Любарт

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Любарт
Liubartas King Galicia-Volhynia.jpg
Любарт
Князь Волинський
Попередник: Юрій II
Наступник: Казимир III
 
Народження: бл. 1311(1312) та 1315
Велике князівство Литовське
Смерть: 4 серпня 1383(1383-08-04)
Володимир
Громадянство: Литва
Династія: Гедиміновичі
Батько: Гедимін
Мати: Євна
У шлюбі з: Ганна-Буче
Діти: Федір, Іван, Лазар, Семен

Медіафайли у Вікісховищі?

Лю́барт (лит. Liubartas; бл. 1312 / 13004 серпня 1383[1]) — великий князь Волинський (13401383)[1]. Князь луцький, володимирський, любарський (13231340)[1] крем'янецький[2], галицький (13401349, 13531354, 13761377)[1][3]. Останній самостійний правитель Галицько-Волинської держави. Представник литовської династії Гедиміновичів. Син великого князя литовського Гедиміна. Молодший брат Явнута, Кейстута, Ольгерда. Засновник Луцького замку.

Імена[ред. | ред. код]

  • Любартас (лит. Liubartas) — литовське язичницьке ім'я.
  • Любарт (ст.укр. Любартъ[4]) — руський варіант імені. Згадується у литовсько-польському договорі (1352)[4].
  • Дмитро — хрещене ім'я.
  • Любарт-Дмитро, або Лю́барт-Дмитро́ Гедимі́нович — з язичницьким і християнським іменем, і по-батькові[1].
  • Лю́барт Гедимі́нович, або Ґедимінович (ст.укр. Любартъ Кгедеминовичъ[5]) — по-батькові.

Біографія[ред. | ред. код]

Народження[ред. | ред. код]

Точна дата народження невідома; Фелікс Шабульдо вказав, що Любарт народився між 1311 та 1315 роками[6], за Яном Тенґовським — близько 1312—1315[7], є також версія що у 1298 році[8]. На думку Ігоря Мицька, був сином дружини Гедиміна, можливе ім'я якої — Леоніда (Левна, Євна). Вона ймовірно була представницею династії Романовичів, тому діти від цього шлюбу, згідно версії Мицька, отримували право на володіння Волинню та Галичи­ною[9]. Давніше Стефан Кучинський стверджував, що правдоподібно Любарт-Дмитро був сином останньої дружини Гедиміна, можливе ім'я якої — Євна. Також цей дослідник уважав, що документ 1322 року, який князеві приписували, є фальсифікатом[10].

1325 року, по смерті тестя, короля Лева II Юрійовича, Любарт, за дослідженнями Володимира Антоновича, одержав Східну Волинь і ще за життя батька переселився в цю область[джерело?]. За даними Яна Длугоша, 1336 року спустошив Мазовію[10].

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Любарт (Б. Папроцький, 1578)

Після смерті галицько-волинського князя з династії мазовецьких П'ястів, Юрія II у 1340 році бояри проголосили Дмитра, по жіночій лінії зятя Юрія ІІ[джерело?], володарем Галицько-Волинської держави. Але польський король Казимир негайно здійснив похід на Львів, однак забравши собі королівські регалії (які підтверджували його права на корону Русі), повернувся до Кракова. З цього часу у Любарта почалася багаторічна суперечка з Казимиром за спадщину галицьких королів. Любарт встиг опанувати Володимир, Крем'янець та Белз. Зайняті міста він утримував за собою, але не був досить сильним для того, щоби відвоювати у зайняті Казимиром землі.

До цього часу (приблизно 1347 року) відноситься дворічне перемир'я між Казимиром III та князями литовськими, у тому числі й Любартом.

1349 року Казимир III зайняв Волинь, але коли він розпустив військо і повернувся додому, Кейстут у союзі з Любартом витиснув польські гарнізони із замків Волинської, Холмської та Белзької земель, ввірвався навіть у землю Сандомирську та спустошив польське прикордоння. Литовські князі пішли в цей час на зближення з великим князем московським Симеоном Гордим — сином Івана I Калити: у 1350 році за згодою останнього Любарт одружився вдруге, з небогою Симеона — дочкою князя ростовського Костянтина[11].

Ще у 1340 р. Дмитро втратив Галичину — галицькі бояри під проводом Дмитра Дедька закликали на допомогу татар та за їхньою допомогою уклали договір з трьома претендентами: визнаючи їхню зверхність, виговорили собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Дедько — як «староста та управитель Руської землі».[джерело?]

1350 року угорський король Людовик уклав угоду з королем Польщі, за якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство Казимирові III, який після цього став титулярним королем Русі. 1352 року Дмитро-Любарт разом з братами уклав з Казимиром III та князями Мазовії угоду, за якою посів усю Волинь. 1353 року литвини розірвали її, Любарт у травні, липні, вересні нападав на Польщу, але Галичини не здобув. 1355 року з братом Кейстутом надав привілей купцям з Торуні, що відкрило їм шлях на західні землі Русі. Це сталось через допомогу від тевтонців ВКЛ проти Польщі, яка того року відібрала Володимир.

