Добра стаття

Лінійні кораблі типу «Беллерофон»

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Представник типу «Суперб» на стоянці, 1909 рік
Проєкт
Назва: тип «Беллерофон»
Оператори: Велика Британія Велика Британія
Попередник: HMS Dreadnought (1906)
Наступник: Лінійні кораблі типу «Сент-Вінсент»
Будівництво: 1906—1909
У експлуатації: 1909–1921
Заплановано: 3
Побудовано: 3
Віддано на
брухт:
3
Основні характеристики
Водотоннажність: 18,894 т (нормальна)
Довжина: 160,3 м
Ширина: 25,1 м
Осадка: 8,2 м
Потужність: 17 000 кВт (23,000к.с.)
Двигуни: 4 вінти, 2 комплекти турбін Парсонса
Швидкість: 21вузла
Дальність
плавання:
5720 морських миль (11,690 км) при швидкості 10 вузлів
Екіпаж: 680-840
Озброєння:
  • 10 х 305-мм гармат
  • 16 х 102-мм гармат
  • 3 х 457-мм торпедні апарати
Бронювання:

Лінійні кораблі типу «Беллерофон» — перша в історії серія дредноутів, побудованих для Королівського флоту на початку XX століття. До серії, крім її основоположника — лінійного корабля «Беллерофон», також належали лінкори «Темерер» та «Суперб». Ці кораблі провели основну частину служби у складі Домашнього та Великого Флотів ВМС Великої Британії. Крім участі в Ютландській битві у травні 1916 року[1], а також у безрезультатній операції 19 серпня того ж року, коли німецький флот черговий раз виходив в море[2], їх роль у Першій світовій війні переважно обмежувалася патрулюваннями та навчаннями у водах Північного моря.

Після завершення війни у листопаді 1918 року «Темерер» та «Суперб» були передані Середземноморському флоту для підтримки сил союзників у Середземномор'ї та на Чорному морі[3]. Уже на той час «Беллерофони» розглядалися як застарілі кораблі і були виведені у резерв у 1919-му, а пізніше знайшли застосування у ролі навчальних кораблів. «Суперб» використовувався для артилерійських експериментів у 1920 році, після чого став кораблем-мішенню у 1922-му та був проданий для утилізації того ж року. «Беллерофон» та «Темерер» були продані наприкінці 1921 року після чого розібрані на метал[4].

Проєктування

[ред. | ред. код]

Серед тих хто займався проєктуванням та будівництвом лінкора «Дредноут» (1906) мав місце певний рівень занепокоєння через його конструкцію з великою кількістю нововведень і через це вони вважали, що подальше будівництво основних кораблів треба призупинити до отримання результатів випробувань корабля. Проте усі погоджувалися, що створення нового лінкора виведе Велику Британію на позицію лідера з будівництва кораблів нового типу і таке лідерство слід зберегти[5].

Майже не було сумнівів, що поява «Дредноута» спровокує гонитву озброєнь великих держав[5]. Перший лорд Адміралтейства граф Кодор[en] 30 листопада 1905 року опублікував меморандум щодо майбутніх кораблебудівних програм. Його гаслом було «будуй мало, будуй швидко, кожен наступний могутніший за попереднього». Кодор передбачав злиття броненосного крейсера та лінкора в один тип основного корабля й тому запропонував закладати кожного року чотири кораблі подібні до «Дредноута» та «Інвінсібла»[6]. Британія мала можливість будувати їх за два роки. Головний суперник — Німеччина, будувала свої лінкори три роки, а її першою відповіддю на «Дредноут» мали бути два лінкори програми 1906 року. Отже, за розрахунками Кодора у 1908 році Британія мала б десять нових кораблів — п'ять лінкорів подібних до «Дредноута», три лінійних крейсери типу «Інвінсібл», та два броненосці типу «Лорди Нельсон», проти двох нових німецьких[7] лінкорів типу «Нассау».

Меморандум, вочевидь, був не лишень думкою Кодора, а й Першого морського лорда Джона Фішера. Він запропонував гібрид лінкора та крейсера — ескізний проєкт X4, датований 2 грудня 1905 року. Це був лінкор з озброєнням і бронюванням «Дредноута» та швидкістю «Інвінсібла». «Дредноут» критикували за слабкий протимінний 76-мм калібр і тому новий проєкт отримав на додачу ще 102-мм гармати. Також він мав дві традиційні триногі щогли, на відміну від «Дредноута», та суцільну протиторпедну перебірку товщиною 38-51 мм. Цей лінкор з розрахунковою водотоннажністю 22 500 дов. тонн мав бути на третину дорожчим за «Дредноута»[8].

Основні ТТД проєктів британських капітальних кораблів 1905—1906 років
Характеристика «Дредноут» Проєкт Х4 «Інвінсібл» проєкт лінкора
програми 1906 року
Дата специфікації 12 травня 1905[9] 2 грудня 1905[10] 22 червня 1905[11] липень 1906[12]
Довжина між перпендикулярами, м 149,4 176,8 161,5 149,4
Довжина найбільша, м 160,3 189,9 172,8 160,3
Ширина, м 25,0 25,3 23,9 25,0
Осадка, м 8,1 8,4 7,9 8,5
Потужність СУ, к. с. 23000 45000 41000 23000
Швидкість, вузли 21 25 25 21
Озброєння
305-мм 10 10 8 10
102-мм - 8 - 16
76-мм 18 18 18 -
ТА 5×457-мм 3×457-мм 5×457-мм 5×457-мм
Бронювання, мм
пояс 279 279 152 254
барбети 279 279 178
башти 279 279 178 279[13]
бойова рубка 279 279 254
Статті вагового навантаження, дов. тонн
Корпус 6100 7350 6200 6190
Обладнання та запаси 650 750 660 670
Механізми 1990 3550 3300 2100
Інж. запаси 60 90
Вугілля 900 1000 1000 900
Бронювання 5000 6540 3460 5340
Озброєння 3100 3210 2440 3200
Запас водотоннажності 100 100 100 100
Усього проєктна водотоннажність 17 900 22 500 17 250 18 500

Станом на 26 грудня 1905 року за програмою кораблебудування 1906—1907 року мали бути закладені чотири лінкори — по одному на казенних верфях у Девенпорті на Портсмуті і два на приватних[8]. Кодор був представником Консервативної партії й меморандум грав роль передвиборчої програми на виборах запланованих на листопад 1905 року[6]. Але консерватори програли вибори Ліберальній партії, яка перемогла з програмою збільшення соціальних виплат за рахунок зменшення витрат на озброєння[8]. Кодора на посту Першого лорда змінив барон Твідмут[en]. На відміну від звичної практики, він не став міняти морських лордів[8]. Але програмі 1906 року поталанило менше.

Першою жертвою став проєкт X4. Фішер розумів, що за політики економії цей проєкт йому не дадуть реалізувати і сам підняв питання вибору проєкту лінкора 1906 року на засіданні комітету[14]. Було вирішено, допоки нема результатів випробувань «Дредноута», взяти його проєкт за основу та доробити, щоб була можливість за необхідності швидко зробити зміни[5].

