Нікколо Мак'явеллі

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Нікколо Мак'явеллі
італ. Niccolò Machiavelli
Portrait of Niccolò Machiavelli by Santi di Tito.jpg
Ім'я при народженні італ. Niccolò di Bernardo dei Machiavelli
Народився 3 травня 1469[1]
Флоренція
Помер 21 червня 1527(1527-06-21)
Флоренція
Поховання
Громадянство
(підданство)
Flag of Florence.svg Флорентійська республіка
Національність італієць
Діяльність філософ, політик, письменник
Володіє мовами італійська і Тосканська
Напрямок Високе Відродження[d]
Magnum opus Державець і Discourses on Livy[d]
Конфесія Римо-католицька церква
Батько Bernardo di Niccolò Machiavelli[d]
Родичі Niccolò Machiavelli[d]
Брати, сестри  • Totto Machiavelli[d]
У шлюбі з Marietta Corsini[d]
Діти Bernardo Macciavelli[d], Ludovico Macciavelli[d], Piero Macchiavelli[d], Guido Machiavelli[d] і Bartolomea Macciavelli[d]
Автограф Machiavelli Signature.svg
IMDb nm0532608

Нікко́ло Мак'явеллі (також Макіявеллі, хибним перекладом є Макіавеллі (італ. Niccolò di Bernardo dei Machiavelli); 3 травня 1469, Флоренція — 21 червня 1527, там же) — державний секретар Флоренції, політичний діяч, мислитель.

Нікколо Макіявеллі

Біографія[ред. | ред. код]

Мак'явеллі народився у Флоренції в сім'ї світського адвоката, після 1494 року за республіканського режиму не міг обиратись на політичні посади, роботу на оплачуваній посаді в канцелярії отримав завдяки своєму досвідові, на основі якого створив свій славетний новий політичний метод.

Життя Мак'явеллі можна розділити на три основні періоди:

Портрет Джуліо де Медичі, папи римського Климента VII
  • 14981512 роки: активна політична діяльність на чолі другої канцелярії, а після 1502 року — зближення з новим постійним главою держави П'єтро Содерині; упродовж цього періоду Мак'явеллі також був секретарем військового магістрату Десятьох, секретарем нового органу ополчення Дев'ятьох, до створення якого 1506 року він доклав великих зусиль, а також урядовим посланником — він брав участь у близько 35 дипломатичних місіях, включаючи 4 місії до Франції (15001511) та Сієни (15011510), дві до Чезаре Борджіа (1502), до папського двору (1503 та 1506), а також одну до германського імператора (15071508);
  • 15121527 роки: втрата посту і нетривале ув'язнення після відновлення правління Медічі, початок літературної кар'єри; «…оскільки доля вирішила, що я не здатний говорити ні про шовк, ані про вовну, ні про прибутки, ані про втрати, я мушу говорити про політику (lo stato)». У 1503—1506 роках був відповідальним за флорентійську міліцію, включаючи захист міста. Він не довіряв найманцям (позиція, роз'яснена детально в «Міркуваннях про першу декаду Тіта Лівія» і в трактаті «Державець») і віддавав перевагу ополченню, сформованому з громадян. У серпні 1512 після низки заплутаних битв, угод і союзів Медічі за допомогою Папи римського Юлія II відновили свою владу у Флоренції і республіка була скасована. Мак'явеллі, що грав істотну роль в уряді республіки, потрапив у опалу, 1513 його звинуватили у змові й арештували. Незважаючи ні на що, він відкидав свою причетність і був врешті-решт звільнений. Він віддалився в свій маєток в Сант'Андреа в Перкуссіні[en] біля Флоренції й почав писати трактати, які забезпечили йому місце в історії політичної філософії. Макіявеллі помер 1527 в Сан-Кашано, за кілька кілометрів від Флоренції. Розташування його могили невідоме; проте кенотаф на його честь перебуває в Церкві Санта-Кроче у Флоренції.

За допомогою трактату «Державець» Макіявеллі досяг прихильності Медічі та 1520-го року кардинал Джуліо де Медичі замовив йому написати історію Флоренції, а також «Роздуми» — проект промови уряду Флоренції з нагоди смерті Лоренцо, герцога Урбіно.

Після виконання низки незначних доручень за межами Флоренції у травні 1526 року, за рік до падіння режиму Медичі у Флоренції, його призначили керівником наглядачів за укріпленнями.

