Лівія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Держава Лівія
دولة ليبيا

Прапор Герб
Гімн: ليبيا,ليبيا,ليبيا
Лівія, Лівія, Лівія
Розташування Лівії
Столиця
(та найбільше місто)
Триполі
32°54′ пн. ш. 13°11′ сх. д. / 32.900° пн. ш. 13.183° сх. д. / 32.900; 13.183
Офіційні мови Арабська
Державний устрій Республіка
 - Голова національної перехідної ради Мухаммед аль-Макріф
 - Прем'єр-міністр Алі Зейдан
Незалежність  
 - від Італії 10 лютого 1947 
 - від опіки Франції/Великобританії 24 грудня 1951 
Площа
 - Загалом 1,759 540 км² (17-те)
 - Води (%) незначний
Населення
 - перепис 2006 р. 5.670.6881
 - Густота 3 2/км² (218-те)
ВВП (ПКС) 2006 р., оцінка
 - Повний $74,97 млрд (67-те)
 - На душу населення 12.700 (58-те)
ІРЛП  (2005) 0.798 (середній) (64-те)
Валюта Лівійський динар (LYD)
Часовий пояс CET (UTC+1)
 - Літній час CEST (UTC+2)
Коди ISO 3166 ly
Домен інтернету .ly
Телефонний код +218

Лі́вія (араб. ليبيا‎), офіційна назва — Держа́ва Лі́вія (араб. دولة ليبيا‎, берб. ⵜⴰⵎⵓⵔⵜ ⵏ ⵍⵉⴱⵢⴰ Tamurt n Libya) — країна на півночі Африки, що на сході межує з Єгиптом, на південному сході — з Суданом, на півдні — з Чадом і Нігером, на заході — з Алжиром і Тунісом, з півночі омивається Середземним морем. Лівія є членом ООН, Ліги арабських держав, Організації країн-експортерів нафти (ОПЕК), Організації африканської єдності і Ісламського банку розвитку.

Історія[ред.ред. код]

Докладніше: Історія Лівії

Стародавній світ[ред.ред. код]

Руїни римського амфітеатру в Сабраті на захід від Триполі
Традиційні провінції Лівії: Триполітанія, Киренаїка і Феццан.

Археологічні дані вказують, що ще 8000 років до нашої ери на території Лівії існували культури неоліту.

В історичний час Лівія асоціюється з територією під контролем інших держав і цивілізацій — це в першу чергу Фінікія, Карфаген, Стародавня Греція, Стародавній Рим, Вандали, Візантія. Хоча в Лівії залишилися грецькі та римські руїни в Кирені, Лептіс-Магні і Сабраті, про ці культури залишилося мало свідчень.

За свідченнями Геродота, фінікійці організували в Лівії торгові пункти, через які купці з Тіра вели торгівлю з берберами (Геродот 430 до н. е. Історія т. 4). В V столітті до н. е. Карфаген, найбільша з фінських колоній, розширив свої володіння до всієї Північної Африки, створивши Пунічну цивілізацію. На лівійському узбережжі пунічними поселеннями були Еа (інакше Ея) ( лат. Oea, суч Триполі.) Лабдах (пізніше Лептіс-Магна), і Сабрата, Ці три міста отримали назву «Триполі» (буквально — три міста), і на цьому місці розташована сучасна столиця Лівії.

Давні греки зайняли Східну Лівію, коли емігранти з перенаселеного острова Тера за порадою Дельфійського оракула стали шукати собі місце поселення в Північній Африці. 631 року до н. е. вони заснували місто Кирена. За 200 років вони заснували ще чотири значущих міста: Барка (Аль-Мардж); Евхеспаріди (пізніше Береніка, зараз Бенгазі); Тевхіра (пізніше Арсиноя, зараз Тукра); і Аполлонія Киренська (Суса), порт Кирени. Разом із Киреною ці міста утворили Пентаполіс («п'ять міст»).

Римляни об'єднали обидва райони Лівії, і протягом 400 років Триполітанія й Киренаїка вважалися квітучими римськими провінціями. Попри панування римських торговців і військових, загальний характер міст залишався грецьким і пунічним.

У V столітті н. е. Триполітанія була захоплена вандалами. У VI—VII століттях Лівія входила до складу Візантії. У 642—643 роках була завойована арабами і включена до складу Арабського халіфату.

Середньовіччя[ред.ред. код]

Переселення до Лівії в XI столітті арабських племен (бану хіляль і бану сулеймен) призвело до поступової арабізації місцевого населення. Поширився іслам. Процес феодалізації арабської військової знаті супроводжувався позбавленням берберських вождів їх прав і привілеїв. Берберські вожді неодноразово повставали проти арабів, але щоразу були розгромлені.

