Лінійні кораблі типу «Фусо»
 Лінкор «Ямашіро» під час ходових випробувань у 1916 році.
| |
| Проєкт | |
|---|---|
| Назва: | 扶桑型戦艦 |
| Будівники: |
|
| Оператори: |
 Імперський флот Японії |
| Попередник: | тип «Кавачі» |
| Наступник: | тип «Ісе» |
| Будівництво: | 1912—1917 |
| У експлуатації: | 1915-1944 |
| Побудовано: | 2 |
| Втрачено: | 2 |
| Основні характеристики (на момент побудови) | |
| Тип: | Лінійний корабель |
| Водотоннажність: | 29 797 т (стандартна) |
| Довжина: | 202,7 м |
| Ширина: | 28,7 м |
| Осадка: | 8,7 м |
| Двигуни: | 2 ТЗА, 24 парових котли, потужність 40 000 к.с. |
| Швидкість: | 23 вузли (43 км/год) |
| Дальність плавання: | 8000 морських миль на швидкості в 14 вузлів |
| Екіпаж: | 1193 особи |
| Озброєння: |
|
| Бронювання: |
Головний бронепояс — 305—102 мм палуба — 51 мм башти головного калібру — до 305 мм барбети башт ГК — 305 мм бойова рубка — 351 мм каземати — 152 мм1 |
| Основні характеристики (на 1944 рік) | |
| Водотоннажність: | 35 300 т (стандартна) |
| Довжина: | 210,3 м |
| Ширина: | 33,1 м |
| Двигуни: | 4 ТЗА, 6 парових котлів, потужність 75 000 к.с. |
| Швидкість: | 24,5 вузли (45,4 км/год) |
| Дальність плавання: | 11 800 морських миль на швидкості в 16 вузлів |
| Екіпаж: | 1900 осіб |
| Навігаційне та радіолокаційне обладнання: |
|
| Озброєння: |
|
| Авіаційна група: | 3 гідроплани |
| Авіаційне обладнання: | 1 катапульта |
Лінійні кораблі типу «Фусо» (яп. 扶桑型戦艦, Fusō-gata senkan) — два дредноути, закладених для Імперського флоту Японії до Першої світової війни і завершених під час неї. Обидва короткий час патрулювали біля узбережжя Китаю, перш ніж в кінці війни її було відправлено до резерву. У 1922 році «Ямашіро» став першим японським лінкором, з якого успішно здійснили зліт літака.
Протягом 30-х років обидва кораблі пройшли низку модернізацій та реконструкцій. «Фусо» пройшов модернізацію у два етапи (1930–33, 1937–41), тоді як «Ямашіро» реконструювали з 1930 по 1935 рік. У ході модернізації кораблям посилили бронювання, замінили їхні машини, а також перебудували надбудови лінкорів у характерний для японських кораблів стиль «щогли-пагоди». Незважаючи на дороге переоблаштування, обидва кораблі напередодні Другої світової війни вважалися застарілими, і жоден з них не залучався до бойових дій перші роки війни. «Фусо» використовувався як військовий транспорт у 1943 році, тоді як «Ямашіро» служив як навчальний корабель у Внутрішньому морі. На обох лінкорах було суттєво посилене зенітне озброєння в 1944 році, перш ніж вони були переведені до Сінгапуру в серпні того ж року.
«Фусо» і «Ямашіро» були єдиними японськими лінкорами під час битви у протоці Сурігао, найпівденнішій битві в затоці Лейте, і обидва вони були потоплені вночі на 25 жовтня 1944 року торпедами та артилерійським вогнем. Пізніше деякі очевидці стверджували, що «Фусо» розвалився навпіл, і що обидві половини залишалися на плаву і горіли протягом години, але історик Ентоні Таллі доводив, що корабель просто потонув після сорока хвилин затоплення внутрішніх приміщень. Шість лінкорів ВМС США та вісім крейсерів чекали «Ямашіро». Лінкор був потоплений у нерівному бою і віцеадмірал Шьоджі Нішімура загинув зі своїм кораблем. З кожного корабля вижило лише по десять членів екіпажу.
