Любарт-Дмитро

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
(Перенаправлено з Любарт)
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Любарт-Дмитро
Милостию Божею и светое его Богоматери, и светого Иоанъна Богослова, Луцкий и Володимерский князь і брат Ольгерда
Liubartas King Galicia-Volhynia.jpg
Король Русі
Правління 1340-1349
Попередник Юрій II Болеслав
Наступник Казимир III
Інші титули Великий князь Волинський
Князь луцький
Князь галицький
Біографічні дані
Народження бл. 1311(1312) та 1315
Велике князівство Литовське
Смерть 4 серпня 1384(1384-08-04)
Володимир
Дружина Ганна-Буче
Другий шлюб Ольга-Агафія
Діти Федір, Іван, Лазар, Семен
Династія Гедиміновичі
Батько Гедимін
Мати Євна
COA of Gediminaičiai dynasty Lithuania.svg
Медіафайли у Вікісховищі?

Лю́барт Гедимі́нович (православне ім'я — Дмитро; бл. 1312, або 1300 — 4 серпня 1384 або 1383) — литовсько-український князь, останній правитель — Король — об'єднаного Руського королівства (Галицько-Волинського князівства). Один з молодших синів Великого князя Литовського Гедиміна. Князь луцький (бл.13231324, 13401383), крем'янецький[1], любарський (східноволинський) (13231340), Великий князь Волинський (1340-1383), Галицький (13401349[джерело?]). Спадкоємець на королівському престолі Лева II Юрійовича.

Біографія[ред. | ред. код]

Точна дата народження невідома; Фелікс Шабульдо вказав, що між 1311 та 1315 роками[2], за Яном Тенґовським (Jan Tęgowski) — близько 1312—1315[3], є також 1298[4]. На думку Ігорія Мицька, був сином дружини Гедиміна, можливе ім'я якої — Леоніда (Левна, Євна). Вона була представницею династії Романовичів, тому діти від цього шлюбу отримували право на володіння Волинню та Галичи­ною[5]. Давніше Стефан Кучинський (Stefan Kuczyński) стверджував, що правдоподібно Любарт був сином останньої дружини Гедиміна, можливе ім'я якої — Євна. Також цей дослідник уважав, що документ 1322 року, який князеві приписували, є фальсифікатом[6].

1325 року, по смерті тестя, короля Лева II Юрійовича, Любарт, за дослідженнями Володимира Антоновича, одержав Східну Волинь і ще за життя батька переселився в цю область[джерело?]. За даними Яна Длугоша, 1336 року спустошив Мазовію[6].

Після смерті короля Русі Юрія II Болеслава у 1340 році бояри проголосили Любарта — по жіночій лінії зятя Юрія ІІ — володарем Галицько-Волинської держави, королем Русі. Але польський король Казимир III негайно здійснив похід на Львів, однак забравши собі королівські регалії (які підтверджували його права на корону Русі), повернувся до Кракова. З цього часу у Любарта почалася багаторічна суперечка з Казимиром за спадщину галицьких королів. Любарт встиг опанувати Володимир, Крем'янець та Белз. Зайняті міста він утримував за собою, але не був досить сильним для того, щоби відвоювати у Казимира зайняті землі.

До цього часу (приблизно 1347 року) відноситься дворічне перемир'я між Казимиром III та князями литовськими, у тому числі й Любартом.

1349 року Казимир III зайняв Волинь, але коли він розпустив військо і повернувся додому, Кейстут у союзі з Любартом витиснув польські гарнізони із замків Волинської, Холмської та Белзької земель, ввірвався навіть у землю Сандомирську та спустошив польське прикордоння. Литовські князі пішли в цей час на зближення з великим князем московським Симеоном Гордим — сином Івана I Калити: у 1350 році за згодою останнього Любарт одружився вдруге, з небогою Симеона — дочкою князя ростовського Костянтина[7].

Хоча Любарт й успадкував титул володаря Королівства Русі (1340-1349)[8], а 1347 року візантійський цісар (Іоанн VI Кантакузин або Іоанн V Палеолог) звертався до нього, титулуючи його «королем Дмитром-Любартом»[9] на той час Любарт уже втратив Галичину — галицькі бояри під проводом Дмитра Дедька закликали на допомогу татар та за їхньою допомогою уклали договір з трьома претендентами: визнаючи їхню зверхність, виговорили собі внутрішню самоуправу. Правити став Дмитро Дедько — як «староста та управитель Руської землі».

1350 року угорський король Людовик Угорський уклав угоду з королем Польщі, за якою Угорщина «відступала свої спадкові права» на Руське королівство Казимирові III, який після цього став титулярним королем Русі. 1352 року Любарт разом з братами уклав з Казимиром III та князями Мазовії угоду, за якою посів всю Волинь. 1353 року литвини розірвали її, Любарт у травні, липні, вересні нападав на Польщу, але Галичини не здобув. 1355 року з братом Кейстутом надав привілей купцям з Торуні, що відкрило їм шлях на західні землі Русі. Це сталось через допомогу від тевтонців ВКЛ проти Польщі, яка того року відібрала Володимир.

