Лютеранство

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Хрест, Святі Писання та книга молитвоспівів в головному лютеранському соборі Ґраварвоґура в м. Рейк'явік — столиці Ісландії, більшість населення якої лютерани.
Протестантизм
95Thesen.jpg
Реформація
Доктрини протестантизму

Дореформаційні рухи

Вальденси • Гусити • Катари • Лоларди


Реформаційні церкви

Англіканство • Анабаптизм • Кальвінізм • Лютеранство • Цвінгліанство


Постреформаційні рухи

Адвентизм ·  Армія спасіння ·  Баптизм ·  Квакери ·  Меноніти ·  Пієтизм • Пуританство • П'ятидесятництво • Харизматизм


«Велике пробудження»

Рівайвелізм • Методизм • Євангелізм • Учні Христа

Лютера́нство — напрямок протестантизму, названий так на честь засновника — Мартіна Лютера, який поклав у віровчення не лише ідеї реформування церкви, але і свій власний духовний досвід. Сьогодні у світі понад 70 млн лютеран (Німеччина, Скандинавія, США та ін.). В Україні відоме зі середини XVI ст. — на Волині, Галичині, Київщині, Поділлі. До цієї течії належали деякі представники української шляхти (Радзивіли).

Віровчення[ред.ред. код]

Значну увагу у своїх творах Лютер відводив концепції «свободи християнина». Божественна справедливість була не як властивість покарання і подяки, а як божественна активність, яка виправдовує людину. Справедливість, як і милість Божа, не залежить від особистих гідностей людини, але дається по особистій волі Творця і сповіщається Святим Духом. Бог не впливає насильницьки на волю людини, але, як абсолютний пан, направляє волю до своєї мети. В результаті людина діє вільно навіть в питанні власного порятунку, оскільки істинно вільна лише людина «виправдана» — її доля вже визначена Богом, який вирвав її із земних умовностей. Але людина повинна підкорятися законам долі.

Головні доктрини Лютера, що викладені у «Аугсбургськом сповіданні віри» (разом з Меланхтоном) і в «Книзі Злагоди», відкидають папську владу, а єдиним авторитетом визнають Святе письмо — Біблію. Основна теза — виправдання тільки вірою, що дарується людині Богом без посередництва церкви. Головну увагу лютерани приділяють не обрядам, а проповідям.

У лютеранській церкві зберігся єпископат, признається 2 таїнства: хрещення та причастя, в храмах дозволяються ікони та розп'яття, але їм приділяється небагато уваги. Центральне місце в богослужінні займає проповідь.

Лютеранство в Україні[ред.ред. код]

Реформація
95Thesen.jpg
* 95 тез
* Формула згоди
* Контрреформація


Відомо, що вже з XIII ст. українські землі, зокрема, Сяноччина, Холмщина, пізніше Волинь і Галичина, підтримували міцні торговельні зв'язки з німецькими князівствами. Польський король Казимир проводив відверту пронімецьку політику і заохочував іноземну колонізацію Західної України. У подібний спосіб діяв намісник Галичини Володислав Опольський (70-ті роки XVI ст.), який «нехтував зовсім місцевим населенням, оточував себе лише чужинцями, головно шлезькими німцями, поляками, волохами, мадярами; з його 120 привілеїв, що збереглися до нашого часу, тільки 15 відносяться до місцевих бояр, всі інші — до чужоземців».

Першою організаційно оформленою нововірчою течією в Україні стало лютеранство, що з'являється у 30-40-х роках XVI ст. Хоча до того часу зафіксовано існування інших протестантських осередків, якихось даних стосовно їхнього членства та характеру діяльності не збереглося. Йдеться, зокрема, про громаду анабаптистів, яка у 1536 існувала у Володимирі-Волинському. Зустрічаємо відомості про гуситів у колі Яна Спитка з Мельштина — володаря селищ і містечок в Галичині.

