Любарці

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
село Любарці
Lubarci gerb.png
Герб
Країна Україна Україна
Область Київська область
Район/міськрада Бориспільський район
Рада/громада Любарецька сільська
Код КОАТУУ 3220884801
Основні дані
Засноване 1622[1]
Населення 2800
Площа 9,09 км²
Поштовий індекс 08360
Телефонний код +380 459532
Географічні дані
Географічні координати 50°15′33″ пн. ш. 31°09′31″ сх. д. / 50.25917° пн. ш. 31.15861° сх. д. / 50.25917; 31.15861Координати: 50°15′33″ пн. ш. 31°09′31″ сх. д. / 50.25917° пн. ш. 31.15861° сх. д. / 50.25917; 31.15861
Середня висота
над рівнем моря
118 м м
Водойми річка Альта
Найближча залізнична станція Бориспіль
Відстань до
залізничної станції
21 км
Місцева влада
Адреса ради с. Любарці. вул. Леніна, 69А. тел. (04595)32230
Карта
Любарці. Карта розташування: Україна
Любарці
Любарці
Любарці. Карта розташування: Київська область
Любарці
Любарці
Церква в селі Любарці
Хрест в селі Любарці

Любарці́ — село на сході Бориспільського району, що на Київщині. Центр сільської ради, якій також підпорядковане с. Тарасівка. Чисельність населення на 2015 рік близько 3 тис. мешканців. Перша писемна згадка — 1622 рік.

Географія[ред. | ред. код]

У селі бере початок річка Альта, права притока Трубежа.

Символіка[ред. | ред. код]

На гербі с. Любарці зображено вогонь давнини, історії, мечі на ньому символізують те, що Любарці в минулому були форпостом захисту рубежів Київської держави. Корона на гербі пояснює походження назви села, за однією з легенд, на честь княгині Люби.

Походження назви[ред. | ред. код]

Щодо назви села досі не існує єдиної думки. Одна з легенд говорить про те, що колись річка Альта була судноплавною. Одного разу корабель, яким пливла княгиня Люба, сів на мілину. Княгиня змушена була висадитися на невеликому острові посеред річки, де був терем. Тож і місцину було названо, як «Люба на ріці сиділа». Свідченням цього є народна назва вулиці Лесі Українки — Дворець. За іншою версією, назва села походить від назви притоки Альти — Любки. Існують також пояснення назви від імені першого поселенця (Любар), чи від оповідок про те, що знатні люди колись обирали тут собі дружин-любок.

Історія[ред. | ред. код]

Давні часи[ред. | ред. код]

Найдавніші археологічні пам'ятки на території Любарець датуються IV—III тис. до н. е. В урочищі Хвощувате було знайдено рештки посуду доби міді. Довкола села розташовано чимало скіфських курганів. Найбільше їх — біля північно-західної околиці. Курган «Глушевська могила» віднесено до списку об'єктів національної спадщини[2]. У києво-руську добу тут було засноване городище (межа Х-ХІ століть) як елемент оборонної лінії від кочового Степу. Нині рештки цього поселення можна віднайти поблизу північно-західної околиці села. Мало округлу форму, 23 метри в діаметрі, з усіх боків було оточене ровом.

Нова доба[ред. | ред. код]

Уперше в письмових джерелах і на нинішньому місці під назвою Любарів село згадується 1622 року. Населений пункт був достатньо значним, щоб 1650 року під назвою «Lubarez» з'явитися на мапі України, складеної Бопланом. За даними 1859 р. значиться як власницьке, казенне і козацьке, розташоване на березі р. Альта, дворів 219, жителів 2545. У січні 1869 р. при Михайлівській церкві відкрита благочинна бібліотека, якою завідував священик Лев Кепа—Овдієнко. Бібліотека мала журнали, книги переважно релігійного змісту. У XVIII ст. збудована дерев'яна церква. 1863 р. вона мала 60 десятин землі, 183 крб. прибутку. До революції 1917 р. в селі господарювали пани Лихотинські, які мали 250 десятин землі. Лиха доля багатьох жителів змусила виїхати в Сибір. Революційну роботу в селі проводив А. М. Гопкало, котрий навчався в Київському ун-ті св. Володимира. Через нього та інших товаришів з Києва до села потрапляли листівки із закликом скинути панське ярмо. Їх розповсюджували місцеві жителі Дикий та Осляка. Функції шпигуна виконував сільський священик, який доносив усе в поліцію. За його сигналом було арештовано А. М. Гопкала і відправлено в Сибір. За кошти земства в селі була збудована земська школа, а держава спорудила церковно—приходську школу. Три вчителі навчали 60 учнів. За переказами старожилів, на початку ХХ століття століття тут проживало вже 9 тисяч мешканців. Проте документи перепису 1926 року називають іншу цифру — 5363 жителі.

Міжвоєнний період[ред. | ред. код]

1917 р. А. М. Гопкало повернувся із заслання. За його ініціативою та підтримці Матвія Прасола, Михайла Заболотного, Евгена Коваленка відкрито хату—читальню, організовано драмгурток. 1924 р. створено товариство спільного обробітку землі (ТСОЗ) «Шлях», його заснували Карпо та Григорій Грицаї, Кузьма Король, Данило Коломієць. Того ж року артіль придбала трактор. Першим трактористом був Евген Коваленко. З кінця 20-х років розпочалася колективізація. У Любарцях 1930 року було утворено 4 колективні господарства — «12-річчя Жовтня», «Імені Другої п'ятирічки», «Червона Зірка» та «Імені Д. З. Мануїльського». Дотепер любаряни так називають частини села. Значного удару завдав голодомор 1932—1933 років. За офіційними даними, від голоду померли 86 мешканців села. Однак реальна кількість загиблих є значно більшою і може сягати 500—800.

