 881, 882, 883.. Lower Silesian Digital Library (англ., пол.). Процитовано 15 грудня 2020. 
  19. Андрияшев A. M. Очерк истории Волынской земли конца XIV столетия. — К.: Типография Императорского Университета Святого Владимира, 1887. — С. 229.
  20. а б в Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся (Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року). — Т. 2. — Вінніпег: Товариство «Волинь», 1986. — С. 51.
  21. Облікова картка смт Любар Житомирська область, Любарський район, Любарська селищна територіальна громада. Верховна Рада України. Офіційний веб-портал. Процитовано 15 грудня 2020. 
  22. а б «Волынские ведомости» (часть неофициальная) — 1861. — № 1.
  23. а б в г д е ж Елисаветский С. Я.. Российская еврейская энциклопедия. — Т. 5: Историческое краеведение К–М. — Москва: Российская академия естественных наук и др., 2004. — С. 344.. Российская Еврейская Энциклопедия. Электронная версия (рос.). Процитовано 15 грудня 2020. 
  24. Zbigniew Anusik. Glosa do dziejów rodu książąt Ostrogskich. Tomasz Kempa, «Dzieje rodu Ostrogskich», Wydawnictwo Adam Marszałek, Toruń 2003, ss. 194. // Przegląd Nauk Historycznych 2008, R. VII, nr 1. — S. 140.
  25. Атаманенко В. Оборонний потенціал володінь кн. Острозьких у південно-східній Волині // Покликання. Збірник праць на пошану професора о. Юрія Мицика / Редкол. П.Сохань, А.Бойко, В.Брехуненко та ін.- К, 2009. — ISBN 978-966-02-4988-2. — С. 268.
  26. Собчук В. Ровенська волость: формування, склад і власники (до середини XVI століття) // Theatrum Humanae Vitae. Студії на пошану Наталі Яковенко. — К.: Laurus, 2012. — ISBN 978-966-2449-15-0. — С. 196.
  27. Lubar // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1902. — Т. XV, cz. 2. — S. 240. (пол.)[1]
  28. Кемпа Т. Костянтин Василь Острозький (бл. 1524/1525-1608) воєвода Київський і маршалок землі Волинської. — Хмельницький: ПП Мельник А. А., 2009. — ISBN 978-966-8587-70-2. — С. 207; 280.
  29. Архив Юго-западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, высочайше учрежденную при Киевском Военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе: [В 37 т.]. — Ч. 7: Т. 3: Акты о заселении Южной России XVI—XVIII в.в. — Киев: Тип. Г. Т. Корчак-Новицкого, 1905. — С. 286—287.
  30. Заяць А. Є. Урбанізаційний процес на Волині в XVI-першій половині XVII століття. — Львів: [б.в.], 2003. — ISBN 966-7964-13-2. — С. 158.
  31. Andrij Zajac. Urzędnicy najemni i służba w miastach Wołynia w drugiej połowie XVI i pierwszej połowie XVII wieku // Krakowskie Pismo Kresowe. — 2018. — Т. 10. — С. 25, 36, 42.
  32. Заяць А. Є. Урбанізаційний процес на Волині в XVI-першій половині XVII століття. — Львів: [б.в.], 2003. — ISBN 966-7964-13-2. — С. 30; 81.
  33. а б в Липко С. А. Любар // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область. — К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. — С. 390.
  34. Кемпа Т. Костянтин Василь Острозький (бл. 1524/1525-1608) воєвода Київський і маршалок землі Волинської. — Хмельницький: ПП Мельник А. А., 2009. — ISBN 978-966-8587-70-2. — С. 217.
  35. Ворончук І. О. Населення Волині в XVI — першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники: Монографія / І. О. Ворончук — К.: 2012. — ISBN 978-966-02-6249-2. — С. 597, 599, 601.
  36. Завгородня Т. К. Історія педагогіки: навчально-методичний посібник / Т. К. Завгородня, Л. М. Прокопів, І. В. Стражнікова. — Івано–Франківськ, 2014. — С. 63.
  37. Zbigniew Anusik. Glosa do dziejów rodu książąt Ostrogskich. Tomasz Kempa, «Dzieje rodu Ostrogskich», Wydawnictwo Adam Marszałek, Toruń 2003, ss. 194. // Przegląd Nauk Historycznych 2008, R. VII, nr 1. — S. 170.
  38. Заяць А. Є. Урбанізаційний процес на Волині в XVI-першій половині XVII століття. — Львів: [б.в.], 2003. — ISBN 966-7964-13-2. — С. 88.
  39. Заяць А. Умови функціонування міських поселень Волині XVI — першої половини XVII ст. (стримуючі фактори розвитку) // Вісник Львівського університету. Серія історична. — Випуск 37. — Част. 1. — Львів, 2002. — С. 112—113.
  40. Ворончук І., Ковальський М. Острозький Олександр // Острозька академія XVI—XVII століття. Енциклопедія. — Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2011. — ISBN 966-95166-0-9. — С. 331
  41. Ковальский Н. П. Акт 1603 года раздела владений князей Острожских как исторический источник // Вопросы отечественной историографии и источниковедения. — Днепропетровск, 1975. — Выпуск 2. — С. 127.
  42. Акт поділу володінь В.-К. Острозького між його синами в 1603 р. // Описи Острожчини другої половини XVI — першої половини XVII століття / Упор. В. Атаманенко; Редактор Л. Винар. — Острог, 2004. — ISBN 966-02-3387-6. — С. 87.
  43. Zbigniew Anusik. Glosa do dziejów rodu książąt Ostrogskich. Tomasz Kempa, «Dzieje rodu Ostrogskich», Wydawnictwo Adam Marszałek, Toruń 2003, ss. 194. // Przegląd Nauk Historycznych 2008, R. VII, nr 1. — S. 174.
  44. а б в г Андрощук О. В.. Любар // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 371. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  45. Мицько І. Любарський Святогеоргіївський монастир // Острозька академія XVI—XVII століття. Енциклопедія. — Острог: Видавництво Національного університету «Острозька академія», 2011. — ISBN 966–95166–0–9. — С. 209.
  46. Нікольський, Є.. Благовірний князь Костянтин Острозький – покровитель і просвітитель українського народу // Україна та Польща: минуле, сьогодення, перспективи. – 2013. – Т. 2. – С. 107.. Цифрова бібліотека історико–культурної спадщини НБУіВ. Процитовано 15 грудня 2020. 
  47. Бевзо О. А. Львівський літопис і Острозький літописець: джерелознавче дослідження. — К.: Наукова думка, 1971. — С. 130.
