Лівонська війна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Лівонська війна
Московсько-литовські війни, московсько-польські війни, московсько-шведські війни
Jan Matejko-Batory pod Pskowem.jpg
«Стефан Баторій під Псковом» (Ян Матейко, 1872, Королівський замок у Варшаві)
Дата: 17 січня 15581583
Місце: Лівонія, Інгрія, Литва, Московське царство
Привід: Боротьба за Лівонію:
Результат: Ям-Запольська угода, Плюсський мир
Територіальні зміни: Естонія перейшла до Шведської імперії, Езель — до Данії-Норвегії, Лівонія і Курляндія — до Речі Посполитої.
Сторони
Московське царство
Лівонське королівство
Касимовське ханство
Лівонська конфедерація
Велике князівство Литовське (до 1569)
Річ Посполита (з 1569)
Шведська імперія
Данія-Норвегія
Командувачі
Іван IV Грозний
Магнус Лівонський
Симеон Бекбулатович
Готтгард Кеттлер
Сигізмунд II Август
Стефан Баторій
Ерік XIV
Фрідріх ІІ

Ліво́нська війна́ (15581583 роки) — 26-річна війна східноєвропейських і скандинавських держав за контроль над Лівонією. Велася на території сучасних Естонії, Латвії, Білорусі та сусідніх з ними московських земель. Учасниками війни були Московське царство, Лівонська конфедерація, Велике князівство Литовське1569 року — Річ Посполита), союзна держава Данії та Норвегії, а також Шведське королівство.

Війна почалася в січні 1558 року з нападу Московського царства на Лівонську конфедерацію. Московити захопили Дерпт, Нарву та інші міста. Майже одночасно, 1561 року, до північної Лівонії вторглися шведи, які заснували у ній Естонське герцогство. Члени конфедерації виявилися неспроможними спинити загарбників й 1561 року уклали Віленську унію з Великим князівством Литовським. За умовами цього союзу Литва вступала у війну на боці лівонців. Замість конфедерації створювалися литовські протекторати — Лівонське герцогство і Герцогство Курляндії та Семигалії. Внаслідок підписання литовсько-лівонського союзу Московське царство розпочало наступ на Литву й 1563 року захопила Полоцьк.

Під тиском ворога литовці були змушені укласти 1569 року Люблінську унію з Короною Польською, об'єднавшись в одну федеративну державу — Річ Посполиту. Московське царство ж, що намагалося закріпити свої успіхи в Лівонії, 1570 року створило на завойованих землях власний протекторат — Лівонське королівство. Того ж року проти Московського царства виступила Швеція й завдала їй поразок на московській території. 1578 року союзне польсько-литовсько-шведське військо розбило московитів у битві під Венденом, внаслідок якої Москва втратила наступальну ініціативу у війні. Союзники вторглися у володіння неприятеля й взяли у облогу Псков.

1582 року московський цар Іван Грозний здався Речі Посполитій на умовах Ям-Запольського миру, відмовившись від усіх завоювань в Лівонії та Полоцьку. 1583 року Москва підписала Плюсський мир зі шведами, які отримали Інгрію та північну Лівонію з Естонським герцогством. Внаслідок війни припинила існування Лівонська конфедерація, землі якої опинилися розподіленими між Річчю Посполитою, Швецією та Данією-Норвегією. Річ Посполита і Швеція поступово стали лідерами регіону, а Московське царство вступило у тривалу політично-економічну кризу.

Передумови[ред.ред. код]

Довоєнна Лівонія[ред.ред. код]

Лівонія напередодні війни:
   Лівонський орден
   Ризьке архієпископство
   Курляндське єпископство
   Езель-Віцьке єпископство
   Дерптське єпископство
   Рига

На середину XVI століття Лівонія була економічно розвиненим[1], але політично нестабільним і релігійно строкатим регіоном. Її незалежні світські й духовні політії утворювали так звану Лівонську конфедерацію[2], що перебувала під формальним патронатом імператора Священної Римської імперії та Папи Римського. До цього союзу входили Лівонський орден (Лівонський відділ Тевтонського Ордену), князівства-єпископства Дерпту, Езеля-Віка і Курляндії, а також архієпископство Ризьке та вільне місто Рига[1][3]. Численні лицарські маєтки і міста конфедерації, такі як Дерпт і Ревель (Таллінн), мали широкі права самоврядування й були практично самостійними[3]. Єдиною адміністративною установою, що об'єднувала усі лівонські політії, була загальна Крайова рада — ландтаг[1]. Політична роздробленість робила конфедерацію вразливою до атак ззовні, а постійна боротьба між архієпископом Риги та магістром Лівонського Ордену за верховенство у регіоні послаблювала її зсередини[nb 1][1][3]. Більшість ченців-лицарів Ордену лишалася вірною Римо-католицькій церкві, проте в самому Ордені зрів релігійний розкол, спричинений поширенням в 1520-х роках реформаційних ідей та лютеранства[4]. Таким чином, напередодні війни Лівонію роздирали внутрішні чвари, вона не мала ні належного захисту, ні підтримки. Край оточували монархії, що проводили експансіоністську політику, — Московське царство, Швеція, Данія-Норвегія, Литва і Польща[5]

Лівонія не мала потужної військово-політичної організації. Магістр Лівонського Ордену, його обласні голови, лицарі й власники маєтностей належали до дрібної німецької шляхти. Охороняючи свої привілеї, вони перешкоджали появі лівонської магнатерії або монархічного інституту[6]. Лише архієпископ Риги спромігся подолати шляхетську анархію і посилити вертикаль влади у своїх володіннях[7]. Ризький архієпископ Вільгельм фон Брандербург та його коад'ютор Христоф фон Мекленбург намагалися створити спадкове Лівонське герцогство за прусською моделлю[8]. Вони обидва отримали посади за допомоги Альбрехта Прусського, колишнього великого магістра Тевтонського Ордену, який секуляризував орденські володіння в Пруссії і заснував 1525 року світське герцогство[8]. Архієпископу і коад'ютору протистояв Лівонський Орден, який вистував за «відновлення» орденської організації в Пруссії[9]. Він був противником секуляризації та ідеї створення герцогства[7].

Сусіди Лівонії[ред.ред. код]

Carta Marina — карта Північної Європи та Балтійського моря (1539).

Напередодні Лівонської війни північноєвропейські міста Ганзейської унії втратили монополію на прибуткову торгівлю в Балтійському морі[10]. Вони були змушені ділити цей ринок із європейськими найманими флотами, переважно з голландських Сімнадцяти провінцій і Франції[10]. Ганзейські кораблі поступалися тогочасним військовим судам[11]. Унія була неспроможна утримувати великі військово-морські сили через занепад торгівлі[12], тому лівонські члени Ганзи — Рига, Ревель, а також їхній торговельний партнер Нарва лишилися без належного захисту[13]. Наймогутнішою силою на теренах Балтійського моря середини XVI століття був флот королівства Данії і Норвегії. Він контролював вхід до моря через Данські протоки, зокрема Ересунн[11], збирав із купців мито[12] й утримував стратегічно важливі балтійські острови — Борнгольм і Готланд[11].

Швеція мала дуже обмежений доступ до торгівлі на Балтійському морі. Її стримували данці на півдні та нестача власних портів, які б не замерзали впродовж цілого року[14]. Тим не менше шведська королівська скарбниця збагачувалася завдяки контактам із заможними лівонськими містами. Шведи експортували через Фінську затоку залізо, деревину і, насамперед, цінну мідь[14][15]. У першій половині XVI століття Шведське королівство мало наміри підкорити Лівонію. Проте ці плани були перекресленні московсько-шведською війною 15541557 років, що завершилася Новгородським договором[14].

