Малікізація Магрибу
| Малікізація Магрибу | |
| Місце розташування |
Магриб  |
|---|---|
Малікізація Магрибу — процес заохочення прийняття Малікійського мазгабу (заснованої Маліком ібн Анасом) сунітського ісламу в Магрибі, особливо в XI та XII століттях, на шкоду шиїтським та хариджитським мешканцям Магрибу. Цей процес відбувався на тлі зростання впливу малікітських учених, що призвело до повсюдного визнання малікітської правової школи та подальшого витіснення інших форм ісламу, оскільки малікізм вважався більш консервативним і загальноприйнятим варіантом сунітського віровчення.[2]
Після арабського завоювання Магрибу в регіоні почали розвиватися різні ісламські течії. Хоча більшість жителів Іфрикії дотримувалися сунітського ісламу, у західному та центральному Магрибі почала виникати опозиція до халіфатів Омеядів та Аббасидів. У цих районах добре утвердилися зейдійський шиїзм, ісмаїльський шиїзм, хариджитський ібадизм та хариджитський суфритизм.[3] Репресії та маргіналізація політичних партій в Іраку й на Близькому Сході у VIII столітті призвели до еміграції релігійних місіонерів та політичних дисидентів до Магрибу, які навернули велику частину населення.[2]
Рух хариджитів-ібадитів досяг Північної Африки до 719 року, коли місіонера Салму ібн Саада було відправлено з джама'а ібадітів у Басрі в Іраку до Кайруана в Іфрикії,[4] якому вдалося навернути основні берберські племена хувара навколо Триполі, у горах Нафуса та зенатів у західній Триполітанії до 740 року.[5]: Найбільш прийнятною формою ісламу для берберів спочатку був хариджизм, головним чином завдяки його акценту на рівності всіх мусульман. Незважаючи на це, вірування співіснували з великою шаною до родини Алі, що дозволило піднятися різним шаріфським династіям (прямим нащадкам Магомета) в Магрибі, таким як династія зейдитських шиїтів Ідрісидів.[6]
Магриб історично мав велике шиїтське арабське населення, таке як зейдітські Ідрісиди та бедуїнські племена Бану Хілал і Бану Сулейм, які емігрували до Магрибу.[7] У 893 році арабський шиїтський місіонер, відомий як Абу Абдалла аль-Шії, прибув до Магрибу з Ємену, який згодом навернув кутамів північно-східного Алжиру до ісмаїлітського шиїзму. Вони потрапили під владу династії Фатімідів, яка організувала армію для боротьби з мутазилітською сунітською династією Аглабідів Іфрикії. Після численних битв проти Аглабідів Фатиміди здобули перемогу в 909 році та завоювали Іфрикію, встановивши Фатімідський халіфат.[8] Ідрісидів західного Магрибу (сучасного Марокко) описують як зейдітську шиїтську династію, яка намагалася запровадити доктрини шиїтського ісламу в Магрибі.[9] Прибувши з Аравійського півострова, Ідріс ібн Абдаллах та його нащадки принесли з собою форму архаїчного шиїзму, дуже схожу на зейдизм.[10]
Династія Аглабідів, яка правила Іфрікією з 800 по 909 рік як васали Аббасидів, дотримувалася раціоналістичної доктрини мутазилітів у рамках ханафітського сунітського ісламу. Після того, як мутазилізм був прийнятий як офіційна доктрина Аббасидського халіфату в Багдаді за правління халіфа аль-Мамуна (813—833), Аглабіди наслідували цей приклад і офіційно закріпили його в Іфрікії. Це зустріло опір з боку малікської більшості Іфрікії, зокрема через відкидання мутазилітами ортодоксальної віри в те, що Коран є вічним словом Бога і тому нествореним. Хоча Аглабіди визнавали політичний вплив малікійських релігійних лідерів, вони не могли і не бажали змінювати свою державну систему, щоб вона відповідала їхнім переконанням.[5]:57 Каді (суддя) Кайруана дотримувався ханафітської школи та підтримував концепцію Хальк аль-Куран (створеності Корану). Аглабіди послідовно віддавали перевагу іракцям як своїм суддям вищого рангу, тоді як візири були пов'язані зі школою Малікітів.[11] Деяких малікітів переслідували за відкидання вірувань мутазилітів, таких як Сахсун, який зазнав переслідувань за часів правління еміра Мухаммеда I ібн аль-Аглаба (841—856) за відкидання мутазилітської концепції про створення Корану.[5]:57