  48. а б в г д Lubar // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego. — Warszawa : Druk «Wieku», 1884. — Т. V. — S. 375. (пол.)[2]
  49. а б в г д Вортман Д. Любарський Свято–Георгіївський монастир // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2009. — Т. 6 : Ла — Мі. — С. 372. — 784 с. : іл. — ISBN 978-966-00-1028-1.
  50. Zbigniew Anusik. Glosa do dziejów rodu książąt Ostrogskich. Tomasz Kempa, «Dzieje rodu Ostrogskich», Wydawnictwo Adam Marszałek, Toruń 2003, ss. 194. // Przegląd Nauk Historycznych 2008, R. VII, nr 1. — S. 177.
  51. Яковенко Н. Українська шляхта з кінця XIV — до середини XVII століття. Волинь і Центральна Україна. — К.: Критика, 2008. — ISBN 966-8978-14-5. — С. 236.
  52. Любар. Архітектурні та природні памятки України. Процитовано 15 грудня 2020. 
  53. Nova Polonia Sacra: czasopismo poświęcone badaniu historii kościoła, prawa kanonicznego i literatury teologicznej w Polsce. T. 1. — Kraków: Jan Fijałek, 1928. — S. 182.
  54. Сінкевич Н. Laudare Benedicere Praedicare. Домініканський орден на Волині в кінці XVI — на початку XIX ст. — К.: Кайрос, 2009. — ISBN 978-966-2302-02-8. — С. 258.
  55. Сінкевич Н. Laudare Benedicere Praedicare. Домініканський орден на Волині в кінці XVI — на початку XIX ст. — К.: Кайрос, 2009. — ISBN 978-966-2302-02-8. — С. 173.
  56. Довбищенко М. Волинська шляхта у релігійних рухах (кінець XVI-перша половина XVII ст.). — К.: ПП Сергійчук М. І., 2008. — С. 536, 809.
  57. а б в г д е Канчура В. Ю.. Любарський домініканський костел. http://liubarsky-rayon.narod.ru/Lubar_churches.doc. 
  58. Мицик Ю. А. Донець Іван // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наукова думка, 2004. — Т. 2 : Г — Д. — С. 447. — 518 с. : іл. — ISBN 966-00-0405-2.
  59. Степанков В. С. Національна революція XVII ст. в історичній долі України // Поділля і Південно-Східна Волинь в роки Визвольної війни середини XVII ст.: Матеріали Всеукраїнської історико-краєзнавчої науково-практичної конференції, 19 вересня 1998 року / Інститут історії України НАН України та ін. — Стара Синява: Поділля, 1998. — С. 33.
  60. Andrzej Bruździński. «Stanisław Lubomirski (1583—1649) fundator wiśnickiego klasztoru Karmelitów bosych» // FOLIA HISTORICA CRACOVIENSIA. — vol. XIX. — 2013. — S. 113.
  61. Сваричевський А. В. Соратники Богдана // Поділля і Південно-Східна Волинь в роки Визвольної війни середини XVII ст.: Матеріали Всеукраїнської історико-краєзнавчої науково-практичної конференції, 19 вересня 1998 року / Інститут історії України НАН України та ін. — Стара Синява: Поділля, 1998. — С. 116.
  62. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. VIII.: Ч. III: Хмельниччина в розцвіті (1648—1650). — Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956. — С. 225.
  63. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. — Том ІІ. 1648—1651 годы. — М.: Издательство Академии наук СССР, 1953. — С. 334; С. 506.
  64. Натикач П. Національно-визвольна війна під проводом Богдана Хмельницького на території сучасної Житомирщини // Нові дослідження пам'яток козацької доби в Україні. — Випуск 13. — К., 2004. — С. 166—171.
  65. Тис-Крохмалюк Ю. Бої Хмельницького (військово-історична студія). — Мюнхен: Видання Братства кол. вояків 1-ї Української Дивізії УНА, 1954. — С. 141.
  66. а б Іващенко, О.. Житомирська земля за козацьких часів (кінець XVI-середина XVII ст.). Овруч, сторінки історії. Процитовано 15 грудня 2020. 
  67. Документы об освободительной войне украинского народа 1648—1654 гг. — К.: Наукова думка, 1965. — С. 554.
  68. Ярошинський О. Б. Волинь у роки Української національної революції середини XVII ст. — К.: Видавничий дім «Стилос», 2005. — ISBN 966-8518-22-5. — С. 120.
  69. Документы об освободительной войне украинского народа 1648—1654 гг. — К.: Наукова думка, 1965. — С. 596.
  70. Воссоединение Украины с Россией. Документы и материалы в трех томах. — Том ІІІ. 1651—1654 годы. — М.: Издательство Академии наук СССР, 1953. — С. 295.
  71. Ярошинський О. Б. Волинь у роки Української національної революції середини XVII ст. — К.: Видавничий дім «Стилос», 2005. — ISBN 966-8518-22-5. — С. 126.
  72. Грушевський М. Історія України-Руси. — Т. IX., Книга ІІ: Хмельниччина роки 1650—1653. — Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1957. — С. 875.
  73. Kilka rys na portrecie sławnego rokoszanina. Rzecz o najnowszej biografii Jerzego Sebastiana Lubomirskiego. Witold Kłaczewski, «Jerzy Sebastian Lubomirski», Zakład Narodowy imienia Ossolińskich — Wydawnictwo, Wrocław — Warszawa — Krakow 2002, ss. 297 // Przegląd Nauk Historycznych 2004, R. III, nr 1. — S. 164.
  74. Ворончук І. О. Інвентарі приватних маєтків Волині XVII ст. в архівосховищах та бібліотеках Варшави // Збірник наукових праць НДІУ МОН України. — К., 2006. — Т. XII. — С. 259.
  75. а б Жилюк С., Костриця М. Любарський Свято-Георгієвський монастир // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Болохівщина: земля і люди», 23-24 черв. 2000 р. — Хмельницький; Стара Синява; Любар: [б. в.], 2000. — ISBN 966-7736-02-4. — С. 121—123. [3]
  76. Сінкевич Н. Laudare Benedicere Praedicare. Домініканський орден на Волині в кінці XVI — на початку XIX ст. — К.: Кайрос, 2009. — ISBN 978-966-2302-02-8. — С. 354.
  77. Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко. Політичний портрет: наукове видання. — К.: Темпора, 2011. — ISBN 978-617-569-051-2. — С. 225.
