Малоросійські козаки

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Українське козацтво
Ilja Jefimowitsch Repin - Reply of the Zaporozhian Cossacks - Yorck.jpg
 
Категорія КатегоріяPortal Портал

Малоросійські козаки (рос. Малороссийские казаки) — суспільний стан в Російській імперії, що існував на землях ліквідованого Війська Запорозького. До нього відносились т.з. реєстрові козаки, яких було внесено в «списки реорганізованої козацької верстви під час ревізії 1782 р.»[1]. Після оформлення кріпацтва вони користувались правом особистої свободи, а ті з козаків, чиї роди не були внесені в списки були переведені до кріпацького стану.

Формування стану завершилось тільки в 30-х роках ХІХ ст. А сам процес становлення сослов'я породжував надії на відновлення старої автономії та пільг. А також стимулював прийняття участі малоросійських козаків у військових кампаніях Російської імперії, які попри обіцянки влади залишались нереалізованими[2].

Передісторія[ред. | ред. код]

Реєстрові козаки[ред. | ред. код]

Козак з дружиною на мапі Гійома Левассера де Боплана (1650)

В XVI ст. грамотами короля Сигізмунда II Августа відбулось кінцеве оформлення привілеїв рицарського та шляхестького чину народу руського. Він надав руській шляхті право обиратись в чини сенаторські, придворні та земські; брати участь в виборі депутатів на загальні сейми і сеймики повітові, і судитись литовським статутом. Одночасно універсалом короля Сигізмунда ІІ Августа в 1572 році відбулось заснування реєстрового козацького війська. Згідно нього реєстрові козаки звільнялись від сплати податків, отримали незалежність від місцевої адміністрації та мали самоуправління зі своєю козацькою старшиною.

З приходом наступного короля Стефана Батория реєстрове військо було розпущене. Проте вже в вересні 1578 року був виданий універсал «Згода з низовцями», яким збільшим склад реєстру до 600 чоловік, а в 1583 р. до 800. Разом з тим Баторий відновив козацьку старшину, яку розділив на генеральну та полкову. Згідно 18 артикула статуту, який постановляв щоб „достоїнства та чинів простолюдинам не давати, а давати оних тільки шляхті“, старшиною та гетьманами реєстрового війська переважно ставали шляхтичі. Неможливість нереєстрового козацтва отримати від коронного уряду шляхетських чи реєстрових прав, а також зневага та ігнорування прав реєстрового козацтва призвели до низки повстань, що закінчувались збільшенням чи зменшенням козацького реєстру. Повстання Хмельницького призвело до залучення значної кількості селян, міщан, а також дрібної шляхти до лав Війська Запорозького. Реєстр Війська Запорозького 1649, а потім Березневі статті збільшили кількість реєстрових козаків до 60 тис.

Городові козаки[ред. | ред. код]

Докладніше: Городові козаки
Козак підпомічник

Городові козаки — офіційна назва реєстрового козацтва Війська Запорозького, що вживалась з середини XVII ст. — до 1780-х років. До городового козацтва зараховували осіб, що були внесені до козацьких компутів. Внаслідок укладення Березневих статей 1654 їхня кількість була встановлена у 60 тис. На городових козаків поширювались усі привілеї козацтва. Основною їх повинністю була військова служба, від виконання інших повинностей і сплати податків вони були звільнені. Залежно від майнового стану поділялися на кінних, піших і тяглих. Кінні брали участь у військових походах, піші несли гарнізонну та сторожову службу, а тяглі віддавали повинності старшині.

Після Андрусівського перемир'я 1667 і ліквідації козацтва на українських землях, що залишилися під владою Речі Посполитої, збереглися лише на Гетьманщині. Внаслідок реформи 1735 права і привілеї городових козаків надалі поширювались лише на виборних козаків, значну частину решти перевели в категорію підпомічників. У 1783 виборні козаки також були позбавлені своїх прав і переведені до нового суспільного стану — «малоросійські козаки».

Ідентичність[ред. | ред. код]

Під час становлення шляхти на землях Війська Запорозького, шляхетська ідентичність також охопила козацький стан, що виражалося в ототожненні «шляхетської» та «козацької» ідентичності. Так, зокрема, на загал 35,2% звернень до Полтавського ґродського суду в 1777—1780 рр. стосувались образи шляхетської честі. Подібні позови надходили як від старшини, так і звичайних козаків. На думку історика Юрія Волошина вони свідчать про побутування в козацькому соціумі того періоду уявлень, що були дуже схожі на уявлення шляхти Речі Посполитої XVII ст.

