Мандінка (народ)
| Мандінка | |
|---|---|
 |
|
| Кількість | бл. 13 млн |
| Ареал |
 — 461 785 чол. |
| Близькі народи | Манде, Бамбара |
| Мова | Мандінка |
| Релігія | Іслам, деяка частина сповідує анімізм і культ предків |
Мандінка (також відомі написання: мандінгас, мандінго, малінке, малінка, маненка, манденка, манденга, мандінко) — термін, що описує певну африканську народність.
Етнічні носії назви[ред. • ред. код]
Група народностей, що проживають у Західній Африці — на півдні Гамбії, півночі та північному сході Гвінейської Республіки, заході Малі, в Республіці Кот-д'Івуар, Сенегалі та Гвінеї-Бісау, та розмовляють мовою малінке родини манде нігеро-кордофанської макрородини мов. Етнічно це велика група споріднених народів: власне малінке чи манденка, бамана, дьюла. До цієї групи відносять також коранко й васулунка у Гвінейській Республіці, маньянка в Ліберії тощо.
Всі вони проживають у верхній течії річок Сенегал та Нігер, складаючи основне населення західної частини Республіки Малі, північно-східної частини Гвінейської Республіки, південних і східних районів Сенегалу та деяких районів Республіки Кот-д'Івуар, Буркіна-Фасо, Ліберії, Сьєрра-Леоне та Гвінеї-Бісау.
Культура народів[ред. • ред. код]
За релігією більшість — мусульмани, в деяких районах зберігаються стародавні анімістичні вірування й культ предків. Головне традиційне заняття — землеробство (просо, кукурудза, рис, квасоля, арахіс тощо); тваринництво розвинуте слабо (кози, вівці, віслюки; домашні птахи); дьюла займаються торгівлею; зберігає значення мисливство та рибальство. Основна форма сільських поселень мандінга — група глиняних хиж, обнесених глиняною стіною. У кожному селищі живе родинна група, зазвичай велика патріархальна родина. У багатьох районах частково зберігаються ще традиційні суспільні відносини: таємні союзи, кастові відмінності, системи вікових класів. Однак усі ці стародавні інституції поступово зникають.
Історія[ред. • ред. код]
За легендами, історичний центр формування народів мандінка розташований у верхів'ї річки Нігер, де у VIII столітті сформувалось політичне об'єднання мандінка — держава Малі. Самі мандінка вважають себе нащадками легендарного засновника цього царства, Тірамагана Таравеле.
Переважний колір шкіри — темно-коричневий, форма обличчя наближається до негритянської, статура висока та струнка, волосся дуже кучеряве, довге, борода негуста, проте гарно розвинена біля підборіддя. Мандінка, за легендою, раніше жили у середній Африці. До завоювань мусульманських феллахів вони були наймогутнішим народом західної Африки. За арабськими відомостями ще у XII столітті частина Мандінка перейшла в іслам. На початку XIII століття вони заснували велику державу Меллі, що сягнула апогею своєї могутності у XIV столітті та підкорила своїй владі Генату, Тімбукту й область сонраїв, внаслідок чого народ мандінка та його мова набули значного поширення. Мова мандінка, разом із сусідніми мовами бембара, вен, зузу утворює родину мов манде, граматику яких подав Штейнталь[1], а словник — Шен[2]. За Лепсиусом, ця родина мов має далекі родинні зв'язки з мовами банту південної Африки. У першій половині XV століття держава мандінка була послаблена суперечками обласних начальників і набігами туарегів та поступово розпалась. Після цього мандінка вторглись до Сенегамбії, де підкорили собі плем'я сонінке або сараколе, з яким цілковито злились. У подібних відносинах вони перебувають із племенем бамбара, що проживає в Каарта й Сегу, та до зузу, що проживали у французькій колонії Рив'єр-ду-Суд.
Примітки[ред. • ред. код]
Посилання[ред. • ред. код]
- Энциклопедический словарь Брокгауза и Ефрона: В 86 томах (82 т. и 4 доп.). — СПб. : Брокгауз-Ефрон, 1890–1907.
Література[ред. • ред. код]
- Видрін В. Ф. Мандінка // Народи та релігії світу / Голов. ред. В. О. Тишков. М.: Велика російська енциклопедія, 1999. С.324.
- Сундьятта. Мандінський епос. — М., 1963.
- Labouret Н. Les Manding et leur langue, P., 1934.
- Labouret Н. Paysans d'Afrique occidentale, P., [1941].