  78. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.]. — Т. 11: 1672—1674: Прибавления 1657. — СПб.: Тип. М. Эттингера, 1879. — С. 49; 143
  79. Смолій В., Степанков В. Петро Дорошенко. Політичний портрет: наукове видання. — К.: Темпора, 2011. — ISBN 978-617-569-051-2. — с. 412.
  80. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.]. — Т. 11: 1672—1674: Прибавления 1657. — СПб.: Тип. М. Эттингера, 1879. — С. 65.
  81. Акты, относящиеся к истории Южной и Западной России, собранные и изданные Археографической комиссией: [В 15-ти т.]. — Т. 12: 1675—1676. — СПб.: Тип. братьев Пантелеевых, 1882. — С. 181.
  82. Чухліб Т. Територія та кордони правобережного Українського гетьманату // Регіональна історія України: Зб. наук. ст. — К.: Інститут історії України НАН України, 2009. — Вип. 3. — С. 188.
  83. Чухліб Т. В. Козацький устрій Правобережної України (остання чверть XVII ст.). — Інститут історії України HАН України, 1996. — ISBN 5-7702-1205-5. — С. 59-60.
  84. Український Гетьманат: нариси історії національного державотворення XVII—XVIII ст. у 2 кн. — Кн. 1. — К.: Інститут історії України НАН України, 2018. — ISBN 978-966-02-8350. — С. 276.
  85. Архив Юго-западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, высочайше учрежденную при Киевском Военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе: [В 37 т.]. — Ч. 3: Т. 2: Акты о козаках (1679—1716). — Киев: Тип. Федорова, 1868. — С. 681—682.
  86. а б Ваврик М. Нарис розвитку і стану Василіянського Чину XVII—XX ст. Топографічно–статистична розвідка. — Рим: PP. Basiliani, 1979. — С. 198.
  87. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. ‒ Т. 1: Уезды Житомирский, Новоград-Волынский и Овручский / Составил Н. И. Теодорович. ‒ Почаев, 1888. — С. 271.
  88. Гуржій О. І. Політико-адміністративне й територіальне реформування Гетьманщини у XVIII ст.: причини, перебіг, наслідки. — Київ: Інститут історії України НАН України, 2015. — ISBN 978-966-02-7596-6. — С. 15.
  89. а б Кондратюк Р. Ю. Джерела з історії Любара кінця XVIII — початку XIX ст. // Історія міст і сіл Великої Волині. — Житомир: Косенко М. Г., 2002. — Т. 25, Ч. 1. — ISBN 966-8123-01-8. — С. 114—115.
  90. ЦДІАК, Фонд 236, Опис 1, Справа 28, аркуш 1.
  91. Antoni Benedykt i Franciszek Ferdynad, synowi Jerzego Dominika, Lubomirscy. Zapis podziału dóbr ziemskich między Antoniego i Franciszka Lubomirskich. Archival resources online (пол., англ., нім.). Процитовано 15 грудня 2020. 
  92. Урсу Н. Архітектурний комплекс домініканців XVIII ст. у Любарі // Scientific Journal Virtus, June # 7, 2016. — С. 51.
  93. ЦДІАК, Фонд 236, Опис 2, Справа 254, аркуш 41. [4]
  94. Gierowski J. Lubomirski Jerzy Dominik h. Szreniawa (ok.1665—1727) // Polski Słownik Biograficzny. — Wrocław — Warszawa — Kraków — Gdańsk: Zakład Narodowy Imienia Ossolińskich, Wydawnictwo Polskiej Akademii Nauk, 1973. — T. XVIII/1, zeszyt 76. — S. 21.
  95. M. Kozdrach, Sklad i organizacja janowieckiego dworu ostatnich Lubomirskich // Rocznik Lubelskiego Towarzystwa Genealogicznego. T. V. — Lublin, 2013 (2014). — S. 164.
  96. а б Dzieje 10 pułku piechoty // Zycie Łowickie. — 15.04.1932. — #10. — s. 1.
  97. Kazimierz Skowroński. Jak to Pan Kolbuszowej theatrum dawał (i z siebie) i bawił Warszawę // Biuletyn nr 7, wyd. Muzeum Regionalne Lasowiaków, Towarzystwo Opieki nad Zabytkami w Kolbuszowej, 1965. — S. 51.
  98. ЦДІАК, Фонд 236 «Любомирські», Опис 2, Справа 104, аркуш 16.
  99. Черкаська Н. З історії Чуднівського архіву Жевуських // Український археографічний щорічник. Нова серія. Випуск 18. Український археографічний збірник. Т. 21. — К.: Український письменник, 2013. — С. 16.
  100. Кондратюк Р. Ю. Джерела з історії Любара кінця XVIII — початку XIX ст. // Історія міст і сіл Великої Волині. — Житомир: Косенко М. Г., 2002. — Т. 25, Ч. 1. — ISBN 966-8123-01-8. — С. 112.
  101. Kalikst Poninski h. Lodzia. Internetowy Polski Słownik Biograficzny (пол..). Процитовано 15 грудня 2020. 
  102. а б Antoni Prot Potocki h. Pilawa. Internetowy Polski Słownik Biograficzny (пол.). Процитовано 15 грудня 2020. 
  103. Antoni Prot — milioner I bankrupt // Kurier Galicyjski. — 2017. — № 16 (284) (31 sierpnia — 11 wrzesnia). — С. 24.
  104. Школьная О. В. Штрихи к биографии магната и предпринимателя Прота Потоцкого // Торговля, купечество и таможенное дело в Россиив XVI—XIX вв.: сборник материалов Третьей международной научной конференции (г. Коломна, 24–26 сентября 2013 г.). — Т. 1: XVI—XVIII вв. — Коломна: Моск. гос. обл. соц.-гуманитар. ин-т, 2015. — ISBN 978-5-98492-220-3. — С. 358.
  105. Школьная О. В. Штрихи к биографии магната и предпринимателя Прота Потоцкого // Торговля, купечество и таможенное дело в Россиив XVI—XIX вв.: сборник материалов Третьей международной научной конференции (г. Коломна, 24–26 сентября 2013 г.). — Т. 1: XVI—XVIII вв. — Коломна: Моск. гос. обл. соц.-гуманитар. ин-т, 2015. — ISBN 978-5-98492-220-3. — С. 361.
  106. а б в г д е Липко С. А. Любар // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область. — К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. — С. 391.
  107. Сінкевич Н. Laudare Benedicere Praedicare. Домініканський орден на Волині в кінці XVI — на початку XIX ст. — К.: Кайрос, 2009. — ISBN 978-966-2302-02-8. — С. 308.