Друга світова війна[ред. | ред. код]

Чорною сторінкою в житті села стала Друга світова війна. Нацистська окупація почалася 21 вересня 1941 року. За час окупації було закатовано 13 чоловік, вивезено до Німеччини 28, спалено 116 хат. На фронтах загинуло 435 любарян та тарасівчан. У братських могилах на території сільської ради поховано 113 воїнів. У останні дні окупації були спалені приміщення школи та 1128 хат . Окупація закінчилася 21 вересня 1943 року. Цей день нині відзначається як День села.

Від 1943 до сучасності[ред. | ред. код]

По закінченні окупації розпочалася відбудова та перехід до мирного життя. Вже навесні 1944 року комсомольська організація колгоспу імені 12-річчя Жовтня на чолі з секретарем Оленою Гопкало виступила ініціатором відродження руху українських буряківниць-п'ятисотенниць[3] Станом на 1 січня 1945 р. у селі 3 крупорушки, 2 вітряки, олійниця. Восени 1950 р. колгоспи були об'єднані в одну артіль «Шлях до комунізму». На її базі в 1963 році виник радгосп «Любарецький» молочно-овочевого напрямку.

Сучасність[ред. | ред. код]

1 грудня 1991 року мешканці Любарець абсолютною більшістю підтримали Акт проголошення незалежності України. У 1997 радгосп був реорганізований у сільськогосподарський кооператив (нині — СТОВ «Любарецьке»). Зараз у селі діють Михайлівська церква, Будинок культури, загальноосвітня школа, дитсадок «Сонечко», лікарня. Більшість вулиць села освітлються у темний час доби.

Влада[ред. | ред. код]

У Любарцях діє сільська рада, якій підпорядковане також село Тарасівка. Кількісний склад ради з 2014 року — 14 депутатів, що обираються за мажоритарною системою відносної більшості.

Головами сільської ради з часу відновлення незалежності України були:

  • 1992—2010 (з перервами) Донець Юрій Іванович
  • жовтень 2010 — квітень 2016: Коломієць Микола Іванович
  • квітень — грудень 2016: Гопкало Ольга Григорівна (в.о.)

З грудня 2016 року сільську раду очолює Сидоренко Володимир Васильович, обраний на позачергових виборах 4 грудня.

Демографія[ред. | ред. код]

Чисельність населення[ред. | ред. код]

У зміні чисельності населення Любарець простежуються дві тенденції: швидке зростання до початку XX століття, та зменшення у ХХ столітті. До причин зменшення чисельності можна віднести:

  • Виїзд жителів до Сибіру через безземелля
  • Події воєн 1914—1921 років
  • Голодомори
  • Друга світова війна
  • Репресії
  • Зниження народжуваності
  • Виїзд жителів до міста

У ХХІ столітті населення поступово зростає за рахунок міграції. За оцінкою 2013 року, населення Любарець разом з с. Тарасівкою становить 3006 осіб, з них зареєстрованих на території сільської ради — 2572 особи. Природній приріст залишається від'ємним — за 2013 рік зареєстровано 12 народжень та 43 смерті.[4]

Рік Дворів Жителів
1859 219 2545
1885 558 3247
1926 1190 5363
1947 1103
1967 1212 4059
1994 1700 2495
2007 1297 2160
2015 бл. 3000

Етномовний склад[ред. | ред. код]

За переписом 2001 року у Любарцях рідною мовою визнали[5]:

  • українську мову — 98,06 %
  • російську мову — 1,94 %

Освіта[ред. | ред. код]

  • 1870 р. було відкрито церковно-приходську школу.
  • 1886 р. у селі почала діяти земська школа.
  • 1918 р. за ініціативою вчителя А. І. Гопкала створено трудову семирічну школу. Учителями в ній працювали М. К. Зеров — відомий поет, А. М. Гопкало, І. П. Білик, К. З. Тихонович.
  • 1934 р. семирічку реорганізовано у середню школу.
  • 1963 р. збудовано нову школу із спортивним залом і бібліотекою.

1929—1937 рр. директором був І. С. Коваленко. У післявоєнний час у школі працює династія Засенків. Фронтовик А. П. Засенко працював учителем укр. мови та літератури, завучем школи, з 1958 р. справу батька продовжив син В. А. Засенко, спершу як вчитель, а потім директор школи (19731999), відмінник народної освіти України, нагороджений медаллю Макаренка. Його рідний брат Л. А. Засенко — вчитель географії. З 1999 р. педколектив очолив син Валерія Андрійовича — Ігор Валерійович Засенко. У школі тривалий час працювала учителем укр. мови і літератури талановитий педагог, заслужений учитель України О. І. Грибок.

Відомі люди[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Мартиролог, Київська, 195
  2. Постанова Кабінету Міністрів України від 3 вересня 2009 р. N 928
  3. Ініціатива колгоспників
  4. Стінгазета Любарецької сільської ради. — № 22. Грудень 2013.
  5. Національний склад населення, мовні ознаки, громадянство.
  6. Ціон В. Свято на нашій вулиці, або як Максим Тадейович Карла Генріховича поборов // Літратурна Україна. — 2016. — № 38 (5667) (6 жовт.). — С. 16. (У плині подій).
  7. Гордість села, офіційний сайт Мирненської сільради

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]