Лісові Сорочинці
| село Лісові Сорочинці | |
|---|---|
| Країна |  Україна
|
| Область | Чернігівська область |
| Район | Прилуцький район |
| Громада | Сухополов'янська сільська громада |
| Основні дані | |
| Засноване | 1629 |
| Населення | 503 |
| Площа | 1,928 км² |
| Густота населення | 262,45 осіб/км² |
| Поштовий індекс | 17540 |
| Телефонний код | +380 4637 |
| Географічні дані | |
| Географічні координати | 50°41′23″ пн. ш. 32°19′58″ сх. д. / 50.68972° пн. ш. 32.33278° сх. д.Координати: 50°41′23″ пн. ш. 32°19′58″ сх. д. / 50.68972° пн. ш. 32.33278° сх. д. |
| Середня висота над рівнем моря |
150 м |
| Місцева влада | |
| Адреса ради | 17540, Чернігівська обл., Прилуцький р-н, с.Лісові Сорочинці, вул.Домонтовича,90а |
| Карта | |
  Лісові Сорочинці | |
 Лісові Сорочинці | |
| Мапа | |
| |
Лісові́ Соро́чинці — село в Україні, у Прилуцькому районі Чернігівської області. Населення становить 506 осіб. Входить до складу Сухополов'янської сільської громади. Розташоване на річці Рудці (притока Удаю), за 12 км від райцентру.
Історія[ред. | ред. код]
Давні часи[ред. | ред. код]
Засноване на території Київського воєводства Речі Посполитої, належало до «імперії» князів Вишневецьких. Назва села походить від прізвища першого поселенця Василя Сороча, який в 1629 році одержав земельний наділ від Густинського монастиря. Уже тоді в Лісових Сорочинцях було 11 дворів. У 1638 році землями монастиря і Лісовими Сорочинцями заволодів польський магнат Олександр Конецпольський.
За Гетьманщини Лісові Сорочинці входили до складу Полкової сотні Прилуцького полку як вільне військове село, «до ратуші Прилуцької прислушаюче». В 1667 р. у селі налічувалось 7 господарств селян, які «орали на 4-х волах». У 1685 році гетьман Іван Самойлович відібрав село у монастиря і надав прилуцькому полковому обозному Г. Д. Чернявському, від якого воно 1709 році перейшло до його сина — значкового товариша Степана. За універсалом 1714 року Лісові Сорочинці були залишені «вдове его Марье». Від другого шлюбу з якимось Березинським вона мала синів Романа й Мусія, котрим і передала село у «вічне володіння». При цих власниках поселення розрослось до 29 дворів (43 хати). Та в 1780 році брати змушені були село продати.
З 1764 року Лісові Сорочинці територіально входили до Прилуцького полку Малоросійської губернії; з 1788 року — до Прилуцького повіту Чернігівського намісництва; з 1796 року — до Прилуцького повіту Малоросійської губернії; з 1859 року — до Малодівицької волості 1-го стану Полтавської губернії, мешканці села були приписані до парафії Миколаївської церкви села Колісники[1][2]; з 1870 року — до Радьківської волості. На той час село мало козацький та селянський майдани для випасу худоби, шинок Берка, олійницю та винокурню. З кінця XVIII ст. Лісові Сорочинці заполонили поміщики: Маркович, Юскевич, С. М. Трифонів, Забілиха, Домонтович. Сім'я останнього прожила в селі понад 100 років. Мировий суддя Прилуцького повіту Андрій Іванович Домонтович мав у Лісових Сорочинцях маєток, 200 десятин лісу та 250 десятин родючої землі, яку обробляли наймані робітники. Домонтович займався землеробством, тваринництвом, садівництвом, розводив рибу в ставках, торгував лісом. Він першим в селі на своїх ґрунтах посадив і виростив картоплю. У 1900 році за виведення нових сортів яблук «Путівка осіння» («Кальвіль Сорочинський»), «Кальвіль Домонтовича» був нагороджений бронзовою медаллю на Всеросійській виставці фруктів у Москві. Всі його діти мали добру освіту, сини Євген та Сергій стали офіцерами. Євген за Першу світову війну був нагороджений Георгієвським хрестом. В село повернувся з німецького полону. Після перевороту 1917 року перейшов на сторону більшовиків, командував полком, дивізією, працював в московському Кремлі, був нагороджений орденом Леніна (1967). Наприкінці життя працював в Лісових Сорочинцях сторожем колгоспного саду, складав вірші про життя односельців, жив в бідності, помер 1973 року. Через кілька років згорів і родовий маєток Домонтовичів. Нині центральна вулиця села — вулиця Домонтовича.