Наступним кроком навесні 1906 року стало скорочення майбутніх кораблебудівних програм з чотирьох до трьох лінкорів на рік[15]. Морські лорди не змогли довести потребу будівництва саме чотирьох кораблів. Це викликало бурхливу реакцію в пресі, але мало й свої причини[7]. По-перше, чекали, що провідні морські держави — Франція, США та Німеччина, запланують наново свої кораблебудівні програми, але фактично цього не відбулося до публікації рішення Адміралтейства і тому в їхніх програмах утворилася пауза[7]. По-друге, ліберальна партія розраховувала на успіх конференції зі скорочення озброєнь, яку вони запропоновували провести у Гаазі у 1907 році[16].

У травні 1906 року були замовлені башти для перших двох лінкорів. Перші ескізи лінкора програми 1906 року з'явилися 1 червня 1906 року. Від проєкту Х4 до нього перейшли 102-мм гармати — але вже 16 102-мм замість 27 76-мм, та дві триногі щогли. Бортова броня мала товщину від 254 до 127 мм, замість від 279 до 102 мм, та башти ГК 254 мм, а не 279. Проєкт мав розміри «Дредноута» та водотоннажність 18 400 тонн замість 17 900[16].

16 червня Головний будівничий флоту (DNC)[en] Філіп Вотс замовив заміну 254 мм броні на 279-мм на бортах та барбетах. Очікувалося, що ця зміна обійдеться у 100 тонн. Ще однією зміною було продовження внутрішнього днища як подвійного борту до схилу броньової палуби, а торпедна перегородка була перенесена далі всередину. Модифікований проєкт, схоже, був поданий DNC на розгляд Бюро 11 липня 1906 року. Його водотоннажність становила 18 500 тонн, а розміри збігалися з розмірами «Дредноута». Зростання водотоннажності було отримано шляхом поглиблення корабля на 152 мм. Головний бронепояс залишився товщиною 254 мм, але він був вищим — 1 м (3 фути 6 дюймів) над ватерлінією замість 0,61 м (2 фути) на «Дредноуті», та був постійної товщини — під водою також 254 мм, замість звуження до 178 мм. Стінки башт ГК були 279 мм, як і на «Дредноуті». Бортову броню на носі та кормі було потовщено. Близько половини носової 152-мм броні було збільшено до 178 мм, а в кормі уся 102-мм була збільшена до 127 мм. Бронепалуба тепер була однакової товщини 44 мм, без потовщення схилів до 70 мм. Задля часткової компенсації росту водотоннажності була зменшена протиторпедна перебірка[17].

Переглянута специфікація була подана 6 серпня 1906 року та 7 серпня була затверджена Бюро, отримавши штамп[18]. Водотоннажність виросла до 18 600 т. Головною зміною, зазначеною Вотсом у супровідній записці, була протиторпедна перебірка по всій довжині силової установки та погребів, на відміну від екранів на «Дредноуті», які розташовувалися лише навпроти погребів. Встановлення такої перебірки було обумовлено проведеними експериментами[18]. Перебірки йшли щонайменше у 3,35 м (11 футів) від борту судна, а в деяких місцях і далі. Їхня товщина змінювалася від 25 до 76 мм, залежно від відстані до борту[18].

Передбачалося, що ці перебірки будуть без розрізів, а вугілля з бортових бункерів буде підійматися над середньою палубою і тільки потім подаватиметься через внутрішні перебірки та вниз по жолобах до котлів. Але контролер флоту наказав прорізати двері у перебірці, як зазвичай, щоб через них можна було наповнювати та спорожняти бункери, а також евакуювати персонал, що займався завантаженням вугілля. Хоча жоден з кораблів не зазнав торпедного влучання, щоб перевірити надійність захисту, але вочевидь ці двері його погіршили[19].

На тій підставі, що снаряди, які потрапляють у верхню палубу, ймовірно, вибухнуть, не досягнувши барбетів, не було особливої причини збільшувати товщину барбетів під верхньою палубою. Натомість вони мали однакову товщину, щонайменше 8 дюймів[18]. Товщину барбета, що виступав над верхньою палубою, бажано було збільшити, але вона була усього 0,76 м заввишки, тому це було визнано недоцільним і товщину барбета залишили незмінною від головної палуби до самого верху. Барбети бортових башт «B» і «C» зробили товстішими — 254 мм, на тій підставі що в них могло бути пряме влучання. Усі барбети нижче головної палуби мали товщину 127 мм. Перероблений проєкт отримав штамп Бюро 7 серпня 1906 року. Кораблі мали бути побудовані за два роки, починаючи з 1 січня 1907 року — один у Портстмуті, один в Девенпорті, та один за контрактом[20].

Конструкція

[ред. | ред. код]

Озброєння

[ред. | ред. код]
HMS Bellerophon (1907), вигляд збоку; затемнені ділянки показують розміщення броні (зображення з довідника Jane's Fighting Ships, 1915)
HMS Bellerophon (1907), вигляд зверху (зображення з довідника Jane's Fighting Ships, 1919)

На лінкорах типу «Беллерофон» вирішено було залишити схему розташування гармат головного калібру такою ж, як на «Дредноуті». Але вдалося значно покращити розташування приладів управління їх наведенням. Спочатку в проєкті розташування фок-щогли та носової труби було як на «Дредноуті» — щогла позаду труби. Але дим з труби робив майже неможливим перебування на контрольному пості розташованому на топі фок-щогли. Тому триногу щоглу розмістили попереду труби, а її дві ноги дивились не в сторону носу, а в сторону корми. Це значно покращило роботу розташованого на топі фок-щогли контрольного поста. В кормі встановили таку ж триногу щоглу з кормовим контрольним постом на топі. Але цей пост потерпав від розпечених газів та диму, які виходили з димових труб, так що інколи на ньому неможливо було знаходитись[21].

Протимінний калібр був значно кращим, ніж на «Дредноуті». Міноносці з їхніми торпедами ставали все грізнішою зброєю й лінкор повинен був мати змогу їм протидіяти. Були проведені дослідні стрільби по старому міноносцю HMS Skate[en], які показали, що 76-мм гармат, встановлених на «Дредноуті», вже було недостатньо, щоб гарантовано зупинити міноносець, який входить в атаку. Але 102-мм гармата впоралася при стрільбі на всіх курсових кутах, особливо при стрільбі осколково-фугасними снарядами й майже завжди мала змогу зупинити міноносець до виходу його на дистанцію пуску торпед. Вирішальним фактором стала й інформація про те, що французи та німці починають будувати міноносці з бронею у 25 мм, яку 76-мм снаряд не здатен пробити. На «Белерофонах» були встановлені 16 102-мм/45 гармат Mk. III[22]. 102-мм гармати розподілили так, щоб отримати максимальні сектори стрільби, та узгодити їх взаємодію з прожекторами та далекомірами[23]. Вісім гармат стояли на баштах ГК — по дві на кінцевих та бортових, та ще вісім у надбудові[24]. На додачу до них були встановлені чотири 47-мм гармати[22].