Дизайн лінкорів типу «Фусо» був сформований як під впливом тривалої міжнародної гонки військово-морських озброєнь, так і бажанням японського командування мати флот, достатньо потужний, щоб перемогти ВМС Сполучених Штатів у випадку зіткнення в японських територіальних водах.[1] Лінійний флот Імперського флоту Японії виявився дуже успішним у 1905 році, останньому році російсько-японської війни, кульмінацією якої стало знищення російських Другої та Третьої Тихоокеанських ескадр у Цушімській битві.[2] Після цього Японська імперія негайно зосередила свою увагу на двох інших суперниках за імперське панування в Тихому океані: Великій Британії та Сполучених Штатах.[1] Сато Тецутаро, адмірал японського флоту та військовий теоретик, припускав, що конфлікт неминуче виникне між Японією та принаймні одним з двох її головних суперників. З цією метою він закликав японське командування утримувати флот, який мав би щонайменше на 70 % більше капітальних кораблів, ніж флот США.[3] Таке співвідношення, за теорією Сато, дозволило б Імперському флоту Японії перемогти флот США в одній великій битві в японських водах у будь-якому можливому конфлікті.[3] Відповідно, Імперська оборонна політика 1907 року передбачала будівництво бойового флоту з восьми сучасних лінкорів водотоннажністю 20 000 тонн кожен і восьми сучасних панцирних крейсерів водотоннажністю 18 000 тон кожен[4]. Це стало зародженням програми «Вісім-вісім» — створення згуртованої бойової лінії з шістнадцяти капітальних кораблів[5].
Спуск на воду Королівським флотом у 1906 році лінкора «Дредноут» підвищив ставки[6] і ускладнив плани Японії. Водотоннажністю 17 900 англійських тонн (18 200 т) і озброєний десятьма 12-дюймовими (30,5 см) гарматами, «Дредноут» зробив усі тогочасні лінкори застарілими у порівнянні з ним.[7] Спуск на воду лінійного крейсера «Інвінсібл» наступного року став ще однією невдачею у прагненні Японії до паритету.[8] Коли два нових панцирники типу «Сацума» і два панцирних крейсери типу «Цукуба», спущені на воду в 1911 році, були перевершені своїни британськими аналогами, програма «Вісім-вісім» була перезапущена[9].
Першими лінкорами, побудованими за оновленою програмою «Вісім-вісім», стали два дредноути типу «Кавачі», замовлені в 1907 році і закладені в 1908 році. У 1910 році військово-морський флот звернувся до парламенту з проханням забезпечити фінансування всієї програми одразу. Через економічні труднощі пропозиція була скорочена спочатку Міністерством ВМС до семи лінкорів і трьох крейсерів, а потім урядом до чотирьох броненосних крейсерів і одного лінкора. Парламент Японії вніс поправки, дозволивши будівництво чотирьох лінійних крейсерів (типу «Конґо») і одного лінкора, пізніше названого «Фусо», що, в підсумку, отримало форму Закону про надзвичайне розширення військово-морського флоту[10].