У 1862 році у селищі володарському казеному та козачому Колісники було 51 двір де жило 270 осіби[3]
Найдавніше знаходження на мапах 1869 рік як Сорочинці.[4]
У 1911 році у селищі Колісники жило 635 осіб[5]
За переписом 1910 року в Лісових Сорочинцях налічувалось 820 жителів, 135 господарств, з них козаків — 29, селян — 101, інших непривілейованих — 4, привілейованих — 1, у тому числі — 7 теслярів, 4 шевці, 16 ткачів, 1 візник, 66 поденників, 4 займалися інтелігентними та 118 — іншими неземлеробськими заняттями. Все інше доросле населення займалося землеробством.
На початку ХХ століття за сприяння представника земства Костянтина Трохимовича була відкрита земська школа. Для цього батьки учнів найняли будинок Добренка. У 1911 р. в селі вже діяло земське однокласне початкове училище, в якому навчалося 30 хлопчиків і 7 дівчат. А через три роки земство і селяни купили у зажиточного селянина Беха землю під будівництво школи і в 1914 року побудували її. Мала вона дві класні кімнати і квартири для вчителів (зруйнована у 2003 році).
У 1911—1914 роках була побудована залізнична колія Бахмач — Прилуки, яка поділила село на дві частини — південну і північну. Виямку копали лопатами, ґрунт возили вагонетками, боки викладали дерном.
В 1915 році в Лісових Сорочинцях налічувалось 103 двори, 598 жителів, а землі тут було 352 десятини.
Радянська доба[ред. | ред. код]
Важкі часи пережило село під час становлення більшовицького режиму. Остаточна комуністична окупація відбулася у 1920 році. Хоча найбільші випробування селянам довелося пройти пізніше. А поки що село жило спокійно і навіть заможно. В 1924 році у Лісових Сорочинцях було побудовано магазин та клуб. Одну з кімнат виділили під бібліотеку, фонд якої налічував 10 книг та Закон Божий. Через три роки частину селян об'єднали в ТСОЗ. Згодом його перетворили на сільськогосподарську артіль «Незаможник», яка отримала перший трактор «Фордзон». Це було великою подією для села: учні навіть залишили уроки і побігли в поле подивитися на диво-техніку.
В 1930 році у Лісових Сорочинцях почали масово розкуркулювати заможних селян. Деякі були вислані на Північний Урал — в Пермську область, станцію Яйва. Люди з села їздили також на переселення в республіку Дагестан — місто Кізляр, та в Мамаївську комуну села Удайців.
Остаточно завершив колективізацію голодомор. План здачі зерна державі 1932 року був виконаний не лише за рахунок колгоспного поля — забрали весь урожай жита з селянських присадибних ділянок. За вказівкою комуністичного керівництва по Лісових Сорочинцях їздили активісти і з кожної хати забирали все, що бачили. Люди ходили голодними і пухлими, багато померло. Безіменні могили, що займають значну частину сільського кладовища, нагадують про ці страшні події до сьогодні. Помирали сім'ями. Так сім'я, яка жила на Гайдаях, мала 12 дітей. Всі померли під час голодомору. Земля кругом хати була гола, не було навіть бур'яну, вся травичка була вищіпана дитячими пучками і з'їдена.
Жителька села Череватенко А. М. (1924 р.н.): «В нашій сім'ї було п'ятеро дітей. У тих, хто не хотів вступати до колгоспу місцеві активісти все відбирали. От і нашу сім'ю спіткало горе — забрали: корову, коня, землю. Мати сховала трохи зерна в рукав від сорочки й поклала за ікони в хаті. Та активісти знайшли і це. Ми, малі діти, плакали і благали цих тьоть і дядь віддати, але нас ніхто не слухав. Першим від голоду помер брат, якому було 14 років, потім батько пішов просити милостиню в Товкачівку і не повернувся — помер з голоду. Потім померла з голоду мати. Я залишилась в сім'ї найстарша (9 років), сестричці виповнилось 4 роки, братику 2 роки. Пам'ятаю, пішла сестричка на город, та й не повернулася до ночі. Ранком її так і не знайшли… Невдовзі помер і братик, ми з сусідкою віднесли його на кладовище. Отак я залишилась сама — голодна і холодна…»
Свій хліб з'явився у селян уже після жнив, у кожний двір тоді дали по торбі борошна. Поступово село почало відроджуватися. В 1934 році артіль "Незаможник" перейменували на колгосп імені Димитрова. На піщаних ґрунтах було висаджено 140 гектарів яблуневого саду. Великою подією для села був показ у клубі в 1940 році звукового фільму «Чапаєв». Про це й зараз згадують старожили. В Лісових Сорочинцях ще не було електрики, тому динамо-машину крутили руками.