Східним сусідом Лівонської конфедерації була Московія. Вона постала 1480 року на основі провінційних володінь Золотої Орди й проводила аргесивну політику. 1478 року московити захопили Новгородську республіку, а 1510 року підкорили Псков[16]. 1547 року московський князь Іван Грозний прийняв титул царя, яким до цього іменували ординського великого хана. Він знищив інші держави-спадкоємниці Орди — Казанське (1552) і Астраханське ханства (1556), а також приєднав до своїх володінь колишню Велику Орду (1556). Московське царство було ізольоване від європейської торгівлі й прагнуло виходу до Балтійського моря. Цар був зацікавлений у імпорті новітнього західного озброєння, а також створенні торгового шляху до Каспію[17]. 1492 року московити спорудили на правому березі річки Нарва, біля кордону з Лівонією, фортецю Івангород. Планувалося, що вона стане осередком торгівлі Московії на Балтійському морі, але через бойкот лівонських купців та мілководність порту місто не розвивалося[17]. Тоді 1554 року Іван Грозний поставив вимогу Лівонській конфедерації сплатити йому данину в 6 тисяч марок (колишня данина Дерптського єпископства незалежному Пскову з 1504 року)[17]. Лівонці не зробили цього, хоча обіцяли виплатити її до 1557 року[17]. Цар став погрожувати Лівонії війною у випадку подальшої несплати, а також вимагав розірвання лівонських договорів з Литвою і Швецією[17].

Московська експансія турбувала Сигізмунда ІІ Августа, короля польського і великого князя литовського. Перехід Лівонії під владу Москви означав не лише її політичне домінування в регіоні, а й втрату литовцями торгових шляхів до Балтики[18]. В Лівонії Сигізмунд ІІ підтримував свого кузена Вільгельма фон Брандербурга, ризького архієпископа, у його боротьбі з Вільгельмом фон Фюрстенбергом, магістром Лівонського Ордену[19]. Король сподівався, що Лівонія, так само як і Прусське герцогство на чолі з герцогом Альбертом, стане васалом Польщі[20]. Ризький архієпископ не мав достатньої підтримки в Лівонії[19] й був змушений покладатися на сили ззовні. Серед його лівонських прибічників був маршал Ордену Яспер фон Мюнстер. Разом із ним архієпископ таємно планував атакувати своїх опонентів в квітні 1556 року, залучивши литовсько-пруську військову підмогу[21]. Проте Сигізмунд ІІ ввагався, боячись, що за його відстуності московити вдарять по Київському воєводству[21]. Тим часом магістр Ордену Фюрстенберг дізнався про плани архієпископа й в червні 1556 року захопив його цитаделі Кокенгузен і Ронненбург[21]. Маршал Яспер втік до Литви, але архієпископа та його коадютора полонили і увязнили в Адзелі й Трейдені. Внаслідок цього померанські герцоги, король Данії та Норвегії Христіан ІІІ[21], імператор Священної Римської імперії Фердинанд І та його васали вислали дипломатів з петицією звільнити полонених[22]. Планувалося, що вирішення конфлікту відбудеться 1 квітня 1557 року в Любеку, але угода була зірвана через сварки між литовськими і данськими послами[22]. Під приводом того, що син магістра Лівонського Ордена вбив польського посла, Сигізмунд ІІ Август вислав до Лівонії 80-тисячне військо, яке захопило частину орденських земель на півдні краю. У вересні 1557 року, в Позволі, він змусив лівонські ворогуючі партії архієпископа і магістра замиритися[15]. Вони підписали Позвольський договір, що створив наступально-оборонний союз із Польсько-Литовською державою. Цей союз підштовхнув Московське царство до розв'язання Лівонської війни[15].

Монархи сусідніх з Лівонією держав перед початком Лівонської війни (1557)

Перший період (1558–1562)[ред.ред. код]

Вторгнення Московії. Розпад Лівонської конфедерації[ред.ред. код]

Лівонія в 1558–1561 роках:
   Московські походи 1558, 1559 і 1560 років.
   Литовська підмога 1561 року.
Докладніше: Віленська унія

Іван Грозний розцінив підписання Позвольського договору між Лівонською конфедерацією та Польсько-Литовською державою як casus belli[23] — ще 1554 року Лівонія уклала з Москвою 15-річну мирну угоду, за якою обіцяла не вступати у союз з поляками і литовцями[24]. 17 січня 1558 року московське 40-тисячне військо під командуванням касимовського хана Шаха-Алі, воєвод Глинського та Захаріна-Юр'єва, у складі московитів, татар і козаків вторглося до Лівонії[25][26]. Місцеве балтійське населення практично не чинило опору нападникам, а навпаки повставало проти місцевої німецької знаті[27]. У травні московити здобули Дерпт, а в липні — Нарву[28]. Ревель було взято в облогу[29]. Лівонська конфедерація змогла виставити проти агресора лише 10 тисяч лицарів і найманців. Лівонці відбили Везенберг (Раквере) і ряд невеликих фортець і навіть здійснили рейд на територію противника, але Дерпт і Нарва лишалися у московських руках[30]. Таким чином Іван Грозний здобув плацдарм для розвитку наступних воєнних дій у 1559 і 1560 роках[30]. В січні 1559 року московити вдруге вторглися до Лівонії[31]. Проте через напад Кримського ханства на півдні Московського царства нападники були змушені укласти 6-місячне перемир'я з лівонцями з травня по листопад[32].

Шукаючи порятунку, Лівонська конфедерація звернулася до свого патрона — імператора Священної Римської імперії Фердинанда І з проханнями військової підмоги. Але той обмежився лише словесною підтримкою. Старий магістр Лівонського Ордену фон Фюрстенберг сподівався на поміч Швеції і Данії, проте вони так само відмовили. В результаті його коад'ютор і лідер пролитовської партії Готтгард Кеттлер попрохав допомоги у короля Сигизмінда ІІ Августа[33]. В червні 1559 року лівонці підписали із королем Віленський договір, за яким Лівонія переходила під захист Великого князівства Литовського. Втім сейм Корони Польської відмовився ратифікувати угоду, не бажаючи втручатися у війну і вважаючи Лівонську справу винятково проблемою Литви[15]. В січні 1560 року Сигізмунд ІІ відправив свого посла Мартина Володкова до двору Івана Грозного в Москві намагаючись спинити безчинства московських військ у лівонській провінції[34].

«Звірства московитів у Лівонії» (Zeyttung, Нюрнберг, 1561).

Московські перемоги в Лівонії були здобуті завдяки стрільцям та артилерії, які легко руйнували дерев'яні укріплення[25]. Царські війська змогли здобути фортецю Фелліна (Вілянді), але їм бракувало засобів для взяття головних великих міст — Риги, Ревеля й Пернау[30]. В серпні 1560 року лівонські лицарі зазнали розгромної поразки від московитів у битві при Ермесі[32]. Сам магістр фон Фюрстенберг потрапив у полон.

З жовтня 1559 року новим магістром Ордену став Готтгард Кеттлер. Не отримавши військ від нового шведського короля Еріка XIV, він знову звернувся по допомогу до Сигізмунда ІІ Августа[35]. 28 листопада 1561 року представники Лівонської конфедерації, очолювані Кеттлером, уклали Віленську унію із польським королем і великим князем литовським. За умовами унії землі Ордену та лівонських князівств-єпископст секуляризувалися. На їхньому місті створювалися два світські литовські протекторати — Лівонське герцогство і герцогство Курляндії і Семигалії. Кеттлер, що перед цим прийняв лютеранство, став першим головою обох герцогств[15]. Сигізмунд ІІ Август обіцяв лівонським землевласникам і містам збереження майнових і станових прав, релігійні свободи на основі Аугсбурського віросповідання, дотримання німецьких звичаїв і незмінність німецької адміністрації[36][37].

Частина литовської шляхти виступала проти посилення польсько-литовського союзу й пропонувала литовську князівську корону Івану Грозному[38]. Той сприйняв пропозицію аби виграти час і підсилити свої війська в Лівоні[38]. Протягом 1561 року литовсько-московське перемир'я, що закінчувалося наступного року, не порушувалося обома сторонами[38].

