Майкопська різанина

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Майкопська різанина — масові страти, проведені 21-22 вересня 1918 року в Майкопі за наказом генерал-майора Віктора Покровського під час Другого Кубанського походу.

Історія[ред. | ред. код]

Влітку 1917 року до Майкопу прибули більшовицькі агітатори — Щеглов, Чекан, брати Мешкови, Козлов, Чередниченко, Кудрявцев — І почали вести агітацію серед співчуваючих і колишніх фронтовиків. Вже в серпні 1917 року в місті була сформована більшовицька партійна організація, проте в листопаді кілька керівників були заарештовані.

Вранці 8 січня 1918 року у місті було піднято більшовицьке повстання і Майкоп перейшов до рук більшовиків. Влітку 1918 року було сформовано два червоногвардійські полки, які обороняли місто від частин генерал-майора Покровського та генерал-майора Геймана .

Бої за Майкоп[ред. | ред. код]

Місто 10 вересня було без бою залишено червоними за наказом головкому І. Л. Сорокіна . Гарнізон, що складався з 1-го і 2-го майкопських революційних полків, відступив з артилерією на 20-25 км і зайняв позиції на Кужорських висотах. Майкоп був зайнятий частинами генерала Геймана, що вчинили, за словами в. т. Сухорукова, «жорстоку розправу з населенням міста» [1] .

12 вересня генерал Покровський, розбитий таманцями у Білореченській, викликав собі на допомогу загін Геймана, тим самим послабивши білий гарнізон Майкопа. Більшовики скористалися цим, і 18 вересня 1-й Майкопський полк Шрамкова, 2-й Татаркова та кавалерійський ескадрон Войцеховського, виступивши з Кужорських висот, раптовим ударом повернули собі місто. Дізнавшись про це, Покровський залишив для переслідування таманців, які пішли на з'єднання з Сорокіним, невеликий загін і повернув основні сили на Майкоп [2] .

19 вересня дивізія атакувала позиції червоних. Козаки обійшли супротивника з флангів та вдарили в тил Майкопським піхотним полкам. За твердженням Сухорукова, бій був завзятим і кровопролитним; розстрілявши боєприпаси, майкопці билися багнетами, але до кінця дня були оточені і здебільшого перебиті, лише 250 бійцям вдалося прорватися і піти на Лабу . 20 вересня Покровський вступив у місто [3] .

Розправа[ред. | ред. код]

Масові страти, що відбувалися 21—22 вересня й у наступні дні, згадуються різними авторами, але докладних повідомлень про ці події досить мало.

Есер Н. Ст. Воронович, який командував чорноморськими зеленими повстанцями, наводить такі відомості:

Прибежавший в Сочи крестьянин села Измайловка Волченко рассказывал еще более кошмарные сцены, разыгравшиеся у него на глазах при занятии Майкопа отрядом генерала Покровского. Покровский приказал казнить всех не успевших бежать из Майкопа членов местного совета и остальных пленных. Для устрашения населения казнь была публичной. Сначала предполагалось повесить всех приговоренных к смерти, но потом оказалось, что виселиц не хватит. Тогда пировавшие всю ночь и изрядно подвыпившие казаки обратились к генералу с просьбой разрешить им рубить головы осужденным. Генерал разрешил. На базаре около виселиц, на которых болтались казненные уже большевики, поставили несколько деревянных плах, и охмелевшие от вина и крови казаки начали топорами и шашками рубить головы рабочим и красноармейцам. Очень немногих приканчивали сразу, большинство же казнимых после первого удара шашки вскакивали с зияющими ранами на голове, их снова валили на плаху и вторично принимались дорубливать… Волченко, молодой 25-летний парень, стал совершенно седым от пережитого в Майкопе. Никто не сомневался в правдивости его рассказа, ибо сочинские обыватели едва сами не стали свидетелями таких же бессудных казней.

— Воронович Н. В. Меж двух огней, с. 97

Цитований істориком І. С. Ратьковським [4] наказ генерала Покровського про стягнення контрибуції, який нібито став прелюдією до розправи, взятий з одного з літературних «етюдів» радянського письменника Артема Веселого, який збирався включити цю мініатюрну розповідь до нової редакції свого роману " Росія, кров'ю вмита ". Текст був вперше опублікований в 1988, через 50 років після передбачуваної дати загибелі його автора під тортурами в Лефортовській в'язниці [5]:

Месть

Приказ № 2 городу Майкопу 8 сентября 1918 г.
За то, что население города Майкопа (Николаевская, Покровская и Троицкая слободки) стреляло по добровольческим войскам, налагаю на вышеупомянутые окраины города контрибуцию в размере одного миллиона рублей. Контрибуция должна быть выплачена в трехдневный срок.
В случае невыполнения моего требования вышеупомянутые слободки будут сожжены дотла.
Сбор контрибуции возлагаю на коменданта города есаула Раздерищина.
Начальник 1-й Кубанской казачьей дивизии генерал-майор Покровский.

У слобожан миллиона не оказалось.
Слободки запылали.
На тополях и телеграфных столбах ветер тихо раскачивал удавленников. Живые уходили в горы.
По ночам в небе играли зарева пожаров — по всей Кубани горели слободки и мужичьи села.

— «Россия, кровью умытая» Артема Веселого, с. 140

Третім свідченням, яке також цитує Ратьковський [4], є текст невідомого походження, опублікований у кількох блогах та на сайтах загальнонової та розважальної тематики під назвою «Копія агентурного донесення до Особливого відділення контррозвідки Відділу Генерального штабу при Головнокомандувачі Збройних сил Півдня Росії. Листопад 1918»[K 1] . У цьому тексті спростовуються твердження про те, що з околиць Майкопа проводився обстріл частин Геймана, що відступали, міститься цифра в 2500 жертв різанини, нібито озвучена самим Покровським на одному з бенкетів, і описуються масові та групові зґвалтування жінок козаками[6] .