Друга світова війна[ред. | ред. код]
17 вересня 1941 року село було окуповане німецькими військами. Та ночами з оточення, до лінії фронту, через Лісові Сорочинці пробиралися ще червоноармійці. Вони заходили до селянських хат, просили їсти і йшли далі на схід. З фронту не було жодних новин, тільки в січні 1942-го радянський літак розкидав над селом листівки, які містили повідомлення про те, що ведуться бої під Москвою, і заклики до спротиву ворогу.
7 липня 1942 року на примусові роботи до Німеччини була вивезена молодь села, близько 20 осіб. Два роки окупації в селі не працювала школа та магазин. Влітку 1943 року німці прислали в Лісові Сорочинці угорський (мадярський) загін охорони залізничного мосту. 23 серпня 1943 року партизани розгромили угорський загін, забрали зброю і боєприпаси. 17 вересня 1943 року в Лісові Сорочинці повернулась сталінська влада - зайшли підрозділи 615 Стрілецького Полку 167 Сумської стрілецької дивізії.
На другий день батьки виряджали мобілізованих польовим військкоматом юнаків села на фронт. Пізніше їх назвуть чорною піхотою. Майже всі ці молоденькі хлопчики, не підготовлені, не обстріляні, з однією гвинтівкою на трьох, без їжі, без обмундировання, загинули і назавжди залишилася лежати в українських степах. У селі залишилися тільки жінки, діти та старі люди. За чоловіків — 14-річні хлопчаки. Поля орали волами, коровами, сіяли вручну, городи копали лопатами. До того ж радянська влада тепер з підозрою ставилася до людей, які були на окупованій ворогом території.
Післявоєнні роки[ред. | ред. код]
В важкі післявоєнні роки селянам не вистачало хліба, одежі, взуття та необхідно було ще виконати обов'язкові поставки в державу: молока –120 літрів, м'яса — 45 кг, яєць – 100 шт. За не виконання — суд. Щоб якось вижити, возили кіньми чи волами в Прилуки колоті дрова, а також носили на базар на плечах по дві в'язки дров та продавали. Робота в колгоспі — 448 трудоднів на рік (1 трудодень — 1,85 кг жита) та семиденний робочий тиждень. 1946 рік – період смертовбивчої посухи. Люди знову почали пухнути від голоду. Їли гнилу картоплю, печені гарбузи тощо.
Станом на 1947 рік в Лісових Сорочинцях проживало 1100 жителів. В 1949 року в місцевому колгоспі було 1299,6 га землі, 208 дворів, 781 житель; 4 рільничі бригади, 15 ланок, 1 тваринницька ферма, 1 автомашина; діяли олійниця, теслярська майстерня, кузня. У 1950 році нарешті були скасовані обов'язкові поставки молока, м'яса, яєць, а також позики. Через шість років колгосп у Лісових Сорочинцях став мільйонером, основну частину прибутку отримавши від садівництва (сорочинські яблука продавали в Москві). Невдовзі до колгоспу ім. Димитрова приєднали колгосп ім. Свердлова (село Стрільники), в результаті чого збільшилася площа орних земель, кількість худоби тощо. Господарство почало потроху відбудовуватися, та земля оброблялася дідівським способом і не давала належного прибутку. Колгосп став збитковий.
У 1961 році в селі з'явилась електрика. До цього часу люди користувалися гасовими лампами. З 1967 року колгоспники Лісових Сорочинців починають одержувати грошову заробітну плату, а з 1968-го – пенсії. У 80-х роках колгосп будує нові будинки для селян.