Майбутній тип «Фусо» був спроєктований для взаємодії з чотирма лінійними крейсерами[11]. Після координації з британцями щодо типу «Конґо», японські конструктори отримали доступ до останніх британських досліджень у галузі кораблебудування і тепер могли проектувати свої власні капітальні кораблі.[12] Намагаючись перевершити американський тип «Нью-Йорк», проєктувальники планували створити корабель, озброєний дванадцятьма 14-дюймовими (36 см) гарматами зі швидкістю у понад 21 вузол (39 км/год).[13] Файли Vickers показують, що японці мали доступ до проєктів подвійних і потрійних башт артилерії головного калібру, але обрали шість подвійних башт замість чотирьох потрійних.[14]
Остаточний проєкт, що отримав в японськім флоті позначення A-64, передбачав водотоннажність 29 000 англійських тонн (29 465 т) з дванадцятьма 14-дюймовими (36 см) гарматами в шести здвоєних баштах (дві в носовій частині, дві в кормовій частині, дві розділені посередині корабля) з максимальною швидкістю 23 вузли (43 км/год; 26 миль/год.). Ця конструкція перевершувала американські аналоги за озброєнням, бронею та швидкістю[15], таким чином дотримуючись доктрини, яку японці використовували з часів Першої японсько-цінської війни 1894-95 рр., компенсуючи кількісну недостачу якісною перевагою.[16]
Лінійні кораблі типу «Фусо» мали загальну довжину 202,7 метрів, ширину 28,7 метрів і осадку 8,7 метрів[14]. Водотоннажність лінкорів становила 29 326 тонн (28 863 англійських тонни) при стандартному завантаженні[17]. Екіпаж складався з 1 198 офіцерів і рядових у 1915 році і 1 396 у 1935 році. Під час Другої світової війни екіпаж, ймовірно, налічував близько 1 800-1 900 осіб[18].
Під час модернізації кораблів у 1930-х роках, їхні носові надбудови були збільшені за рахунок декількох платформ, доданих до їхніх триопорних щогл. Задні надбудови були перебудовані для розміщення установок для 127-міліметрових (5 дюймів) зенітних гармат і додаткових приладів управління вогнем. Обидва кораблі також отримали протиторпедні блістери для покращення підводного захисту і компенсації ваги додаткової броні. Крім того, кормові частини кораблів були подовжені на 7,62 метра. Ці зміни збільшили загальну довжину кораблів до 212,75 м, ширину до 33,1 м і осадку до 9,69 м. Водотоннажність збільшилася майже на 4 000 англійських тонни (4 100 т) до 39 154 англійських тонн (39 782 т) при максимальному завантаженні[17].
Кораблі типу «Фусо» мали два комплекти парових турбін Брауна-Кертіса з прямим приводом, кожна з яких приводила в рух два гребних вали. Турбіни середнього тиску приводили в рух зовнішні вали, а турбіни високого і низького тиску — внутрішні вали. Турбіни були розраховані на загальну потужність 40 000 кінських сил (30 000 кВт), використовуючи пару, що вироблялася 24 водотрубними котлами типу Міяхара, кожен з яких споживав суміш вугілля і мазуту. Запас палива складав 4 100 т вугілля і 1,000 т мазуту,[19] що давало кораблям запас ходу у 8 000 морських миль (15,000 км) при швидкості 14 вузлів (26 км/год). Обидва кораблі перевищили свою проєктну швидкість 22,5 вузла (41,7 км/год; 25,9 миль/год) під час ходових випробувань випробувань; «Фусо» вдалось розвинути швидкість 23 вузлів (43 км/год) з 46 500 к.с. (34 700 кВт), «Ямашіро» — 23,3 вузлів (43,2 км/год) з 47 730 к.с. (35 590 кВт).[20]
Під час модернізації 1930-х років котли типу Міяхара на кожному кораблі були замінені шістьма новими мазутними котлами типу Кампон, встановленими в колишньому кормовому котельному відділенні, а носова димова труба була демонтована. Турбіни Брауна-Кертіса були замінені чотирма редукторними турбінами Kaмпон з проєктною потужністю 75 000 к.с. (56 000 кВт).[19] Під час випробувань «Фусо» розвинув максимальну швидкість 24,7 вузла (45,7 км/год), потужність силової установки склала 76 889 к.с. (57 336 кВт).[14] Паливні запаси кораблів були збільшені до 5 200 т мазуту, що забезпечило їм дальність плавання 11 800 морських миль (21 900 км) на швидкості 16 вузлів (30 км/год).[19]