  108. Житомирщина: Історичний нарис. Навчальний посібник. А. Б. Войтенко, О. М. Іващенко, О. С. Кузьмін та ін. — Житомир, 2008. — ISBN 978-966-655-368-6. — С. 76.
  109. Józef Włast. Opowiadania historyczne z dziejów okolicy Słuczy i jej dopływów. — Spółka Wydawn. Polska, 1896. — s. 47.
  110. а б в г д Roman Aftanazy. Dzieje rezydencji na dawnych kresach Rzeczypospolitej. – Tom 5. "Województwo wołyńskie", 1994. – S. 210—212.[5]
  111. Кондратюк Р. Ю. Джерела з історії Любара кінця XVIII — початку XIX ст. // Історія міст і сіл Великої Волині. — Житомир: Косенко М. Г., 2002. — Т. 25, Ч. 1. — ISBN 966-8123-01-8. — С. 111—115.
  112. Руссовъ С. Волынскія записки. — Санкт-Петербургъ, Императорская Типографія, 1809. — с. 66.
  113. Михайлишин О. Л. План містечка Любара 1897 року як джерело до вивчення його архітектурно-планувального розвитку // Архіви — скарбниця людської пам'яті. — Житомир: Волинь. — Т. 26. — ISBN 966-690-010-6. — С. 70-75. [6]
  114. Сінкевич Н. Laudare Benedicere Praedicare. Домініканський орден на Волині в кінці XVI — на початку XIX ст. — К.: Кайрос, 2009. — ISBN 978-966-2302-02-8. — С. 177—178.
  115. Józef Włast. Opowiadania historyczne z dziejów okolicy Słuczy i jej dopływów. — Spółka Wydawn. Polska, 1896. — s. 50.
  116. Казьмирчук Г. Д. Вибрані твори. Том 1. Декабристи в Україні / Наук. ред. Ю. В. Латиш. — К., 2012. — ISBN 978-966-171-565-2. — С. 111, 118; 129; 137.
  117. Казьмирчук Г. Д. Вибрані твори. Том 1. Декабристи в Україні / Наук. ред. Ю. В. Латиш. — К., 2012. — ISBN 978-966-171-565-2. — С. 118; 143.
  118. Декабристи в Україні: дослідження й матеріали / Упор.: Г. Д. Казьмирчук, Ю. В. Латиш; наук. ред. проф. Г. Д. Казьмирчука. — Т. 6. — К.: СПД Цимбаленко Є. С., 2009. — ISBN 978-966-96992-4-4. — С. 50.
  119. а б Костриця М. Ю. С. А. Липко — дослідник Південно-Східної Волині // Поділля і Південно-Східна Волинь в роки Визвольної війни середини XVII ст.: Матеріали Всеукраїнської історико-краєзнавчої науково-практичної конференції, 19 вересня 1998 року / Інститут історії України НАН України та ін. — Стара Синява: Поділля, 1998. — С. 257.
  120. Житомирщина: Історичний нарис. Навчальний посібник. А. Б. Войтенко, О. М. Іващенко, О. С. Кузьмін та ін. — Житомир, 2008. — ISBN 978-966-655-368-6. — С. 80.
  121. Буравський О. Культурно-освітня діяльність римо-католицьких орденів на Правобережній Україні наприкінці XVIII — першій половині XIX ст. // Українське релігієзнавство 2011. — № 60. — С. 113. [7]
  122. а б Бондарчук П. Болохів–Любартув–Любар: до історії стольного граду Болохівської землі // Матеріали Всеукраїнської наукової конференції «Болохівщина: земля і люди», 23-24 черв. 2000 р. — Хмельницький; Стара Синява; Любар: [б. в.], 2000. — ISBN 966-7736-02-4. — С. 199.
  123. Гнатюк В. Ярмаркове українофільство в житті та літературі (Балагульщина) // Київські полоністичні студії. — Т. XVII. — К., 2011. — С. 194.
  124. Єршов В. О. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності. — Житомир: Полісся, 2008. — ISBN 978-966-655-379-9. — с. 300.
  125. Józef Włast. Opowiadania historyczne z dziejów okolicy Słuczy i jej dopływów. — Spółka Wydawn. Polska, 1896. — s. 46-47.
  126. Мартинчук С. Розвиток фабрично-заводської промисловості Волині в 30–40-х рр. ХІХ ст. // Науковий вісник Східноєвропейського національного університету імені Лесі Українки. Розділ І. Історія України. — 2014. — № 7. — С. 31.
  127. Комаренко Т. О. Волинь у торгових зв'язках України і Росії у першій половині ХІХ ст. // Історико-географічні дослідження на Україні. Збірник наукових праць. — К.: Наукова думка, 1992. — ISBN 5-12-003005-X. — С. 43-44.
  128. Русский Государственный исторический архив (надалі — РГИА). — Фонд 1286, Опись 10. 1846 г. Дело 1363.
  129. а б в Комашко В. Любар. — Волынские губернские ведомости, 1861 г., № 40 — 42. [8]
  130. Весь Юго-Западный край: справ. и адрес. кн. по Киевской, Подольской и Волынской губерниям / Юго-Зап. отд-ние Рос. экспорт. палаты ; сост. М. В. Довнар-Запольский; под ред. А. И. Ярошевича. — Киев: Изд. Т-ва Фиш и Вольсов, 1913. — С. 815.
  131. а б в г Братчиков А. Материалы для изследования Волынской губернии в статистическом, этнографическом, сельско-хозяйственном и других отношениях. Вып. 2. — Житомир: Типография губернского управления, 1869. — С. 313.
  132. Jarosław Pawlikowski. Pułk jazdy wołyńskiej Edmunda Różyckiego w roku 1863 // Historia i Polityka. — T. 6 (2007). — S. 41-42.
  133. Józef Dunin-Karwicki. Wspomnienia wołyniaka. — Lwów 1897. — S. 45-46.
  134. Józef Dunin-Karwicki. Z moich wspomnień. Том 3. Warszawa 1902. — S. 211—213.
  135. а б в г д е ж и к л м н п Інформацію взято з довідників «Памятная книжка Волынской губернии. Издание Волынского губернского статистического комитета» за 1886—1917 роки.
  136. Памятная книжка Волынской губернии на 1887 год. Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир.: Типография Губернского Правления, 1886. — Отдел IV. — С. 49.
  137. Памятная книжка Волынской губернии на 1891 год. Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир.: Типография Губернского Правления, 1890. — Отдел IV. — С. 47.
