Максимович Микола Іванович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Іванович Максимович
Максимович Микола Іванович.jpg
Народився 1855(1855)
Київ, Flag of Russia.svg Російська імперія
Помер 14 березня 1928(1928-03-14)
Київ, Українська Соціалістична Радянська Республіка,
СРСР СРСР
Місце проживання Київ, Російська імперія, СРСР
Національність українець
Alma mater Санкт-Петербурзький інститут інженерів шляхів сполучення
Галузь наукових інтересів інженерія шляхів сполучення, архітектура і будівництво
Нагороди
Орден Святого Станіслава 2 ступеня
||
Орден Святого Станіслава 3 ступеня


CMNS: Максимович Микола Іванович на Вікісховищі

Мико́ла Іва́нович Максимо́вич (* березень 1855 — †14 березня 1928) — український вчений-гідролог, інженер шляхів сполучення, архітектор.

Біографія[ред.ред. код]

Максимовичі були нащадками старовинного українського роду. Микола Максимович народився в Києві в березні 1855 року. Його батько, Іоан Петрович Максимович, був професором Київської духовної академії, де читав курс Старого Завіту і давньоєврейської мови. Мати — багата спадкоємниця Марфа Василівна.

Микола Максимович закінчив Другу київську гімназію (нині — бульвар Тараса Шевченка, 18). Неодноразово брав участь в любительських україномовних спектаклях, співав у хорі під керівництвом Миколи Лисенка.

Після гімназії вступив до Санкт-Петербурзького інституту інженерів шляхів сполучення, який закінчив у 1878 році і отримав диплом інженера. Повернувся до Києва, де влаштувався на посаду молодшого виконроба в київському окрузі шляхів сполучення, працював над поглибленням і удосконаленням русла Дніпра. Згодом став старшим виконробом, інспектором судноплавства, начальником робіт.

Будівництво[ред.ред. код]

На початку 1880-х років, на прохання сестри Антоніни Малишевської, збудував для неї житловий будинок на розі сучасних вулиць Терещенківської і Льва Толстого. Двоповерхову (частково триповерхову) будівлю оформив візерунком цегельної кладки (будинок нині має адресу — вулиця Терещенківська, 25; в кінці XIX століття його надбудували ще одним поверхом).

У 18821883 роках Максимович взяв участь в благодійному проекті — будівництві спеціального притулку зі школою для незрячих дітей. На гроші меценатів Микола Максимович побудував двоповерховий будинок на розі сучасної вулиці Інститутської і Кріпосного провулка. Окрім житлових приміщень і навчальних кімнат, на другому поверсі розташовувалася будинкова церква Святого Павла. У березні 1884 року отримав за це перший орден — хрест Святого Станіслава III ступеня.

У 1886 році Максимович знову допоміг своїй сестрі з будівництвом. Антоніна Малишевська замовила архітектору Андрію Крауссу проект двоповерхового особняка в класичному стилі, а її брат став відповідальним виконавцем будівельних робіт. В особняку були житлові та службові приміщення, з боку двору — тераса для відпочинку (зараз — це будівля на вулиці Леонтовича, 4; у 1935 році її надбудували третім поверхом, у 1990-ті — четвертим).

У 1888 році Максимович збудував за власним проектом двоповерховий будинок для себе і своєї сім'ї — на нинішній вулиці Богдана Хмельницького, 46. Фасад будівлі був асиметричний. Пізніші власники забудували садибу масивними флігелями, але фасад будинку залишився практично без змін і донині. В будинку Максимович жив разом із дружиною Марією — дочкою відомого київського підприємця та біржовика Миколи Хрякова.

На початку 1890-х років Максимович допоміг розширити школу-притулок для сліпих, надбудувавши на ній мезонін. А в квітні 1895 року отримав за це орден Святого Станіслава II ступеня (зараз — це будівля на вулиці Інститутській, 29; за радянських часів над нею надбудували четвертий поверх, а церкву ліквідували).

Максимович спроектував і збудував в Києві річкову гавань, попередницю сучасного річкового порту. Проектно-кошторисні роботи велися в 18951897 роках, 6 липня 1897 року було офіційно закладено найбільшу в Російській імперії Києво-Оболонську річкову гавань. Будівництво тривало до 1899-го. Дно замуленої Оболонської затоки поглибили, береги підсипали і укріпили. Довжина нової гавані досягла майже двох кілометрів. Її урочисто назвали на честь імператора Миколи II, а поряд з нею, на Спаській вулиці, встановили обеліск (не зберігся).

Проект особняка Малишевської по Гімназійному провулку 1886.jpg Школа-притулок з церквою Св. Павла 1890-ті.jpg
Проект особняка Малишевської
Андрій Краусс, 1886
Школа-притулок з церквою Святого Павла
1890-ті

Дніпро і викладацька робота[ред.ред. код]

Гавань київського яхт-клубу
листівка початку ХХ століття

Максимович допоміг створити яхт-клуб на Трухановому острові. Його заснували у 1887 році, а згодом яхтсмени обрали Миколу Івановича своїм командором. Яхт-клуб мав власний причал, майстерні, парк, кілька будинків (один із них у 1895 році клубу подарував Максимович).

Микола Максимович ретельно вивчив водний режим Дніпра та його притоків, неодноразово публікував свої дослідження. У 1894 році на Міжнародному судноплавному конгресі в Гаазі зробив доповідь на французькій мові про свої спостереження. У 1900 році на Всесвітній виставці в Парижі експонував свої матеріали по режиму Дніпра біля Києва, за що отримав від журі виставки золоту медаль.

Максимовича вважають основоположником наукових гідрологічних досліджень Дніпра та його басейну[1]. Головна його праця — двотомне ілюстроване видання «Дніпро і його басейн», яке вийшло в Києві у 1901 році.

У 1899 році рада Київського політехнічного інституту запросила Максимовича викладати курс внутрішніх водних сполучень, а через рік він був затверджений виконуючим обов'язки професора КПІ на кафедрі будівельного мистецтва.

Переїзд[ред.ред. код]

У 1902 році Максимович залишив Київ. Він отримав призначення на посаду начальника Варшавського округу шляхів сполучення (19021906 роки). З 1906 року — член інженерної ради та керуючий внутрішніми водними шляхами в Центральному управлінні Міністерства шляхів сполучення, дійсний статський радник. У 1907 році померла його дружина — Марія Миколаївна.

Повернення[ред.ред. код]

У 1919 році Максимович повернувся до Києва, оселився у колишньому будинку своєї матері на вулиці Леонтовича, 6. Українська Академія наук (УАН) обрала його головою гідрологічної секції. Одночасно Максимович відновив викладання в КПІ, а з 1922 року став також професором Київського інституту народного господарства. Продовжував публікувати наукові праці з гідротехніки.

Заповнюючи чергову, останню в житті, анкету у 1927 році писав, що є штатним заслуженим професором, головою Гідрологічної секції при УАН, завідувачем секції водних шляхів Науково-дослідного інституту водного господарства України, що може викладати російською, українською мовами, а німецькою та французькою — читає і пише, що позапартійний, удовець, на утриманні — дочка (39 років) — вдова лікаря та онука (10 років), та хворий інвалід небіж (49 років).

Помер Микола Максимович 14 березня 1928 року, не доживши кілька тижнів до 50-річного ювілею своєї інженерно-наукової та будівельної діяльності.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Яцик А. В. Яковлєв Є. О. Осадчук В. О. До питання щодо спуску Київського водосховища / За ред. А. В. Яцика. — К.: Оріяни, 2002. — С. 22.

Джерела[ред.ред. код]