Головним озброєнням лінкорів типу «Фусо» були дванадцять 356-мм (14-дюймових) гармат з довжиною ствола 45 калібрів,[13] що були встановлені в шести двогарматних баштах, кожна з яких важила 625 т.[21] Башти мали кути піднесення гармат в -5/+20 градусів.[22] Вони були розташовані за незвичною схемою 2-1-1-2 з парами башт в носовій і кормовій частинах, розташованих за лінійно-піднесеною схемою, та середніми башти, що буди відділені одна від одної димовою трубою.[13] Рішення використовувати шість двогарматних башт замість чотирьох тригарматних значно вплинуло на всю конструкцію класу, оскільки дві додаткові башти вимагали довшого корабля і збільшували кількість броні, необхідної для його захисту. Розташування третьої і четвертої башт виявилося особливо проблематичним для проєктування класу, тому що середні башти не розташовувались за лінійно-піднесеною схемою, що ще більше збільшило довжину кораблів.[23] Встановлені в середній частині корабля вздовж центральної лінії, вони мали обмежені сектори вогню,[13] а їхнє розташування змушувало розміщувати котельні в менш ідеальних місцях[15]. Іншим ускладненням була необхідність встановлення додаткової ізоляції та вентиляції в погребах боєзапасу середніх башт, щоб захистити їх від тепла, що генерується в сусідніх котельнях.[21] Спочатку обидві башти були звернені до корми, але під час реконструкції 1930-х років башта № 3 «Фусо» була розвернута вперед, щоб розмістити додаткові платформи для зенітної артилерії та прожекторів навколо його димової труби.[14]
Головна батарея лінкорів типу «Фусо» зазнала численних модернізацій протягом усієї кар'єри кораблів. Під час першої реконструкції обох лінкорів кути піднесення гармат головного калібру були збільшені до -5/+43 градусів, що дало максимальну дальність стрільби 32 420 м. Механізм відкату гармат також був замінений з гідравлічного на пневматичний, що дозволило пришвидшити темп стрільби головних гармат.[22]
До Другої світової війни гармати використовували бронебійні снаряди з балістичними ковпачками Тип 91. Кожен з цих снарядів важив 673,5 кілограма і мав початкову швидкість 775 метрів за секунду. Максимальна дальність стрільби становила 27 800 метрів при піднесенні +30 градусів і 35 450 метрів при піднесенні +43 градуси після модернізації[21]. Також був доступний осколково-фугасний снаряд вагою 625 кілограмів, який мав початкову швидкість 805 метрів за секунду.[24] Для протиповітряної оборони в 1930-х роках був розроблений спеціальний шрапнельний снаряд Тип 3[21].
На момент введення в стрій кораблі типу «Фусо» були оснащені допоміжним озброєнням з шістнадцяти 152-мм (6-дюймових) гармат з довжиною ствола 50 калібрів, встановлених в одиночних казематах уздовж бортів корпусу на рівні верхньої палуби, по вісім гармат з кожного борту, і кожна з них мала сектор вогню 130 градусів і максимальне піднесення +15 градусів. Кожна гармата могла стріляти осколково-фугасними снарядами вагою 45,36 кг на максимальну відстань 21 000 м зі швидкістю від чотирьох до шести пострілів на хвилину. Під час реконструкції в 1930-х роках максимальний кут піднесення гармат був збільшений до +30 градусів, що дозволило збільшити максимальну дальність стрільби приблизно на 900 метрів.[25]
На кораблях також було встановлено п'ять або шість 40-каліберних 76-мм (3-дюймових) зенітних гармат. Ці гармати були встановлені в одиночних установках по обидва боки носової надбудови, по обидва боки другої димової труби і по обидва боки кормової надбудови (у «Фусо» не було кормової гармати по правому борту). Кожна з цих гармат мала максимальне піднесення +75 градусів і могла стріляти снарядом вагою 6 кг з початковою швидкістю 680 м/с на максимальну висоту 7500 метрів[25]. Обидва кораблі були оснащені шістьма підводними 533-міліметровими (21 дюйм) торпедними апаратами, по три з кожного борту[13].