1366 року мав сутички з поляками, втримав частину Волині, зокрема, Луцьк, Стіжок, Шумськ, Острог, Полонне, Меджибіж, Ветли, Люб'яж, Чорногородок, Камінь, Мельницю[10], однак втратив на користь Казимира ІІІ Холмську, Белзьку землі та Володимир. Після польського походу Любарт уклав договір з Казимиром ІІІ щодо взаємодопомоги у боротьбі з ворогами, після смерті якого в листопаді 1370 року знову здобув Володимир. 1376 року брав участь в поході проти Польщі, тому 1377 року похід-відповідь організував Людовик Угорський. Любарт швидко припинив опір, тому втримав Волинь, але як заручників відправив синів.

Внутрішня політика[ред. | ред. код]

За його правління в Луцьку збудували фортецю — так званий замок Любарта. Львівській церкві святого Юра подарував 1341 року дзвін[10].

1379 року як князь Луцький, Володимирський підтвердив право складу Львова. 1382 року після смерті короля Людовика I придбав в угорських старост Кам'янець, Олесько, Городло, Лопатин, Перемиль (помилково називали Перемишль), Сестрятин (помилково вважали Снятин).

Смерть[ред. | ред. код]

Любарт помер 1383 року[1]. Дату смерті дозволяє уточнити запис від 4 серпня 1384 року, зроблений священиком церкви святої Катерини Івана на переписаній ним Псалтирі в річницю смерті великого князя Любарта[1]. Ця книга зберігається у Флоренції в бібліотеці Лоренцо Медічі[1][12].

Титул[ред. | ред. код]

Сім'я[ред. | ред. код]

Докладніше: Гедиміновичі

1321/1323 року одружився з Ганною-Буче (Євфимією)[13] — донькою Короля Русі[14] — донькою Короля Русі (галицько-волинського)[15] (за іншими даними, луцького[джерело?] чи володимирського[10]) князя Андрія II Юрійовича (пом. до 21.5.1323[16]), за даними Леонтія Войтовича — дочкою Лева Юрійовича[17], за іншими даними — дочкою Юрія ІІ Болеслава — князя Галицько-Волинського[джерело?]. На думку Фелікса Шабульдо, більш вірогідним видається припущення польського історика Яна Тенговського, який уважає, що першою дружиною могла бути донька чи сестра князя Данила Острозького, а шлюб, найімовірніше, мав місце незадовго до 1328-го і тоді ж Любарт мусив прийняти православ'я й церковне ім'я Дмитро[6] (Геронім Граля вважав, що Любарт прибрав хресне ім'я на честь тестя — князя Дмитра Острозького[18]).

1349 року одружився вдруге з Ольгою-Агафією (пом. 1386) — дочкою ростовського князя Костянтина Васильовича[джерело?].

У Любарта були сини:

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж и Войтович 2000... 4.2.12. Любарт-Дмитро Гедимінович.
  2. Krzemieniec // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1883. — Т. IV : Kęs — Kutno. (пол.) — S. 777.
  3. Stadnicki 1853; Войтович 1996:101-104; Войтович 2010
  4. а б Акты Западной России...  СПб., 1846. T. 1., с. 1., документ №1, після 1340.
  5. а б Пещак 1974:19-20, документ № 6.
  6. а б Шабульдо Ф. Любарт, Любарт-Дмитро Гедимінович… — С. 372.
  7. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 213.
  8. Чобіт Д. Українська Волинська держава XIV—XV століть // Пам'ятки України: національна спадщина. — 2017. — № 1 (6—7). — С. 11. — ISSN 0868-9644.
  9. Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів // Старий Луцьк. — 2009. — С. 36. — ІSBN 961-361-013-1.
  10. а б в г д Kuczyński S. Lubart Dymitr (w. XIV)… — S. 576.
  11. Константин (1312—1365) — князь ростовський
  12. Столярова Л. В. Свод записей писцов, художников и переплетчиков древнерусских пергеменных кодексов XI-XIV веков. — М., 2000. — N 347, с.349.
  13. Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)
  14. Родовід Любартів. Архів оригіналу за 3 серпня 2008. Процитовано 17 серпня 2008. 
  15. Котляр М. Андрій Юрійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
  16. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 209.
  17. Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти Архівовано 29 березень 2017 у Wayback Machine.. — Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — С. 615. — ISBN 966-8545-52-4.
  18. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 212.
  19. Войтович Л. Данило Василькович // Княжа доба: портрети еліти Архівовано 29 березень 2017 у Wayback Machine.. — Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — С. 679. — ISBN 966-8545-52-4.
  20. Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів… — С. 35—36.

Бібліографія[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]

Монографії[ред. | ред. код]

Статті[ред. | ред. код]

  • Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета // Княжа доба: історія і культура. — Львів, 2011. — Вип. 5. — 272 с. — С. 209—220.
  • Войтович Л. Польща, Мазовія, Литва та Угорщина у боротьбі за спадщину Романовичів // Проблеми слов'янства. – Вип. 59. – Львів, 2010. – С. 52–66.</ref>.
  • Чобіт Д. Українська Волинська держава XIV—XV століть // Пам'ятки України: національна спадщина. — 2017. — № 1 (6—7). — С. 11—29.

Словники[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Вікісховище має мультимедійні дані за темою: Любарт