1551 року Лівія була захоплена Османською імперією. З початку XVII століття Лівією управляли яничарські беї. Вони перетворили узбережжі на базу для піратства в Середземному морі.

1711 року в Лівії утвердилася місцева династія Караманлі, було створено фактично незалежну державу. Васальна залежність від Османської імперії обмежувалася сплатою данини й визнанням духовного верховенства султана.

ХІХ та початок ХХ століття[ред.ред. код]

1819 року правитель Лівії Юсеф-паша під загрозою військових дій англійської та французької ескадр був змушений підписати декларацію про припинення піратства. 1830 року було підписано торговельний договір із Францією.

Ідрис I очолив національний визвольний рух

1835 року після народного повстання проти високих податків і в результаті внутрішньодинастичної боротьби династія Караманлі втратила владу, й Османська імперія відновила режим прямого управління Лівією.

У середині XIX століття османською владою в Лівії були здійснені реформи — заборонено рабство й работоргівля (1855 року), 1858 відкрито перший світський навчальний заклад, побудовано друкарню, де в 1866 почала друкуватися перша лівійська газета.

До 1911 року Лівія входила до складу Османської імперії. З 1911 по 1942 рр. була італійською колонією.. У 1943 році в результаті розгрому військ італо-німецької коаліції Лівія була окупована Великою Британією і Францією.

Королівство[ред.ред. код]

24 грудня 1951 року Лівію було проголошено незалежною суверенною державою — Сполученим Королівством Лівія на чолі з королем Ідрисом I.

Джамахірія[ред.ред. код]

Демонстрація у місті Аль-Байда

Полковник Каддафі скинув короля в путчі 1969 року, встановив Революційну раду й оголосив країну однопартійною Арабською соціалістичною республікою. Із цього часу зовнішня й внутрішня політика Лівії була підпорядкована амбіціям Каддафі. У 1972-82 було відкинуто федерації з Чадом, Єгиптом і Сирією. 1986 року США звинуватили Каддафі у терористичній діяльності й бомбардували його штаб, 1989 року було збито два лівійських літака.

Громадянська війна у Лівії[ред.ред. код]

2011 року, водночас з іншими подіями так званої «Арабської весни», у Лівії розпочалися масові акції протесту проти режиму Каддафі, які переросли в громадянську війну. 20 жовтня 2011 року Муаммар Каддафі, якого було захоплено в місті Сирт, помер від поранень. 9 серпня 2012 року Національна перехідна рада офіційно передала владу обраному за місяць перед цим парламенту країни — Загальному національному конгресу[1].

Географія[ред.ред. код]

Пустельний ландшафт в Лівії; 90 % Лівії займають пустелі
Джебель Аль Ахдар біля Бенгазі — найвологіший регіон Лівії. Середня кількість опадів 400—600 мм/рік.[2]
Бархани в Тадрат Акакус

У Лівії переважають пустелі. Площа пустель становить 98 % території[Джерело?] (Серір-Каланшо, Ідехан-Мурзук, Ідехан-Убарі та ін.) На півдні — кам'янисте нагір'я Тібесті (г. Бетте — 2286 м), на півночі — плато Ель-Ахдар (до 876 м). Вздовж узбережжя протягаються низовини Джефара, Сирт і Киренаїка. Рік немає. Є численні невеликі пересихаючі озера — сабхі (себха). Клімат тропічний, на узбережжі — субтропічний.

Берегова лінія Лівії в центральній частині побережжя глибоко вдається в суходіл, утворюючи затоку Сидру (Великий Сірт), де пустеля підходить до Середземного моря. На північному сході країни розташоване найвище та найнаселеніше плато Барк-ель-Байда, що складає ядро Киренаїки. На північному заході розташована Триполітанія, а на півдні — западина Феццан, віддалена на сотні кілометрів від узбережжя.

Адміністративний поділ[ред.ред. код]

Докладніше у статті Адміністративний поділ Лівії

Адміністративно Лівія поділяється на 22 муніципалітети. Теперішній вид адніністративного поділу був запроваджений 2007 року. У попередньому устрої (з 2001 по 2007) було 32 муніципалітети[Джерело?].