Торпедне озброєння складалося з трьох 457-мм підводних торпедних апаратів з боєзапасом у 14 торпед[22]. У порівнянні з минулим проєктом, їх кількість зменшили на два — прибрали пару кормових бортових[25], залишивши пару носових бортових, та кормовий[22].

Бронювання

[ред. | ред. код]

Після розгляду декількох схем бронювання, було обрано схему із встановленням повної підводної протиторпедної перебірки (ПТП). Російсько-японська війна показала її важливість для захисту від торпедної атаки, тому на встановлення ПТП пішли навіть за рахунок зменшення товщини бронювання в деяких інших місцях[25].

Порівняно з «Дредноутом» головний бронепояс був тоншим на один дюйм (25,4 мм) і мав товщину 254 мм та висоту 2,3 м (7 футів 6 дюймів). Він проходив від початку барбета носової башти до кормового траверза приблизно посередині барбета кормової башти. Цей пояс в нижній частині звужувався клином і внизу мав товщину 203 мм. За нормальних умов нижній край поясу знаходився на 1,57 м (5 футів 2 дюйми) нижче ватерлінії. Вперед від барбета носової башти пояс мав товщину 229 мм[25].

Вперед від головного бронепоясу до самого форштевня проходив допоміжний пояс. Приблизно на половину своєї довжини він мав товщину 178 мм, а решту — 152 мм. Кормова частина корпусу по ватерлінії була прикрита поясом завтовшки 127-мм. Верхній край цього поясу був вищим за головний пояс на 1 м (3 фути). Над головним 254-мм поясом йшов верхній 203-мм пояс. Його верхній край за нормальних умов знаходився на висоті 2,6 м (8 футів 6 дюймів) над рівнем води[25].

Кормовий траверз товщиною 203 мм йшов під кутом до діаметральної площини від кінця головного бронепоясу до зовнішньої сторони барбета кормової башти ГК. Барбети башт ГК над верхнім бронепоясом над головною палубою мали товщину 229 мм. Нижче, на рівні прикритому верхнім бронепоясом вони мали товщину 127 мм. Зовнішні сторони барбетів бортових башт мали товщину 254 мм. Башти мали товщину лоба та бокових стінок 279 мм, тильна сторона — 305 мм та дах товщиною 76 мм[25].

Головна палуба мала товщину 32 мм між 4 та 5 баштами і 19 мм в інших місцях. Головна бронепалуба йшла на рівні середньої палуби. Вона була карапасною — пласка частина та скоси мали товщину 44 мм, але у кормовій частині її товщина збільшувалася до 76 мм задля прикриття погребів. Нижня палуба у кормі була також карапасною і мала товщину від 51 до 102 мм. На носі середня палуба закінчувалася скосом товщиною 102 мм для прикриття погребів і спускалася на рівень нижньої палуби. Далі до форштевня вона мала товщину 44 мм. У кормі бронепалуба підіймалася на рівень середньої палуби. Скоси мали товщину 102 мм, та 51-76 мм на решті поверхонь[25].

Носова бойова рубка мала 279 мм товщини у лобовій та боковій частині, 203 мм у задній стінці, товщину даху 76 мм та підлогу завтовшки 51 мм. Комунікаційна труба до неї мала товщину 127 мм. Сигнальна рубка, розташована позаду бойової, мала броню 76 мм з боків, і 51 мм дах та підлогу. Кормова бойова рубка, розташована позаду кормової труби, мала стінки завтовшки 203 мм[25].

Протиторпедна перебірка йшла від носових до кормових погребів. Її товщина мінялася. Вона мала товщину 25, 76 та 51 мм навпроти носових, бортових та кормових погребів відповідно; 51 мм навпроти середнього погребу та машинних відділень[25] та 28 мм навпроти котельних відділень[22].

Енергетична установка

[ред. | ред. код]
Основні дані силової установки та випробувань
«Беллерофон» «Суперб» «Темерер»
Силова установка 4 вали, прямопривідні парові турбіни Парсонса, 23 000 к.с.
Виробник турбін[24] Fairfield Wallsend[en] Hawthorn Leslie
Котли[24][22] 18 × Babcock & Wilcox 18 × Yarrow[en]
Дані випробувань на вимірювальній милі[26]
Дата 2.11.1908 2.04.1909 5.03.1909
Середні оберти, об/хв 335,6 332,9 331
Максимальна потужність, к.с. 26 836 27 407 26 966
Максимальна швидкість, вузли 21,64 21,56 21,55

Силова установка була взята з «Дредноута». За рахунок збільшення водотоннажності та ширини, очікувалося, що швидкість, порівняно з ним, впаде на пів вузла. Але на випробуваннях усі кораблі серії легко досягли проєктної швидкості «Дредноута» у 21 вузол. Два комплекти парових турбін загальною потужністю 23 000 к.с. приводили у рух чотири вали[27]. Усі турбіни були виконані за схемою Парсонса. Кожний комплект турбін складався з турбін високого тиску (ВТ) переднього та заднього ходу, та турбін низького тиску (НТ), теж переднього і заднього ходу. Турбіни низького тиску були з'єднані з турбінами крейсерського ходу[27].

Машинне відділення лівого борту HMS Dreadnought. Така ж силова установка стояла і на «Беллерофонах».
Машинне відділення лівого борту HMS Dreadnought
Легенда:
  • 1 — зовнішній вал;
  • 2 — патрубок подачі пари від турбіни високого тиску (ТВТ) заднього ходу на турбіну низького тиску (ТНТ) заднього ходу
  • 3 — ТВТ заднього ходу
  • 4 — думміс (нерухоме кільце, що компенсує осьове навантаження пари на ротор турбіни)
  • 5 - несучий підшипник
  • 6 — ТВТ переднього ходу
  • 7 — внутрішній вал
  • 8 — патрубок для подачі пари на ТВТ переднього ходу
  • 9 — блок упорного підшипника
  • 10 — патрубок для подачі пари на ТВТ переднього ходу
  • 11 — магістраль подачі пари з котельних відділень
  • 12 — вентиль управління подачею пари на турбіни заднього ходу
  • 13 — вентиль управління подачею пари на турбіни переднього ходу
  • 14 — вентиль управління подачею пари на крейсерську турбіну
  • 15 — патрубок для подачі пари на крейсерську турбіну
  • 16 — головний пароконденсатор
  • 17 — патрубок для подачі пари від ТНД на пароконденсатор
  • 18 — ТНТ заднього ходу
  • 19 — ТНТ переднього ходу
  • 20 — патрубок подачі пари від ТВТ переднього ходу на ТНТ переднього ходу
  • 21 — патрубок подачі пари від крейсерської турбіни на ТВТ переднього ходу
  • 22 — крейсерська турбіна