  138. Памятная книжка Волынской губернии на 1891 год. Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир.: Типография Губернского Правления, 1890. — Отдел IV. — С. 76.
  139. Кондратюк Р. Ю. Джерела з історії Любара кінця ХVІІІ — початку ХІХ ст. // Історія міст і сіл Великої Волині. — Житомир: Косенко М. Г., 2002. — Т. 25, Ч. 1. — ISBN 966-8123-01-8. — С. 114.
  140. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. ‒ Т. 1: Уезды Житомирский, Новоград-Волынский и Овручский / Составил Н. И. Теодорович. ‒ Почаев, 1888. — С. 273.
  141. Историко-статистическое описание церквей и приходов Волынской епархии. ‒ Т. 1: Уезды Житомирский, Новоград-Волынский и Овручский / Составил Н. И. Теодорович. ‒ Почаев, 1888. ‒ С. 272—274.
  142. Девятьсотлетие православия на Волыни (992—1892). Ч. 2. Статистическия сведения о приходах Волынской епархии. — Житомир: Типо-Литография Е. П. Льва, 1892. — с. 392—393.
  143. РГИА, Фонд 1287, Опись 25, Дело 2140.
  144. Памятная книжка Волынской губернии на 1897 год. Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир.: Волынская губернская типография, 1897. — Отдел IV. — С. 68.
  145. Памятная книжка Волынской губернии на 1897 год. Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир.: Волынская губернская типография, 1897. — Отдел IV. — С. 70.
  146. Памятная книжка Волынской губернии на 1897 год. Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир.: Волынская губернская типография, 1897. — Отдел IV. — С. 93.
  147. Józef Włast. Opowiadania historyczne z dziejów okolicy Słuczy i jej dopływów. — Spółka Wydawn. Polska, 1896. — s. 40.
  148. Степник З. М. Розвиток винокурної промисловості в Правобережній Україні у другій половині XIX — на початку XX століття. — Дисертація на здобуття наукового ступеня кандидата історичних наук за спеціальністю 07.00.01 — «Історія України». — Тернопіль, 2018. — С. 86.
  149. Вісин В. В. Кооперативний рух на Волині у другій половині XIX — першій третині XX ст.: історичний аспект. Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. — Луцьк, 2015. — С. 212.
  150. а б в г д Тарасюк Я. О. Любар // Енциклопедія сучасної України : у 30 т. / ред. кол. : І. М. Дзюба [та ін.] ; НАН України, НТШ. — К. : [б. в.], 2017. — Т. 18 : Лт — Малицький. — 711 с. — 10 000 прим. — ISBN 978-966-02-7999-5. [9]
  151. Памятная книжка Волынской губернии на 1900 год. Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир.: Паровая типолитография Угер и Блох, 1900. — Отдел ІІІ. Приложение: Список фабрик и заводов. — С. 7.
  152. Памятная книжка Волынской губернии на 1900 год. Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир.: Паровая типолитография Угер и Блох, 1900. — Отдел ІІІ. Приложение: Список фабрик и заводов. — С. 8.
  153. Памятная книжка Волынской губернии на 1900 год. Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир.: Паровая типолитография Угер и Блох, 1900. — Отдел ІІІ. Приложение: Список фабрик и заводов. — С. 9.
  154. Управління охорони здоров'я обласної державної адміністрації. Любарський район. Містечко Любар. Процитовано 15 грудня 2020. 
  155. Павленко В. В. Репетиторська, викладацька та наукова діяльність приватних вчених-педагогів на Волині // Актуальні проблеми гуманітарної освіти: збірник наукових праць. — Київ-Кременець: РВЦ КОГПІ ім. Тараса Шевченка. — 2008. — С. 49–54. [10]
  156. Єршова Л. М. Трансформація виховного ідеалу у вітчизняній педагогічній теорії і практиці (XIX — початок XX століття). Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора педагогічних наук. — Житомир, 2015. — С. 280—281.
  157. Памятная книжка Волынской губернии на 1909 год. Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир.: Волынская губернская типография, 1908. — Отдел ІІІ. — С. 187—188.
  158. Прищепа О. П. Міста Волині у другій половині XIX — на початку XX ст. — Рівне: ПП ДМ, 2010. — ISBN 978-617-515-028-3. — С. 237.
  159. а б Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся (Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року). — Т. 2. — Вінніпег: Товариство «Волинь», 1986. — С. 52.
  160. а б Весь Юго-Западный край: справ. и адрес. кн. по Киевской, Подольской и Волынской губерниям / Юго-Зап. отд-ние Рос. экспорт. палаты ; сост. М. В. Довнар-Запольский ; под ред. А. И. Ярошевича. — Киев: Изд. Т-ва Фиш и Вольсов, 1913. — С. 818.
  161. Nova Polonia Sacra: czasopismo poświęcone badaniu historii kościoła, prawa kanonicznego i literatury teologicznej w Polsce. T. 1 / wydaje Jan Fijałek. Kraków: Jan Fijałek, 1928. — с. 181.
  162. Antoni Urbański, Pro memoria 4-ta serja rozgromionych dworów kresowych, Warszawa, 1929. p. 79.
  163. Памятная книжка Волынской губернии на 1914 год. Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир.: Волынская губернская типография, 1913. — С. 251.
  164. Сейко Н. Польське шкільництво на Волині в період Першої Світової війни // Волинь-Житомирщина, №. 1. — С. 82, 84-85.
  165. Липко С. А. Матрос з Кронштадта — більшовицький агітатор на Волині // Зібрані твори / Упорядник В. Канчура. — Любар, 2008. — С. 21.
  166. а б в Липко С. А. Любар // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область. — К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. — С. 392.
  167. Справоздання губерніяльного комісара від 5 листопада 1919 р. // Архів Української Народної Республіки. Міністерство внутрішніх справ. Справоздання губерніяльних старост і комісарів (1918—1920) / Упорядкував Валентин Кавунник. — Київ: Інститут української археографії та джерелознавства ім. М. С. Грушевського, 2017. — ISBN 978-966-02-8391-6. — С. 50.
  168. Житомирщина: Історичний нарис. Навчальний посібник. А. Б. Войтенко, О. М. Іващенко, О. С. Кузьмін та ін. — Житомир, 2008. — ISBN 978-966-655-368-6. — с. 129—130.
  169. Малихін Ю. Становлення органів радянської влади на Любарщині в 1920—1923 рр. // Житомирщина: минуле, сьогодення, поступ у майбутнє. — Житомир: ЖДУ ім. І. Франка. — Т. 1. — ISBN 978-966-485-004-6. — С. 66.