1366 року мав сутички з поляками, втримав частину Волині, зокрема, Луцьк, Стіжок, Шумськ, Острог, Полонне, Меджибіж, Ветли, Люб'яж, Чорногородок, Камінь, Мельницю[6], однак втратив на користь Казимира ІІІ Холмську, Белзьку землі та Володимир.

Файл:Королівство Русі за правління Любарта-Дмитра (1340-1349).jpg
Королівство Русі за правління Любарта-Дмитра (1340—1349)

Після польського походу Любарт уклав договір з Казимиром ІІІ щодо взаємодопомоги у боротьбі з ворогами, після смерті якого в листопаді 1370 року знову здобув Володимир. 1376 року брав участь в поході проти Польщі, тому 1377 року похід-відповідь організував Людовик Угорський. Любарт швидко припинив опір, тому втримав Волинь, але як заручників відправив синів.

За короля Любарта в Луцьку було збудовано фортецю — так званий замок Любарта. Львівській церкві св. Юра подарував 1341 року дзвін[6].

1379 року як князь Луцький, Володимирський підтвердив право складу Львова. 1382 року після смерті короля Людвіка I придбав в угорських старост Кам'янець, Олесько, Городло, Лопатин, Перемиль (помилково називали Перемишль), Сестрятин (помилково вважали Снятин).

Сім'я[ред. | ред. код]

1321/1323 року одружився з Ганною-Буче (Євфимією)[10] — донькою Короля Русі[11] — донькою Короля Русі (галицько-волинського)[12] (за іншими даними, луцького[джерело?] чи володимирського[6]) князя Андрія II Юрійовича (пом. до 21.5.1323[13]), за даними Леонтія Войтовича — дочкою Лева Юрійовича[14], за іншими даними — дочкою Юрія ІІ Болеслава — князя Галицько-Волинського[джерело?]. На думку Фелікса Шабульдо, більш вірогідним видається припущення польського історика Яна Тенговського, який уважає, що першою дружиною могла бути донька чи сестра князя Данила Острозького, а шлюб, найімовірніше, мав місце незадовго до 1328-го і тоді ж Любарт мусив прийняти православ'я й церковне ім'я Дмитро[2] (Гієронім Граля вважав, що Любарт прибрав хресне ім'я на честь тестя — князя Дмитра Острозького[15]).

1349 року одружився вдруге з Ольгою-Агафією (пом. 1386) — дочкою ростовського князя Костянтина Васильовича[джерело?].

У Любарта були сини:

Файл:Королівство Русі за правління Любарта-Дмитра (1349-1383).jpg
Королівство Русі за правління Любарта-Дмитра (1349—1383)

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Krzemieniec // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1883 . — T. IV : Kęs — Kutno. (пол.) — S. 777. (пол.)
  2. а б Шабульдо Ф. Любарт, Любарт-Дмитро Гедимінович… — С. 372.
  3. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 213.
  4. Чобіт Д. Українська Волинська держава XIV—XV століть // Пам'ятки України: національна спадщина. — 2017. — № 1 (6—7). — С. 11. — ISSN 0868-9644.
  5. Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів // Старий Луцьк. — 2009. — С. 36. — ІSBN 961-361-013-1.
  6. а б в г д Kuczyński S. Lubart Dymitr (w. XIV)… — S. 576.
  7. Константин (1312—1365) — князь ростовський
  8. Знай свою історію: королі і королеви Русі-України
  9. Любарт-Дмитро (1340—1385)
  10. Становлення та розквіт Українського Королівства (ХІІІ-XІV ст.)
  11. Родовід Любартів
  12. Котляр М. Андрій Юрійович // Енциклопедія історії України : у 10 т. / редкол.: В. А. Смолій (голова) та ін. ; Інститут історії України НАН України. — К. : Наук. думка, 2003. — Т. 1 : А — В. — 688 с. : іл. — ISBN 966-00-0734-5.
  13. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 209.
  14. Войтович Л. Княжа доба: портрети еліти. — Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — С. 615. — ISBN 966-8545-52-4.
  15. Войтович Л. Князь Юрій-Болеслав Тройденович: ескіз портрета. — С. 212.
  16. Войтович Л. Данило Василькович // Княжа доба: портрети еліти. — Біла Церква : Видавець Олександр Пшонківський, 2006. — С. 679. — ISBN 966-8545-52-4.
  17. Мицько І. Правові підстави володіння князем Любартом спадщиною Романовичів… — С. 35—36.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]

Попередник
Гедемін
Alex K Halych-Volhynia.svg Король Русі
1340-1349
Alex K Halych-Volhynia.svg Наступник
Казимир III Великий
Попередник
Юрій II Болеслав
Alex Volhynia.svg Князь володимирський
13401366
Alex Volhynia.svg Наступник
Олександр Коріятович
Попередник
Лев II Юрійович
Herb Lutsk.svg Князь луцький
1323-1324
1340-1384
Herb Lutsk.svg Наступник
Федір Любартович