Лише через два століття після мусульманського завоювання Магрибу малікізм став домінуючою регіональною школою ісламу. Це поступово призвело до занепаду та зникнення ібадизму з більшості регіонів Магрибу.[3] До середини Х століття хариджитство зникло в Північній Африці.[6] Хариджитські громади були сильно ослаблені взаємозв'язком з малікітськими Омеядськими Андалусами та втратою монополії на работоргівлю.[2]
За словами Аллауа Амари, процес малікізації розпочався за часів Фатімідського халіфату. Крім того, Хаммадіди сприяли цьому процесу, нав'язуючи малікізм у Ходні після заснування своєї столиці, Кал'ат-Бені-Хаммад. Ібадитські громади в Тахерті та Забі вже були ослаблені військовим втручанням Омеядів, переходом населення в малікізм, формуванням ширших малікітських торговельних мереж і, зрештою, приходом бедуїнських племен Бану Хіляль та Бану Сулайм, які змусили берберів-ібадитів піти у вигнання.[3]
Династія Зірідів, що базувалася в малікітському оплоті Іфрикії, активно підтримувала поширення малікізму в регіонах, які вони контролювали, незважаючи на те, що підлягали суверенітету ісламського шиїтського халіфату Фатімідів.[2] У 1016 році малікіти в Іфрікії почали займати більш наполегливу позицію в громадському житті та критично ставилися до ідентифікації своїх правителів-зірідів з шиїтським ісламом, і як тільки правителем став Аль-Муїзз ібн Бадіс, у жовтні 1016 року почалися сунітські заворушення, які почалися в Кайруані та пізніше поширилися по всій Іфрікії. Повідомляється, що за потурання уряду близько 20 000 ісламських шиїтів були вбиті малікітськими бунтівниками.[12][13] Малікітство набуло подальшого поширення в центральному Магрибі за часів правління Альморавідів та Альмохадів, які виступали за просування цієї школи ісламської юриспруденції. Вони пропагували роль малікітських улемів у кількох містах і селищах, таких як Тлемсен, Мазуна, Беджая та Константіна.[14]
Бану Хілал та Бану Сулейм, обидва племена ісмаїлітських шиїтських бедуїнів-арабів, були відправлені Фатимідами до Магрибу, щоб покарати зірідів за відмову від ісмаїлітського шиїзму на користь малікітського сунізму, в результаті чого до регіону переселилися близько 1 000 000 арабських кочівників.[15] Хоча міграції цих арабських племен до Магрибу сприяли кілька інших факторів, включаючи тривалу семирічну посуху в Єгипті, вторгнення бедуїнів до Магрибу в XI столітті були виправдані переважно релігійними міркуваннями.[16] В результаті зміни союзів, які відігравали значну роль під час правління Альморавідів, Хафсідів, Зайянідів та Маринідів, переважна більшість Бану Хілал та Бану Сулейм поступово прийняла малікітську школу сунітського ісламу.[17][16]
Альморавідський правознавець XII століття каді Іяд, малікіт, який рішуче виступав проти доктрини мутазилітів, посилаючись на праці Маліка ібн Анаса, писав: «Він сказав про того, хто стверджував, що Коран є створеним: „Він — невірний, тож убийте його“. У версії Ібн Нафі зазначається: „Його слід відшмагати, піддати болісному побиттю та ув'язнити, доки він не покається“. Натомість у версії Бішра ібн Бакра ат-Тіннісі ми знаходимо: „Його вбивають, і його каяття не приймається“.»[18]
- ↑ Oliver, Roland Anthony; Oliver, Roland; Atmore, Anthony (16 серпня 2001). Medieval Africa, 1250-1800. Cambridge University Press. ISBN 9780521793728.
- ↑ а б в г Toral, Isabel. The Umayyad Dynasty and the Western Maghreb. A Transregional Perspective (PDF).
- ↑ а б в Amara, Allaoua (Вересень 2018), Aillet, Cyrille (ред.), L'ibadisme et la malikisation du Maghreb central: étude d'un processus long et complexe (ive–vie/xe–xiie siècle), L'ibadisme dans les sociétés de l'Islam médiéval, De Gruyter: 329—347, doi:10.1515/9783110584394-020, ISBN 978-3-11-058439-4, процитовано 23 жовтня 2023
{{citation}}: Обслуговування CS1: Сторінки з параметром work з ISBN (посилання) - ↑ Melton, J. Gordon (2014). Faiths Across Time: 5,000 Years of Religious History: 5,000 Years of Religious History (англ.). Т. 2. ABC-CLIO. с. 545. ISBN 978-1-61069-026-3.
