Малишевський Ігор Юрійович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Малишевський Ігор Юрійович
Малишевський Ігор Юрійович.jpg
Народився 18 січня 1936(1936-01-18)
Київ
Помер 15 травня 2015(2015-05-15) (79 років)
Київ
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Діяльність драматург, журналіст
Нагороди
Заслужений журналіст України
Премії Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1978
Заслужений журналіст України

Ігор Юрійович Малишевський (18 січня 1936, Київ15 травня 2015,Київ) — український письменник, драматург та журналіст. Заступник головного редактора журналу «Вітчизна». Лауреат Шевченківської премії (1978).

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився у Києві. 1959 року закінчив факультет журналістики КДУ ім. Т. Шевченка.

02.1959—04.1962 — редактор, старший редактор, коментатор управління мовлення на закордон Комітету радіомовлення і телебачення УРСР.

04.1962—12.1964 — завідувач відділу нарису й публіцистики.

12.1964—02.1988 — відповідальний секретар редакції журналу «Вітчизна».

Член НСЖУ; член НСКУ з 1975 р.

Діти:

Творчість[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

Автор 12 книжок прози і публіцистики, зокрема романів: «Міст через три життя» (1982, 1983; 1987 — рос.), «Контрудар» (1990); автор 50 кіносценаріїв і текстів, зокрема художніх фільмів «Контрудар» (1985), «Міст через життя» (1986).

Чимало Ігор Малишевський попрацював і в жанрі документальної повісті:

  • «Розповіді про Патона» (1984, 1990; продовження теми: тут Є. Патон — зварник, творець знаменитого інституту)
  • «На Енському танковому заводі»
  • «Найсмачніший хліб мого життя» (про студзагонівську молодість автора на цілині)
  • «Володимир Шевченко. Від Кулунди до Чорнобиля» (1988) — про друга по творчості, кінорежисера, котрий дістав смертельну дозу радіації на зйомках на ЧАЕС;
  • «Виковиряні, або Дитинство в евакуації» (1999) — про власне дитинство під час війни, сам автор називає її «іронічною мемуарною прозою». Письменник залишається в ній вірний здавна обраним принципам документалізму, герої його — реальні люди, під своїми власними іменами. Тільки цього разу це його рідні та близькі, друзі, колеги по журналістиці, кінематографу, літературі.

Кінематограф[ред. | ред. код]

За його сценаріями на різних студіях України створено понад шість десятків фільмів. Більшість із них кінодокументалістика. Серед найвідоміших — півторагодинна епопея про визволення України від гітлерівців «Вогненний шлях». Свого часу її показували в ООН.

«Чорнобиль. Хроніка важких тижнів» здобув десять Гран-прі міжнародних фестивалів і придбаний на кіноринках 135-ма країнами світу.

На Міжнародному кінофестивалі в Кракові літературну основу документальної короткометражки «Вісім тактів забутої музики» про оркестр із в'язнів Янівського концтабору у Львові журі визнало найкращим сценарієм і нагородило автора призом «Бронзовий дракон».[1][2]

Повнометражний фільм за його сценарієм «Україна — земля незалежна» зроблено за океаном, у Лос-Анджелесі, на студії FFI. Стрічку придбали Бібліотека Конгресу та Всесвітнє географічне товариство.

Автор документальних фільмів:

Останні кілька років у співдружності з режисером, народним артистом України Борисом Савченком він здійснює (разом із Національним космічним агентством України) великий проект — документально-публіцистичний серіал «Космос в особах». Уже створено фільми-портрети «Під чужим ім'ям» про Ю. Кондратюка, «Зоряний капітан» про головного конструктора систем управління ракет харків'янина академіка В. Сергєєва, «Той самий Макаров» про легендарного директора «Південмашу».

Музі кіно І. Малишевський вірний досі. Ось результати його старань лише в недавно минулому, його перед'ювілейному році. Написано яскравий авторський текст до трисерійного фільму про Розстріляне відродження «Червоний ренесанс». До 80-ліття прославленого Інституту біохімії імені О. Палладіна створено фільм «Шифри життя». А наприкінці року в Будинку кіно в присутності цвіту українського ракетобудування відбулася прем'єра п'ятого фільму серіалу «Космос в особах» — двосерійного «Михайло Янгель. Доля». У ньому засобами кіно опукло виписано психологічний портрет Головного конструктора, двічі академіка: це його розумом і волею створено ракетно-ядерний щит часів холодної війни, а заодно й українську ракетну школу

Відзнаки[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]