Шведська і данська інтервенції[ред.ред. код]

26 вересня 1559 року, в обмін на позику та гарантії данської протекції, Йоганн фон Мюнхгаузен, єпископ Езель-Віка, підписав угоду із Фрідріхом ІІ, королем Данії і Норвегії, за якою передав йому право призначати нового голову єпархії. Фактично князівство-єпископство було продане за 30 тисячі талерів[39]. Фрідріх ІІ поставив новим єпископом Езель-Віка свого брата, герцога Магнуса Гольштейнського, який очолив кафедру в квітні 1560 року. Швеція могла розцінити дії Данії як втручання у Лівонську війну, тому данський король, аби не дратувати сусіда, спробував виступити посередником у мирному процесі в регіоні[40]. Проте Магнус переслідував власні інтереси — він придбав Курляндське єпископство без згоди Фрідріха ІІ й намагався поширити свій вплив на північну Лівонію, район Гаррієна і Вірланда (Гар'юмаа і Вірумаа). Це спричинило конфлікт із Еріком XIV, молодим шведським королем[30].

1561 року шведські війська висадилися у північній Лівонії. Німецька шляхта Гаррієна, Вірланда та Єрвена (Ярвамаа) підкорилася їм й визнала своїм правителем Еріка XIV. На території, окупованій шведами, було створено Естонське герцогство[41]. Місто Ревель (Таллінн) так само визнав верховенство короля-завойовника[30]. Шведський уряд проігнорував протести данців, які наполягали на історичній приналежності Ревеля до Данської Естонії[38]. Захопивши частину Лівонії, Ерік XIV порушив монополію Данії-Норвегії на Балтійському морі[42]. Він також поставив під свій контроль торгівлю Москви із Заходом, що згодом спричинило розвязання Північної семирічної війни у 15631570 роках із данцями[42]. Крім цього, коли в червні 1562 року шведи захопили Пернау й спробували свою протекцію Ризі, Польсько-Литовська держава розцінила це як втручання у свої справи[38].

Сигізмунд ІІ Август підтримував тісні звязки із братом Еріка XIV — Йоганном, герцогом Фінляндії (майбутнім шведським королем Йоганном ІІІ). У жовтні 1562 року польський король одружив його зі своєю сестрою Катериною, перешкодивши її шлюбу з Іваном Грозним[43]. Ерік XIV схвалив шлюб, але був розлючений тим, що Йоганн позичив Сигізмунду 120 тисяч далерів і отримав за це сім лівонських замків під заставу[44]. Через це в серпні 1563 року шведський король заарештував і увязнив свого брата Йоганна. У відповідь, в жовтні того ж року, Сигізмунд ІІ Август уклав союз із данцями і Любеком проти Шведської імперії[38].

Дійові особи Лівонської війни (1561)

Другий період (1562–1570)[ред.ред. код]

Втручання Московського царства, Данії, Шведської імперії та Польсько-Литовської держави у Лівонські справи дало початок боротьбі за контроль над Балтійським морем, війдомій у історіографії як dominium maris baltici[45][46]. Якщо перші роки Лівонської війни супроводжувалися жорстокими боями, то період з 1562 по 1570 роки позначився ослабленням протистояння[47]. Хоча Данія-Норвегія, Шведська імперія і, до певної міри, Польсько-Литовська держава були зайняті Північною семирічною війною (1563–1570), що розгорнулася на заході Балтики[48], Лівонія продовжувала лишатися для них стратегічно важливим регіоном[30]. 1562 року данці й московити уклали Можайський договір, за яким визнали претензії один одного в Лівонії й зобовязалися підтримувати дружні відносини[49]. Згодом, 1564 року, шведи уклали із Московським царством семирічне перемир'я[50]. Шведський Ерік XIV та, особливо, московський Іван Грозний мали психічні розлади[51]. Останній розвязав терор проти власного дворянства і народу руками опричників, внаслідок чого на початок 1565 року Московське царство поринуло у політичний хаос та внутрішні міжусобиці[38].

Московсько-литовська війна[ред.ред. код]

Московити беруть Полоцьк (1563)

1562 року, після закінчення чинності московсько-литовського перемир'я, Іван Грозний відмовився продовжити його дію, хоча Сигізмунд ІІ Август прохав його про це[38]. Цар скористався часом аби організувати свої війська й напав на Велике князівсто Литовське[38]. Того ж року московити атакували Вітебськ, а після серії прикордонних боїв, в 1563 році, захопили старовинне місто Полоцьк[38]. Попри втрату міст, литовське військо розбило загарбників у битвах на річці Улі (1564) та при Чашниках (1567). Одночасно, московські сили змогли завоювати містечка й села центральної Лівонії, але в районі Балтійського узбережжя їх спинили литовсько-лівонські війська[52]. Поразка Москви на Улі та при Чашниках, а також втеча до Литви князя Андрія Курбського, «першого московітського політичного біженця», змусила Івана Грозного перемістити свою столицю до Олександрівського кремля (Александров, Владимирська область) й посилити нищення опозиції руками опричників[38].

В травні 1566 року Велике князівство Литовське відправило велике посольство до Москви[53]. Литовці були готові поділити Лівонію із московитами, аби спільними силами вигнати із регіону Шведську імперію. Проте московська сторона розцінила ці пропозиції як прояв слабкості князівства. Москва наполягала на повному приєднанні до неї Лівонії, включаючи незалежну Ригу, герцогство Курляндське і Семигальське, а також литовський Полоцьк[54]. Литовці не могли пристати на ці вимоги, оскільки укріплена ними Рига була важливим осередком торгівлі із Заходом по Західній Двіні та Балтійському морю[54]. В липні 1566 року московський цар розширив список претензій, заявивши послам права на острів Езель, окрім Дерпта і Нарви. Оскільки переговори зайшли у глухий кут, була оголошена 10-денна перева, під час якої московити скликали Земський собор для вирішення зовнішньополітичних питань[54]. На ньому представники Православної церкви наполягали на «збереженні» за собою Риги (хоча саме місто не було завойоване)[55], в той час як більшість бояр схилялися до укладання миру з Литвою, боючись посилення останньої через унію з Польщею. Попри всі зусилля перемовини закінчилися нічим й війна поновилася після повернення послів до Литви[54].

   васали Речі Посполитої

1569 року, за результатами Люблінської унії, Велике князівство Литовське й Корона Польська були об'єднані в одну федеративну державу — Річ Посполиту. Складові старої Лівонії — Лівонське герцогство і герцогство Курляндії і Семигалії — що згідно з Гродненською унією 1566 року були васалами Литви, стали кондомініумом Литви і Польщі[56]. Внаслідок посилення Литви, у червні 1570 року Москвія уклала із Річчю Посполитою трирічний мир[57].

1572 року помер Сигізмунд ІІ Август, перший король Речі Посполитої. Він не залишив по собі спадкоємця, тому шляхта країни вирішила обирати нового монарха. Частина литовців, що намагалися зберегти литовську незалежність, пропонували на трон Речі Посполитої московського царя. Іван Грозний, натомість, ставив жорсткі умови — здачі Москві Києва, проведення коронації за православним обрядом та встановлення спадкової, а не виборної монархії на чолі зі своїм сином Федором[58]. Шляхта відкинула ці вимоги й обрала новим королем Речі Посполитої Генріха Валуа, брата французького короля Карла ІХ[59].

