Лісовичі (Таращанський район)

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
село Лісовичі
Країна Україна Україна
Область Київська область
Район/міськрада Таращанський район Таращанський
Рада/громада Лісовицька сільська рада
Код КОАТУУ 3224483201
Облікова картка Лісовичі[1] 
Locator Dot2.gif
Розташування села Лісовичі
Лісовичі на мапі Таращанського району
Основні дані
Засноване до 1648
Перша згадка 1654
Населення 1501
Площа 8,787 км²
Густота населення 170,82 осіб/км²
Поштовий індекс 09513
Телефонний код +380 4566
Катойконіми лісовичанин, лісовичанка
День села .
Географічні дані
Географічні координати 49°30′47″ пн. ш. 30°27′59″ сх. д. / 49.51306° пн. ш. 30.46639° сх. д. / 49.51306; 30.46639Координати: 49°30′47″ пн. ш. 30°27′59″ сх. д. / 49.51306° пн. ш. 30.46639° сх. д. / 49.51306; 30.46639
Середня висота
над рівнем моря
200 [2] м
Місцева влада
Адреса ради 09513, Київська обл., Таращанський р-н, с. Лісовичі, тел. 33-3-22
Сільський голова Лола Тетяна Іванівна
Карта
Лісовичі is located in Україна
Лісовичі
Лісовичі
Лісовичі is located in Київська область
Лісовичі
Лісовичі

Лісови́чі — село Таращанського району Київської області. Назва села відома із XVII ст[1].

Історія[ред.ред. код]

Давні часи[ред.ред. код]

Заселення території навколо села відбувалося вже в добу енеоліту, яскравими представниками якого були носії східно-трипільської культури. У цій місцевості створюється своєрідне етнічне поле праслов'янських спадкових культур — це східно-тшинецька, білогрудівська, чорноліська з розвинутою фазою Жаботинського періоду.

Із середини III ст. н. е. — IV ст. н. е. місцевість починають освоювати носії поліетнічної черняхівської культури. Вони досить щільно займають чорноземи і заплави річок, при чому в їхньому середовищі спостерігаємо риси гето-даків, пізніх скіфів, сарматів, ранніх слов'ян та готів. До занепаду цієї аграрної культури призвела наступна хвиля кочівників — гунів.

Легенди про заснування[ред.ред. код]

Докладніше: Поросся

Період Великого князівства Литовського (1471 — 1569)[ред.ред. код]

На межі XIVXV ст. місцевість потрапляє під вплив Великого князівства Литовського, яке утримує тут військові формування. До 2-ї половини 16 ст. на місці Лісовичів розташовувалося місто Самбір[3].

Територія поселення із XV століття входила до складу Київського повіту у Київському Воєводстві Великого князівства Литовського.

Попід самим селом проховив сумнозвісний Чорний шлях[4].

Перший період Речі Посполитої (1569 — 1648)[ред.ред. код]

Ґенеральна мапа України, виконана Ґійомом де Бопланом, 1648. Село підписане на карті назвою "Lesovice".

За умовами Люблінської унії 1569 року Київське воєводство (включаючи територію поселення) відійшло до Речі Посполитої.

У період з 1575 до 1586 року в місті Самбір був Свято-Миколаївський монастир. Під час набігів та знищення міста Самбора монголо-татарами дерев'яну церкву монастиря монахи розібрали і, переходячи лісами, перенесли за Богуслав — під с. Хохітву, в урочище Чернечий Яр. Монастир був названий в честь Різдва Пресвятої Богородиці. В кінці 16 ст. під час монголо-татарських набігів монастир був зруйнований.

В 1611-му році польський король Сигізмунд III віддав у володіння навколишні землі шляхтичу Лісевичу, який за це ніс військову службу при Білоцерківському старостві Речі Посполитої.