Допоміжне озброєння типу «Фусо» з часом зазнало значних змін. Під час модернізації 1930-х років всі 76-мм гармати були замінені на вісім 40-каліберних 127-мм (5,0 дюймів) гармат подвійного призначення. Ці гармати були встановлені по обидва боки носової та кормової надбудов в чотирьох спарених гарматних установках.[21] При стрільбі по надводних цілях дальність стрільби становила 14 700 метрів (16 100 ярдів), максимальна стеля — 9 440 метрів (30 970 футів) при максимальному піднесенні +90 градусів. Максимальна швидкість стрільби становила 14 пострілів за хвилину, але постійна швидкість стрільби становила близько восьми пострілів за хвилину[26]. Під час реконструкції дві передні 152-мм гармати також були зняті.[18]
Легке зенітне озброєння типу «Фусо» також зазнало значних змін у період з 1933 по 1944 рік. Під час першої реконструкції «Фусо» був оснащений чотирма спареними 13,2-мм (0,52 дюйма) кулеметами,[27] в той час як «Ямашіро» був оснащений вісьмома спареними 25-мм (0,98 дюйма) гарматами.[28] Обидві гармати були ліцензійними французькими зразками гармат «Hotchkiss».[29] 25-мм гармати встановлювалися на тип «Фусо» в одинарних, здвоєних і зтроєних установках. Ця модель була стандартною японською легкою зенітною гарматою під час Другої світової війни, але вона страждала від серйозних конструктивних недоліків, які робили її в основному неефективною зброєю. Здвоєні та зтроєні установки не мали достатньої швидкості горизонтального та вертикального наведеннях; приціли не могли впоратися зі швидкими цілями; гармата демонструвала надмірну вібрацію; об'єм магазинів були занадто малим, і, нарешті, гармата мала надмірну дульну енергію.[30] Конфігурація зенітних гармат суттєво змінювалася; наприкінці останньої реконструкції, на кораблях типу «Фусо» було встановлено вісім здвоєних установок. У 1943 році було додано сімнадцять одиночних і дві здвоєні установки, загалом 37.[31] У серпні 1944 року обидва кораблі були оснащені ще двадцятьма трьома одиночними, шістьма здвоєними і вісьмома потрійними установками, загалом 96 зенітними гарматами в остаточній конфігурації[32] .
На момент завершення будівництва кораблів типу «Фусо» їхня броня була типовою для лінкорів «доютландської» епохи[33]. На бронювання припадало 8 726 т водотоннажності, що становило приблизно 29 % від загальної водотоннажності коораблів типу[13]. Броньовий пояс ватерлінії мав товщину від 305 до 229 міліметрів (12-9 дюймів), під ним розташовувався пояс обшивки товщиною 102 мм (4 дюйми). Палубна броня мала товщину від 32 до 51 мм (1,3-2,0 дюйма). Башти були захищені бронею товщиною 279,4 мм (11,0 дюймів) в лобовій частині, 228,6 мм (9,0 дюймів) по бортах і 114,5 мм (4,51 дюйма) на даху. Барбети башт були захищені бронею товщиною 305 мм, а каземати 152-мм гармат — 152-мм броньовими плитами. Товщина стінок бойової рубки складала 351 міліметр (13,8 дюйма). Крім того, кораблі мали 737 водонепроникних відсіків (574 під броньовою палубою, 163 над нею) для збереження плавучості у разі бойових пошкоджень.[34]
Під час реконструкції броня лінкорів була суттєво модернізована. Палубна броня була збільшена до максимальної товщини 114 мм (4,5 дюйма), а для покращення підводного захисту вздовж бортів були додані протиторпедні блістери товщиною 76 мм (3,0 дюйма) з високоміцної сталі[35]. Це збільшило загальний тоннаж броні до 12 395 т, що становило приблизно 31 % від загальної водотоннажності типу «Фусо». Навіть після цих удосконалень броня все ще була нездатна протистояти 14-дюймовим снарядам[33].