Московсько-шведські відносини[ред.ред. код]

1564 року Шведська імперія і Московське царство уклали Дерптський договір, за яким московська сторона визнавала шведські права на Ревель та інші замки. Зі свого боку шведи підтверджували законність панування московитів над рештою Лівонії[60]. Наступного 1565 року обидві сторони підписали семирічний мир[53]. Проте 1568 року Еріка XIV скинули зі шведського престолу після того, як роком раніше його гвардійці з дому Стуре безжально вбили кількох шведських аристократів. Трон посів Йоганн ІІІ, брат Еріка, що був увязнений ним й мав тісні стосунки із Річчю Посполитою[61]. Шведська імперія і Московське царство мали інші внутрішні та зовнішні проблеми, намагаючись уникати ескалації конфлікту в Лівонії[62]. Проте Іван Грозний поставив шведам вимогу віддати йому дружину Йоганна — Катерину Ягелонку, за руку якої він свого часу змагався з Йоганном. В липні 1569 року Йоганн відправив делегацію до Московського царства на чолі з Павлом Юустеном, єпископом Або[63], який прибув до Новгороду у вересні, після прибуття московського посла до Шведської імперії в 1567 році з вимогою віддати Катерину. Іван Грозний відмовився зустрічатися з делегацією особисто й змусив новгородського намісника вести переговори від його імені[63]. Цар вимагав, аби шведи вітали намісника як «брата їхнього короля», але Юуустен відмовився це зробити. Тоді намісник наказав слугам обібрати шведських послів, роздягти їх і провести голими по вулицях міста[63]. Шведів мусили відвести до Москви, але Іван зі своїми опричниками рушив до Новгорода, аби напасти на місто[57].

В травні 1570 року, після поверення до Москви, Іван Грозний відмовився зустрічатися із шведською делегацією. В червні того ж року, після підписання 3-річного миру із Річчю Посполитою[57], він погодився обговорити в Новгороді передачу Катерини зі Шведської імперії[57]. Під час зустрічи московити вимагали від шведів здати Ревель, надавати 200–300 кіннотників на вимогу Москви, плати у 10 тисяч талерів компенсації, здати фінські срібні копальні на кордоні з Московським царством, а також визнати за Іваном Грозним титул «государя Швеції». Шведська делегація покинула місце переговорів після ультиматуму царя — здача шведської Лівонії або війна[64]. Йоганн відхілив вимоги московитів й почалася війна[65].

Вплив Північної семирічної війни[ред.ред. код]

Суперчки між Данією-Норвегією і Шведською імперією призвели до Північної семирічної війни, що спалахнула 1563 року й закінчилася Штеттінським договором 1570 року[66] . Бойові дії велися первісно на заході й підвні Скандинавії, за участі Балтійських флотів обох сторін[66]. 1565 року шведи взяли в облогу Варберг, який утримували данці. Напередодні падіння фортеці 150 вояків гарнізону фортеці перейшли на бік противника[67]. Серед перебіжчиків був Понтус Делагарді[67], що згодом став шведським командувачем у Лівонській війні[68]. В ході Північної семирічної війни частково постраждала й Лівонія — в липні 1569 року датські кораблі під командуванням адмірала Пера Мунка бомбардували підконтрольний шведам Ревель[69].

За Штеттінський договором Данія перетворювалася на найвпливовішу державу Північної Європи, але вона була неспроможна відновити Кальмарську унію. Шведська імперія прийняли неспрятливі умови договору, що призвело до збройних конфліктів, які закінчилися лише 1720 року після Великої Північної війни[70]. Шведська імперія погодилася передати свої володіння в Лівонії в обмін на гроші від римського імператора Максиміліана ІІ. Останній, однак, не заплатив обіцяної компенсації, внаслідок чого втратив уплив на балтійські справи[70]. Умови Штеттінського договору щодо Лівонії були проігноровані, тому Лівонська війна продовжилася[71]. Для Москви це було небезпечним, оскільки зацікавлені у лівонських землях держави-сусіди, що воювали між собою могли тепер укласти союз скерований проти царя[72].

Дійові особи Лівонської війни (1570)

Третій період (1570–1578)[ред.ред. код]

«Новий опис Лівонії» (1573-1578).
Лівонія у 1570–1577 роках.
   Московські завоювання 1570
   Московські завоювання 1572–1577
   Литовські завоювання

На початку 1570-х років Іван Грозний розпочав завоювання Естонії, що належала шведам[73]. Ревель витримав облогу Московського царства у 1570 і 1571 роках[74], але менші міста потрапили до рук нападників. Московити також вдалися до рейду у Фінляндію, й 1572 року досягли Хельсінгфорса (Хельсінкі)[75]. Шведська сторона спинила московський натиск 23 січня 1573 року у битві при Лоде, в якій шведські сили, числом у 700 піхотинців і 600 кіннотників, очолювані Класом Акессоном Тоттом (старшим) розбили 16-тисячну московсько-татарську армі. під командуванням хана Саїна Булата. Наступ Москви закінчився 1573 року на здобутті естонського Вайссенштайну (Пайде), в якому переможці заживо спалили командувача і офіцерів шведського гарнізону міста[73].

У відповідь, в листопаді 1573 року, шведський король Йоганн ІІІ відправив війська на визволення Вайссенштайну[76] . Їх очолили головнокомандувач Клас Акессон Тотт й польовий командир Понтус Делагарді[73]. Проте контр-наступ затягнувся — сувора зима[77] та ворожнеча між німецькими і шотландськими найманцями знесилювали шведську армію[78]. На кінець 1573 року Шведська імперія була винна німецьким солдатам 200000 талерів[75] й Йоганн ІІІ передав їм під заставу замки Гапсаль, Леаль і Лоде; коли ж він не зміг повернути боргу, ті продали замку Данії[75]. Події розвивалися із перемінним успіхом, тому шведи і московити уклали 2-річне перемиря в 1575 році[75].

Тим часом, 1570 року езельський єписокоп Магнус отримав від московського царя титул короля Лівонії й став васалом Москви[61]. Він намагався здобути Ревель, але не отримав підмоги ні від Івана Грозного, ні від свого брата Фрідріха ІІ Данського[72]. Перший не хотів займатися справами єпископа, а другий був у союзі зі шведами й не бажав підкорювати край для москвоського васала. В березні 1571 року Магнус був змушений зняти облогу з Ревеля[72] й вступити у боротьбу зі шведами, яких підтримував польський король Сигізмунд ІІ Август, свояк Йоганна ІІІ[72].

Одночасно, кримські татари здійснили ряд кампаній у Московське царство і спалили царську столицю[73]. Посуха та епідемії сильно вразили московське господарство, а опричнина паралізувала роботу уряду. Після поразок від кримсько-ногайських орд в 1572 році, опричників скасували, а московське військо реформували[79]. Цар спирався на десятки тисяч московських військ, козаків і татар, замість тисяч професійних військ та найманців, які використовувалися у арміях його противників[80].

Пік московської кампанії у Лівонії припав на 1576 рік. 30-тисячне московське військо вдерлося на терени підконтрольні данцями і спустошило їх в помсту за здобуття Данією укріплень Напсаля, Леля та Лоде[61]. Данці остаточно полишили Лівонію, коли Фрідріх ІІ уклав із Шведською імперією та Річчю Посполитою договори про невтручання[81]. Шведи оточили Ревель й просунулися в центральну Лівонію, досягши Дюнабургу (Даугавпілса), що з 1561 року перебував під протекцією польського короля[78].

Тим часом, з 1570 року, озельський єпископ Магнус[78], проголовшений московитами королем Лівонії, самовільно розпочав захоплювати замки у регіоні, не консультуючись із царем[82]. Це спричинило розкол із Москвою. Зокрема, коли замок Кокенгузен (Кокнесе) здався Магнусу, аби не потрапити до московських рух, московити взяли його штурмом і стратили німецьке командування, що присягнуло єпископу[61]. Подальша кампанія була сконцентрована довкола Вендена (Цеціса), «серця Лівонії», колишньої столиці Лівонського Ордену, яка мала не лише стратегічне, а й символічне значення[78].