Село Лісовичі зображене на Генеральній карті України (видання 16481652 років), створеної голландським гравером і картографом Вільгельмом Гондіусом у 1648 році на основі рукописної карти, виконаної Ґійомом Левассером де Бопланом, де наведене під назвою "Lesovice".

Період Гетьманщини (1648 — 1712)[ред.ред. код]

Мапа України, по обидва береги Дніпра. «...Vkraine ou Pays des Cosaques» (Україна - держава козаків), Ґійом Сансон, 1674 рік

За часів Хмельниччини (1648 — 1657) територія, на якій находилось поселення, відійшла до козацької держави на чолі з гетьманом, що було закріплено за умовами Зборівського договору між королем Речі Посполитої Яном ІІ Казимиром з одного боку і Військом Запорозьким на чолі з гетьманом Богданом Хмельницьким з другого.

Полковий устрій Гетьманщини 1648 — 1653 рр.

До 1648 р. в Лісовичах жила велика кількість шляхетських родин, на які було покладено обов'язок обороняти замок у Білій Церкві. Після Корсунської битви 1648 року більшість цієї шляхти стала на службу українській державі і її представники складали особистий почт Гетьмана [5].

Між 1650 та 1653 роками Лісовичі (Лесевичі) стали сотенним містечком Білоцерківського полку. Військовими питаннями Лісовицької сотні керував призначений полковником сотник, а цивільними — городовий отаман разом із органами міщанського самоврядування. 1654 р. Лісовицьким сотником був Яків Яковенко [6].

За описом 1654 р. місто складалося з двох частин: замку і, власне, міста, які відстояли одне від одного на дві версти. Замок був обнесений палісадом з 1 проїзною вежею і 3 глухими. В замку був жіночий монастир Святого Георгія на 30 черниць. Місто було обнесене 2 дерев'яними стінами, одна з яких була палісадною, а друга - зрубною. У місті була соборна церква Святого Архістратига Михаїла та 3 менші церкви: Різдва Богородиці, Святої Трійці та Святого Миколая Чудотворця. Осіб козацького стану було в місті 153, міщанського стану - 273. Отже населення міста становило тоді близько 2000 осіб [7].

Під час посольства Данила Виговського до Царя московського 1654 р. він виклопотав у нього згоду на володіння маєтком у Лісовичах (тобто замком) для свого брата Івана Виговського, на той час Військового писаря [8].

Під час протипольського повстання 1664 - 1665 рр., переслідуючи повстанців після їх розгрому під Білою Церквою, Гетьман Павло Тетеря віддав до кримської неволі багатьох лісовичан [9].

Станом на 28.08.1664 у Лісовичах було 306 козацьких дворів та 380 міщанських. Тобто населення міста становило близько 3500 осіб [10].

13.12.1674 Гетьман Петро Дорошенко, будучи не в змозі захистити Білоцерківський полк від ворожих нападів, наказав жителям Лісовичів залишити містечко та відійти до Корсуня, а саму Лісовицьку сотню було скасовано [11].

Масовий перехід козацтва на обезлюднений в результаті багатолітніх війн «правий берег» Дніпра був спричинений закличними універсалами польського короля Яна ІІІ Собеського, який гуртував козаків навколо ідеї боротьби з Османською імперією та Кримським ханством. У лютому 1685 р. сейм Речі Посполитої затвердив спеціальну конституцію—постанову про повернення українському козацтву «їхніх прадавніх вольностей, свобод і привілеїв» та дозвіл осаджувати спустошені землі Правобережжя. Через три роки, у 1688 р., волинська шляхта вже відзначала на своєму сеймику, що «… козаків незносна лічба в Київськім і Брацлавськім воєводствах».

Повстання Палія 1702 — 1704 років

Після Карловицького договору 1699 року, за яким Османська імперія відмовилася від Поділля на користь Річі Посполитої, польський уряд вирішив знищити козацтво на Правобережжі. У червні 1699 р. Варшавський сейм ухвалив постанову про ліквідацію козацьких полків у Київському та Брацлавському воєводствах. Розпуск козацького війська мав відбутися протягом двох тижнів, а землю мали передати шляхті і козакам виїхати з краю. Це рішення мотивувалося тим, що після припинення війни з Османською імперією відпала потреба утримувати козацькі полки на Правобережжі.