У 1922 році на «Ямашіро» ненадовго встановили злітну платформу для літаків на башті № 2. З нього успішно запускали винищувачі Gloster Sparrowhawk і Sopwith Camel, що зробило його першим японським кораблем, який запускав літаки. Під час модернізації в 1930-х роках на кормі встановили катапульту і розбірний кран, обидва кораблі були обладнані трьома гідропланами, хоча ангара для них не було передбачено. Початкові біплани Nakajima E4N2 були замінені на біплани Nakajima E8N2 у 1938 році, а потім на біплани Mitsubishi F1M з 1942 року[36] .
Після завершення будівництва в 1915 році кораблі мали два 3,5-метрових і два 1,5-метрових далекоміра в носовій надбудові, 4,5-метровий далекомір на даху башти № 2, і 4,5-метрові далекоміри в баштах 3, 4 і 5. Наприкінці 1917 року на платформі на носовій щоглі встановили директор керування вогнем. У 1923 році 4,5-метрові далекоміри були замінені на 8-метрові. Під час першої модернізації «Фусо» було додано чотири директори для 127-мм зенітних гармат, по одному з кожного боку носової та кормової надбудов, а на верхівці щогли-пагоди був встановлений восьмиметровий далекомір. У 1938 році його замінили на 10-метровий далекомір. У той же час, два 3,5-метрових далекоміра на носовій надбудові були замінені на директори для 25-мм зенітних гармат. Додаткові 25-мм директори були встановлені на платформах по обидва боки димової труби[37].
Під час стоянки кораблів у сухому доці в липні 1943 року на даху 10-метрового далекоміра на верхівці щогли-пагоди був встановлений радар повітряного пошуку типу 21. У серпні 1944 року на щоглі-пагоді встановили дві надводні пошукові РЛС типу 22 і дві РЛС раннього попередження типу 13[38].
| Корабель | Будівник | Закладені | Спущені на воду | Завершені | Доля |
|---|---|---|---|---|---|
| «Фусо» | Військово-морський арсенал в Куре[39] | 11 березня 1912 | 28 березня 1914 | 8 листопада 1915 | Обидва потоплені під час битви у протоці Сурігао, 25 жовтня 1944 року[40] |
| «Ямашіро» | Військовл-морський арсенал в Йокосуці[41] | 20 листопада 1913 | 3 листопада 1915 | 31 березня 1917 |
Було заплановано ще два вдосконалених варіанти типу, але остаточний проект настільки відрізнявся від «Фусо», що в підсумку вони стали типом «Ісе».[15] Після завершення будівництва у 1915 році «Фусо» вважався першим сучасним лінкором японського флоту. Він перевершував своїх американських однокласників типу «Нью-Йорк» за вогневою потужністю та швидкістю і вважався « найбільш потужно озброєним лінкором у світі»[15]. Попри значну модернізацію у 1930-х роках, обидва лінкори виявились застарілими до початку Другої світової війни.[31] Після втрати більшої частини японського авіаносного флоту до 1943 року було висунуто пропозицію переобладнати обидва кораблі у гібридні лінкори-носії. Роботи були заплановані на червень 1943 року, але план був скасований, і замість цього були переобладнані два лінкори типу «Ісе»[14][42] .
- Campbell, John (1985). Naval Weapons of World War II. Annapolis, Maryland: Naval Institute Press. ISBN 0-87021-459-4.
- Evans, David C.; Peattie, Mark R. (1997). Kaigun: Strategy, Tactics, and Technology in the Imperial Japanese Navy, 1887–1941. Annapolis, Maryland: Naval Institute Press. ISBN 0-87021-192-7.
- Gardiner, Robert; Gray, Randal, ред. (1985). Conway's All the World's Fighting Ships: 1906–1921. Annapolis, Maryland: Naval Institute Press. ISBN 0-87021-907-3.
- Hackett, Bob (2003). IJN Fuso: Tabular Record of Movement. Combinedfleet.com. Архів оригіналу за 9 травня 2019. Процитовано 16 лютого 2013.
