Мала Ногайська Орда

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мала Ногайська Орда
1449 1552[1]? – 1783

Герб of Мала Ногайська Орда

Герб

Розташування Мала Ногайська Орда
Мала Ногайська Орда у 1600
Столиця Боли Сарай
Релігії Іслам
Форма правління Монархія [[Категорія:Former monarchies}}|Мала Ногайська Орда, 1449 1552[1]?]]
Історія
 - Засновано 1449 1552[1]?
 - Анексія Російською імперією 1783

Мала Ногайська Орда — (Мансурульська орда, Дівєєв улус) державне утворення ногайців в Приазов'ї і Донбасі. До середини XVIII ст. перебували в залежності від Криму і Туреччини.

Історія[ред. | ред. код]

Хаджі I Ґерай

XV  століття[ред. | ред. код]

При Хаджі I Кримське ханство добилося незалежності від Золотої Орди (1423) і перетворилося на сильну, агресивну, феодальну державу. Хаджи-Гірей підпорядкував собі Ногайську Орду і ввів активну колонізаторську політику в землях північного Приазов'я.   

У першій половині XV в. більша частина Донецького краю фактично повністю контролювалася кримськими татарами. Тут проходили або випасали худобу кочові орди татар і ногайців, або кінні військові загони. Великі групи переміщалися в основному по шляху, що йде від гирла річки Берди до верхів'їв річок Кальчика і Калки, потім до верхів'їв Кальміусу (через сучасне місто Донецьк), Кринки та Ольховатова і далі до Сіверського Дінця. З цього традиційного для кочівників шляху Мамай втік у свою ставку після поразки на Куликовому полі.

XVI століття[ред. | ред. код]

Англійський мандрівник Дженкінсон, який відвідав Ногайську орду в 1577 році, писав: «У ногаїв немає ні міст, ні будинків, живуть вони у відкритих степах, коли худоба з'їсть всю траву, вони перекочують в інше місце. Це народ пастуший, який володіє безліччю худоби, яка складає все його багатство. Вони їдять багато м'яса, головним чином, конину і п'ють кумис». Скотарство давало шкіру і шерсть для одягу та взуття, шкури і повсть для жител, предметів домашнього вжитку, що служило головним предметом торгівлі та обміну. Чимало ногаїв ніколи не пробували хліба, а в дальніх кочовищах навіть не чули про основну їжі «урусів» — русичів.

До кінця правління кримського хана Девлет-Ґірея, між двома його старшими синами розгорілася ворожнеча. Один з них — Аділь Ґірей — перебрався до Північного Приазов'я, де знайшов притулок у синів Дівеєв-мурзи — Есінея і Араслана Дівеєва. На той момент вони контролювали територію між річками Міус, Молочна, Вовчі Води і верхів'ями Самари. Десь на території майбутньої Маріупольщини Аділь Ґірей заснував 1577 р. власне місто Бали-Сарай. Але незабаром він відправився в похід 1578 р. на перські володіння, з якого не повернувся.

Застава на кордоні Московської держави.

Приблизно в цей же час московською сторожовою службою в Придінцовї було зафіксовано новий напрямок нападів татарських нападів. Це була «Кальміюська дорога», яка вела до гирла річки Лівни. Через це довелося навіть спішно переставляти деякі сторожові пости, розташування яких до цього мало змінювалося з самого 1571 р. Незабаром з'ясувалася і вихідна точка цих нападів — «з нового міста з Кальміуса». Дещо пізніше з'явиться і «нова Калміуська дорога», яка йшла по вододілу Дону і Дінця. Була відзначена велика активність нападів по ній, в тому числі і за участю татар Дівеєва.

У 1584 був відсторонений від влади і убитий кримський хан Мухаммед Ґірей. Новим ханом став Іслам Ґірей. Але наприкінці літа 1584 р. син убитого хана, нуреддін Сеадет Гірей підняв повстання і на деякий час захопив Крим. Одними з найбільш сильних його прихильників були дівеєвці: «Приходили на Крим царевичі Саадет-Кирей з братією да Єсіна князь Дівєєв, да Арасланай мурза і багато мірзи ногайських, а з ними було нагайськую людей пятнатцать тисеч». Скориставшись відходом основних військових сил улусу Дівеєва в бік Криму, приблизно в кінці липня — початку серпня того ж року донські козаки зробили набіг «під Кальміус».

Восени 1584 повстання Сеадета було придушене. При цьому загинув і Єсіна Дівеє. Уцілілі прихильники Сеадета втекли через Північне Приазов'я за Дон. Новому главі дівеєвців — Арасланові вдалося вивести значну частину своїх улусних людей за Дон. Звідти, з Казиєвого улусу він зробив спробу помиритися з ханом Іслам Гіреєм. Послання було підписано: «від Араслана мірзи Дівєєва і від усіх мирз, які жили в Кальміусі». Але ця спроба не вдалася, і Араслан-мурза перейшов під московську владу, влаштувавшись під Астраханню.