Назва арабською Назва українською Номер
البطنان Ель-Бутнан 1
درنة Дерна 2
الجبل الاخضر Ель-Джебал Ель-Ахдар 3
المرج Ель-Мардж 4
بنغازي Бенгазі 5
الواحات Ель-Вахат 6
الكفرة Ель-Куфра 7
سرت Сирт 8
مصراتة Місурата 9
المرقب Ель-Марґаб 10
طرابلس Тарабулус 11
الجفارة Ель-Джифара 12
الزاوية Ез-Завія 13
النقاط الخمس Ен-Нуґат ель-Хумс 14
الجبل الغربي Ель-Джабал-ель-Ґарбі 15
نالوت Налут 16
الجفرة Ель-Джуфра 17
وادي الشاطئ Ваді-еш-Шаті 18
سبها Сабха 19
وادي الحياة Ваді-ель-Хаят 20
غات Гат 21
مرزق Марзук 22

Економіка[ред.ред. код]

Нафтова платформа Eni у Середземному морi
Докладніше: Економіка Лівії

Основні галузі промисловості: нафтовидобувна та нафтопереробна, харчова, текстильна, цементна, металургійна. Найбільшу частку валової промислової продукції дає нафтовидобувна та нафтопереробна промисловість. Транспорт — автомобільний, морський, трубопровідний. Декілька міжнародних авіаліній забезпечують сполучення Триполі й Бенгазі з країнами Європи і США.

За даними [Index of Economic Freedom, The Heritage Foundation, U.S.A. 2001]: ВВП — $ 32,9 млрд (1994). Темп зростання ВВП — (-2 %, 2001). ВВП на душу населення — $ 6510 (1994). Імпорт — продукти харчування, машини, текстиль, транспортне обладнання (г.ч. Італія — 22,3 %; Німеччина — 12,0 %; Великобританія — 8,9 %; Франція — 6,8 %; Туніс — 5 %). Експорт — нафта та нафтопродукти (г.ч. Італія — 41,3 %; Німеччина — 16,6 %; Іспанія — 10 %; Туреччина — 6 %; Франція — 3,6 %). Продаж нафти в 1997 приніс понад 95 % всієї суми експортних надходжень.

Див. також: Корисні копалини Лівії, Історія освоєння мінеральних ресурсів Лівії, Гірнича промисловість Лівії.

Державний устрій[ред.ред. код]

У Лівії 1977 року було ухвалено декларацію, що визнала основним законом суспільства Коран. Фактично духовною конституцією Лівії можна вважати Зелену книгу, написану Муамаром Каддафі. У ній відкидаються всі традиційні органи влади (як фальшиві) й проголошується безпосереднє народне самоврядування — джамахірія. Партії заборонялися як інструмент диктаторських урядів, вибори — як обман демократії. Справжніми законами визнавалися релігія та звичаї.

Демографія[ред.ред. код]

Населення[ред.ред. код]

Етнічна мапа Лівії
Докладніше: Населення Лівії

Чисельність населення — 6,46 млн (зокрема 167 тис. іноземних робітників, оцінка на липень 2009). Річний приріст — 2,1 %.

Лівійці, Аль-Байда

Населення Лівії відносно однорідне, більшість становлять лівійські араби, у південно-західній частині Триполітанії також мешкають бербери, у Феццані — невеликі групи туарегів, на південному сході — тубу. Також є невеликі громади греків, турків, італійців і мальтійців. Для населення Лівії характерно збереження аж до теперішнього часу (хоча і в значно послабленому вигляді) родоплемінної організації. Особливо це характерно для Киренаїки, Феццана й району Західних гір у Триполітанії.

Соціальна структура[ред.ред. код]

Упродовж багатьох століть історичний розвиток кожної з двох основних областей Лівії — Триполітанії й Киренаїки — ішов власним шляхом. Саме тому соціальна однорідність більше виявляється на регіональному, а не на національному рівні. Розповсюдження на території Киренаїки в 19 столітті діяльності сенуситського ордена ще більше віддалило ці дві області, оскільки населення Триполітанії зберігало вірність нормативному сунітському ісламу. Сенуситський релігійно-історичний рух, засновником якого був дід колишнього короля Ідріса I, ставив за мету повернення до витоків ісламу. Населення Киренаїки складалося переважно з кочівників і напівкочівників, тоді як у Триполітанії сільське та міське населення переважно осідле. Для населення пустельної області Феццан характерна своєрідна соціальна організація. Також є невеликий прошарок торговців і нечисленна, але постійно зростаюча група чиновників, менеджерів і кваліфікованих фахівців. У прибережній зоні і у Феццані земля перебуває в індивідуальній приватній власності. Для районів із кочовим населенням характерне колективне володіння землею родоплемінними групами[Джерело?].