  170. Липко С. А. Любар // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область. — К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. — С. 393.
  171. а б Материалы по административно-территориальному делению Волынской губернии 1923 года. — Житомир: Издание Волынского Губернского Отдела Управления, 1923. — С. 4.
  172. Малихін Ю. Становлення органів радянської влади на Любарщині в 1920—1923 рр. // Житомирщина: минуле, сьогодення, поступ у майбутнє. — Житомир: ЖДУ ім. І. Франка. — Т. 1. — ISBN 978-966-485-004-6. — С. 67.
  173. Малихін Ю. Становлення органів радянської влади на Любарщині в 1920—1923 рр. // Житомирщина: минуле, сьогодення, поступ у майбутнє. — Житомир: ЖДУ ім. І. Франка. — Т. 1. — ISBN 978-966-485-004-6. — С. 69.
  174. Малихін Ю. Становлення органів радянської влади на Любарщині в 1920—1923 рр. // Житомирщина: минуле, сьогодення, поступ у майбутнє. — Житомир: ЖДУ ім. І. Франка. — Т. 1. — ISBN 978-966-485-004-6. — С. 72.
  175. Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795—2006: Довідник. — Житомир: Видавництво «Волинь», 2007. — ISBN 966-690-090-4. — С. 8; 22.
  176. а б Материалы по административно-территориальному делению Волынской губернии 1923 года. — Житомир: Издание Волынского Губернского Отдела Управления, 1923. — С. 157—158.
  177. Малихін Ю. Становлення органів радянської влади на Любарщині в 1920—1923 рр. // Житомирщина: минуле, сьогодення, поступ у майбутнє. — Житомир: ЖДУ ім. І. Франка. — Т. 1. — ISBN 978-966-485-004-6. — С. 70.
  178. Материалы по административно-территориальному делению Волынской губернии 1923 года. — Житомир: Издание Волынского Губернского Отдела Управления, 1923. — С. 71.
  179. Материалы по административно-территориальному делению Волынской губернии 1923 года. — Житомир: Издание Волынского Губернского Отдела Управления, 1923. — С. 73-74.
  180. Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795—2006: Довідник. — Житомир: Видавництво «Волинь», 2007. — ISBN 966-690-090-4. — С. 9.
  181. а б Нові адміністративні райони УСРР. Статистичний довідник. — Харків: Держвидав «Господарство України», 1930. — С. 12-13.
  182. Матеріали до опису округ УСРР. Бердичівська округа. 1926. — С. 2, 3-4, 10, 24, 26, 40.
  183. Подкур Р. Ю. «Вінницький обласний відділ ДПУ повідомляє…» (Суспільно-політичне життя Поділля на початку 30-х років за матеріалами ДПУ) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ .- Київ. — 1997. — Вип. 1-2. — С. 94.
  184. Патриляк Б. Сталін як Путін. Голодомор — реакція на мільйонний селянський «майдан» початку 1930-х. С. 3-4.[11][12]
  185. Тиліщак В. 1930. У. С. Р. Р. Повстання: [наук.-попул. нариси]. — Київ: Смолоскип, 2016. — ISBN 978-617-7173-55-6. — С. 60.
  186. Постанова ВУЦВК і РНК УСРР № 225 від 2 вересня 1930 «Про ліквідацію округ та перехід на двоступневу систему управління»
  187. Постанова IV позачергової сесії ВУЦВК XII скликання від 9.02.1932 «Про утворення областей на території УСРР»
  188. Папакін Г. «Чорна дошка»: анти селянські репресії (1932—1933). — К.: Інститут історії НАНУ, 2013. — ISBN 978-966-02-7023-7. — С. 158—159.
  189. Подкур Р. Ю. «Вінницький обласний відділ ДПУ повідомляє…» (Суспільно-політичне життя Поділля на початку 30-х років за матеріалами ДПУ) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ .- Київ. — 1997. — Вип. 1-2. — С. 98-99.
  190. Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років в Україні. Житомирська область. — Житомир: «Полісся», 2008. — ISBN 978-966-655-361-7. — С. 483.
  191. Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років в Україні. Житомирська область. — Житомир: «Полісся», 2008. — ISBN 978-966-655-361-7. — С. 496.
  192. Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років в Україні. Житомирська область. — Житомир: «Полісся», 2008. — ISBN 978-966-655-361-7. — С. 507.
  193. Національна книга пам'яті жертв голодомору 1932—1933 років в Україні. Житомирська область. — Житомир: «Полісся», 2008. — ISBN 978-966-655-361-7. — С. 509.
  194. Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795—2006: Довідник. — Житомир: Видавництво «Волинь», 2007. — ISBN 966-690-090-4. — С. 9-10.
  195. а б в Інформацію взято з науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією. Житомирська область». Книги 1-7. «Реабілітовані історією. Вінницька область». Книги 1-5. та інтернет–проекту «Національний банк даних жертв політичних репресій радянської доби в Україні» [13]
  196. Манько Т. Історія Любара // Матеріали обласної науково-практичної конференції 20-21 травня 1998 року / «Роль краєзнавства в духовному збагаченні особи», обласна науково-практична конференція (1998 ; Житомир) . — Житомир: Вид. газ. «Житомир», 1998. — С. 103.
  197. Липко С. А. Любар // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область. — К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. — С. 394.
  198. Себта Т. М. Райхскомісаріат Україна // Енциклопедія історії України: Україна—Українці. ‒ Кн. 1. ‒ К.: «Наукова думка», 2018. — 608 С.
  199. Циганович М. Рух опору загарбникам на Любарщині в роки Великої вітчизняної війни // Збережемо пам'ять про подвиг / упоряд.: А. О. Лаптєва, А. П. Ремезов . — Житомир: Полісся, 2005. — ISBN 966-655-146-2. — С.80-81.
  200. Пасюк І. М. Маловідомі сторінки партизанського руху на Житомирщині (до 70-річчя перемоги у великій вітчизняній війні) // «Постаті землі Житомирської», всеукраїнська науково-краєзнавча конференція. Матеріали Всеукраїнської науково-краєзнавчої конференції з міжнародною участю «Постаті землі Житомирської», присвяченої 120-річному ювілею видатного класика української літератури XX ст., перекладача, публіциста Максима Тадейовича Рильського, 22-23 травня 2015 р.: наук. Збірник. — Житомир: Мельник М. В., 2015. — ISBN 978-617-7254-09-5. — С. 363—365.