Останній період (1578–1583)[ред.ред. код]

Союз Шведської імперії з Річчю Посполитою та їхній контр-наступ[ред.ред. код]

1576 року трансильванський князь Стефан Баторій був обраний королем польським і великим князем литовським внаслідок рішучого спротиву коронного канцлера Яна Замойського та частини середньої шляхти, хоча на шляхетських виборах переміг римський імператор Максиміліан II Габсбург. Новий король прагнув вигнати Івана Грозного з Лівонії, але був скутий опозицією з Данціга (Гданська), яка відмовлялася визнати нового монарха. 1577 року спалахнула Данцігська війна, яка закінчилася поразкою містян — Стефан Баторій підтвердив самоврядність міста в в обмін на 200.000 злотих. Зібрати їх мусив Георг-Фрідріх Гогенцоллерн, васал польського короля й правитель Пруссії, який надав Речі Посполитій військову підтримку у майбутній війні з Московським царством.

Баторій отримав від польської і литовської шляхти незначні військові контингенти, тому був змушений набирати до війська найманців — чехів, німців, секеїв, валахів, козаків, а також поляків і литовців. В грудні 1577 року він також уклав із Йоганном ІІІ, королем Швеції, військови союз проти Московського царства, незважаючи на ряд серйозних проблем: шведи претендували на трон Речі Посполитої через Катерину Ягеллонку, дружину Йоганна і сестру останнього польського короля Сигізмунда ІІ Августа; вимагали від Речі Посполитої земельних поступок в Лівонії, а також повернення боргів за шведською позикою в 120.000 талерів.

В листопаді 1577 року литовське військо вступило до Лівонії й захопило Дюнабург, а на початку 1578 року польсько-шведські сили здобули Венден. В лютому 1578 року московити спробували відвоювати Венденський замок, але зазнали поразки. Тим часом шведи здійснии наступ на Пернау, Дерпт і Новгород. У вересні Іван Грозний вислав у відповідь 18-тисячне військо, яке відвоювало у шведської сторони Оберпаглен (Пилтсамаа) й рушило до Вендена (Цесіс). Коли московити підійшли до міста й обступили замок, їх зустріла 6-тисячна польсько-литовсько-шведська армія. У битві під Венденом війська Івана Грозного були вщент розбиті, а сама поразка стала першою великою поразкою московитів у Лівонії.

Баторій пришвидшив формування гусарів — нової добре організованої шляхетської кавалерії, що замінила феодальне ополчення. Він також реформував артилерію й започаткував реєстрове козацтво в Україні. Загалом польський король зібрав 56-тисячну армію, дві третини якої походила з Литви, й рушив на окупований московитами Полоцьк. Резерви московитів були задіяні в Пскові й Новгороді для відбиття можливого шведського наступу, тому 30 серпня 1579 року Полоцьк безпершкодно захопили сили Баторія. Але найдокучливішого удару ворогові завдав Філон Кміта, який, маючи кілька присланих хоругв, та сам зібравши величезну дружину, рушив до Смоленська і, спаливши близько 2000 сіл, перетворив замкове передмістя на попіл; де пройшов — все зрівняв із землею, без вагань, цілу колону завантажену награбованим, натовпи полонених та стада худоби привів до Орші. Згодом польський король призначив Яна Замойського командувачем 48-тисячної армії, що наполовину складалася з литовців, й відправив обложити московську фортецю Великі Луки. Остання впала 5 вересня 1580 року.

Похід Кміти на Холм та Стару Руссу

Здобуті Великі Луки король віддав у врядування Філону Кміті.

Не зустрічаючи опору, сили Стефана Баторія швидко здобули московські міста Сокол, Веліж та Усвзат. 1581 року вони облягли Псков, що був добре укріпленй і мав велику фортецю.

Протистояння під Старицею

Аби ворога відволікти в інший бік, наказано Радзивіллу та Філону Кміті вирушити до Білої, а попутно спустошувати довкілля і стомлювати війська для запобігання відсічі. Кміта, негайно вирушивши з Великих Лук з 2000 вершників та хоругвою татар, якою керував Михайло Гарабурда, у восьми милях за Торопцем зупинився, чекаючи прибуття Разивілла. Цей якраз вийшовши з Вітебська, поспішав велізьким шляхом до вказаного місця і обидва підрозділи, налічуючи до 7000 озброєних, зустрілися над рікою Межа під Покровським монастирем. Тим часом цар, перебуваючи звідтіля недалеко у Стариці, і не маючи жодної звістки про наближення до тієї сторони Кміти та Радзивілла, послав князів Михайла Васильовича Ноздроватого та Петра Івановича Борятинського з 3000 людей «поскубти» у великолукській, усвятскій, велізькій землях тих мешканців, які заприсяглися у вірності Баторію. Як тільки Кміті та Радзивіллу це повідомили, миттю відмовившись від Білої, вирішили цей напад скасувати та захистити від знищення нових королівських підданих. Радзивілл, випитавши у схоплених шпигунів, що Ноздроватий та Борятинський розташувались табором за чотири милі, дав наказ Богдану Огинському, аби з 700 вершниками добрався до них і повертався з докладною звісткою про все. Передня охорона цього підрозділу у складі 200 кінноти, не чекаючи наказу, жваво напала на ворога, який доступ до табору, вибраного посеред багновиць, обладнав пастками на мостах та урочищах. Вже, либонь не без втрат, зігнали його з трьох становищ, коли під четвертим такий сильний опір зустріли, що за мить їм загрожувала найбільша небезпека. Мусили би поплатитися кров'ю за свою необережність, якби Спитек Йордан зі своєю хоругвою не над'їхав і не переламав битву на користь своїх. Супротивники перелякались; переслідування не могло бути доречним через стомлених коней, тим не менше до ста людей вбито та кілька схоплено. Полонені розповіли про п'ятнадцятитисячне військо, яке стояло під Ржевом. Радзивілл з Кмітою порадившись надумали, аби удача сприяла, рушити вглиб краю. Отож свої сили розподілили на три загони: ліве крило займає козацька піхота, праве — довірено Галабурді з литовськими татарами, серединою йдуть Кміта з Радзивілом та всі польські підрозділи, які мали з собою; возів у цей похід не брали, прихопили тільки легкі польові гармати. В такому порядку середина війська за один день проходить кілька миль, наступного — зазвичай відпочиває, аби дати час на долучення татар та козаків, які за світловий день плюндрують від семи до восьми миль прилеглого довкілля, і які суворо застережені, аби якщо не в ніч того ж самого дня, тоді принаймні на світанку наступного повертались до головного коша. Як тільки ближче підійшли до Ржева почав з'являтися ворог, із засідок на литвинів нападав, які зберігаючи належну обачність, ніде не дали себе заскочити зненацька; якраз битви поважно уникав. Бачачи це, Кміта та Радзівілл рушили просто на Старицю, де на той час перебував цар. За чотири милі від того міста знову стали над Волгою, розуміючи, що ворог зваблює на бій; але коли сплинули п'ять днів у бездіяльності, на той час Радзівілл припускаючи, що розбудивши жагу помсти виманить ворога в поле, послав козаків за річку, аби розлого вчинили грабежі та пожежі. Спустошення було жахливе, аж до півтори милі все запалало у полум'ї під Старицею. З вікон свого помешкання цар разом з Поссевіним міг бачити палаючі села та міста нещасних підданих, а проте не дав наказу відбити нападників; побоюючись більшого нещастя, виславши зі Стариці дружину та дітей, подумував і вже сам на готових човнах відпливати. Кміта, приписуючи бездіяльність царських військ паніці, піймав зухвалу думку: форсувати Волгу, потрапити в Старицю і схопити самого царя. Радзивілл, зважаючи на невелику жменьку своїх у порівнянні з ворожими силами, які перебувають поблизу, не зміг погодитися на захід, наслідок якого був таким сумнівним, а невдача — такою згубною. У такій ухвалі його переконав Данило Мурза, щойно навернений у віру татарин, царський постільничий, який опівночі втік до табору литвинів, і про все, що відбувається в палаці, дав йому достатнє пояснення. Іван Васильович мав при собі 3000 відбірних солдатів, під Ржевом, як вже сказано, 15000 війська, у Новгороді стояв Юрій Галіцин з 40000 людей, отож було би не пробаченим зухвальством наражатися на очевидне знищення, а проте як тільки намір Кміти поширився поміж військовими, Радзивілла гірко звинувачено, що завадив йому отримати безсмертну славу, бо чого так гаряче прагнули, те вважали за найлегшим для досягнення. Це припущення було таким розповсюдженим, що перебуваючи на той час у таборі під Псковом італієць Симон Дженга, пишучи листа до свого друга Велізара Вінти, секретаря великого княжича тосканського, не вгаває повторювати: «якби троцький каштелян розділив хоробрість смоленського воєводи, і річку б перепливли, і на карк би йому впали, і скориставшись з терору який запровадив, дістався би в руки, втративши будь-яку тверезість думки». Але навіть розсудливий Рейнольд Гайденштайн не стримується зазначити, що тільки надмірне запевнення словами Данила Мурзи, який зумисне перебільшив царські сили, відвернуло Радзивіла щоб дослухатися Кміти, хоча, якби литвини під Старицею це виконали, їм усміхалася надія назавжди пам'ятного звершення[83]. Запевню не спало Гайденштайну на думку, що втікач і зрадник не міг можливостей свого володаря, якого покидав, перебільшити, і тим більше для уподобання тим, до яких прийшов, швидше мусив власною своєю любов'ю підлизуватись, ніж її загнуздати[84]. Як би не було, Радзивілл зупинився на ретельному виконанні королівського наказу, відсічі під Псков не допустив, ворожий край поскуб і забравши своїх людей з-поза Волги, ще коли йому доповіли про недостачу харчів у Торопці, задумав здобуття цієї фортеці. В будь-якому разі, взявшись докладніше до справи, минувши Торопець, рушив на Холм та Стару Руссу, куди менш обережно загналася частина його козаків і перебувала в немалій небезпеці; лиш Радзивілл, надіславши їм допомогу, легко їх визволив й ще привели до коша пійманих одного з князів Оболенських з кількома боярськими синами…