Крім численних переваг парові турбіни мали й суттєву ваду — вони розраховувалися на один режим, яким зазвичай був режим повного ходу, а на інших мали нижчий ККД, тому на них росли питомі витрати палива. Крейсерські турбіни повинні були компенсувати цей недолік і були оптимізовані під роботу на крейсерській швидкості. Але вони не виправдали сподівань. Ці турбіни відключалися на повному ході, через що зазнавали навантажень від температурних деформацій[28]. 6 листопада 1907 року, після[28] випробувального круїзу «Дредноута», крейсерські турбіни розібрали і виявилося, що другий та третій ступені лопатей мали пошкодження. При подальшій експлуатації у корпусах цих турбін на «Дредноуті» та «Беллерофоні» виявили тріщини, які призводили до втрати пари. Тому ці турбіни були відключені[27] і до кінця кар'єри возилися як баласт, а з підвищеною витратою палива боролися підбором режимів роботи силової установки[28]. Не дивлячись на ці проблеми, крейсерські турбіни Адміралтейство встановлювало на лінкори аж до проєкту «Нептун» (1908)[27].

Схема котельних відділень також була взята з «Дредноута». Пару виробляли 18 котлів з робочим тиском 16,5 ат (235 psi). Кожен котел мав чотири форсунки для впорскування нафти загальною продуктивністю 435 кг/год[22]. «Беллерофон» та «Суперб» мали котли схеми Babcock & Wilcox, «Темерер» — Yarrow[22].

Порівняно з «Дредноутом» запаси палива були зменшені. Максимальна місткість вугільних бункерів була зменшена на 252 довг. тонн і становила 2648 тонн, а нафти на 278, до 842 тонн[29]. Наслідками стало зменшення максимальної дальності ходу на 18 вузлах на 760 миль до 4230 миль, та при 10 вузловому ході на 900 миль, до 5720 миль[29][22]. Споживання вугілля на 17-18 вузлах (крейсерський хід) становило 324 тонни на добу[22].

Зовнішній вигляд, зміни та модифікації

[ред. | ред. код]

Відмінною ознакою кораблів типу «Беллерофон» та наступного типу «Сент-Вінсент» було незвичайне розташування грот-щогли перед другою димовою трубою. Щогли були розташовані ближче одна до одної ніж зазвичай і грот-щогла була розташована майже по центру корабля[27]. Відмінними рисами були також піднята над кормовою надбудовою прожекторна платформа, висока компасна платформа над нею та високі башточки по боках. Вперше кронштейни сирен були розташовані не на димових трубах, а на передніх ніжках триногих щогл. Ця схема далі використовувалася на всіх пізніших лінкорах аж до лінкорів типу «Нельсон» 1925 року[30].

Взагалі лінкори цього типу було важко відрізнити від лінкорів типу «Сент-Вінсент», бо відмінності були незначними:

  • у «Беллерофонів» були короткі димові труби однакового розміру, а на «Сент-Вінсентах» кормова була більша за носову;
  • на «Белерофонах» були довші стеньги, та коротші брам-стеньги;
  • стеньги були розташовані далі в корму, за щоглою. Брам-стеньги були попереду стеньг, а на «Сент-Вінсентах» позаду[31].

Три кораблі типу «Белерофон» також мали кожен свої деякі відмінності:

  • на «Беллорофонті» клітка на обидвох димарях була пласкою. Спереду містка був встановлений знімний навіс. На димових трубах не було марок (білі смуги для ідентифікації кораблів);
  • на «Темерері» — клітки на димових трубах як на «Беллрофонті». Марки на обох димарях — по дві білі смуги;
  • на «Супербі» — більше виступаюча сітка над другою димовою трубою. Дві білі смуги на носовій трубі.

Були також деякі відмінності у розташуванні люків на полубаку[31].

У 1909—1910 «Беллерофон», заради експерименту, був обладнаний директором (англ. director) управління артилерійської зброєю. Оригінальні вказівники дистанції були замінені на модифіковані, які в свою чергу були зняті до 1914 року[31].

У 1911—1912 топ фок-щогли на «Темерері» було перебудовано і він отримав вузьку передню частину. На «Супербі» вказівники дистанції під топами було замінено на вигнуті екрани. 24-дюймовий прожектор був знятий з нижнього топа на «Беллерофоні»[31].

У 1912—1913 контрольний пост на «Беллерофоні» та «Супербі» був перебудований як на «Темерері». Екрани для захисту від дульних газів було встановлено позаду 102-мм гармат на носовій башті «Суперба» та бортових баштах «Темерера». З «Темерера» були зняті 24-дюймові прожектори. До березня 1913 «Беллерофон» отримав велику платформу на фок-мачті, але вона була знята десь у 1913 році[31].

У 1913—1914 на «Беллерофоні» 102-мм гармати з носової башти було перенесено та встановлено над передньою парою 102-мм гармат у надбудові. За 102-мм гарматами над бортовими баштами ГК встановлені екрани від дульних газів[31]. Задля експерименту перерозподілили прожектори — вони були підняті якомога вище та зосереджені, що повинно було приховати довжину та курс корабля[32]. Чотири були перенесені на платформи у нижній частині триног фок та грот щогл, ще два на висотній платформі по боках носової димової труби. Ще чотири прожектори були змонтовані на нижній платформі на ніжках триноги грот-щогли. Оригінальний невеликий місток навкруги бойової рубки був розширений в корму до стійок триногої щогли, при цьому місце перед бойовою рубкою було розчищено для кращої оглядовості. Навігаційна платформа була переміщена в ніс[26].

На «Супербі» модифікували верхній контрольний пост і він отримав вигнуту передню стінку. Екрани від дульних газів були зняті з носової башти[26].

У 1914 році 102-мм гармати були зняті з носової башти на «Супербі» і «Темерері» і змонтовані над носовою парою 102-мм гармат у надбудові, як на «Беллерофоні». Прожектори на «Супербі» були перерозподілені як на «Беллерофоні», за винятком прожекторів на містку, які залишились на місці й не були перенесені на димову трубу[26]. До серпня 1914 змонтували платформи під прожектори, але самі вони не були перенесені. На «Беллерофоні» були зняті реї на щоглах, а висоту стеньг зменшено. Така зміна рангоуту була вперше проведена на «Беллерофоні» та «Колінгвуді» задля вдосконалення розміщення радіоантен і потім стала загальною практикою на флоті у 1915—1916 роках[33].

У цей час на «Беллерофоні» надбудови були більше розвиненими і його силует виглядав масивнішим. На початку бойових дій всі смуги на димарях були зафарбовані[33].

