Літофони

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Літофон в Ефіопії

Літофони (от дав.-гр. λίθος — 'камінь' та φωνή — 'звук') — ударні музичні інструменти з каменю. Відносяться до так званих ідіофонів[1][2].

За своїм походженням літофони можуть бути як штучними, так і природними (камені, валуни, сталактити, сталагміти тощо)[2]. У печерах зустрічаються кам'яні складки, що видають звуки різної висоти і різного тембру, якщо по ним чим-небудь вдарити - скоріше за все, ця їх властивість була відома стародавній людині[3]. Звук при грі на літофонах витягується шляхом удару (калаталом, іншим каменем тощо); його висота може бути як фіксованою, так і нефіксованою[1].

Власне літофони як цілеспрямовано виготовлені інструменти з'являються в епоху неоліту[3]. Так, в 1949 році в Південному В'єтнамі були виявлені одинадцять кам'яних прямокутних плит довжиною від 65 до 100 см, що датуються IV-III тисячоліттям до н. е. Залежно від свого розміру вони видають звуки різної висоти; інтенсивність звучання, можливо, регулювалася резонатором у вигляді викопаної ями[4] [2]. Наразі цей літофон є частиною експонатів паризького Музею людини[2].

Крім В'єтнаму, де аж до теперішнього часу існують ансамблі літофонів (що називаються данда[en]), кам'яні інструменти поширені в Кореї, Японії, Індії, Камбоджі, Океанії, Латинській Америці[1][2]. Крім того, літофони відомі у берберів, тувинців, нанайців та інших народів[1].

Китайський бяньцін

Особливо важливу роль літофони грають в культурі Китаю[5] [6]. У 1978 році були знайдені найдавніші з відомих китайських літофонів, що належать династії Ся (бл. 2070-1600 до н. е.)[7]. Для виготовлення кам'яних інструментів використовувалися як символічно значущі яшма та нефрит, так і жадеїт, мармур, граніт, вапняк та ін (володіють гарною звукопровідністю).[8] Найчастіше китайські літофони представляли собою два ряди кам'яних пластин, підвішених до дерев'яної рами, число яких могло варіюватися від 1 до 32[9]. Інструменти з одного каменю носили назву тецін, з декількох - бяньцін[9][1]. Найбільшого поширення набули бяньцін з 16 камінням [10][5].

У різних країнах та культурах зустрічаються різноманітні різновиди літофонів: кам'яні била, горизонтально або вертикально підвішені набори плиток або брусків, певним чином розташовані кам'яні диски, так звані «співаючі колони» тощо[1][2]. У Європі в XIX-XX століттях створювалися експериментальні літофони[5] [11]. Наприклад, набір кам'яних пластинок, які виробляють хроматичний звукоряд, використовував в своїх композиціях Карл Орф[1].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в г д е ж {{{2}}} // Большая советская энциклопедия : в 30 т. / гл. ред. А. М. Прохоров. — 3-е изд. — М. : «Советская энциклопедия», 1969—1978. (рос.).
  2. а б в г д е James Blades. Lithophone. Grove Music Online (англ.). Архів оригіналу за 21 квітня 2021. Процитовано 24 червня 2021. 
  3. а б Гнездилова, 2005, с. 36.
  4. Алпатова, 2019, с. 151-152.
  5. а б в Шаблон:Британіка онлайн
  6. Аблова, 2011, с. 110.
  7. Аблова, 2011, с. 111.
  8. Аблова, 2011, с. 117.
  9. а б Аблова, 2011, с. 118.
  10. Аблова, 2011, с. 119.
  11. Beck, 2013, с. 50.

Література[ред. | ред. код]

  • Алпатова А. С. История музыки. Архаика в мировой музыкальной культуре. — М : Юрайт, 2019. — С. 247.
  • Гнездилова И.Н. Культурология: история культуры. — Вектор Бук, 2005. — ISBN 5-88131-409-3.
  • Аблова А. Семиотика камня: К проблеме исследования китайских литофонов // Голос в культуре: Ритмы и голоса природы в музыке. — Российский институт истории искусств, 2011. — С. 110—123.
  • Lithophone // Encyclopedia of Percussion / John H. Beck. — Routledge, 2013. — P. 50.