Мак'явеллі помер 21 червня 1527 року, через 11 діб після невдалої спроби повернутись на свою стару посаду в канцелярії після відновлення республіканського правління.

Кенотаф (порожня почесна могила) Мак'явеллі в церкві Санта Кроче, Флоренція

Ідейна спадщина[ред. | ред. код]

Мак'явеллі відомий двома своїми трактатами: написаною 1513 року працею «Державець», присвяченою Лоренцо де Медічі в 15151516 роках й опублікованою 1531 року, а також працею «Роздуми з приводу перших 10 книг Тита Лівія», створеною приблизно в 15131517 роках і присвяченою 1519 року двом республіканцям — Занобі Буондельмонті та Козимо Ручеллаі — вона була опублікована в 1531 році.

До політичної спадщини Макіявеллі також належить створена приблизно 1520 року й опублікована 1521 праця «Arte della guerra» («Мистецтво війни») і різноманітні твори на політичні теми, включаючи «Роздуми» («Discursus», 1520), звіти про виконання дипломатичних місій, листи, «Флорентійські хроніки» («Istorie Fiorentine») тощо.

Усі твори Мак'явеллі перебували у папському каталозі з 1557 по 1850 рік.

Макіявеллі зажив слави політичного теоретика насамперед завдяки новому «науковому методу», про який Девід Юм писав у своєму начерку: «Цю політику можна звести до науки» як «одну з тих вічних політичних істин, що їх не змінюють ні час, ні випадок»; по-друге, завдяки доктрині моральної стійкості та цілеспрямованості, що спричинилася до появи дієслова «мак'явеллізувати», що означає «практикувати мак'явеллізм, або ж здійснювати хитру витончену політику»; по-третє, завдяки теорії політичного республіканізму, яка справила значний вплив на англійську й американську політичну думку XVII та XVIII століть…

У середині XX століття з'явилося понад 20 основних концепцій політичної творчості Макіявеллі, а бібліографія налічує понад 3000 праць…

Хоча Мак'явеллі й був обмежений гуманістичною вірою в циклічність історії, він розгорнув складніший економічний та соціальний аналіз проблеми конфлікту в своїй праці пізнього періоду «Istorie Fiorentine». Нарівні з цим аналізом і природним детермінізмом Макіявеллі стоїть його теорія держави як органічної системи, що керується власними законами розвитку і задовольняється самовиправданням з огляду на свій розквіт. Це спонукало Майнеке в 1924 році назвати його «першою людиною, яка відкрила справжній raison d'etat (державний інтерес)». Як послідовно доводив Гайнц Пост, концепції суспільної необхідності та ratio publicae utilitatis (суспільної корисності) були добре відомі в пізньому Середньовіччі, але на відміну від свого сучасника Гвіччіардіні (14831540) Мак'явеллі не вживав вислову ragione de stato (державний інтерес) і не стверджував, що мета виправдовує засоби; скоріше він твердив, що успіх правителя підтверджується вердиктом народу, і йому пробачать ужиття певних заходів, якщо це призведе до успіху, бо в політиці, «де не існує морального суду, судять за результатами». У всякому разі, якщо й не настільки своєрідне, як про це твердив Майнеке, проте часте вживання Макіявеллі слова stato (держава) та наголос на необхідності розмежування успішної політичної діяльності і традиційної моралі свідчать про його завбачливість в усвідомленні проблем, що виникали під тиском зростання влади світської держави…

Потреба в гнучкості заважала Мак'явеллі дати однозначний розв’язок проблеми державного устрою. Самодержці потрібні для заснування й реформування держави, республіканський уряд краще підходить для підтримання встановленого порядку («Роздуми», І, 58). Однак попри труднощі, що привертали стільки уваги, з узгодженням прореспубліканських «Роздумів» із «Державцем», учення Макіявеллі, як показали Покок і Скіннер, є послідовно республіканським як на практичному, так і на ідеологічному рівнях. Республіки не тільки здатні краще пристосовуватись до швидкозмінних обставин завдяки своєму різнорідному громадянству, а й надають людським істотам можливість брати участь у політичних справах і військових кампаніях, що краще забезпечує повноту їх самореалізації («Роздуми», II, 2; про міське ополчення, важливу тему політичної теорії Мак'явеллі, див. «Державець», гл. 12, «Роздуми», І, 4 та «Arte della guerra»)…