1539 року у Вільнюсі відкрилася школа на 50 учнів при лютеранській громаді, ректором якої був Авраам Кульва (Кульветіс), литовець, колишній ксьондз, згодом доктор церковного і державного права, слухач Краківського та Сієнського (в Італії) університетів, близько знайомий з Філіпом Меланхтоном і гуманістом з Нідерландів Еразмом Ротердамським. Після едикту польського короля Сиґізмунда I проти лютеран у 1542 р. Кульва еміґрує з Литви, а на його місце прибуває новий проповідник — Ян Вінклер, котрий пропаґує лютеранство ще з більшою енергією. Вінклер знаходить заможного патрона, віленського купця Івана Морштина, в будинку якого засновує новий збір (синонім кірхи або ширше — протестантської громади у польсько-литовських землях) та школу, звідки через декілька років виходить 60 учнів. Андрій Венгерський, пізніші польські й німецькі автори наводять цілу низку імен лютеранських проповідників, добре відомих у XVI та XVII ст. в усій Речі Посполитій: Станіслав Рапеґелан, Георгій Мартін Московідій, Мартін Глосса, брати Глічнери, колишній домініканець Андрій Самуель та інші. Центрами лютеранських впливів на Україну були також Краків і Люблін, з яких дисидентська пропаганда спрямовувалася у Холмщину, Підляшшя та Галичину. На відміну від північних земель Польського Королівства, лютеранство в Україні не мало успіху, оскільки поширювалося переважно серед німців.

Лютеранство швидко вийшло за межі Німеччини і поширилося в Європі, перш за все — у Скандинавії. У Швеції реформація здійснювалася з ініціативи короля і лютеранство стало способом затвердження відділення країни від Данії і диктату Ватикану (30-і роки XVI століття).

Лютеранство, пропаґоване переважно німецькими місіонерами німецькою мовою, поступово поширювалося і в українських землях. Такий характер лютеранства впливав на його соціальний склад: на відміну від шляхетського кальвінізму ауґсбурзьке сповідання (за назвою головного лютеранського твору) охоплювало купців, міщан, ремісників, тобто ті, що переважали серед німців-колоністів, які мешкали, здебільшого, у містах — головних центрах реформаційних рухів Західної та Східної Європи. Лютеранство, допомагаючи німецьким князям звільнитися з-під влади Священної Римської імперії, підтримувало абсолютну монархію. Прагнення шляхетської вольниці йшло всупереч зміцненню королівсько-князівської влади. Лютеранство, намагаючись утримати позиції у північнонімецьких землях, зробило певні поступки католицизму, особливо у культі й організації. Православному населенню Речі Посполитої ближчими були демократичні принципи церковного життя. Лютеранство не надто заглиблювалось у традиції народів Східної Європи, проповідуючи у XVI–XVII ст. переважно німецьку культуру, що на тлі плеяди впливових патронів кальвінізму та антитринітаризму ми не бачимо жодного українського лютеранського роду. Навіть у Польщі їх було небагато (Остророги, Ґурки, Лютомирські).

