Літня інтерлюдія

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Літня інтерлюдія Picto infobox cinema.png
швед. Sommarlek
Sommarlek poster.jpg
Оригінальний постер до фільму
Жанр драма, мелодрама
Режисер Інгмар Бергман
Продюсер Аллан Екелюнд
Сценаристи
  • Інгмар Бергман
  • Герберт Гревеніус
На основі оповідання «Марі» Інгмара Бергмана
У головних
ролях
Май-Бритт Нільссон
Біргер Мальмстен
Оператор Гуннар Фішер
Композитори
  • Ерік Нурдгрен
  • Бенгг Валлестрем
  • Ескіль Еккерт-Люндін
Кінокомпанія Svensk Filmindustri (SF)
Дистриб'ютор Svensk Filmindustri
Тривалість 90 хв.
Мова шведська
Країна Швеція Швеція
Рік 1950
Дата виходу 1 жовтня 1951 (Швеція)
Кошторис SEK 434 000
IMDb ID 0044060
Рейтинг IMDb: 7.7/10 stars
Додаткові характеристики
Формат плівки 35 мм
Співвідношення 1,37 : 1
Колір чорно-білий
Звук моно

«Літня інтерлюдія» (швед. Sommarlek, відомий також під назвою «Літня гра») — шведський мелодраматичний фільм 1951 року, поставлений режисером Інгмаром Бергманом. У 1952 році стрічка брала участь в головній конкурсній програмі 13-го Венеційського міжнародного кінофестивалі у змаганні за «Золотого лева».

Прем'єра фільму відбулася 1 жовтня 1951 року в Швеції в кінотеатрі «Реда Кварн» (швед. Röda Kvarn)[1].

Сюжет[ред. | ред. код]

Марі — прима-балерина стокгольмської королівської опери. До неї залицяється Давид Ністрем, але Марі тримається з ним прохолодно. Після репетиції «Лебединого озера» вона знаходить у своїй гримерці блокнот, який виявляється щоденником Генріка), з яким вона зустрічалася понад десять років тому. Через проблеми з електропроводкою в опері репетиція припиняється, і Марі вирушає на той острів, де вона колись зустріла Генріка, дорогою згадуючи події своєї юності.

Того літа вона мешкала на острові разом з тіткою Елізабет і дядьком Ерландом. Закоханий в Марі Ерланд пропонує їй втекти разом з ним. На острові вона зустрічає Генріка, молодого студента, і між ними починається роман. Літня ідилія закінчилася трагічно — Генрік невдало стрибнув у воду, отримав важку травму і не прийшовши до тями помер у лікарні. Ерланд, який був присутнім в лікарняній палаті, виявивши серед речей Генріка його щоденник, забирає його собі (через дванадцять років він відправить щоденник Марі). Намагаючись утішити Марі, Ерланд радить їй створити «броню» — уникати надалі сильних і щирих почуттів, повторно пропонує їй поїхати разом з ним, і Марі приймає його пропозицію.

Побачившись з дядьком Ерландом і відвідавши знайомі місця, де вона колись була щаслива, Марі повертається до Стокгольма, щоб відновити репетицію. Її пригнічений стан помічає балетмейстер і вгадує причину її туги. Після розмови з балетмейстером депресія Марі закінчується, вона вирішує розповісти Давиду про події своєї юності і дати прочитати йому щоденник Генріка.

У ролях[ред. | ред. код]

Май-Бритт Нільссон Марі
Біргер Мальмстен Генрік
• Альф Челлін Давид
• Анналіза Еріксон Кай
• Георг Фюнквіст дядько Ерланд
• Стіг Улін балетмейстер
• Рене Бйорлінг тітка Елізабет
• Мімі Поллак маленька дама
• Йон Бутвід Карл
• Гуннар Ульссон священик
• Дуглас Гоґе Ніссе з носом
• Юліа Сесар Майя
• Карл Стрем Санделль
• Торстен Лілльекруна Пелле-блондин
• Улав Рієго лікар
• Ернст Брюнман капітан судна
• Фюльгіа Садіг медсестра
• Стен Матгссон той, що сплигнув на берег
• Карл-Аксель Ельфвінг посильний з квітами

Знімальна група[ред. | ред. код]

Історія створення фільму[ред. | ред. код]

Фільм знятий за неопублікованим оповідання «Марі» Інгмара Бергмана. У роботі над сценарієм йому допомагав Герберт Гревеніус. Зйомки проходили з квітня по червень 1950 року. Натурні сцени знімалися на острові Даларе. Павільйонніе знімання довелося перенести в кіномістечко під Стокгольмом, оскільки керівництво Королівського оперного театру після ознайомлення зі сценарієм не дозволило знімати фільм у своїй будівлі[2][1]. Через кризу, що охопила шведську кіноіндустрію, прем'єра фільму була відкладена і він вийшов на екрани лише восени 1951 року.

Теми[ред. | ред. код]

У «Літній інтерлюдії» Бергман використав мотиви, деякі з яких з'являться в його подальших фільмах. Схожу літню любовну ідилію можна зустріти в «Літі з Монікою», мовчання Бога і втрату віри — в «Причасті». У одній зі сцен Марі і Генрік збирають ягоди на суничній галявині. Одягнена в чорне літня тітка Генріка, якій лікарі поставили смертельний діагноз, грає в шахи зі священиком, який заявляє, що спілкується з нею, «щоб краще зрозуміти саму Смерть»[К 1] — цю сцену можна розглядати як прообраз відомої шахової партії між лицарем і Смертю в «Сьомій печатці»[3][4][5].