Козак реєстровий чи виборний

Так, він наводить приклади судової справи про відняття сином значкового товариша Павлом Носовим у козака Івана Омельченка маєтку, де полтавський возний Данило Супруновський виконував покладені на нього ґродським судом обов’язки «при шляхте, именно козаках сотне полтавской Василю и Фролу Ганненках да Ивану Пергату...». Справу було вирішено на користь козака Омельченка, і, серед іншого, суд ухвалив стягти з відповідача ще й 40 кіп грошей за «поругание чина шляхетського». А також справу спійманого на крадіжках слуги полтавського бурмістра й бунчукового товариша Павла Руденка Власа Басевського, де він безуспішно намагався довести своє шляхетство, мотивуючи тим, що він нібито «с прадыда деда и по отцу козачого звания».

Значною мірою поширенню шляхетської ідентичності на «значне військове товариство» й козацтво взагалі сприяло проведення в 1763 р. судової реформи. Згідно з нею, в Малоросії відроджувалися ґродські, земські й підкоморські суди. На думку історика українського права Дмитра Міллера, реформа стала «заметным шагом вперед по пути к осуществлению шляхетских идеалов: подсудность статутовым шляхетским судам и право избрания судей из среды своей давали новую опору его притязаниям на шляхетское достоинство». Проте треба зазначити, що на той час чіткого станового розмежування між старшиною та простими козаками не існувало. Останні так само судилися в тих же судах за тими ж самими законами, що максимально сприяло засвоєнню шляхетських ідеалів широкими верствами лівобережного козацтва[3].

Становлення[ред. | ред. код]

Після ліквідації Гетьманщини і всього Війська Запорзького, повстало питання про права старшини та реєстрових козаків. Козацькій старшині надавалися аналогічні права що отримало російське дворянство завдяки закону про «Учреждения о губерниях 1775». З 1785 р. на шляхетство поширилася чинність царської Жалуваної грамоти дворянству 1785, згідно з якою проголошувалася повна свобода дворян від обов'язкової військової служби, передбачалося утворення дворянського товариства в кожній губернії з правом обрання свого предводителя, надання дворянських титулів, вирішення питань щодо достовірності доказів претендента на дворянство, подання петицій безпосередньо до престолу ітд.

Відстуність точних рекомендацій і правил призвели до значних порушень в отриманні дворянства. На кінець XVIII ст. понад 100 тис. встигли тим чи іншим чином довести чи сфальсифікувати шляхетське походження. В тому числі значна кількість представників рядового козацтва. При тому що на момент ліквідації в Гетьманщині проживало &&&&&&&&01027928.&&&&001 027 928 дорослих чоловіків[4]. Це призвело до перегляду справ герольдією, і скасування дворянського звання для більшості представників рядового козацтва. Тих з них хто відносився до т.з. реєстрових козаків, яких було внесено в «списки реорганізованої козацької верстви під час ревізії 1782 р.» користувались правом особистої свободи, право на володіння і продаж землі, а також правом в подальшому довести своє дворянське походження. Ті з козаків, чиї роди не були внесені в списки були переведені до кріпацького стану.

Завдяки наказу 1801 р. останні почали масово почали подавати клопотання про повернення до козацького стану («иски о казачестве») до відповідних установ. Задля вирішення ситуації, малоросійський генерал-губернатор князь Олексій Куракін звернувся до Сенату з клопотанням. Але воно було відхилено сенатським наказом 28 червня 1803 р., за яким право вийти з кріпацької залежності надавалось лише тим козакам, предки яких були записані до реєстру і випадково були закріпачені. Для підтвердження свого походження козак мав надати писемні докази, а за їх відсутності, слід було звернутися до свідків з дворян, козаків або міщан[5].