  201. Стельникович С. В. Нацистський окупаційний режим на території Житомирсько-Вінницького регіону і місцеве населення: паралелі існування й боротьби (1941—1944 рр.). Дисертація на здобуття наукового ступеня доктора історичних наук. — К., 2016. — С. 310.
  202. Липко С. А. Любар // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область. — К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. — С. 395.
  203. Циганович М. Рух опору загарбникам на Любарщині в роки Великої вітчизняної війни // Збережемо пам'ять про подвиг / упоряд.: А. О. Лаптєва, А. П. Ремезов . — Житомир: Полісся, 2005. — ISBN 966-655-146-2. — С.79.
  204. а б Манько Т. Історія Любара // Матеріали обласної науково-практичної конференції 20-21 травня 1998 року / «Роль краєзнавства в духовному збагаченні особи», обласна науково-практична конференція (1998 ; Житомир) . — Житомир: Вид. газ. «Житомир», 1998. — С. 104.
  205. Указ Президії Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1962 р. «Про укрупнення сільських районів Української РСР»
  206. Указ Президії Верховної Ради Української РСР від 4 січня 1965 «Про внесення змін в адміністративне районування Української РСР»
  207. Липко С. А. Любар // Історія міст і сіл Української РСР: В 26 т. Житомирська область. — К.: Голов. ред. УРЕ АН УРСР, 1973. — С. 396—397.
  208. Манько Т. Історія Любара // Матеріали обласної науково-практичної конференції 20-21 травня 1998 року / «Роль краєзнавства в духовному збагаченні особи», обласна науково-практична конференція (1998 ; Житомир) . — Житомир: Вид. газ. «Житомир», 1998. — С. 105.
  209. Архив Юго-западной России, издаваемый временной комиссией для разбора древних актов, высочайше учрежденную при Киевском Военном, Подольском и Волынском генерал-губернаторе: [В 37 т.]. — Ч. 1.: Т. 6: Акты о церковно-религиозных отношениях в Юго-Западной Руси (1322—1648 г.). — К.: Типография Г. Т. Корчак-Новицкого, 1883. — С. 282—283.
  210. Akt umowy dzierżawy myt, karczem i młynów w d. dziedzicznych Lubartów Stanisława Lubomirskiego z Abramem Ilią i Hirszem Żydami [14]
  211. Ворончук І. О. Місто Любартів (за інвентарем маєтностей князів Острозьких 1620 р.) // Житомирщина на зламі тисячоліть: Науковий збірник «Велика Волинь»: Праці Житомирського науково-краєзнавчого Товариства дослідників Волині. — Т. 21. — Житомир: М. А. К., 2000. — ISBN 966-7626-09-1. — С. 97.
  212. Національно-визвольна війна в Україні 1648—1657. Збірник за документами актових книг / Упорядн.: Сухих Л. А., Страшко В. В. Державний комітет архівів України; Центральний державний історичний архів України. — К., 2008. — ISBN 978-966-8225-25-3. — С. 698.
  213. Барановський О. І. Нариси магнатського господарства на півдні Волини у XVIII в. // Студії з історії України Науково-дослідчої катедри з історії України в Київі. Т. 1 (1926) — С. 9.
  214. ЦДІАК, Фонд 236, Опис 2, Справа 88, аркуш 13. [15]
  215. Крикун М. Воєводства Правобережної України у XVI—XVIII століттях: Статті і матеріали. — Львів 2012. — ISBN 978-617-607-240-9. — С. 587.
  216. а б Карліна О. Єврейські домогосподарства у Волинській губернії в першій половині ХІХ ст. // СОЦІУМ. Альманах соціальної історії. — 2004. — Випуск 4. — С. 56.
  217. Матеріали Міжнародної науково-практичної конференції «Євреї в Україні: Історія і сучасність»: Збірник наукових праць. — Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2009. — С. 266.
  218. а б Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 12.
  219. Рудницька Н. В. Становлення і розвиток громадських початкових шкіл для малозабезпечених євреїв на Волині у XIX — на початку XX ст. [16]
  220. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 14.
  221. Україна. Євреї України 1914—1920 рр. // Электронная еврейская энциклопедия. (рос.)
  222. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 14, 16.
  223. Рудницька Н. Створення та функціонування єврейських селищних рад на Волині у другій половині 20 — на поч. 30-х рр. XX ст. // Матеріали VI Волинської всеукраїнської історико-краєзнавчої конференції, 15-16 листопада 2013 р. : зб. наук. праць. — Житомир: Видавництво ЖДУ ім. І. Франка, 2013. — С. 48.
  224. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 20.
  225. Жезицький В. Й. Масові депортації населення Поділля (друга половина 30-х рр. XX ст.) // З архівів ВУЧК-ГПУ-НКВД-КГБ .- Київ. — 1997. — Вип. 1-2. — С. 132.
  226. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 16.
  227. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 22, 24.
  228. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 28, 30.
  229. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 30.
  230. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 30, 32.
  231. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 34.
  232. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 36.
  233. Круглов А. И. Уничтожение еврейского населения Украины в 1941—1944 гг. Хроника событий. — Могилев-Подольский, 1997. — С. 22.
  234. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 40.
  235. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 38.
  236. Коган Л. Ґолокост на Житомирщині // Історія міст і сіл Великої Волині: у 2 ч. / ред. М. Ю. Костриця. — Житомир: Косенко М. Г. — Т. 25, Ч. 1. — ISBN 966-8123-01-8. — С. 296. [17]
  237. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 42.
  238. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 54.
  239. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 52, 54.
  240. Брандон Р. Любар. Життя та загибель єврейської громади. — К., 2019. — С. 52, 54, 56.
  241. Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795—2006: Довідник. — Житомир: Видавництво «Волинь», 2007. — ISBN 966-690-090-4. — С. 462.
  242. Адміністративно-територіальний устрій Житомирщини: 1795—2006: Довідник. — Житомир: Видавництво «Волинь», 2007. — ISBN 966-690-090-4. — С. 294, 510.
  243. Кількість наявного населення по кожному сільському населеному пункту, Житомирська область [18]
  244. а б в Паспорт Любарської селищної ради станом на 01.01.2019[19]
  245. Інформацію взято з сайту Любарської громади [20]
  246. Про визначення адміністративних центрів та затвердження територій територіальних громад Житомирської області. https://zakon.rada.gov.ua/. Процитовано 15 December 2020. 
  247. Заяць А. Є. Урбанізаційний процес на Волині в XVI-першій половині XVII століття. — Львів: [б.в.], 2003. — ISBN 966-7964-13-2. — С. 81.