Сьогодення[ред. | ред. код]
Після здобуття Україною незалежності в Лісових Сорочинцях відбулися зміни. 1992 року колгосп було реорганізовано в кооператив «Лісний», до якого ввійшло відділення села Стрільників. Потім відбулася приватизація земель і майна колективного господарства. Станом на 2000 рік у Лісових Сорочинцях проживав 521 житель у 272 дворах. Село не газифіковане.
До 2019 року орган місцевого самоврядування — Лісовосорочинська сільська рада, якій було підпорядковане село Стрільники.
Мікротопоніми[ред. | ред. код]
Як і скрізь в Україні, село Лісові Сорочинці ділиться на кутки. Назви кутків Гайдаї та Каптурі походять від прізвищ перших поселенців Гайдая та Каптура (Каптуренка). Куток Бехівщина — від поселенця на прізвище Бех. Весь рід Полозів жив на Полозях. Куток, як і саме прізвище Полоз, отримав назву від майстра з виготовлення полозів до саней. Козак Аландаренко зі своїми родичами приїхав із села Полова та оселився на вільних землях, порослих чагарниками, з великою калюжею посередині, яка майже ніколи не висихала. Цей куток і досі називають Калюжами. Поселенець Корсун викопав ставок, який і сьогодні називають Корсунівський.
Кумина долина, Негодине поле, Стара дорога, Панський ставок – сільські назви, що звучать як пісня.
Пам'ятники[ред. | ред. код]
- У 1957 році в селі встановлено пам'ятник партизанам, які загинули 1943 року
- У 1973 році — на честь 73 воїнів-односельців, які полягли на фронтах Другої світової війни
- У 1995 році — пам'ятник-танк на честь 50-річчя Перемоги над фашизмом
Відомі люди[ред. | ред. код]
- А. І. Домонтович – селекціонер нових сортів яблук: «Путівка осіння» ("Кальвіль Сорочинський"), «Кальвіль Домонтовича»; ініціатор та активний учасник створення міського саду в м. Прилуки.
- Череватенко Віктор Якович — російський і український письменник, член Спілки письменників Росії, лауреат міжнародної літературної премії «Слобожанщина».
Джерела[ред. | ред. код]
Журнал «Прилуки Фортеця» від 14 квітня 2013 р. https://archive.today/20131008071531/http://www.pryluky.com/kra-znavstvo/l-sov-sorochinc.html
Сайт Прилуцького РМК http://prilrmk.ucoz.ru/index/s_lisovi_sorochinci/0-46 [Архівовано 14 травня 2016 у Wayback Machine.]
«Нам є що згадати» (спогади ветеранів), Прилуки-2005
«Очевидці голодомору свідчать…» /1932-1933 роки на Прилуччині/, Прилуки-2003
Рукопис шкільного вчителя географії О. М. Аландаренка.
Малоформатный атлас Российской империи (1796). Карта Черниговского наместничества (карта 25).
Атлас Российской империи. 1800 год. Лист 20. Малороссийская губерния из 20 поветов
Див. також[ред. | ред. код]
Посилання[ред. | ред. код]
- Погода в селі Лісові Сорочинці [Архівовано 5 березня 2016 у Wayback Machine.]
| |||||
|
Це незавершена стаття з географії України. Ви можете допомогти проєкту, виправивши або дописавши її. |
- ↑ Зведений каталог метричних книг що зберігаються в державних архівах України т.10, кн..1, ст. 101, 529 та 587 (PDF) (укр.). Український науково-дослідницкий інститут архівної справи та документознавства. Архів оригіналу (PDF) за 21 січня 2022. Процитовано 7 січня 2022.
- ↑ Зведений каталог метричних книг, клірових відомостей та сповідних розписів (укр.). Центральний державний історичний архів України, м. Київ (ЦДІАК України). Архів оригіналу за 7 січня 2022. Процитовано 7 січня 2022.
- ↑ ИнфоРост, Н. П. ГПИБ | [Вып.] 33 : Полтавская губерния. - 1862. elib.shpl.ru. Архів оригіналу за 15 січня 2021. Процитовано 1 січня 2022.
- ↑ Трехверстовка Черниговской области. Военно-топографическая карта. www.etomesto.ru. Архів оригіналу за 8 січня 2022. Процитовано 8 січня 2022.
- ↑ Полтавский губерский статистический комитет. (1911). Список населенных мест Полтавской губернии, с кратким географическим очерком губернии (російською) . Полтава: Электроная типография Д.Н. Подземского Петровская улица собственый дом, 1912. с. 310 з 562.