Незабаром почалися мирні перемовини. Поссевіно в листі від 16 листопада 1581 року з табору під Псковом писав до царя, аби не марнував час з присиланням комісарів наділеними достатніми повноваженнями, бо король зрозуміло висловився, якщо не настане спокій, миттю від'їде до Литви і особисто займеться зібранням ще більшого ніж тепер війська, а в зайнятому краї залишить Замойського та Кміту[85]. Це ім'я мусило бути грізним, коли його такої вирішальної миті згадано поруч з іменем першого чоловіка республіки!

Незважаючи на військові успіхи, сейм Речі Посполитої не надав належної фінасової підтримку королю, тому С. Баторій не зміг розбити московські війська у відкритому полі в Лівонії до початку зими. Іван Грозний не знав, що польсько-литовський наступ був напередодні зриву, й підписав із Річчю Посполитою капітуляційний Ям-Запольський мирний договір.

Невдача шведів здобути Нарву в 1579 році, змусила їхнього короля призначити головнокомандувачем Понтуса Делагарді. 1580 року він здобув міста Кексгольм і Падіс, а 1581 року, після падіння окупованого московитами Весенберга, відвоював зі своїми найманцями саму Нарву. Під час кампанії шведи активно використовували свій численний флот, проте бажання підкорити Лівонію призводило до розриву із Річчю Посполитою. Після успіхів Делагарді, який за хронікою Руссова вирізав 7-тисячний московський гарнізон, впали московські міста Івангород, Яма і Копор'є, внаслідок чого північна Лівонія опинилася у шведських руках.

Ям-Запольський і Плюсський договори[ред.ред. код]

Ян-Запольський мир між Московією та Річчю Посполитою було укладено 1582 року, завдяки старанням папського легата, єзуїта Антоніо Поссевіно. Мир був особливо прикрим для московитів, оскільки його запросив особисто сам цар. За цією угодою Московське царство відмовлялося від усіх надбань в Лівонії, які мало на час підписання. Дерпт і Полоцьк переходили під контроль Речі Посполитої. Остання також отримувала Великі Луки. Проте землі зайняті шведами, особливо Нарва, лишалися згідно з договором за московитами. Поссевіно частково намагався врахувати інтереси шведського короля Йоганна ІІІ, але цар відмовився задовольняти їх. Перемиря, що наступило після укладання повноцінного миру, тривало 10 років й понволювалося в 1591 і 1601 роках. Стефан Баторій не зміг переконати Шведську імперію відмовитися від здобутків у північній Лівонії, зокрема Нарви.

Війна Московського царства зі шведами закінчилася 1583 року за рішенням Йоганна ІІІ. Цар був змушений укласти із ним Плюсський мир. Московити здали шведам усю Інгрію, а також визнали за ними Нарву і Івангород. Плюсський мир укладався на 3 роки, але згодом був подовжений до 1590 року. Під час переговорів Шведська імперія вимагала передачі їй великої частини земель, включно із Новгородом. Ці претензії були висунуті лише для виторговування вигідної позиції під час дебатів з московитами. Проте з часом північно-західні території Московського царства були об'єктом шведських інтересів в регіоні.

Наслідки[ред.ред. код]

Повоєнне герцогство Курляндії і Семигалії, розташоване на південь від річки Західна Двіна, здобуло політичну стабільність за умовами Віленської унії 1561 року. Положеня унії були частково змінені 1617 року документами Formula regiminis й Statuta Curlandiæ, що надавали місцевій німецькій шляхті додаткові права за рахунок герцога. На північ від Західної Двіни, в Лівонському герцогстві, король Стефан Баторій урізав права шляхти, що були надані його попередником Сигізмундом ІІ Августом, мотивуючи це руйнаціями, спричиненими війною. Привілеї вільного міста Рига були скорочені 1581 року за умовами Дрогічинського договору. Польська мова поступово витісняла німецьку в адміністрації Лівонського герцогства, а після заснування на його території воєводств почався процес заміщення балтійської німецької шляхти польською. Польське духовенство й зокрема єзуїти, яких підтримував Стефан Баторій, були провідниками католицької реформи в Лівонії. Король конфіскував частину протестатнських володінь на користь Католицької церкви, а також розпочав неуспішну, але масштабну камапанію по заселенню Лівонії католицькими переселенцями. Попри ці заходи більша частина лівонського населення не прийняла католицтва, а лівонські маєтки в Речі Посполиті опинилися відчуженими.

1590 року московсько-шведський мир в Плюссі закінчився й боротьба між двома державами поновилася. Вона тривала до 1595 року, завершившись Теусінським договором. Підсумком війни став перехід Інгрії до Шведської імперії, а Кексгольму до Московського царства. Польсько-шведський союз розпався за правління Сигізмунда ІІІ Старого, нового короля польського і великого князя литовського, що був сином Йоганна ІІІ й Катерини Ягеллонки, й претендував на шведський трон, що належав його дядькові Карлу IX. 1597 року Шведська імперія поринула у громадянську війну, а в 1598–1599 роках — війну із Річчю Посполитою, що закінчилася відмовою шведського парламенту визнати Сигізмунда ІІІ шведським королем.