Моделлю для Макіявеллі слугувала Римська республіка, і хоч у ті часи та згодом його звинувачували в некритичному захопленні Римом і бракові реалізму, створене ним 1506 року міське ополчення та його проект державного устрою Флоренції 1520 року показали практичну значущість його ідей. У руках Мак'явеллі і його сучасників класичний республіканізм також слугував засобом виправдання державної могутності, що зростала; 1520 року Мак'явеллі написав у «Роздумах»: «Я переконаний в тому, що найвищий подвиг, який можна звершити і який є наймилішим для Бога, — це те, що ти зробив для власної країни». Нещодавно Галлюїнґ доводив, що республіканець Макіявеллі пропонує жорстку теорію силової політики, яка цілковито збігається з політичною аргументацією, висунутою в «Державці». Важливу роль у сучасних дослідженнях відіграє концептуальний аналіз, за допомогою якого Скіннеру нещодавно вдалося розвязати проблему республіканізму Макіявеллі: «Державець» і «Роздуми…» потребують різного підходу як складові двох різних літературних традицій з відмінними призначеннями. Аналіз способів уживання Мак'явеллі таких понять, як gloria, virtu, fortuna (слава, чеснота, доля) тощо, допоміг прояснити його політичний лексикон, тоді як з огляду на соціальний і «гендерний» підходи його політичну думку намагаються інтерпретувати в ширшому контексті.

Основні твори[ред. | ред. код]

Переклади українською[ред. | ред. код]

Вперше українською «Державця» переклав Михайло Островерха, який переклав назву книги як «Володар». Цей переклад з'явився друком у 1934 році у книгозбірні львівського часопису «Літературно-науковий вісник» з ініціативи тодішнього редактора — Дмитра Донцова. Ось як про це згадує сам Михайло Островерха:

«Було це під весну 1934. На Академічній, у Львові, припадково, стрінув я д-ра Дмитра Донцова, редактора „Вістника“. Привіталися. Він поспитав — як довго зупинюся я у Львові, коли вертаюся до Риму й зараз же поставив справу: чи не схотів би я перекласти на українське „Іль Прінчіпе“ Макіявеллія, а він це видасть. Припускаю, що, на це предложення, очі в мене блиснули радістю: знову Донцов сягає глибше й дальше поза наше ґетто? Очевидно, я вхітно погодився на це».

Виправлений та доповнений переклад Островерхи знову вийшов у 1976 року у нью-йоркському видавництві G.A Press, з обкладинкою роботи Едварда Козака.

Вдруге твір Мак'явелі переклав з італійської Анатолій Перепадя який переклав назву книги як «Державець». Цей переклад з'явився друком у 1998 році в київському видавництві «Основи». У 2007 та 2013 роках харківське видавництво «Фоліо» перевидало переклад Перепаді.[2]

Втретє твір Мак'явелі переклала з італійської Валентина Балог яка переклала назву книги як «Державотворець». Цей переклад з'явився друком у 2015 році в київському видавництві «Арій».

Список видань[ред. | ред. код]

  • Микола Макявель. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Львів: Книгозбірня Вістника, 1934. 117 стор.
    • (передрук) Ніккольо Макіявеллі. Володар. Переклад з італійської: Михайло Островерх. Нью-Йорк: G. A. Press, 1976. 162 стор.
  • Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Київ: Основи, 1998. 492 стор. ISBN 966-500-101-9
    • (передрук) Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2007. 511 стор. ISBN 978-966-03-3847-0
    • (передрук) Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2013. 511 стор. ISBN 978-966-03-3849-4
    • (передрук) Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя. Харків: Будинок друку, 2013. 470 стор. ISBN 978-966-97238-5-7
  • Нікколо Макіавеллі. Державотворець. Переклад з італійської: Валентина Балог. Київ: Арій, 2015. 223 стор. (Антологія мудрості) ISBN 978-966-498-396-6

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. http://www.treccani.it/enciclopedia/niccolo-machiavelli_%28Dizionario-Biografico%29/
  2. Нікколо Мак'явеллі. Флорентійські хроніки. Державець. Переклад з італійської: Анатоль Перепадя; передмова: Ада Бичко. Харків: Фоліо, 2007. 511 стор. ISBN 978-966-03-3847-0

Джерела[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Посилання[ред. | ред. код]