Лютеранська церква прагнула активного впливу на корінне населення польсько-литовської держави. Це засвідчує факт відкриття пруським князем Альбрехтом відділення для учнів з Польщі, Литви і Русі у лютеранському Кролевецькому університеті, і систематичні відвідування слов'янською молоддю інших лютеранських центрів Європи, насамперед Віттенберґа (тут «у 1530-х роках вчилися студенти Poloni, Rutheni або такі, що подавали про себе, що вони з ех Russia, отже, що були українці та білоруси» [5]), і влаштування шведським королем Густавом Адольфом Вазою друкарні у Стокгольмі, де у 1562 р. побачив світ «Катехизис» Мартіна Лютера російською мовою. Зростаюча пропагандистська активність лютеран непокоїла католицьку церкву. В першій половині XVI ст. польський уряд вдається до низки державних заборон щодо коронних та українських земель. Йдеться, зокрема, про численні едикти проти ввезення, продажу і купівлі лютеранських творів. Якщо за едиктом 1520 р. за це передбачалися конфіскація майна і вигнання з держави, то за едиктом 1523 р. — спалення всієї власності нововіра і навіть його страта. У 1525 р. тільки у Кракові засуджено 16 осіб «за визнання засад Лютера», впродовж першої половини XVI ст. — понад 60 осіб. За розповсюдження лютеранської літератури були ув'язнені друкарі та викладачі шкіл Бартоломей, Матвій, Міхал і Петро (прізвища не збереглися), звинувачені у єресі відомі друкарі Ієронім Вієтор та Філіпп Вінклер. Однак кількість прихильників лютеранства збільшувалася. У 1523, 1527, 1530 роках і пізніше скликаються синоди, що розробляють заходи, спрямовані на «приборкання єретиків і самої єресі» [6].

Найбільших клопотів урядові та церкві завдавав Краківський університет, який в середині XVI ст. став головним центром релігійного вільнодумства. Серед його викладачів і студентів було чимало прихильників нововірства, розповсюджувачів дисидентської літератури. Один із перших — професор мов Вавржинек (Лаврентій) Корвін Неофорензіс. Ще два викладачі — доцент Ян з Козьмінків і бакалавр Лаврентій з Пражниць (за свою діяльність отримав прізвисько Дискордія, тобто Розбрат) увійшли в коло катехизаторів Сиґізмунда I та його сина, майбутнього короля Сиґізмунда-Авґуста. Приїхавши з останнім у Вільно, вони стають активними діячами місцевого протестантського осередку, авторами полемічних латиномовних творів. З кінця XVI ст. провідним діячем лютеранського руху в усій польсько-литовській державі стає Еразм Ґлічнер (1528–1603), енергійний проповідник, плідний літератор, реформатор шкільної освіти. Перебував у Речі Посполитій і відомий в Європі місіонер П'єтро Верджеріо (Петро Вергерій). Колишній католицький єпископ у Капо д'Істрії та папський нунцій на Ауґсбурзькому сеймі (1530), згодом — палкий прихильник Лютера, Вергерій у 1556 р. приїхав до Польщі. Він проводив літературну полеміку з тодішнім папським нунцієм Антоніо Ліппомано та кардиналом Станіславом Гозієм, активно пропаґуючи ідею національного церковного собору з участю всіх християнських течій у країні. Ця ідея у XVI ст., як відомо, охопила частину католицької верхівки, що під впливом національно-визвольних рухів у Центральній Європі, а також реформаційних гасел політичної й духовної свободи прагнула створення не залежної від папського престолу католицької церкви, яка б усупереч проімперській політиці Риму проводила діяльність в інтересах польської шляхти. Відгомін ідеї, а через неї — загальноєвропейських національно-визвольних процесів, відчувався у середовищі частини української православної ієрархії, котра мріяла про міцну національну церкву.