Втікачів переслідував кримський калга Алп Гірей. Він зайняв і дещо пізніше спалив центр дівеєвців Балисарай. Але повністю знищити місто він все-таки не зумів. Взимку 1587 до Криму прямував московський посланник Іван Судаков-М'ясний. 15 лютого він приїхав в «Калміюс» і мав тут зустріч і розмову з Асаном-чаушем, що повертався з Азова .

У квітні 1588 померлого Іслам-Гірея замінив Газі-Гірей. Так збіглося, що в тому ж місяці до Північного Приазов'я прийшло безліч втікачів з волзьких ногайців. 16 тис. осіб (тільки воїни, без дружин і дітей) розташувалися між Молочними Водами і Азовом. Вони хотіли «Турському султану бити чолом, щоб Турський завітав, велів нам бити в своєму імені, дав би нам Балисарай да царевича». Тобто, вони намагалися зайняти землі і місце в кримській ієрархії, які до того належали вигнаним дівеєвцям. Але у них нічого не вийшло. Уже в травні в ханство повернулися «по амністії» вцілілі Гіреї-вигнанці, а разом з ними і Араслан Дівеєв. Дорогою до Криму вони відразу зайняли Балисарай. Статус-кво було відновлено. Повернулися дівеевці знову почали активно турбувати московські окраїни. У 1593 р. московський уряд намагався організувати силами донців похід на «Улус Араслан Дівеєва, що на Кальміусі».

Тим не менш, улус Дівеєва і після втрати своєї «столиці» ще довго був надійним щитом Криму з боку Північного Приазов'я. Він володів деякою часткою автономності, і в записах кінця XVI — першої третини XVII ст. зазвичай вказувався окремо. Наприклад, в 1593 писалося: «за государя свого Казі Гірея царя і калгою Феті Гірея царевича, і за все царевичі, і за весь Крим, і за Арасланаев улус Дівєєва». Але постійні війни та набіги підривали військові сили Дівеєва улусу. З метою його підтримки вже починаючи з кінця 1580-х кримські хани стали робити цілеспрямовані зусилля з переходу до Північного Приазов'я частини Казиєвских мурз з улусами з Прикубання, а також з прийому втікачів із числа Великого Ногая. Це допомагало лише частково .

XVII  століття[ред. | ред. код]

В 1630-х роках Дівеєв улус остаточно зникає з документів. Перехід при Кантемирі Дівеєві (1620-ті — 1630-ті pp.) залишків дівеєвцев на захід — ближче до Перекопу і в Буджак призвів до запустіння значної частини Північного Приазов'я. З цього часу тут стають звичайними згадки часто змінюваних переселенців і втікачів з Великого і Малого нога з хаотичними переміщеннями їх по степу. Так, наприклад, по Кальміусу 1637 р. кочували Кімбет мурза і Чубай мурза Іштерекови, в 1646 — Бий-мурза. Відомий також випадок поспішної втечі ногайців з Подонцовья до усть Кальміуса і Еланчика (Грузького?) В 1660 р Тут них 20 червня того ж року і наздогнав каральний похід слобожан під командуванням Ізосімов Маслова. Були розорені улуси п'яти мирз — Казі, Салтобебета, Кана, Желбебета і Калтіміра. При цьому звільнено «полону русскаго і волосскаго» близько 700 чоловік. В цілому — майже до кінця XVII в. все Північне Приазов'я продовжує залишатися територією Кримського ханства. Але присутність якого-небудь стаціонарного поселення в гирлі Кальміуса протягом XVII в. по документам не простежується.

Після завоювання Петром I в 1696 р Азова, кочівники з північного узбережжя Азовського моря пішли на захід, ближче до Перекопу і Дніпру. Обширні райони степу знову обезлюдніли. У цих умовах сильно полегшився доступ запорізьких і донських козаків, а також калмиків в Північно-Східне Приазов'ї. Але соціально-економічний розвиток перерахованих співтовариств на той момент було ще досить низьким. Інтересу до інтенсивного господарського освоєння і колонізації зазначеного регіону ні донці, ні запорожці тоді не проявили. Їх появи і господарська діяльність тут носили епізодичний і випадковий характер. Навіть на офіційному розборі територіальних суперечок в 1745 р ні ті, ні інші не змогли навести конкретні доказів своєї минулої володіння степами між Доном і Бердою. Були згадані тільки «Григорій Шавиро з товаришами», які добували звіра в верхів'ях Волновахи — з донський сторони і полковник Іван Білошапка, перебував з 300 козаками в Семенівської фортеці на Миусе — із запорізькою. Що явно не свідчить про широкий присутності козаків в цих краях. Північне Приазов'я залишилося тоді «незатребуваним».

В ході російсько-турецької війни у 1770 році усі орди визнали протекторат Росії і невдовзі були ліквідовані.

Фортеця Кальміус[ред. | ред. код]

Ногайські татари. Зображення 1838 р.