1702 р. представники української шляхти, козаків, міщан та духівництва ухвалили на нараді у Фастові підняти антипольське повстання. У червні того ж року воно розпочалося збройними виступами на Поділлі та Брацлавщині й невдовзі охопило Київщину і Волинь. В районі Богуслава, Корсуні й Лисянці його очолили полковники Самусь та Іскра.

У 1711 році за умовами Прутського мирного договору Правобережна Україна знову опинилася під владою Польщі, а полк 1712 року був остаточно ліквідований. Більшість козаків переселилася на Лівобережну Україну.

Після поразки Гетьманщини у війні з Росією та еміграції уряду Івана Мазепи до Молдови, робилися спроби відновити сотенну адміністрацію під час походів Гетьмана Пилипа Орлика.

Другий період Речі Посполитої (1712 — 1793)[ред.ред. код]

Село знаходилось у вирії події під час селянсько-козацького повстання на Правобережній Україні у 1768 році проти кріпосницького, релігійного та національного гніту шляхетської Польщі — Коліївщини.

Період Російської імперії (1793 — 1918)[ред.ред. код]

Село на мапі Стрельбицького 1868 рік , друк 1917 року, підписане на карті назвою "Лисовичи".

У 1793 році по другому розділі Речі Посполитої Київщина і Брацлавщина відійшли до Російської імперії й на територіальній основі Брацлавського (східна частина) і Київського воєводств за указом Катерини II 24 квітня (13 квітня с.ст.) було створене Брацлавське намісництво. Територія села належала до П'ятигірського повіту.

Із 1796 року Брацлавське намісництво ліквідоване у зв'язку з адміністративною реформою Павла І, за якою утворювалися губернії. Село у складі П'ятигірського повіту відійшло до Київської губернії Російської імперії, але вже із 1800 року було переведено у новоутворений Таращанський повіт Київської губернії та стало центром Лисовицької волості.

1884 року згадується у «Томі V» на 167 сторінці[3] у «Географічному словнику Королівства Польського та інших слов'янських країн» виданому у 18801902 роках під редакцією Ф.Сулімерського, Б.Хлєбовського та інших редакторів у Варшаві, де наведене під назвою "Lesowicze".

Період Української державності (1918 — 1920)[ред.ред. код]

У складі землі Поросся

З 6 березня 1918 року згідно з Законом «Про адміністративно-територіальний поділ України», що був ухвалений Українською Центральною Радою село у складі землі Поросся, за винятком періоду з 29 квітня 1918 року до 14 грудня 1918 року, коли гетьманом України Павло Скоропадський повернув старий губернський поділ часів Російської імперії знову у Таращанському повіті Київської губернії.

У квітні 1918 р. саме в Лісовичах Федір Гребенко почав готувати повстання проти влади гетьмана Павла Скоропадського і німецьких окупантів. Звідси лісовицький повстанський загін 5 травня 1918 р. здійснив перший напад на Таращу. Наслідком стали урядові репресії. Подвір'я Гребенків було знищено, а самі Гребенки мусили рятуватися втечею й переховуватися [12].

Період міжвоєнний (1920 — 1941)[ред.ред. код]

Радянську владу остаточно встановлено в 1920 р.

Період німецької окупації (1941 — 1944)[ред.ред. код]

З липня 1941 року село і район окупований німецько-нацистськими загарбниками. З 20 жовтня 1941 року село входило до Таращанського ґебіту (округи) Генеральної округи Київ Райхскомісаріату Україна. Адміністративні межі збігалися з тогочасним радянським адміністративним поділом та зберігалася структура адміністративних і господарських органів УРСР. Всі керівні посади в ґебіті обіймали німці, головним чином з числа тих, що не підлягали мобілізації до вермахту. Лише старостами районів і сіл призначалися лояльні до окупантів місцеві жителі або фольксдойчі.

