Максимовичівка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук

Систе́ма Максимовича, «максимо́вичівка» — система українського правопису на етимологічних принципах, запропонована 1827 року першим ректором Київського університету М. О. Максимовичем. У Східній Україні практично не застосовувалась. Була сприйнята в Галичині на «Соборі руських учених» у жовтні 1848.[1] На Закарпатті створена на основі максимовичівки система Панькевича вживалась з 1920-х до 1940-х років.

Головний принцип цієї системи — збереження традиційного написання, але з позначенням умовними знаками зміненої вимови. Фактично це зводилось до таких правил:

  • зберігається буква «ѣ» (ять) (з читанням її як [i] або [ji]): цѣлый, сѣверъ, въ битвѣ, ѣхати;
  • над іншими голосними, вимова яких також змінилась на [i], ставляться дашки: мôй, жалôбно, матêрью;
    • при цьому початкове ô означає не лише [i] на місці етимологічного [o], але й протетичний звук [v], що утворився перед ним: ôтъ (в сучасній орфографії від), ôнъ (в сучасній орфографії він) тощо;
  • зберігається літера «ы» : сынъ, але сила; це було особливо корисно для деяких західних діалектів, де існує різниця у вимові «ы» та «и», хоча в більшості випадків літери і, и та ы мали однакове читання (відповідали сучасному українському «и»), використання тієї чи іншої літери визначалось етимологічно;
  • використовується буква «ё»: ёму, полёвыхъ, послѣднёго;
  • застосування літер «і», «ѳ», «ъ» регулювалось правилами, ідентичними тим, що діяли в російській мові XIX ст.;

Існувало декілька варіантів етимологічного правопису на основі системи Максимовича, що мали розбіжності в частині правил:

  • звучання літер «е» та «и» після приголосних та на початку складу відрізняється (у початковій позиції вони, як правило, відповідали сучасним «є» та «і», тоді як після приголосних — здебільшого сучасним українським «е» та «и»): изъ, есть, але сила, отже;
  • у текстах, написаних максимовичівкою, використовувалась літера «э» для позначення звуку [е] на початку слова чи після голосної (хоча дуже часто замість неї писали «е», що може свідчити про неврегульованість правил її використання);
  • в одному з початкових варіантів для розрізнення цих двох звуків пропонувалось використовувати літеру є, причому, функціонально вона відповідала сучасній українській е (відповідно, е читалась як сучасне є), але такий варіант правопису не набув розповсюдження;
  • у деяких варіантах етимологічного правопису на основі максимовичівки використовується літера «ґ»;
  • написання слів могло відрізнятись від їх звучання, що не позначалось додатково на письмі(зокрема, дієслова в формі чоловічого роду однини минулого часу зберігали на письмі давнє закінчення -лъ: ходилъ, читалъ; закінчення прикметників твердої групи у називному відмінку множини: прекрасны, добрыи (сучасне прекрасні, добрії) тощо).

Вибір правильного знака для [i] (серед ô, ê, ѣ) визначався переважно за наявністю / відсутністю чергування з [о], [е] у відкритому складі. З запропонованих М.Максимовичем нових літер â, ê, û, î, ô, ŷ, на практиці вживались здебільшого лише ê, ô та и̂.

Порівняно з фонетичними правописами, перевагою максимовичівки була можливість розрізняти на письмі слова з близьким звучанням, але різним значенням, що можна побачити на прикладі (ліворуч — фонетичний запис (ярижка), праворуч — за системою Максимовича):

Ярижка Максимовичівка
Крій Крâй (вскрай)
Нисъ Нêсъ
Нисъ Нôсъ
Бривъ Брêвъ (брелъ)
Бривъ Брôвъ (бровей)
Визъ Вêзъ
Визъ Вôзъ
Нижъ Нôжъ
Нижка Нôжка
Нижный Нѣжный
Миж Мêжъ
За-мижъ За-мŷжъ
Бигъ Бôгъ
Бигъ Бѣгъ
Бездилье Бездôлье
Бездилье Бездѣлье
Окрипъ Окрôпъ
Окрипъ Окрѣпъ


Однак, як зазначає сам автор цього правопису, «Кажучи правду, так мій спосіб писання важчий не читаючому, а пишучому, і особливо мені першому, що взяв на себе труд відшукувати корінні звуки, які покриваються звуком і, що інколи незовсім легко.»

Приклад тексту[ред.ред. код]

Фонетика каже: Якимъ бачишь человѣка, за такого его держи; этимологія же каже: Держи человѣка за того, якъ его бачишь, но и провѣдуй, кто ôнъ зъ роду… Або иншими словами: правиломъ фонетики есть: пиши, якъ говоришь; а закономъ етимологіи есть: пиши, якъ говоришь, но вразъ же увзглядняй и корêнь слова, щобы всякій зналъ, зъ чого каждое слово походитъ и що оно означае.

А въ нєдѣлоньку рано поранєньку

Збûрае жєньцû ковалєнко,

Збûрае жєньцû, а всє прибôрныи,

Дѣвки, парубки, а всє молодыи.

Да повêвъ же ихъ на долину,

На пшеничєньку на озиму:

— Ой жнѣтє, жєнцû, розжинайтєсь,

А назадъ сєбє нє оглядайтєсь. —

Ажъ зъ-за горы орда идє,

За собою коваля вєдє.

Ёму руки позавязовани, ;

Ёму очû позаглажовани.

Ото-жъ будєшъ, ковалю, знати

Якъ нєдѣлоньку шановати.

— Ой дай, Божє, такую годину,

Счобъ забачити свѣтъ хочъ на часину:

То буду ўже знати,

Як нєдѣлоньку шановати! —

Примітки[ред.ред. код]

  1. Василь Верига. Нариси з історії України (кінець XVIII — початок XIX ст.). — Львів: Світ, 1996. — 448 с. — С. 173. — ISBN 5-7773-0359-5

Посилання[ред.ред. код]