76-мм зенітна гармата на прожекторній платформі «Беллерофона» між 4-ю та 5-ю баштами ГК

У 1914—1915 роках було встановлено обладнання централізованого управління стрільбою. Платформа з цими приладами була встановлена під носовим контрольним постом, а сам контрольний пост був розширений. 102-мм гармати були зняті з бортових башт та встановлені у надбудові, на один рівень вище над чотирма кормовими 102-мм гарматами, що були встановлені при будівництві. За винятком двох 102-мм гармат, які ще деякий час збереглися на кормовій башті ГК, усі 102-мм гармати тепер були розподілені на дві групи, що полегшувало управління ними та концентрацію вогню. На колишню прожекторну платформу між 4 та 5 кормовими баштами ГК було встановлено 76-мм зенітку. Прожектори на «Темерері» були переміщені як на «Беллерофоні». З щогл на «Супербі» та «Темерері» було знято реї, але висота стеньг залишилося незмінною. Передня пара 102-мм гармат була знята з надбудови, а верхні 102-м гармати на надбудові обшили стальними листами задля захисту персоналу[33].

У 1916 році на «Беллерофоні» було встановлено обладнання для повітряних куль. З усіх кораблів серії були зняти протиторпедні сітки. У цей час «Беллерофон» і «Суперб» мали модифіковані розширені містки, а «Темерер» зазнав менше модифікацій і на ньому містки позаду бойової рубки не були розширені. На «Супербі» і «Темерері» зменшили висоту стеньг, на «Супербі» це було зроблено вже після травня 1916 року[33].

У 1916—1917 році (до квітня 1917 року) 76-мм зенітна гармата між кормовими баштами ГК була замінена на 102-мм. Після Ютландської битви провели екстрене покращення броньового захисту[33]. На середню та головну палубу над погребами настелили додаткові 19-та 25-мм сталеві листи загальною вагою 23 тони. На щогли було встановлено парусинові завади для далекомірів, їх розташування було різним на кораблях серії. На баку «Беллерофона» у 1917 році нанесли експериментальний камуфляж. Можливо він був нанесений і на інші систершипи, але підтвердження цьому немає. Далекомірні завади зняли наприкінці 1917, початку 1918 року. «Беллерофон» залишився без камуфляжу до серпня 1917[34].

У 1917—1918 році були встановлені вказівники дистанції годинникового типу, що були встановлені на носовому контрольному топі «Беллерофона» і «Суперба», а на «Темерері» вказівник дистанції було встановлено на передній панелі містка. Шкали повороту були нанесені на носові та кормові башти ГК у 1917 році. На «Супербі» була знята пара нижніх кормових 102-мм гармат. На платформах прожекторів на стійках триногої фок-щогли додали спостережні пости замість прожекторів. Кормовий торпедний апарат був знятий до квітня 1917. Розташування прожекторів знову було змінено. Навкруги другої димової труби були встановлені башточки з 36-дюймовими прожекторами у вигляді «кавових коробок» (англ. coffee-box). Розміщення цих башточок відрізнялося на різних кораблях серії, але на всіх носові були розташовані вище за кормові. Були зняті прожектори з платформи на грот-щоглі на усіх кораблях, а також ті що стояли навкруги носової димової труби на «Беллерофоні» та з містка на «Супербі». Крім цього на «Супербі» і «Темерері» були демонтовані прожекторні платформи на стійках фок-щогли. На всіх кораблях на носові труби були встановлені клінкерні екрани (продовження передньої стінки труби наверх, щоб зменшити задимлення фор-марсу). На «Темерері» та «Беллерофоні» це було зроблено до серпня 1917[34].

«Беллерофон» у 1918 році

У 1918 році з усіх трьох кораблів 102-мм зенітку було знято з платформи між кормових баштами та встановлено у кормовій частині квартердеку по правому борту. Зенітні далекоміри були встановлені на носових контрольних постах. На «Беллерофоні» на носовій та кормовій баштах були встановлені платформи для злету колісних літаків. Фок-щогла була знята, а на топі цієї щогли встановлений далекомір. На «Беллерофоні» на топі фок-щогли був встановлений механічий семафор[34].

У листопаді 1918 року на «Беллерофоні» і «Темерері» стояли десять прожекторів, на «Супербі» — дев'ять. На «Беллерофоні» і «Темерері» стояли дванадцять протимінних 102-мм гармат, на «Супербі» — одинадцять. На усіх стояли по одній 76-мм та 102-мм зенітці[34].

У 1919—1920 роках на усіх кораблях були намальовані шкали повороту на баштах[34]. На «Темерері» прибрали верхню пару 102-мм гармат кормової групи та нижню пару носової групи, задля того щоб забезпечити більші площі для виконання функції учбового корабля. Зенітні гармати були зняті з «Суперба» та «Темерера»[35].

Представники

[ред. | ред. код]

Джерело[36]

Назва Будівництво Вартість будівництва (з гарматами) Закладений Спущений на воду Вступив у дію Доля
Беллерофон
HMS Bellerophon
Portsmouth Dockyard , Портсмут £1 765 342 6 грудня 1906 року 27 липня 1907 року 20 лютого 1909 року Зданий на злам у 1921 році
Суперб
HMS Superb
Armstrong Whitworth £1 676 529 6 лютого 1907 року 7 листопада 1907 року 26 березня 1909 року Зданий на злам у 1920 році
Темерер
HMS Temeraire
Верф Девенпорту £1 751 144 1 січня 1907 року 24 серпня 1907 року 1 травня 1909 року Зданий на злам у 1921 році

«Беллерофон»

[ред. | ред. код]
Докладніше: HMS Bellerophon (1907)
«Беллерофон» приблизно у 1910 році

Побудований за кошторисом 1906—1907 років. Замовлення видано 30 жовтня 1906. Випробування розпочато у жовтні 1908. 20 лютого 1909 року ввійшов до складу Норської дивізії (англ. Nore Division) Флоту метрополії. У березні того ж року Норську дивізію було реорганізовано у 1-у дивізію лінкорів. У мирні часи служба була досить рутинною. «Беллерофон» брав участь у оглядах флоту та щорічних навчаннях[35].

1 травня 1912 року 1-ша дивізія лінкорів Флоту Метрополії стала 1-ю ескадрою лінкорів[en] 1-го флоту[en][35].

10 березня 1914 року «Беллерофон» був переведений до 4-ї ескадри лінкорів. В серпні з початком Першої світової війни Флот Метрополії став Гранд-Флітом, зі збереженням нумерації ескадр лінкорів. 27 серпня о 21:30 зіткнувся з SS «St Glair» біля Оркнейських островів, не отримавши значних ушкоджень[35].

31 травня 1916 року «Беллерофон» узяв участь у Ютландській битві разом з лінкорами 4-ї ескадри. Був найстарішим дредноутом королівського флоту, що взяв участь у битві[35] — «Дредноут» знаходився на ремонті[37]. Після розгортання Гранд-Фліта у бойову лінію «Беллерофон» був 14-м у строю[35] та під час бою випустив 62 305-мм[38] та 14 102-мм снарядів[39]. 21 листопада 1918 року брав участь у церемонії капітуляції німецького Флоту Відкритого моря[35].

У березні 1919 року по закінченні війни Гранд-Фліт буф розформований, а «Беллерофон» приписаний до командування у Норі[en] як навчальний корабель (англ. turret drill ship). 25 вересня був виведений у резерв у Девенпорті[35]. У січні 1920 запланований до утилізації. У березні 1921 року внесений до списків на утилізацію та 14 серпня включений до списків на продаж[40].