  248. Ворончук І. О. Населення Волині в XVI — першій половині XVII ст.: родина, домогосподарство, демографічні чинники: Монографія / І. О. Ворончук — К.: 2012. — ISBN 978-966-02-6249-2. — С. 286.
  249. Баранович О. Залюднення України перед Хмельниччиною. Ч. 1 : Залюднення Волинського воєводства в першій половині XVII ст. — К: 1930. — с. 98; 122; 127.
  250. Національно-визвольна війна в Україні 1648—1657. Збірник за документами актових книг / Упорядн.: Сухих Л. А., Страшко В. В. Державний комітет архівів України; Центральний державний історичний архів України. — К., 2008. — ISBN 978-966-8225-25-3. — С. 458—459.
  251. Guldon Z., Wijaczka J. Żydzi a Chrześcijanie na Wołyniu w XVI—XVIII wieku // Nasza Przeszłość. Szkice z dziejów Kościoła i kultury katolickiej w Polsce. — 1993. — #80. — S. 232—233.
  252. Цинкаловський О. Стара Волинь і Волинське Полісся (Краєзнавчий словник — від найдавніших часів до 1914 року). — Т. 1. — Вінніпег: Товариство «Волинь», 1984. — С. 48.
  253. Кульчицький С. В. Матеріали для картографування промисловості і торгівлі на Україні в 30-50-ті pp. XIX ст. // Вітчизняна історія: Республіканський міжвідомчий збірник. — Вип. 7. — К.: Наукова Думка, 1981. — С. 44.
  254. Памятная книжка Волынской губернии на 1894 год. Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир.: Типография Губернского Правления, 1893. — Отдел IV. — С. 3.
  255. Населенные места Российской империи в 500 и более жителей с указанием всего наличного в них населения и числа жителей преобладающих вероисповеданий, по данным первой всеобщей переписи населения 1897 г. / предисл.: Н. Тройницкий. — Санкт-Петербург: типография „Общественная польза“, 1905. — с. 23. [21]
  256. Памятная книжка Волынской губернии на 1901 год. Издание Волынского губернского статистического комитета. — Житомир: Волынская губернская типография, 1900. — Отдел IV. — С. 9.
  257. Прищепа О. П. Міста Волині у другій половині ХІХ — на початку ХХ ст. — Рівне: ПП ДМ, 2010. — ISBN 978-617-515-028-3. — С. 193.
  258. Всесоюзная перепись населения 1939 г. Численность городского населения СССР по городским поселениям и внутригородским районам [22]
  259. Всесоюзная перепись населения 1959 г. Численность городского населения союзных республик (кроме РСФСР), их территориальных единиц, городских поселений и городских районов по полу [23]
  260. Всесоюзная перепись населения 1970 г. Численность городского населения союзных республик (кроме РСФСР), их территориальных единиц, городских поселений и городских районов по полу [24]
  261. Всесоюзная перепись населения 1979 г. Численность городского населения союзных республик (кроме РСФСР), их территориальных единиц, городских поселений и городских районов по полу [25]
  262. Всесоюзная перепись населения 1989 г. Численность городского населения союзных республик, их территориальных единиц, городских поселений и городских районов по полу [26]
  263. Кількість наявного населення за статтю та типом поселень. Житомирська область. Банк даних Державноі служби статистики України. Процитовано 15 грудня 2020. 
  264. Статистичний збірник «Чисельність наявного населення України на 1 січня 2014 року». — Киів, Державна служба статистики України, 2014. — С. 57. [27]
  265. Розподіл населення за рідною мовою, Житомирська область. Банк даних Державноі служби статистики України. Процитовано 15 грудня 2020. 
  266. Медицина. Любарська районна державна адміністрація Житомирської області. Процитовано 15 грудня 2020. 
  267. Любарська лікарня. Любарська районна державна адміністрація Житомирської області. Процитовано 15 грудня 2020. 
  268. Про історію гімназії. Любарська гімназія №1. 
  269. Кількість учнів по класах в Любарській гімназії № 1 2016—2017 н.р.[28]
  270. Любарська гімназія № 1 Любарської районної ради Житомирської області — Загальна інформація [29]
  271. Любарська гімназія № 1 Любарської районної ради Житомирської області — Приміщення [30]
  272. Любарська загальноосвітня школа I—III ступенів № 2 Житомирської області — Загальна інформація [31]
  273. Офіційний сайт Любарської ЗОШ І-ІІІ ст. № 2 [32]
  274. Любарська загальноосвітня школа I—III ступенів № 2 Житомирської області — Приміщення [33]
  275. Стрижівська ЗОШ І-ІІІ ступенів — Приміщення [34]
  276. Стрижівська ЗОШ І-ІІІ ступенів — Загальна інформація [35]
  277. Юрівський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІ ст. — Дошкільний навчальний заклад — Загальна інформація [36]
  278. Юрівський навчально-виховний комплекс "Загальноосвітній навчальний заклад І-ІІ ст. — Дошкільний навчальний заклад — Приміщення [37]
  279. Відділ освіти, культури, молоді та спорту. Любарська районна державна адміністрація Житомирської області. Процитовано 15 грудня 2020. 
  280. Любарський професійний ліцей [38]
  281. Любарська спеціальна загальноосвітня школа-інтернат Житомирської обласної ради — Загальна інформація [39]
  282. Туристичні місцини Любарщини: маєток графині Понінської (uk). 2019-05-17. Процитовано 2021-05-14. 
  283. Любар - домініканський костел, палац графині Понінської і Василіанський монастир. Secret Land (uk). 2019-09-12. Процитовано 2021-05-14. 
  284. Збірка статей "Любарщина духовна" упорядник Віктор Канчура. Все про Любарський район. 
  285. Садиба на Житомирщині із захоплюючою та цікавою історією і сумним сьогоденням. ФОТО. www.news.dks.ua (ru-ru). Процитовано 2021-05-15. 
  286. Народні пісні, записані з голосу Лесі Українки Миколою Лисенком. Веснянки з Волині. 17 Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. — К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 191. [40]
  287. Фольклорні записи Лесі Українки. Колодяженські пісні з рукописного зошита Весняні танці. 3. Переборець Леся Українка. Зібрання творів у 12 тт. — К.: Наукова думка, 1977 р., т. 9, с. 378—379.[41]
  288. Єршов В. О. Польська література Волині доби романтизму: генологія мемуаристичності. — Житомир: Полісся, 2008. — 624 с. — ISBN 978-966-655-379-9. — С. 335.
  289. База даних малих космічних тіл JPL: Любар (англ.). 

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]