Число жертв[ред. | ред. код]

Число жертв масових страт сильно варіюється в літературі. У найбільш ранньому джерелі, спогадах Є. І. Ковтюха, наводиться цифра у 800 осіб:

Заняв Майкоп и захватив в нем около 800 красноармейцев, белые пригнали их под конвоем к начальнику гарнизона, какому-то полковнику, который приказал вывести пленных за город и ждать распоряжения. Вскоре появился и полковник; он приказал конвою построить всех пленных в две шеренги, одна от другой на 20 шагов, лицом к лицу, а затем подал команду всем пленным стать на колени и наклонить головы вперед, а конвою — рубить «этим босякам головы», что конвой и исполнил. Трупы полковник приказал не убирать несколько дней — для острастки местному населению.

— Ковтюх Е. И. «Железный поток» в военном изложении, с. 39, 41

Цифра в 2500 чоловік, заснована на тексті «агентурного донесення», наводиться в книзі Ратьковського та Ходякова «Історія Радянської Росії» [7] .

У радянській літературі найбільш поширеною була оцінка числа жертв у 4000 осіб: таку цифру, що з'явилася в 1930-ті роки, повідомляють Сухоруков [3] та член РВС Червоної Армії Чорномор'я І. Б. Шевцов [8]. У сучасній історіографії її наводять адигейський історик Н. А. Почешхов та фахівець з історії революційного насильства Ст. П. Булдаков, дає у своїй характеристику Покровському:

В. Л. Покровский, которому в 1918 г. было двадцать восемь лет, одно время, казалось, отстаивал идею создания особой кубанской армии в соответствии с «конституцией края». Оказалось, что его стремление было связано с нежеланием подчиняться кому бы то ни было. Этой цели, вероятно, соответствовал демонстративно-устрашающий характер насилия — говорили, что в ночь на 4 октября по его приказу в Майкопе было расстреляно 4 тысячи рабочих, крестьян, красноармейцев (Почешхов Н. А. Гражданская война в Адыгее: Причины эскалации (1917—1929 гг.) — Майкоп, 1998. С. 102. Количество жертв в данном случае безусловно преувеличено — это делала вовсе не обязательно пропагандистская машина противника, а просто людская молва — прим.)

— Булдаков В. П. Революция, насилие и архаизация массового насилия в Гражданской войне: провинциальная специфика, с. 7, 11

Найбільша цифра — 7000 осіб, розстріляних за два тижні, повідомляється на підставі невказаних радянських джерел у навчальному посібнику «Історія Кубані з найдавніших часів до кінця XX століття» із застереженням, що «наведені відомості не піддаються перевірці» [9] .

Після заняття міста Червоною армією в 1920 трупи страчених були виявлені і поховані в братській могилі [3], а жертвам розправи поставлено пам'ятник [3].

Коментарі[ред. | ред. код]

  1. ↑ ВСЮР образованы в январе 1919. В тексте донесения дата отступления Геймана из Майкопа приведена по новому стилю, 20 сентября

Примітки[ред. | ред. код]

  1. ↑ Сухоруков, 1961, с. 103.
  2. ↑ Сухоруков, 1961, с. 103—104.
  3. ↑ а б в г Сухоруков, 1961, с. 104.
  4. ↑ а б Ратьковский, 2017.
  5. ↑ «Россия, кровью умытая» Артема Веселого, 1988, с. 142.
  6. ↑ Например: Белый террор в Майкопе осенью 1918 года. Майкопская резня. Архів оригіналу за 20 березня 2017. Процитовано 19.03.2017.
  7. ↑ Ратьковский, Ходяков, 2001, с. 57.
  8. ↑ Шевцов, 1965, с. 101.
  9. ↑ История Кубани, 2004, с. 194.

Література[ред. | ред. код]

  • Булдаков В. П. Революция, насилие и архаизация массового насилия в Гражданской войне: провинциальная специфика // Белая гвардия. № 6. Антибольшевицкое повстанческое движение. — М. : Посев, 2002.
  • Воронович Н. В. Меж двух огней. // Архив русской революции. Т. VII. — Берлин, 1922.
  • История Кубани с древнейших времен до конца XX века: учебник для высших учебных заведений. — Краснодар, 2004. — ISBN 5-93749-039-8.
  • Ковтюх Е. И. «Железный поток» в военном изложении. 3-е изд. — М., 1935.
  • Почешхов Н. А. Громадянська війна в Адигеї: Причини ескалації (1917—1929 рр.) — Майкоп, 1998
  • Ратьковский И. С. Хроника белого террора в России. Репрессии и самосуды (1917-1920 гг.): 21 сентября 1918 г. — М. : Алгоритм, 2017. — ISBN 978-5-906880-57-4.
  • Ратьковский И. С., Ходяков М. В. История Советской России. — СПб. : Лань, 2001. — ISBN 5-8114-0373-9.
  • «Россия, кровью умытая» Артема Веселого: По материалам личного архива писателя // Новый мир. № 5. — М., 1988.
  • Сухоруков В. Т. XI армия в боях на Северном Кавказе и Нижней Волге в 1918—1920 гг. — М. : Воениздат, 1961.
  • Шевцов И. Б. Особое задание. — М. : Политиздат, 1965.
Отримано з https://uk.wikipedia.org/w/index.php?title=Майкопська_різанина&oldid=37524974