8 листопада 1921 року проданий компанії Slough Trading Co. за £44 000. У вересні 1922 року перепроданий німецькій фірмі для розбірки на метал. 14 серпня 1922 року виведений з Плімуту і відбуксований до Німеччини[40].

«Суперб»

[ред. | ред. код]
Докладніше: HMS Superb (1907)
«Суперб» у 1911 році

Замовлення видане 26 грудня 1906 року. Випробування почалися наприкінці березня 1909. Страйки працівників значно затримали будівництво. 29 травня 1906 року у Портсмуті ввійшов до лав 1-й дивізії Флоту Метрополіїї[40]. Перед війною брав участь у щорічних маневрах та періодичних оглядах флоту, включно з Коронаційним оглядом 24 червня 1911 року — огляді флоту на честь коронації нового короля Георга V[40]. 1 травня 1912 року 1-ша дивізія лінкорів Флоту Метрополії стала 1-ю ескадрою лінкорів[en] 1-го флоту[en][40]. 8 серпня, з початком Першої світової війни флот Метрополії став Гранд-Флітом[35].

10 листопада 1915 перейшов у 4-ту ескадру[en] лінкорів. 31 травня 1916 під час Ютландської битви знаходився у складі 3-ї дивізії 4 ескадри лінкорів. Після розгортання британського флоту у бойову лінію «Суперб» був у ній одинадцятим[41]. На «Супербі» ніс свій прапор командувач 3-ю дивізії 4-ї ескадри контрадмірал Александер Дафф[en][42][43][ком. 1]. Під час битви «Суперб» випустив 54 305-мм снарядів[38] та не зазнав втрат екіпажу[42].

У жовтні 1918 року разом з «Тімерером» був відправлений як посилення Британської Східної Середземноморської ескадри[41]. 31 жовтня «Суперб» дійшов до Мудроса і став флагманським кораблем віцеадмірала Сомерсета Калторпа[41]. З листопада 1918 по квітень 1919 був флагманом Британських військово-морських сил у турецьких водах та Чорному морі. У квітні 1919 повернувся додому. 26 квітня зараховано у Норський резерв у Ширнессі та до складу третього флоту. У вересні замінив «Беллерофон» як учбовий артилерійський корабель (англ. turret drill ship) у Норі[en]. У грудні його змінив «Ерін[en]»[41].

26 березня 1920 року виключений зі списків флоту. У грудні переданий для артилерійських експериментів. У травні 1922 використовувався як мішень у Портсмуті для експериментів над захистом погребів від прориву форсу вогню. Восени у Портсмуті слугував мішенню для авіаційних атак. У грудні 1922 проданий Stanlee Shipbreaking Co. з Дувра. 7 квітня 1923 вийшов з Портсмута на буксирі та був відведений до Дувру, де і розібраний на метал[41].

«Темерер»

[ред. | ред. код]
Докладніше: HMS Temeraire (1907)
«Темерер» на початку служби

Замовлений 30 жовтня 1906 року. Вступив до ладу 15 травня 1909 року і служив у Девенпорті в складі 1-ї дивізії Флоту Метрополії. Як і систершипи, брав участь у щорічних маневрах та оглядах флоту. 1 травня 1912 року 1-а дивізія стала 1-ю ескадрою лінкорів Флоту Метрополії[44]. 8 серпня, з початком Першої світової війни флот Метрополії став Гранд-Флітом[44].

18 березня 1915 року намагався безуспішно протаранити U-29 під командою Отто Веддігена і яку потім таранив «Дредноут». 31 травня 1916 року у складі 4-ї ескадри лінкорів взяв участь у Ютландській битві — після розгортання Гранд-Фліту був п'ятнадцятим у бойовій лінії[44]. Випустив під час бою 72 305-мм[38] та 50 102-мм[39] снарядів. Про влучання у якісь цілі відомостей нема[44]. 12 квітня 1918 року вийшов разом із «Супербом» з Росайту для посилення Британської Східно-Середземноморської ескадри. Залишався у турецьких водах та Чорному морі до квітня 1919 року[44].

3 квітня 1919 року відправився додому. 23 квітня виведений в резерв у Девенпорті. 23 вересня виведений з резерву і повернувся до служби в ролі учбового корабля для навчання кадетів. 8 жовтня вийшов з Девонпорту у перший навчальний похід. 11 квітня 1921 року після завершення останнього учбового рейсу прибув до Портсмуту. 15 квітня вийшов з Портсмуту до Росайту та був записаний у чергу до ліквідації. Наприкінці 1921 року проданий на металобрухт компанії Stanlee Shipbreaking Co. У лютому 1922 року «Темерер» відбуксували до Дувру, де він був розібраний на метал[44].

Оцінка проєкту

[ред. | ред. код]

Лінійні кораблі типу «Беллерофон» стали еволюційним продовженням «Дредноута», фактично скопіювавши його конструкцію з незначними змінами[45].

На лінкорах типу «Беллерофон» залишили схему розташування гармат головного калібру такою ж, як на «Дредноуті», але вирішили покращити розташування приладів керування їх наведенням. Єдина фок-щогла на «Дредноуті» стояла позаду димової труби та потерпала від димових газів. На новому проєкті поставили дві триногі щогли з контрольними постами на них, та фок-щогли винесли попереду носової труби. Це значно покращило роботу розташованого на топі фок-щогли контрольного поста, але кормовий контрольний пост все одно потерпав від розпечених газів та диму, так що інколи на ньому неможливо було знаходитись[21].

Був значно покращений протимінний калібр. 76-мм гармати «Дредноута» не могли протидіяти сучасним міноносцям[46] і «Беллерофони» отримали 16 102-мм гармат — вісім на баштах ГК, та вісім у надбудові[22][47]. Експлуатація показала що розташування гармат на баштах ГК має свої вади, тому з башт їх пізніше зняли, частково розмістивши на другому ярусі надбудови.

Схема бронювання була змінена. Палуби стали однієї товщини 32 мм. Броньовий пояс порівняно з «Дредноутом» був зменшений на один дюйм (25,4 мм) на міделі, та на 1 дюйм збільшений на носі та кормі. Зменшення товщини броньової цитаделі знадобилося для посилення підводного захисту. «Беллерофони» замість екранів навпроти погребів отримали суцільну протиторпедну перебірку товщиною 25—51 мм, що було значним покращенням. Посилений підводний захист став невіддільною ознакою лінкорів і був викликаний зростаючою загрозою від мін та торпед[48].