- Hackett, Bob (2010). IJN Yamashiro: Tabular Record of Movement. Combinedfleet.com. Архів оригіналу за 9 травня 2019. Процитовано 18 лютого 2013.
- Jentschura, Hansgeorg; Jung, Dieter; Mickel, Peter (1977). Warships of the Imperial Japanese Navy, 1869–1945. Annapolis, Maryland: United States Naval Institute. ISBN 0-87021-893-X.
- Parshall, Jonathan; Tully, Anthony (2007). Shattered Sword: The Untold Story of the Battle of Midway. Washington, DC: Potomac Books. ISBN 978-1-57488-924-6.
- Preston, Antony (1972). Battleships of World War I: An Illustrated Encyclopedia of the Battleships of All Nations 1914–1918. New York: Galahad Books. ISBN 0-88365-300-1.
- Rohwer, Jurgen (2005). Chronology of the War at Sea, 1939–1945: The Naval History of World War Two. Annapolis, Maryland: Naval Institute Press. ISBN 1-59114-119-2.
- Sandler, Stanley (2004). Battleships: An Illustrated History of their Impact. Weapons and Warfare. Santa Barbara, California: ABC Clio. ISBN 1-85109-410-5.
- Silverstone, Paul H. (1984). Directory of the World's Capital Ships. New York: Hippocrene Books. ISBN 0-88254-979-0.
- Skulski, Janusz (1998). The Battleship Fusō: Anatomy of a Ship. London: Conway Maritime Press. ISBN 0-85177-665-5.
- Stille, Mark (2008). Imperial Japanese Navy Battleships 1941-45. New Vanguard. Т. 146. Botley, Oxford, UK: Osprey Publishing. ISBN 978-1-84603-280-6.
- Toland, John (1970). The Rising Sun. New York: Random House. OCLC 944111.
- Tully, Anthony P. (2009). Battle of Surigao Strait. Bloomington, Indiana: Indiana University Press. ISBN 978-0-253-35242-2.
- Worth, Richard (2001). Fleets of World War II. Cambridge, Massachusetts: Da Capo Press. ISBN 0-306-81116-2.
- ↑ а б Stille, с. 4
- ↑ Evans & Peattie, с. 124
- ↑ а б Evans & Peattie, с. 143
- ↑ Evans & Peattie, с. 150
- ↑ Stille, с. 7
- ↑ Evans & Peattie, с. 152
- ↑ Sandler, с. 90
- ↑ Evans & Peattie, с. 154
- ↑ Evans & Peattie, с. 159
- ↑ Evans & Peattie, с. 160
- ↑ Evans & Peattie, с. 165
- ↑ Skulski, с. 11
- ↑ а б в г д е Stille, p. 21
- ↑ а б в г д Gardiner & Gray, с. 229
- ↑ а б в г Evans & Peattie, с. 166
- ↑ Evans & Peattie, с. 59
- ↑ а б Jentschura, Jung & Mickel, с. 25
- ↑ а б Skulski, с. 30
- ↑ а б в Skulski, с.17
- ↑ Jentschura, Jung & Mickel, с. 25–26
- ↑ а б в г д Skulski, с. 19
- ↑ а б Skulski, с. 18
- ↑ Worth, с. 179
- ↑ Campbell, с. 183
- ↑ а б Skulski, с. 20
- ↑ Campbell, с. 192—193
- ↑ Skulski, с. 21
- ↑ Stille, с. 22
- ↑ Campbell, с. 200, 202
- ↑ Stille, с. 11
- ↑ а б Stille, с. 23
- ↑ Skulski, с. 22
- ↑ а б Skulski, с. 16
- ↑ Skulski, с. 16, 101, 163
- ↑ Skulski, с. 16, 101
- ↑ Skulski, с. 25–26
- ↑ Skulski, с. 28–29, 82, 84
- ↑ Skulski, с. 26
- ↑ Silverstone, с. 328
- ↑ Silverstone, с. 328, 339
- ↑ Silverstone, с. 339
- ↑ Stille, с. 22, 26