1600 року, під час спроби Сигізмунда ІІІ приєднати шведську Естонію до Лівонського герцогства, місцева знать звернулася до Карла IX за протекцією. Шведський король зміг вигнати польсько-литовські сили з Естонії, вторгся у польську Лівонію й тим самим розпочав серію польсько-шведських воєн. Одночасно, внаслідок вимирання царської династії в Московському царстві, остання поринула у громадянську війну (Смутний час), в якій різні претенденти змагалися за царський трон. Річ Посполита втрутилася у цей конфлікт, розпочавши нову московсько-польську війну. Сили Карла IX були витіснені з Лівонії внаслідок поразок під Кірхольмом (1605) та Клушино (1610). Під час пізніщої Інгрійської війни, наступник Карла — Густав Адольф — повернув Інгрію та Кексхольм, які формально увійшли до складу Шведської держави за Столбовицьким миром 1617 року. Шведи також спромоглися захопити значну частину польського Лівонського герцогства. 1617 року, коли Шведська імперія оправилася після Кальмарської війни з Данією, декілька лівонських міст опинилися окупованими поляками, проте Пернау лишився за шведами. 1621 року шведський король почав другу лівонську кампанію, в ході якої відтіснив війська Речі Посполитої з більшої частини Лівонії й заснував домініон шведська Лівонія. Шведи також розвернули наступ в Пруссії й Річ Посполита була змушена визнати шведські здобутки в Лівонії за Альтмаркським договором 1629 року.

Датська провінція Езель перейшла до Шведської імперії 1645 року за Бремсеброським договором, який закінчив Торстенсонську війну, складову Тридцятилітньої війни. Шведи продовжували утримувати Езель після 1660 року за Ольвійським миром і Копенгагенським договором. Ситуація змінилася 1710 року, коли в ході Великої північної війни, Естонія та Лівонія капітулювали перед Московським царством, й увійшли до її складу за умовами Ніштадського миру 1721 року.

Війська сторін[ред.ред. код]

Участь козацтва[ред.ред. код]

З 1568 року участь в військових діях брали й українські козаки, виступаючи на боці Речі Посполитої. Українські козаки брали участь в облозі фортець Ула та Пскова. Лівонська війна є першою офіційною війною в історії українського козацтва.

  • 1559 року за даними московської Розрядної книги 1475–1598 років отаман Петруша Пронець із донськими козаками воював у Лівонії на московському боці й здобув фортецю Смельтину[86].
  • 1577 року за данними «Повести о прихождении Стефана Батория под град Псков» донські козаки перебували у складі Псковського гарнізону. Ними командував отаман українського походження Михайло Черкащанин (Черкашенин), який загинув у бою[87].
  • 1581 року загони козаків і татар діяли під Могильовим на Дніпрі, руйнуючи за московськими наказами литовські поселення. Згідно з донесенням Стравінського польському королю цими загонами командував воєвода Василь Яров та отаман Єрмак Тимофієв[88][89].

Початок війни засвідчив військову слабкість Великого князівства Литовського. З поширенням вогнепальної зброї стара система загальної військової повинності виявилася неефективною, і тому сейм вибрав політику широкого залучення до армії добровольців з населення. Поширеним явищем, запровадженим ще Дмитром Вишневецьким, став найм козаків на службу. Також сприяла цьому й та обставина, що тогочасні литовські гетьмани — Григорій Ходкевич і Роман Сангушко — походили з України і добре знали можливості й вміння козаків.

Ідея найму козаків на службу виникла десь улітку 1561 р., коли людей Дмитра Вишневецького, які повернулися з Московського царства, було запрошено на службу в Лівонію. Тому вже в листопаді 1561 р. король Сигізмунд був змушений розіслати повідомлення про вербування на службу «людей служебних козаків» за грошову винагороду. Це був перший урядовий документ, від якого почалась політика регулярного залучення козацтва до державної служби. Незабаром козацькі загони, які стояли в Острі, Любечі, Черкасах, отримали першу, зафіксовану в документах, платню з державного скарбу. Козацькі загони поступово посуваються на північ уздовж литовсько-московського кордону в Білорусі, аж до Вітебська, і навіть у Лівонії. Вони охороняють замки, ведуть розвідку, вчиняють рейди вглиб території противника, насамперед на Сіверщині. Козаки згадуються як постійні учасники литовсько-московського конфлікту і частина збройних сил Великого князівства Литовського.

З 1570 р. Лівонська війна перейшла у довготривалу фазу затишшя, але без постійного миру, оскільки жодна сторона не відмовилася від своїх намірів. Українські козаки, зокрема, брали участь в облозі фортеці Ула. 1581 року вони взяли участь в облозі Пскова. Водночас в обороні Пскова на боці московськиї військ виступав загін донських козаків на чолі з Миськом Черкаським.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Тевтонський Орден очолювався великими магістрами (hochmeister), які з 1525 року займали посаду дойчмейстерів (deutschmeister), відповідальних за бейлівіки Священної Римської імперії. Тевтонський Орден в Лівонії (Лівонський Орден) очолювалався крайовим магістром — ландмейстером (landmeister), який обирався з голів орденських областей (gebietigers).

Виноски[ред.ред. код]

  1. а б в г Rabe 1989, p. 306
  2. Dybaś 2009, p. 193
  3. а б в Bülow 2003, p. 73
  4. Kreem 2006, pp. 46, 51–53
  5. Frost 2000, p. 2
  6. Kreem 2006, p. 50
  7. а б Kreem 2006, p. 51
  8. а б Körber 1998, p. 26
  9. Kreem 2006, p. 46
  10. а б Frost 2000, p. 3
  11. а б в Frost 2000, p. 5
  12. а б Frost 2000, p. 6
  13. Frost 2000, p. 4
  14. а б в Frost 2000, p. 7
  15. а б в г д Bain 1971, p. 84
  16. Frost 2000, p. 10
  17. а б в г д De Madariaga 2006, p. 124
  18. Cynarski 2007, pp. 203–204
  19. а б Hartmann 2005, p. XIII
  20. Cynarski 2007, p. 204
  21. а б в г Hartmann 2005, p. XIV
  22. а б Hartmann 2005, p. XV
  23. De Madariaga 2006, p. 127
  24. Cynarski 2007, p. 205
  25. а б Stevens 2007, p. 85
  26. Frost 2000, p. 50
  27. Oakley 1993, p. 26 (online)
  28. Frost 2000, p. 24
  29. De Madariaga 2006, p. 128
  30. а б в г д е Frost 2000, p. 25
  31. De Madariaga 2006, p. 129
  32. а б De Madariaga 2006, p. 130
  33. Cynarski 2007, p. 207
  34. Bain 1971, p. 117
  35. Bain 2006, p. 118 (online)
  36. Tuchtenhagen 2005, p. 36
  37. Kahle 1984, p. 17
  38. а б в г д е ж и к л м Frost 2000, pp. 25–26 Помилка цитування: Некоректний теґ <ref>; назва «Frost26» визначена кілька разів з різним вмістом
  39. Pauker 1854, p. 289
  40. Bain 2006, p. 56
  41. Eriksson 2007, pp. 45–46
  42. а б Elliott 2000, p. 14 (online)
  43. Oakley 1993, p. 27 (online)
  44. Roberts 1968, p. 209 (online)
  45. Oakley 1993, p. 24 (online)
  46. Oakley 1993, p. 24 (online)
  47. Frost 2000, p. 77
  48. Frost 2000, p. 30ff
  49. Hübner 1998, pp. 317–318
  50. Hübner 1998, p. 318
  51. Frost 2000, pp. 26–27
  52. Bain 1971, p. 123
  53. а б De Madariaga 2006, p. 195
  54. а б в г De Madariaga 2006, p. 196
  55. De Madariaga 2006, p. 202 (online)
  56. Dybaś 2006, p. 109
  57. а б в г De Madariaga 2006, p. 262
  58. Stone 2001, p. 119 (online)
  59. Bain 1971, pp. 90–91
  60. De Madariaga 2006, p. 192 (online)
  61. а б в г Frost 2000, p. 27
  62. Roberts 1968, p. 255 (online)
  63. а б в De Madariaga 2006, p. 261
  64. De Madariaga 2006, p. 271
  65. De Madariaga 2006, p. 272
  66. а б Frost 2000, pp. 29–37
  67. а б Frost 2000, p. 76
  68. Frost 2000, pp. 44, 51
  69. Frost 2000, p. 36
  70. а б Nordstrom 2000, p. 36
  71. Peterson 2007, p. 90 (online)
  72. а б в г De Madariaga 2006, p. 264
  73. а б в г Peterson 2007, p. 91 (online)
  74. Black 1996, p. 59
  75. а б в г Roberts 1968, p. 258 (online)
  76. Fischer 1907, p. 63
  77. Frost 2000, p. 51
  78. а б в г Peterson 2007, pp. 92–93
  79. De Madariaga 2006, pp. 277–278
  80. Peterson 2007, p. 93
  81. Roberts 1968, pp. 258–259 (online)
  82. Oakley 1993, p. 37
  83. Heidenstein R. De Bello Moscouitico. — T. II. — C. 134 (лат.)
  84. Bielski M., Bielski J. Kronika polska. — S. 784 (пол.)
  85. Turgenev A. Historica Russiae monumenta, ex antiquis exterarum gentium archivis et bibliothecis deprompta. — C. 53. (лат.)
  86. История Донского казачества: учебник / под ред. Венкова А. В. — Ростов-на-Дону: Издательство Южного федерального университета, 2008. — С. 24
  87. История Донского казачества: учебник / под ред. Венкова А. В. — Ростов-на-Дону: Издательство Южного федерального университета, 2008. — С. 38
  88. История Донского казачества: учебник / под ред. Венкова А. В. — Ростов-на-Дону: Издательство Южного федерального университета, 2008. — С. 25
  89. Евграф Савельев. История казачества с древнейших времен до конца XVIII века. Историческое исследование в трех частях. Часть ІI. Розыскание о начале русского казачества — С. 249–250.