5 січня 1944 року Тараща з околицями була визволена радянськими військами[13].

Період радянської України (1944 — 1991)[ред.ред. код]

Період незалежної України (1991 — дотепер)[ред.ред. код]

Географія[ред.ред. код]

Село розташоване в зоні лісостепу лісистій місцевості на півдні Київської області, по обидва боки річки Котлуй (притока Росі, басейн Дніпра).

Відстань до[14] Києва – 132 км; до Севастополя - 796 км; до Чопа — 785 км; до Луганська — 800 км; до інших міст: Москва - 977 км; Варшава - 849 км; Прага - 1418 км; Берлін - 1473 км. Відстань до найближчого міжнародного аеропорту: Бориспіль - 156 км.

Економіка[ред.ред. код]

Сільське та рибне господарство[ред.ред. код]

Транспорт[ред.ред. код]

Демографія[ред.ред. код]

Культура та відпочинок[ред.ред. код]

Пам'ятники та скульптури[ред.ред. код]

Братська могила воїнів Радянської Армії і пам'ятник воїнам-односельцям

Спорт[ред.ред. код]

Освіта в Лісовичах[ред.ред. код]

Політична активність[ред.ред. код]

Персоналії[ред.ред. код]

Вчені та науковці[ред.ред. код]

Військовики[ред.ред. код]

Закатовані в сталінських таборах[ред.ред. код]

  • Підіпригора Євдокія Калістратівна (1912 —) - проживала в селі Лісовичі. В 1930 році звинувачена в куркульстві та засуджена до примусового переселення в Кіровський район Мурманської області.
  • Підіпригора Милентій Іванович[15] (*1897 — невід.) — працював слюсарем на руднику «Октябрський» в Зейському районі Амурської області. Арештований 13 травня 1948 року. Осуджений СКУД Амурського обласного суду за статтею 58-10 ч 2 КК РРФСР на 10 років виправно-трудових таборів. Реабілітований 16 жовтня 1965 постановою президії Верховної Ради РРФСР.

Галерея[ред.ред. код]

Див. також[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б Офіційний сайт Верховної Ради України: Облікова картка села
  2. Прогноз погоди в с. Лісовичі
  3. а б Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich, Tom V, strona 167(пол.)
  4. це добре видно на Генеральній мапі України, виконаної Ґійомом де Бопланом, 1648 року.
  5. Коваленко Сергій. Лісовичі//Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 1. - Київ: Видавництво "Стікс", 2007
  6. Коваленко Сергій. Лісовичі//Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 1. - Київ: Видавництво "Стікс", 2007
  7. Коваленко Сергій. Лісовичі//Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 1. - Київ: Видавництво "Стікс", 2007
  8. Коваленко Сергій. Лісовичі//Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 1. - Київ: Видавництво "Стікс", 2007
  9. Коваленко Сергій. Лісовичі//Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 1. - Київ: Видавництво "Стікс", 2007
  10. Коваленко Сергій. Лісовичі//Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 1. - Київ: Видавництво "Стікс", 2007
  11. Коваленко Сергій. Лісовичі//Україна під булавою Богдана Хмельницького. Енциклопедія у 3-х томах. Том 1. - Київ: Видавництво "Стікс", 2007
  12. Бондаренко Олександр, Бондаренко Іван. Повернення із забуття. - Київ: Український пріоритет, 2012
  13. Verein für Computergenealogie. GOV:Generalbezirk Kiew (нім.)
  14. Відстань за маршрутом Лісовичі (UA)
  15. Сайт «Легенди України»: Підіпригора, Подопригора

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]


Україна Це незавершена стаття з географії України.
Ви можете допомогти проекту, виправивши або дописавши її.