Силова установка була взята з «Дредноута» і успадкувала її переваги та недоліки. Завдяки зміненим обводам корпусу навіть при рості водотоннажності вдалося забезпечити максимальну швидкість у 21 вузол. Парові турбіни порівняно з паровими машинами були легшими та надійнішими, але мали збільшену витрату палива на крейсерській ході і тому забезпечували меншу дальність плавання. Спроба усунути цей недолік встановленням спеціальної турбіни крейсерського ходу була провальною. Вона не працювала на максимальній швидкості, а тому потерпала від температурних навантажень і швидко виходила з ладу. Тому її довелось відключити, а дальність ходу збільшувати шляхом підбору режимів роботи основних турбін[49]. Порівняно з «Дредноутом» запас палива був зменшений, що призвело до падіння дальності[50][22].

Аналоги

[ред. | ред. код]

Фактичну відповідь на «Дредноут» — «Нассау», німці заклали лише у серпні 1907[36]. Тому «Беллерофони» встигли стати до строю раніше за них. Німецькі лінкори мали на озброєнні 45-каліберні 280-мм гармати. Враховуючи кращу якість снарядів німецькі інженери обґрунтовано за бронепробивністю вважали їх еквівалентом британської 305-мм гармати[51]. Гармати головного калібру також розташовувалися у двогарматних баштах і їх було більше — 12. Але вони мали неоптимальне гексагональне розташування, тому бортовий залп був таким самим як і в британських дредноутів — вісім гармат[52]. Протимінна артилерія на «Нассау» складалася з двох калібрів — 150 та 88 мм. З досвіду війни 88-мм гармати були визнані як малоефективні, проте 150-мм гармати виявилися краще пристосованими до відбиття торпедних атак, ніж 76-мм та 102-мм гармати британських лінкорів[53][54].

Німецькі лінкори мали кращий захист. Бронювання було більшим як за висотою, так і за площею, і воно було більшим за товщиною — пояс 270 мм на головному, та 290 мм на інших кораблях серії. Традиційно для німецьких кораблів сильним був і протиторпедний захист — вони мали 30 мм суцільну протиторпедну перебірку, гарний розподіл на водонепроникні відсіки та розвинену систему боротьби за живучість[55].

Слабким місцем проєкту була силова установка. Німці не ризикнули встановлювати турбіни і «Нассау» були оснащені паровими машинами. Це обумовило меншу, ніж у британських дредноутів, максимальну швидкість у 19 вузлів[56].

Американці почали проєктувати свої перші дредноути типу «Саут Керолайна»[en] раніше за британський «Дредноут», але не поспішали, й тому вони стали до ладу навіть пізніше за «Беллерофони». Американський дредноут проєктувався в умовах жорсткого ліміту водотоннажності, яка не повинна була перевищувати таку в броненосців. Це обумовило слабкість проєкту у порівнянні з європейськими візаві[57].

Головний калібр складався лише з восьми 305-мм гармат у двогарматних баштах. Але вони були розташовані за лінійно-піднесеною схемою тому бортовий залп складав ті ж вісім гармат, що і в європейців[58]. Протимінний калібр складався з 76-мм гармат і був відверто слабким[59].

Захист був місцями гірший, ніж на останніх американських броненосцях типу «Коннектикут», але не гірший за британський «Дредноут» — пояс 279 мм, який збільшувався навпроти погребів до 305 мм. Завдяки відмові від бортових башт протиторпедний захист мав більшу глибину і тому американці вважали його кращим ніж у європейців[60].

Американські конструктори теж не ризикнули ставити турбіни, і американські дредноути були оснащені паровими машинами. Це призвело до того, що максимальна швидкість була лише 18 вузлів, як і у броненосців — і це стало головною вадою проєкту. Тому під час першої світової війни «Саут Керолайни» не були відправлені з іншими дредноутами до Європи й діяли у домашніх водах разом зі старими броненосцями[61].

«Лорд Нельсон»
Велика Британія Велика Британія
«Дредноут»[62]
Велика Британія Велика Британія
«Беллерофон»[45]
Велика Британія Велика Британія
«Саут Керолайна»[63]
США США
«Нассау»[64]
Німецька імперія Німецька імперія
Закладений 1905 1905 1906 1906 1907
Введений у дію 1908 1906 1909 1910 1909
Водотоннажність нормальна, т 16 090 18 400,5 18 800 16 256,6 18 873
Повна, т 17 820 22 195,4 22 102 17 983,9 20 535
Тип ЕУ ПМ ПТ ПТ ПМ ПМ
Проектна потужність, к. с.[ком. 2] 16 750 23 000 23 000 16 500 22 000
Проектна максимальна швидкість, вуз. 18 21 20,75 18 19
Дальність, миль (на швидкості, вуз.) ? 6620 (10) 5720 (10) 5000 (10) 9400 (10)[65]
Бронювання, мм[ком. 3]
Пояс 305 279 254 279
305 в районі погребів
270
(290)
Верхній пояс 203 160
Палуба 25—76 35—76 32—76[22] 38—63 55—80
Башти 305 279 279 305 280
Барбети 305 279 229 254 265
Рубка 305 279 279 305 400
Схема розташування ГК
Озброєння 2×2 — 305-мм/45
10×234-мм/50
24×76-мм
2×47-мм
5 ТА
5×2 — 305-мм/45
27×1 — 76-мм
5 ТА
5×2 — 305-мм/45
16×1 — 102-мм
3 ТА
4×2 — 305-мм/45
22×1 — 76-мм
2 ТА
6×2 — 280-мм/45
12×1 — 150-мм
14×1 — 88-мм
6 ТА

Коментарі

[ред. | ред. код]
  1. У Паркса вказано що Дафф був командиром 4-ї ескадри, але це помилка. Насправді 4-та ескадра складалася з двох дивізій по чотири кораблі — третьої і четвертої, та на додачу флагман Джеліко «Айрон Дюк». 4-ю ескадрою командував віцеадмірал Доветон Стерді[en], який тримав прапор на «Бенбоу». А контрадмірал А. Дафф був командувачем третьої дивізії. Зазвичай він тримав прапор на «Емперор оф Індія», але той знаходився на ремонті, тому тимчасово флагманом Даффа був «Суперб»
  2. Для кораблів з паровими машинами надана індикаторна потужність (потужність, що її розвивають гази в циліндрах двигуна), для кораблів з паровою турбіною — потужність на валах.
  3. У німецьких кораблів перший корабель у серії мав трохи меншу товщину бронювання, ніж наступні. Цифра у дужках — товщина бронювання для наступних кораблів серії.

