Магелланові Хмари

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Magellanic Clouds ― Irregular Dwarf Galaxies.jpg

Магелланові Хмари — галактики-супутники Чумацького Шляху. Обидві Хмари — Велика Магелланова Хмара та Мала Магелланова Хмара вважалися раніше неправильними галактиками, але згодом у них виявили виявили залишки спіральної структури. Вони розташовані відносно близько одна від одної й утворюють гравітаційно-пов'язану (подвійну) систему. Видно неозброєним оком в Південній Півкулі. Обидві Хмари плавають у спільній водневій оболонці.

Магелланові хмари перебувають на високих галактичних широтах, тому світло від них мало поглинається нашою Галактикою, до того ж площина Великокої Магелланової хмари розташована майже перпендикулярно променю зору, тож для видимих поруч об'єктів найчастіше буде правильним стверджування, що вони близькі просторово. Ці особливості Магелланових хмар дозволили вивчати на їх прикладі закономірності розподілу зір і зоряних скупчень[1].

Магелланові хмари мають деякі особливості, що відрізняють їх від Галактики. Наприклад, там виявлено зоряні скупчення з віком 107 — 108 років, тоді як скупчення Галактики зазвичай старші 109 років. Також, швидше за все, у Магелланових хмарах менший вміст важких елементів[1].

Походження назви[ред.ред. код]

Магелланові хмари були відомі мореплавцям південної півкулі й у XV столітті їх називали «Капськими хмарами». Фернандо Магеллан застосовував їх для навігації, як альтернативу Полярної зорі, під час своєї навколосвітньої подорожі в 15191521 роках. Коли після загибелі Магеллана його корабель повернувся до Європи, Антоніо Пігафетта (супутник Магеллана й офіційний літописець подорожі) запропонував назвати Капські Хмари «Хмарами Магеллана» як своєрідне увічнення його пам'яті[2].

Див. також[ред.ред. код]

Виноски[ред.ред. код]

  1. а б Головний редактор Сюняєв Р.А. (1986). Фізика космосу. Маленька енциклопедія (вид. друге видання). Москва: Радянська енциклопедія. , сторінки 357–360.
  2. П. Ходж Галактики / ред. Ю. Н. Єфремова. — М : Наука, 1992. — 192 с.