Короткий термін в гирлі Кальміуса була татарська фортеця Кальміус її згадували в грамоті московського царя Федора від 31 серпня 1584, в ній говорилося про посилку платні донським отаманам і козакам, що ходили проти татар «під Кальміус»[2][3] В 1586–1587 він згадується знову в актах в який говорилося про «Кримських і ногайських людях», які роблять вилазки «на государеві України з нового міста з Калміюса».[4]

До цього ж періоду відноситься згадка про відвідини міста Кальміусу в 1586 році московським послом Іваном Судаковим. Тут він зустрівся з посланником кримського хана Асаном. Звідси вони вже разом пішли в Бахчисарай. А ось витяг з грамоти московського царя Федора донським козакам, що датується 1593 роком: «Найкращий загін доброконних і збройних Атаманов і молодців, пошліть погромити Араслан Дівєєва Улус, що на Калміус, і добудьте там мов…»

Якщо тут мова може йти не про місто, а про річку, то інша грамота царя Федора від 1593 вже не залишає сумнівів. У ній наголошується, що господарями гирла річки Кальміус залишаються татари, маючи тут місто Кальміус.[5]

Наступний раз Кальміус згадується вже в 1660 році в акті Московка держави: «На усть тієї річки Кальміусу був бій великий між татарами і стрілецьким загоном Ізосіма Маслова».[6]

Нині на місці фортеці знаходиться місто Маріуполь.

Населені пункти[ред. | ред. код]

Культура[ред. | ред. код]

У період існування Малої Ногайської орди почала формуватися старо-ногайська література.

Її яскравими представниками були як жителі малої орди Досмамбет Азаули так і представники ногайської діаспори Сирбай жирау (XV ст.), Асан Кайга Сабіт угили (XV ст.), Шал-Кійіз Тіленші Ули (1465 - 1560), Казі Туган Суьйініш Ули (XV в.).

Всі вони увійшли в історію, як засновники народного епосу, фольклору та поезії казахського, ногайського та киргизького народів. Саме ними були складені прекрасні дастани «Идегей», «Коблайди», «Ер Таргин», «Алпамиш», «Чура батир», «Кирк киз» і багато інших, що стали класикою ногайської літератури.[7]

Населення[ред. | ред. код]

Основним населення Малої Ногайської Орди були ногаї. Ногаї були нащадками орди, тобто групи населення Ординського царства, яку очолив у кінці 13 сторіччя темник Ногай. За тогочасною традицією іменування народів ці люди отримали назву ногаї. Земля розселення ногайців у 16 сторіччі у Сибіру до приєднання його до Московського царства

В етнічному плані це змішане населення. До його складу входили кипчаки (половці), які передали ногаям свою мову. За антропологічними даними — це монголоїди.

На східних околицях Малої Ногайської Орди жили Азовські татари.

На північних околицях орди, мешкало населення змішаного походження етносоціальних група харцизів.

Правителі[ред. | ред. код]

Карта, видана у Відні близько 1790 з межами Едісанской орди

Дівєєв улус[ред. | ред. код]

Буджацька орда[ред. | ред. код]

  • Кан-Темир засновник і перший голова Буджацької (Акерманської або Білгородської) орди.

Єдісан[ред. | ред. код]

Джамбуйлуцька орда[ред. | ред. код]

Єдичкульська орда[ред. | ред. код]

Дроблення орди[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. [РГАДА, ф. 127, оп. 1, д. 4, л. 103, 103об.].
  2. Лисянский А. Конец Дикого поля. — Донецк, 1973.
  3. Архивы времен царя Федора Иоанновича.
  4. «Актах Московского государства периода 1586–1587 годов»
  5. Фоменко В. К топонимике Приазовья. // Донбасс. — 1964. — № 6 (цитирует документ царя Федора Иоанновича).
  6. Акты Московского государства императорской академии под редакцией Д. Я. Самоквасова. т.3. Разрядный приказ Московский стол 1660…64. — Санкт-Петербург, 1901.
  7. Н.Ф. Дик. Досмамбет Азаулы – основоположник нагайской поэзии.
  8. В. В. Трепавлов. История Ногайской Орды. Москва. Издательская фирма «Восточная литература», РАН

Джерела[ред. | ред. код]

  • Трепавлов В. В. Малая Ногайская Орда. Очерк истории // Тюркологический сборник. 2003−2004: Тюркские народы в древности и средневековье. — М.: Восточная литература, 2005. — С. 273−311.
  • Трепавлов В. В. История Ногайской Орды. Москва. Издательская фирма «Восточная литература», РАН.
  • Гайворонский О. Повелители двух материков, том 1, Крымские ханы XV–XVI столетий в борьба за наследство Великой Орды, Киев-Бахчисарай, 2007. ISBN 978-966-96917-1-2
  • Грибовський В. Формування локальної групи причорноморських ногайців у XVI–XVII ст. // Україна в Центрально-Східній Європі. — № 4. Київ, 2004. http://www.history.org.ua/JournALL/uacenter/4/14.pdf
  • http://www.online-science.ru/userfiles/file/jfwwev74sxhqhmsdxhesf0d8vsueh8tc.pdf
  • Новосельский А. А. Борьба Московского государства с татарами в первой половине XVII века. М.;Л.: АН СССР, 1948. — 450 с.