Переселення[ред. | ред. код]

Малоросійські козацькі полки[ред. | ред. код]

Малоросійські козаки[ред. | ред. код]

Побут[ред. | ред. код]

« Наше велике село мало понад 4000 душ населення, яке поділялось на дві чисельно нерівні частини: більша частина «казенные крестьяне», а менша — козаки. З погляду господарського різниці особливої між обома частинами не було, бо й «казенные крестьяне» і козаки були хліборобами, хоч загально можна було б сказати, що всі багатші люди на селі були козаки. У правовому відношенні була все-таки різниця між обома цими станами; між іншим «казенные крестьяне» мали землю в громадському володінні, а козаки на правах приватної власності. Сільське управління також поділялось: був окремий «сільський» староста і коремий «козачий»; так само було й дві «зборні» — одна «сільська», а друга «козача». Козачий стан уважався нібито за вищий, бо козаки, наприклад, не радо віддавали дочок за «казенных крестьян». «

Микола Галаган. «З моїх споминів» (1920)

Демографія[ред. | ред. код]

Кількість козацького населення змінювалась протягом другої половини ХІХ ст. Так, у 1858 р. вона складала 436661 або 29,7%, то у 1894 р. — 591350 осіб, що складало вже 25,29% від населення Чернігівської губернії. На таку кількість населення припадало близько 115975 дворів (30,2%).

В кінці ХІХ ст. найбільша кількість козаків проживала у південних повітах губернії: Сосницький — 38,8%, Ніжинський — 39,6%, Конотопський — 41,8%, Кролевецький — 46,4%, Козелецький — 49,5% Борзненський — 54%, в усіх разом — близько 40%. Вони були найбільш густо заселеними. Анклавно козаки складали понад 30–40% у деяких районах Остерського, Мглинського, Новгород-Сіверського, Городнянського та Чернігівського повітів.

Козацьке населення Полтавської та Чернігівської губерній на 1862 р.
Полтавська губернія Чернігівська губернія
Повіт Чол. Жін. Всього % Повіт Чол. Жін. Всього %
Гадяцький 40836 42134 82970 8,1 Борзнянський 26823 29163 55986 12,8
Глухівський 12175 13188 25363 5,8 Зіньківський 36307 36398 72705 7,1
Золотоніський 53580 54462 108042 10,5 Городнянський 7981 8696 16677 3,8
Кобеляцький 11874 13236 25110 2,5 Козелецький 19229 21189 40418 9,3
Костянтиноградський 3967 4244 8211 0,8 Конотопський 19866 21375 41241 9,4
Кременчуцький 37610 40214 77824 7,6 Кролевецький 18447 20083 38530 8,8
Лохвицький 27521 28606 56127 5,5 Мглинський 15045 15802 30847 7,1
Лубенський 24208 23556 47764 4,7 Ніжинський 22048 24043 46091 10,6
Миргородський 33583 35242 68825 6,7 Новгород-Сіверський 6785 7424 14209 3,3
Переяславський 45094 47129 92223 9,0 Новозибківський 3528 3558 7086 1,6
Пирятинський 34360 34224 68584 6,7 Остерський 10551 11436 21987 5,0
Полтавський 40546 41857 82403 8,1 Сосницький 18433 19390 37823 8,7
Прилуцький 46660 47104 93764 9,1 Стародубський 12298 13148 25446 5,8
Роменський 36165 36955 73120 7,1 Суразький 2069 2184 4253 0,9
Хорольський повіт 33417 34326 67743 6,6 Чернігівський 15133 15689 30822 7,1
Всього[6] 505728 518687 1024415 100 Всього 210411 226368 436779 100

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Н.С. К истории малороссийских казаков в конце XVIII и в начале ХІХ века // Киевская старина. — 1897. — Т. 57. — No 7. — С. 463.
  2. «МАЛОРОСІЙСЬКІ КОЗАКИ» ХІХ ст.: СОЦІО-ДЕМОГРАФІЧНА ХАРАКТЕРИСТИКА ТА ТЕРИТОРІАЛЬНЕ РОЗСЕЛЕННЯ
  3. КОНФЛІКТИ В ПОЛТАВІ ДРУГОЇ ПОЛОВИНИ XVIII ст.: ЗМІСТ, ХАРАКТЕР, МОВА*
  4. Кабузан В. М. Изменения в размещении населения России в XVIII — первой половине XIX в.— Москва., 1971.
  5. Пиріг П.В., Любич О.А. Адміністративно- територіальна реформа та формування чиновницько-бюрократичного апарату на Чернігівщині в першій половині ХІХ ст. // Вісник Чернігівського державного інститут права, соціальних технологій та праці. — 2008. — No 1. — Табл. 2.
  6. Із врахуванням козацького населення позаштатних міст Градизьк і Глинськ.

Література[ред. | ред. код]

  • Дядиченко В. А. Нариси суспільно-політичного устрою Лівобережної України кінця XVII – початку XVIII ст. – К.: Вид-во АН УРСР, 1959. – 532 с.