Цікава постать у лютеранському середовищі Речі Посполитої — Ян Секлюціан (1510/1515-1578), доктор теології Лейпцизької та професор Кролевецької академій. За одними даними, народився у Бидгощі, за іншими — у Секлюках в Галичині [7]. Його перу належать біблійні, теологічні й літературні твори, написані, на відміну від більшості ранніх лютеранських видань, польською мовою. Власне, якраз Секлюціан одним із перших зробив польський переклад Нового Заповіту (побачив світ у Кролівці, 1551) і збірник протестантських канціоналів («Пісні християнські давніші та нові», там само, 1559). У 1556 р. Секлюціан видав за своїм редагуванням «Постиллу польську домашню» — збірник понад дев'яноста морально-повчальних оповідань (казань) на євангельські сюжети, що написав Григорій Оршак (бл. 1520–1567). Жанр постилли був надзвичайно популярним у біблійній освіті пізнього Середньовіччя. Він популяризував церковні проповіді, що проголошували після літургії, та пояснював зміст використаних у ній уривків Святого Письма. Спрямована на краще засвоєння біблійного матеріалу, постилла у протестантизмі набула особливої ваги. В першій половині XVI ст. у Речі Посполитій було відомо близько ста постилл [8]. У православних землях Великого князівства Литовського, а згодом Речі Посполитої цю функцію виконували також учительні Євангелія, рукописні збірки яких з'являються у XVI–XVII ст. в різних (переважно західних) регіонах України. На сьогодні знайдено близько сімдесяти учительних Євангелій українсько-білоруського походження, серед яких є збірки, що мають виразне протестантське спрямування. Частина з них написана руською мовою, наближеною до народної. Отже, крім освітнього значення, цей біблійно-популярний жанр сприяв впровадженню національної мови, її включенню до системи релігійної пропаганди і культури. Стосовно постилли Оршака і Секлюціана, то вона була написана такою чистою мовою, що подекуди перевищувала тодішні взірці польської католицької літератури, наприклад, твори «златоустого» Петра Скарги. У умовах, коли мирянам забороняли самостійно читати Біблію, подібна діяльність протестантів мала певний вплив і могла викликати симпатії не тільки польського населення. Адже польська мова у XVI ст. була досить уживаною в Україні. Ян Секлюціан відомий не лише релігійними творами (а він був плідним автором: окрім згаданих праць, видав польський переклад «Катехизису» Лютера, теологічний твір «Християнська наука», коментарі до Послань апостолів, полемічні брошури, збірки молитов тощо), а й науковими. У 1551 р. разом із своїм перекладом Нового Заповіту він опублікував підручник з польської орфографії*, працю «Економія або господарство» (Краків, 1545). Видавав і популяризував твори Миколая Рея та Еразма Роттердамського. У зверненні до маґістрату Кролівця з клопотанням професорської стипендії Секлюціан запевняв, що його «друки широко відомі в цілій Польщі, Русі, Мазовії та Литві і мають багатьох прихильників». І хоча це твердження можна сприймати з певною обережністю*, вплив лютеранської пропаганди на місцеве населення України — факт очевидний. Так, на початку 50-х років XVI ст. перемиський шляхтич Христофор Пілецький відкрив кірху у своєму маєтку в містечку Ланьцуті. Його приклад наслідували ще три шляхтичі-сусіди, а якийсь проповідник намовляв Юрія Язловецького, воєводу руського, вигнати домініканців з Червонограду (на Поділлі) й у їхньому монастирі відкрити лютеранський збір. У 50-60-х роках сповідував лютеранство (до переходу в аріанство) Станіслав Лютомирський, автор польськомовного «Визнання віри християнської», колишній перемиський канонік.

За реєстром протестантських осередків в Україні XVI–XVII ст., складеним М. Грушевським, лютеранські громади діяли у Львові (однак є «тільки глуха згадка»)**, Венгрові, Мордах, Нурці та Найдорфі на Берестейщині, Язлівці на Поділлі [11]. Членами цих зборів (окрім, звичайно, самих патронів та їх родичів-однодумців) обов'язково ставали усі підлеглі й холопи пана-нововіра. Середньовічний принцип — «чия країна, того і віра» — на теренах України мав свою вітчизняну конкретизацію — право патронату, що було основою для юридичного й економічного підпорядкування церкви світському господареві.