Посилання на джерела

[ред. | ред. код]
  1. Campbell, N. J. M. (1986). Jutland : an analysis of the fighting (англійською) . Annapolis, Md.: Naval Institute Press. с. 156—57, 208, 210, 212, 231—32, 349. ISBN 0-87021-324-5. OCLC 14175331.
  2. Halpern, Paul G. (1994). A naval history of World War I (англійською) . Annapolis, Maryland. с. 330—332. ISBN 0-87021-266-4. OCLC 28411665.
  3. Halpern, Paul G. (2011). The Mediterranean Fleet, 1919-1929 (англійською) . Burlington, Vt.: Ashgate Pub. Co. с. 3—18. ISBN 978-1-4094-2757-5. OCLC 769824446.
  4. Burt, R. A. (1986). British battleships of World War One (англійською) . Annapolis, Md.: Naval Institute Press. с. 71—74. ISBN 0-87021-863-8. OCLC 14224148.
  5. а б в Burt. British Battleships WW1. — P. 59.
  6. а б Friedman, British Battleship, 2015, p. 197.
  7. а б в Parkes, British Battleship, 1990, p. 497.
  8. а б в г Friedman, British Battleship, 2015, p. 201.
  9. Roberts, Dreadnought, 2002, p.13.
  10. Roberts. Battlecruisers. — P. 26.
  11. Roberts. Battlecruisers. — P. 24.
  12. Friedman, British Battleship, 2015, p.957.
  13. Friedman, British Battleship, 2015, с. 207.
  14. Friedman, British Battleship, 2015, p. 203.
  15. Friedman, British Battleship, 2015, p. 205.
  16. а б Friedman, British Battleship, 2015, p. 206.
  17. Friedman, British Battleship, 2015, p. 207.
  18. а б в г Friedman, British Battleship, 2015, p. 208.
  19. Friedman, British Battleship, 2015, стор. 812-813, примітка №8 до стор. 208.
  20. Friedman, British Battleship, 2015, p. 209.
  21. а б Burt. British Battleships WW1. — P. 60—61.
  22. а б в г д е ж и к л м н п Burt. British Battleships WW1. — P. 64.
  23. Burt. British Battleships WW1. — P. 61—62.
  24. а б в Parkes, British Battleship, 1990, p. 499.
  25. а б в г д е ж и Burt. British Battleships WW1. — P. 62.
  26. а б в г Burt. British Battleships WW1. — P. 68.
  27. а б в г д Burt. British Battleships WW1. — P. 65.
  28. а б в Roberts, Dreadnought, 2002, p. 25.
  29. а б Parkes, British Battleship, 1990, p. 501.
  30. Burt. British Battleships WW1. — P. 65-66.
  31. а б в г д е Burt. British Battleships WW1. — P. 66.
  32. Burt. British Battleships WW1. — P. 66-68.
  33. а б в г д Burt. British Battleships WW1. — P. 69.
  34. а б в г д Burt. British Battleships WW1. — P. 70.
  35. а б в г д е ж и к Burt. British Battleships WW1. — P. 71.
  36. а б Parkes, British Battleship, 1990, с. 497.
  37. Roberts, Dreadnought, 2002, с. 22.
  38. а б в Campbell, Jutland, 1986, с. 346.
  39. а б Campbell, Jutland, 1986, с. 358.
  40. а б в г д Burt. British Battleships WW1. — P. 72.
  41. а б в г д Burt. British Battleships WW1. — P. 73.
  42. а б Parkes, British Battleship, 1990, с. 502.
  43. Campbell, Jutland, 1986, с. 22.
  44. а б в г д е Burt. British Battleships WW1. — P. 74.
  45. а б All the world`s battleships, 1996, с. 52.
  46. Friedman, British Battleship, 2015, с. 201.
  47. Parkes, British Battleship, 1990, с. 499.
  48. Parkes, British Battleship, 1990, с. 500.
  49. Roberts, Dreadnought, 2002, с. 25.
  50. Parkes, British Battleship, 1990, с. 501.
  51. Мужеников В. Б. Линейные крейсера Германии. — С. 21.
  52. Печуконис. Дредноуты кайзера, 2005, с. 21—33.
  53. Печуконис. Дредноуты кайзера, 2005, с. 26.
  54. Паркс. Линкоры Британской империи. Том 6. — С. 81.
  55. Печуконис. Дредноуты кайзера, 2005, с. 30.
  56. Печуконис. Дредноуты кайзера, 2005, с. 31.
  57. Conway's, 1906—1921. — P. 112.
  58. Мандель, Скопцов. Линкоры США, 2002, с. 8.
  59. Мандель, Скопцов. Линкоры США, 2002, с. 10—11.
  60. Мандель, Скопцов. Линкоры США, 2002, с. 96.
  61. Friedman, US Battleships, 1985, с. 57.
  62. Conway's, 1906—1921. — P. 21.
  63. Friedman, US Battleships, 1985, с. 431—432.
  64. Gröner, Erich. Die deutschen Kriegsschiffe 1815-1945 Band 1: Panzerschiffe, Linienschiffe, Schlachschiffe, Flugzeugträger, Kreuzer, Kanonenboote. — Bernard & Graefe Verlag. — P. 46. — ISBN 978-3763748006.
  65. Печуконис. Дредноуты кайзера, 2005, с. 34.

Література

[ред. | ред. код]
англійською
  • All the world`s battleships: 1906 to Present / ed. Ian Sturton. — London : Conway Maritime Press, 1996. — 192 p. — ISBN 0-85177-691-4.
  • Burt R. A. British Battleships of World War One. — London : Arms and armor press, 1986. — 344 p. — ISBN 0-85368-771-4.
  • Campbell N. J. M. Jutland: An Analysis of the Fighting. — London : Conway Maritime Press, 1986. — 440 p. — ISBN 978-0851773796.
  • Conway's All The Worlds Fighting Ships, 1906—1921 / Gray, Randal (ed.). — London : Conway Maritime Press, 1985. — 439 p. — ISBN 0-85177-245-5.
  • Friedman, Norman. The British Battleship 1906–1946. — Barnsley, UK : Seaforth Publishing, 2015. — ISBN 978-1-84832-225-7.
  • Friedman N. U.S. Battleships: An Illustrated Design History. — Annapolis, Maryland, U.S.A. : Naval Institute Press, 1985. — ISBN 0-087021-715-1.
  • Massie Robert. Dreadnought: Britain, Germany, and the Coming of the Great War. — New York : Random House, 1991. — ISBN 0-394-52833-6.
  • Roberts. The Battleship Dreadnought. Anatomy of the Ship. — London : Conway Maritime Press Ltd, 2002. — ISBN 978-0851778952.
  • Roberts, John. Battlecruisers. — London : Chatham Publishing, 1997. — 128 p. — ISBN 1-86176-006-X.
російською
  • Мандель А. В., Скопцов В. В. Линейные корабли Соединенных Штатов Америки. Часть I. Линкоры типов «South Carolina», «Delaware», «Florida» и «Wyoming». — СПб. : издание альманаха «Корабли и сражения», 2002. — (Боевые корабли мира)
  • Паркс, Оскар. Линкоры Британской империи. Том 6. Огневая мощь и скорость. — СПб. : Галея Принт, 2007. — 110 с. — ISBN 978-5-8172-0112-3.
  • Печуконис, Н. И. Дредноуты кайзера. Стальной кулак имперской политики. — М. : Военная книга, 2005. — ISBN 5-902863-02-3.
  • Мужеников В. Б. Линейные корабли Германии. №1. — СПб. : Издатель Р. Р. Муниров, 2005. — 92 с. — (Боевые корабли мира) — ISBN 5-902863-02-3.