- ↑ а б в Abun-Nasr, Jamil M. (20 серпня 1987). A History of the Maghrib in the Islamic Period (англ.). Cambridge University Press. ISBN 978-0-521-33767-0.
- ↑ а б Peters, F. E. (11 квітня 2009). The Monotheists: Jews, Christians, and Muslims in Conflict and Competition, Volume I: The Peoples of God (англ.). Princeton University Press. с. 190. ISBN 978-1-4008-2570-7.
- ↑ Naylor, Phillip C. (15 січня 2015). North Africa, Revised Edition: A History from Antiquity to the Present (англ.). University of Texas Press. с. 84. ISBN 978-0-292-76190-2.
- ↑ Halverson, Jeffry R.; Greenberg, Nathaniel (5 жовтня 2017). Islamists of the Maghreb (англ.). Routledge. ISBN 978-1-351-60510-6.
- ↑ Meis Al-Kaisi, «The Development of Politico-Religious Movements: A General Overview», Arabic Heritage in the Post-Abbasid Period, ed. Imed Nsiri, (Cambridge Scholars Publishing, 2019), 124. Ludwig W. Adamec, The Historical Dictionary of Islam, page 145, «Династія Ідрісидів (788—985). Перша шиїтська династія в історії ісламу, заснована Ідрісом ібн Абдуллою….». C.E. BosworthThe New Islamic Dynasties, page 25, «Ідрісіди стали першою династією, яка спробувала запровадити в Магрибі доктрини шиїзму, хоча й у дуже пом’якшеному вигляді…». Ignác Goldziher and Bernard Lewis, Introduction to Islamic theology and law, Princeton University Press (1981), p. 218 Mara A. Leichtman, Shi'i Cosmopolitanisms in Africa: Lebanese Migration and Religious Conversion in Senegal, page 216; «Сенегальські шиїти також пов’язують поширення шиїтського ісламу в Сенегалі з династією Ідрисідів та вказують на докази наявності шиїтського коріння в Марокко через Алауїтів (Hydarah 2008:132-135). Корнелл пише, що Мулай Ідрис та його наступники — нащадки Хасана, онука Пророка — принесли з собою до Марокко з Аравійського півострова «форму архаїчного шиїзму, яка за багатьма ознаками була схожою на зайдизм» (1998:200).„
- ↑ Mara A. Leichtman, Shi'i Cosmopolitanisms in Africa: Lebanese Migration and Religious Conversion in Senegal, page 216; “Сенегальські шиїти також пов’язують поширення шиїтського ісламу в Сенегалі з династією Ідрисідів та вказують на докази наявності шиїтських коренів у Марокко через Алауїтів (Hydarah 2008:132-135). Корнелл пише, що Мулай Ідрис та його наступники — нащадки Хасана, онука Пророка — принесли з собою до Марокко з Аравійського півострова „форму архаїчного шиїзму, яка за багатьма ознаками була схожою на зайдизм“ (1998:200).»
- ↑ Ess, Josef van (27 листопада 2017). Theology and Society in the Second and Third Centuries of the Hijra. Volume 3: A History of Religious Thought in Early Islam (англ.). BRILL. с. 519. ISBN 978-90-04-35640-5.
- ↑ Abun-Nasr, Jamil M. (20 серпня 1987). A History of the Maghrib in the Islamic Period (англ.). Cambridge University Press. с. 59—68. ISBN 978-0-521-33767-0.
- ↑ Daftary, Farhad (24 квітня 1992). The Isma'ilis: Their History and Doctrines (англ.). Cambridge University Press. с. 191. ISBN 978-0-521-42974-0.
- ↑ Djazairess : Le rôle des Oulémas dans la préservation de l'unité du référent religieux au Maghreb et en Afrique souligné à Biskra. djazairess.com. Процитовано 13 січня 2021.
- ↑ Idris El Hareir, Ravane Mbaye. The Spread of Islam Throughout the World. UNESCO. с. 409.
- ↑ а б Morrow, John Andrew (26 листопада 2020). Shi'ism in the Maghrib and al-Andalus, Volume One: History (англ.). Cambridge Scholars Publishing. с. 105—107. ISBN 978-1-5275-6284-4.
- ↑ Sabatier, Diane Himpan; Himpan, Brigitte (31 березня 2019). Nomads of Mauritania (англ.). Vernon Press. с. 110. ISBN 978-1-62273-410-8.
- ↑ (Qadi 'Iyad Musa al-Yahsubi, Muhammad Messenger of Allah (Ash-Shifa of Qadi 'Iyad), translated by Aisha Abdarrahman Bewley [Madinah Press, Inverness, Scotland, U.K. 1991; third reprint, paperback], p. 419)