Наприкінці XIX ст. знайдено нові праці, видані Секлюціаном. Серед них — віршований діалог польського ксьондза з руським священиком (і хоча його авторство викликало дискусію, однак, як зазначає Грушевський, твір через це не перестає бути цікавим). У діалозі подано актуальні міжконфесійні суперечки щодо целібату, чистилища, примату Риму, форми євхаристії, молитви до святих тощо. Там, де лютеранське сповідання виявляло рудиментарну спорідненість з католицьким, «вигравав» ксьондз; де автор діалогу згоджувався з православною доктриною, перемагав священик. Там, де лютеранство виступало як цілком відмінна релігійна модель, і ксьондзу, і священикові доводилося визнавати повну безпорадність [12]. Написаний у протестантському дусі, твір, проте, недвозначно спрямований на православного читача, оскільки у суперництві ксьондза і священика моральна перевага залишалася за останнім***. Отже, відчувалася явна прихильність автора передусім до руської, тобто православної, віри аніж до римської. Ця прихильність, загалом, була важливою особливістю протестантського руху в Україні, що у протиборстві з католицизмом шукав союзництва у православному середовищі.

Взагалі, лютеранством під час закордонних мандрів у пошуках за науками захоплювалося чимало шляхтичів з України. Станіслав Оріховський, навчаючись у Віттенберзі, мешкав у будинку Лютера і приятелював з Меланхтоном. Меланхтон мав великий вплив і на Мартіна Кровицького, котрий тривалий час жив у Галичині, обіймаючи посаду плебана у Вишні, перебував на дворі перемиського старости, мецената наук і мистецтв Петра Кміти. Працюючи в нього, Кровицький близько зійшовся зі Станіславом Оріховським, що значною мірою зумовило прореформаційні погляди останнього, його виступи проти папського всевладдя та целібату. Зрештою, і на шлюб Оріховський наважився після того, як це зробив у Журавицях Кровицький. Однак якщо Оріховський врешті переходить на бік опонентів протестантизму, полемізуючи з прихильниками нововірства у Західній Україні, то Кровицький повністю порвав з католицькою церквою (на антипротестантські твори Оріховського відповів знаменитою «Апологією»). Під час виступу на дієцезійному синоді у Перемишлі (1550) Кровицький обґрунтовує своє рішення незгодою з такими засадами католицизму як целібат, неучасть мирян в обряді євхаристії, заперечуючи (що було особливо актуальним для польсько-руського пограниччя) обряд перехрещення, якого вимагали від православних при переході у католицизм. Виступ колишнього плебана мав великий резонанс у Малопольщі та особливо — у Галичині. На думку М. Грушевського, котрий спеціальну увагу приділяв фактові неабиякого впливу творів Кровицького на українську полемічну літературу, свідком цієї гучної історії був юний Іван Вишенський. У його творчості зустрічається чимало паралелей зі змістом і формою протестантської полеміки [14].

У період розриву з католицизмом Кровицький виступав як прихильник лютеранства. Перебуваючи у 1553–1554 роках у Віттенберзі, він під керівництвом Меланхтона пише полемічний твір «Християнські а жалобливі напоминання», настільки популярний, що церковна влада публічно спалювала його, а за прочитання притягувала до карної відповідальності. Згодом Кровицький схилився до кальвінізму, та врешті став палким прихильником антитринітаризму. Така еволюція сталася у поглядах багатьох протестантів, які тяжіли до радикальнішої реформи релігійного і світського життя. Доречно доповнити наведений Грушевським список і тими лютеранськими осередками, які існували у XVI–XVII ст. на Закарпатті. Тут конфесія досягла певних успіхів, маючи державну підтримку з боку угорських та румунських володарів. Взагалі, за деякими оцінками, «початковий крок у справі поширення нової віри в Угрії був зроблений саме в Угорській Русі… євангелицький рух в Угорській Русі в другій половині XVI ст. був навіть сильнішим, ніж у власне Угрії, котра знаходилась в більшій сфері католицького впливу ґабсбурзького уряду…» [15]. Перші лютеранські місіонери з'являються у Земплянському окрузі (між Пряшевим та Ужгородом). У 1522 р. нову віру проповідує Михайло Сіклоші, з 1525 р. — Іоанн Фішер у Левочках та Георгій Левдишер у Рознаві, Любицях, Топорці. В 40-х роках активну діяльність розгортають пастори Стефан Копач і Матвій Біро-Деваї, які засновують збори у Пряшеві, Копицях, Уйгеле. У 1549 р. Стефан Копач відкриває лютеранську школу у містечку Шарош-Поток (або Сухий Потік) в Закарпатській Україні, яке з цього часу стає центром зростаючого реформаційного руху в усьому Карпатському регіоні. З другої половини XVI ст. рух охоплює також Мараморошський округ (тепер Мараморешська область Румунії), де проживало православне населення із значним відсотком українців. У 40-50-х роках у Закарпатті та угорсько-румунському північному кордоні відбувся ряд синодів; на синоді у Пряшеві (1546) вирішували питання про об'єднання існуючих у Трансільванії нововірчих зборів. З 1557 р. лютеранство поряд з католицизмом визнано державною релігією Семигородського князівства.