Освіта[ред.ред. код]

У період італійської колоніальної залежності в Лівії фактично не існувало системи освіти. Початок її активного розповсюдження припадає на часи британської військової адміністрації, а подальший розвиток відбувався після 1960-х років, коли до незалежної Лівії стали надходити значні кошти від продажу нафти. Освіта в країні безкоштовна на всіх рівнях й обов'язкова до 9 класу. У 1991—1992 в Лівії налічувалося 2744 початкових школи, 1555 середніх шкіл, 195 професійних і педагогічних коледжів. Діяли також 10 університетів і 10 педагогічних інститутів (враховуючи відділення університетів аль-Фаттах у Триполі й Гар'юніс у Бенгазі)[Джерело?]. У початковій школі навчаються 1,4 млн дітей, в середній — 310,5 тис. учнів, в професійних училищах — 37 тис. і в системі вищої школи — 72,9 тис. студентів. Розвиток технічного навчання зумовлений головним чином потребами нафтової промисловості. У країні діють 14 науково-дослідних центрів. Держава надає матеріальну допомогу мережі ісламських навчальних закладів, зокрема ісламському університету в Ель-бейда, який є також центром релігійних досліджень. У Лівії видається близько 20 газет і журналів арабською та англійською мовами, кількість виданих книг невелика[Джерело?].

Культура[ред.ред. код]

Національні свята[ред.ред. код]

  • 1 вересня — День Великої Жовтневої революції (1969 р.)
  • 2 березня — День проголошення Джамахірії (1977 р.)
  • 28 березня — День евакуації англійських військових баз (1970 р.)
  • 11 червня — День евакуації американських баз (1970 р.)
  • 23 липня — Річниця Єгипетської революції (1952 р.)
  • 7 жовтня — Вигнання італійських колонізаторів (1970 р.)

Основні релігійні свята:

Спорт[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Влада в Лівії перейшла парламенту
  2. Federal Research Division of the Library of Congress, (1987), «Climate & Hydrology of Libya», U.S. Library of Congress, Accessed July 15 2006

Джерела та література[ред.ред. код]

Література[ред.ред. код]

  • (англ.) Allow Qaddafi his probation // The Economist. — 2003. — № 34. — C. 14
  • (англ.) Back in the fold // The Economist. — 2004. — № 39. — C. 54.
  • (рос.) Антипов В. И. Ливия: Экономико-географический очерк. — М.  : Мысль, 1992. — 160 с.
  • (рос.) Васильев А. М. История Ливии в новейшее время. — М. : Наука, 1992. — 215 с.
  • (рос.) Бартенев В. И. У истоков ливийской проблемы // Вестник московского университета. Сер. 8, история — 2007. — № 1. — С. 3–22.
  • (рос.) Винницкий Д. Кадаффи-младший услышал голоса пустыни // Эхо планеты. — 2005. — № 47. — С. 35.
  • (рос.) Галаджий И. Еще одна надежда Европы // Мировой рынок. — 2003. — № 6. — С. 18-21.
  • (рос.) Егорин А. З. История Ливии в новейшее время. — М. : Наука, 1992. — 274 с.
  • (рос.) Егорин А. З. Ливийская революция. — М. : Наука, 1998. — 307 с.
  • (рос.) Егорин А. З. Современная Ливия. — М., 1996. — 344 с.
  • (рос.) Каддафи М. Зеленая книга. — М. : Международные отношения, 1989. — 160 с.
  • (рос.) Кеворков Л. С. Экономические санкции против Ливии и их последствия // Ближний Восток и современность. — М., 2000. — С. 60-69.
  • (рос.) Кукушин В. Ю. Нефть и развитие: Ливия, Алжир. — М. : Наука, 1985. — 229 с.
  • (рос.) Смирнова Г. И. Новые тенденции в социально-экономическом развитии Ливии // Арабский мир в конце ХХ века. — М., 1996. — С. 238—272.
  • (рос.) Соловьев Ю. Н. Ливия после санкций // Эхо планеты. — 2003. — № 44. — С. 20-22.
  • (рос.) Туров О. Конец вечной революции // Эксперт. — 2007. — № 31. — С. 48-55.
  • (рос.) Усов М. Вспоминая Ливию // Азия и Африка сегодня. — 2007. — № 6. — С. 72-76.
  • (рос.) Фатис В. Л. Ливия. — М. : Издательство «АСА», 1982. — 307 с.

Посилання[ред.ред. код]

Туніс Туніс Середземне море
Алжир Алжир Gray compass rose.svg Єгипет Єгипет
Нігер Нігер, Чад Чад Судан Судан