Бібліографія[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

Англійською[ред.ред. код]

Німецькою[ред.ред. код]

  • Bülow, Werner (2003). Als die Bayern Bonn eroberten. Aus der Erlebniswelt einer Generation im Europa des 16. Jahrhunderts (German). Munich: Herbert Utz Verlag. ISBN 3-8316-0244-1.  (нім.)
  • Dybaś, Bogusław (2006). Livland und Polen-Litauen nach dem Frieden von Oliva (1660). У Willoweit, Dietmar; Lemberg, Hans. Reiche und Territorien in Ostmitteleuropa. Historische Beziehungen und politische Herrschaftslegitimation. Völker, Staaten und Kulturen in Ostmitteleuropa (German) 2. Munich: Oldenbourg Wissenschaftsverlag. ISBN 3-486-57839-1.  (нім.)
  • Dybaś, Bogusław (2009). Zwischen Warschau und Dünaburg. Die adligen Würdenträger in den livländischen Gebieten der Polnisch-Litauischen Republik. У North, Michael. Kultureller Austausch: Bilanz und Perspektiven der Frühneuzeitforschung (German). Köln/Weimar: Böhlau. ISBN 3-412-20333-5.  (нім.)
  • Hartmann, Stefan (2005). Herzog Albrecht von Preussen und Livland (1551–1557). Regesten aus dem Herzoglichen Briefarchiv und den Ostpreußischen Folianten (German). Köln/Weimar: Böhlau. ISBN 3-412-12505-9.  (нім.)
  • Hübner, Eckhard (1998). Zwischen alle Fronten: Magnus von Holstein als König von Livland. У Hübner, Eckhard; Klug, Ekkehard; Kusber, Jan. Zwischen Christianisierung und Europäisierung. Beiträge zur Geschichte Osteuropas in Mittelalter und früher Neuzeit. Festschrift für Peter Nitsche zum 65. Geburtstag. Quellen und Studien zur Geschichte des östlichen Europa (German) 51. Stuttgart: Steiner. с. 313–334. ISBN 3-515-07266-7. 
  • Kahle, Wilhelm (1984). Die Bedeutung der Confessio Augustana für die Kirche im Osten. У Hauptmann, Peter. Studien zur osteuropäischen Kirchengeschichte und Kirchenkunde. Kirche im Osten (German) 27. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht. ISBN 3-525-56382-5.  (нім.)
  • Kreem, Juhan (2006). Der Deutsche Orden und die Reformation in Livland. У Mol, Johannes A.; Militzer, Klaus; Nicholson, Helen J. The military orders and the Reformation. Choices, state building, and the weight of tradition (German). Hilversum: Uitgeverij Verloren. ISBN 90-6550-913-5.  (нім.)
  • Körber, Esther-Beate (1998). Öffentlichkeiten der frühen Neuzeit. Teilnehmer, Formen, Institutionen und Entscheidungen öffentlicher Kommunikation im Herzogtum Preussen von 1525 bis 1618 (German). Berlin: de Gruyter. ISBN 3-11-015600-8.  (нім.)
  • Pauker, C. J. U. (1854). Der Ordens-Voigt, nachher Königl. dänischer Statthalter zu Sonneburg, Heinrich von Ludinghausen gen. Wolffund dessen Ansprüche an Sonneburg und dessen Gebiet. У Bunge, F. G. v.; Pauker, C. J. U. Archiv für die Geschichte Liv-, Ehst- und Curlands (German) 7.3. Reval: Lindsfors Erben. 
  • Rabe, Horst (1989). Reich und Glaubensspaltung. Deutschland 1500–1600. Neue deutsche Geschichte (German) 4. Munich: C.H.Beck. ISBN 3-406-30816-3.  (нім.)
  • Steinke, Dimitri (2009). Die Zivilrechtsordnungen des Baltikums unter dem Einfluss ausländischer, insbesondere deutscher Rechtsquellen. Osnabrücker Schriften zur Rechtsgeschichte (German) 16. Göttingen: Vandenhoeck & Ruprecht. ISBN 3-89971-573-X.  (нім.)
  • Tuchtenhagen, Ralph (2005). Geschichte der baltischen Länder. Beck'sche Reihe (German) 2355. Munich: C.H.Beck. ISBN 3-406-50855-3.  (нім.)
  • Rasmussen K. Die Livändische Krise 1554–1561. — Kobenhavn, 1973.
  • Tiberg E. Zur Vergeschichte des Livändischen Krieges: Die Beriehungen zwischen Moskau und litanen 1549–1562. — Uppsala, 1984.

Російською[ред.ред. код]

  • Форстен, Г. В. Балтийский вопрос в XVI–XVII столетиях // Записки историко-филологического факультета Императорского Санкт-Петербургского университета. — Т. 1. — Санкт-Петербург: Типография В. С. Балашева и К, 1893.
  • Новодворский В. Борьба за Ливонию между Москвою и Речью Посполитою (1570–1582). — Санкт-Петербург, 1904.
  • Виппер, Р. Ю. Иван Грозный. — Москва-Ленинград: АН СССР, 1944.
  • Королюк, В. Д. Ливонская война. — Москва: АН СССР, 1954.
  • Чернов, А. В. Вооружённые силы Русского Государства в XV–XVII вв. — Москва: Воениздат, 1954.
  • Волков, В. А. Войны и войска Московского государства. — Москва: Эксмо, 2004
  • Скрынников, Р. Г. Иван Грозный. — Москва: АСТ, 2006
  • История военного дела: исследования и источники. — 2012. — Специальный выпуск. I. Русская армия в эпоху царя Ивана IV Грозного: материалы научной дискуссии к 455-летию начала Ливонской войны. — Ч. I. Статьи.
  • Шапран А. А. Ливонская война. 1558-1583. - Екатеринбург: Сократ, 2009. - 528 с.

Білоруською[ред.ред. код]

  • Янушкевіч А. М. Вялікае Княства Літоўскае і Інфлянцкая вайна 1558–1570 гг.: манаграфія. — Мінск: Медисонт, 2007. — 356 с.

Українською[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]