Кам'яний лютеранський хрест при лютеранській церкві в Рейк'явіку, Ісландія.

Як у більшості регіонів Європи, лютеранство поширюється тут серед міщан й у містах, де переважає німецьке населення. Однак історичні документи засвідчують його вплив і на православне населення. Йдеться, зокрема, про звернення князя Януша I Заполья через православного писаря Лацко до афонського протоігумена Гавриїла, відоме як «Послание ко св. отцем Горы Афонской от православных веры руской и земли угорской христиан» (писане слов'яно-руською мовою і датоване 30-ми роками. XVI ст.; збережене у пізніших рукописних копіях). У посланні до церковних авторитетів (а самих звернень князя було декілька) міститься прохання розтлумачити окремі засади православної віри, що їх особливо критикують лютерани, й підтвердити наявність деяких спільних рис («ихъ попове да ся женятъ, якоже и наши») у православних і протестантів. А «то все учитъ одинъ лжепророкъ, именемъ Люфор: онъ победи нъмецкую страну и здъсь на угорской земли многіе къ нему приступиша и его ученіе пріяша» [16]. Та вже у 60-70-х роках. XVI ст. лютеранство у Закарпатті, як в Угорщині і Румунії, витісняють кальвінізм й антитринітаризм; чимало православних вертається в лоно церкви.

Історія України має також приклади переходу іноземців-лютеран у православ'я. Згадаймо хоча б видатного українського освітнього та церковного діяча XVII ст. Іннокентія Гізеля, лютеранця з Пруссії, ректора Києво-Могилянської академії, ігумена Києво-Братського монастиря, а згодом архімандрита Києво-Печерської лаври. Такі факти були непоодинокими, хоча найчастіше трапляються вже у період козацьких воєн. Про це згадується у літописних матеріалах. Постригся у ченці й став ревним церковним діячем Іоанн Ернест Крабе, майстер філософії, кандидат богослов'я з академії Кролевецької. Його приклад наслідують ще два лютеранських богослови [17]. І хоч обрання чернечого життя засвідчує щиру усвідомленість у зміні релігійних переконань, чимало подібних вчинків у період Визвольної війни були вимушеними.

Наприкінці XIX столітті і впродовж ХХ-го почався процес лібералізації лютеранства: наприклад, прийняття жіночого пастирства. Європейські лютеранські церкви, в більшості своїй, є державними, залежать від загальнонаціональної громадської думки, і тому відрізняються теологічним лібералізмом. У США, навпаки, зосереджений консервативний перебіг лютеранства. Найбільш значимими серед них є церкви Міссурі-синод і Вісконсін-синод. Сьогодні в Україні лютеранство представлене трьома основними церквами: Українською Лютеранською Церквою, Німецькою Євангелічно-Лютеранською Церквою і Синодом Євангелічно-Лютеранських Церков України.

Джерела та література[ред.ред. код]


Cruz template.svg Це незавершена стаття про протестантизм.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.