Інгмар Бергман розглядав фільм як одну з поворотних точок у своїй творчості, назвавши його своєю першою авторською роботою:

Для мене особисто «Літня гра» — один з найважливіших моїх фільмів, хоча комусь він, можливо, і здасться застарілим. Але мені він таким не здається. Тоді я вперше виявив, що працюю абсолютно самостійно, що в мене є свій стиль, що я створив нарешті власний фільм зі своїм особливим виглядом, якого ніхто не повторить. Цей фільм не схожий ні на чий інший. Це був мій перший по-справжньому власний твір. Я раптом виявив, що правильно встановлюю камеру, що домагаюся потрібних мені результатів і все відповідає тому, що я задумав.

— Інтерв'ю Ингмара Бергмана [6]

Критика[ред. | ред. код]

«Літня інтерлюдія» користувалася успіхом у шведських глядачів і була прихильно прийнята місцевими кінокритиками. Стіг Альмквіст у часописі Filmjournalen[sv] висловив захоплення режисерським талантом Бергмана і передбачив, що з часом він може досягти «революційних результатів» у кінематографі[7]. Також шведські критики відмітили, що «новий Бергман» практично повністю звільнився від властивого його раннім роботам надмірного захоплення символізмом і меланхолією, які не завжди були зрозумілі масовому глядачеві[1][7].

«Літня інтерлюдія» була включена до конкурсної програми Венеційського кінофестивалю 1951 року, але керівництво компанії Svensk Filmindustri вирішило відмінити показ, щоб вивчити реакцію шведської аудиторії. Показ відбувся в наступному році, але фільм не отримав нагород.

У американському прокаті фільм з'явився в 1954 році під назвою «Заборонена інтерлюдія» (англ. Illicid Interlude). Кіноіндустрія США продовжувала керуватися кодексом Гейса, який надмірно обмежував свободу творчості, зокрема, через заборону на дуже стримані за мірками європейського кіно еротичні сцени. З цієї причини значна частина європейських фільмів до середини 1960-х потрапляла в американський прокат через дистриб'юторів, які займалися малобюджетним експлуатаційним кіно і робили в рекламі акцент на наявність у фільмі еротичних сцен[К 2], змінюючи оригінальну назву і створюючи відповідні афіші[К 3]. У випадку з «Літньою інтерлюдією» дистриб'ютор застосував ще один засіб — у деякі прокатні копії була додана знята в США сцена з купанням у голому вигляді[8][9]. Проте, фільм був помічений і позитивно оцінений американськими кінокритиками. Бослі Краузер у своїй рецензії для New York Times засудив вищезгаданий спосіб просування фільму, відмітивши видатний художній рівень стрічки: роботу оператора і хорошу гру Май-Бритт Нільсон, якій вдалося з великою достовірністю втілити на екрані образ безтурботної 15-річної дівчини і пригніченої 28-річної жінки[10].

У Франції «Літня інтерлюдія» з'явилася лише в 1958 році, коли демонструвалася у рамках ретроспективного показу робіт Інгмара Бергмана у французькій сінематеці. Попри те, що до цього моменту з'явилися пізні фільми, які принесли Бергману міжнародну популярність («Усмішки літньої ночі», «Літо з Монікою», «Сьома печатка» і «Сунична галявина»), Жан-Люк Годар у своїй статті для «Кайє дю сінема»[К 4] приділив «Літній інтерлюдії» особливу увагу, назвавши її «найпрекраснішим з фільмів»[1].

Нагороди та номінації[ред. | ред. код]

Список нагород та номінацій[11]
Кінофестиваль/Кінопремія Рік Категорія Номінант(и) Результат Дж
Венеційський міжнародний кінофестиваль 1952 Leone d'Oro logo gold.pngЗолотий лев Літня інтерлюдія Номінація

Коментарі[ред. | ред. код]

  1. Під час гри в шахи тітка говорить Марі, що має намір пережити Генріка.
  2. Окрім цілком безневинної за європейськими мірками, але непристойною, з точки зору кодексу Гейса, сцени з переодяганням у літньому будиночку «Літня інтерлюдія» містила ще й неприпустиму антирелігійну сцену: після смерті Генріка Марі заявляє, що «ненавидить Бога і хоче плюнути йому в обличчя».
  3. Аналогічна доля спіткала й інші ранні фільми Бергмана. Фільм «Літо з Монікою» в американському прокаті дістав назву «Моніка: історія поганої дівчинки!» (англ. Monika, the Story of a Bad Girl!), а «Вечір блазнів» — «Гола ніч» (англ. Naked Night).
  4. «На останньому подиху», повнометражний дебют Годара, що приніс йому популярність як одному з основоположників французької «нової хвилі» вийшов у 1960 році. До цього моменту Годар був більше відомий як кінокритик.

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г Summer Interlude (en). The Ingmar Bergman Foundation. Процитовано 2017-02-06. 
  2. Vermilye, 2002
  3. Macnab, 2009, с. 69
  4. Peter Cowie (2012-05-29). Summer Interlude: Love and Death in the Swedish Summer (en). Criterion. Процитовано 2017-02-06. 
  5. Darragh O’Donoghue (2009-03). The Seventh Seal. Cinémathèque Annotations on Film (en). Senses of Cinema. Процитовано 2017-02-07. 
  6. Бергман, 1985, с. 159
  7. а б Steene, 2005, с. 195
  8. Björklund, Larsson, 2016, с. 11
  9. Balio, 2010, с. 131
  10. Bosley Crowther. The Screen in Review; 'Illicit Interlude,' Film From Sweden, Opens. 
  11. Нагороди та номінації фільму Літня інтерлюдія на сайті IMDb (англ.)

Джерела[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]