Маринович Мирослав Франкович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Jump to navigation Jump to search
Мирослав Маринович
Marynovych M.F. (05-2013) 3.JPG
Мирослав Маринович. Харків, травень 2013.
Народився 4 січня 1949(1949-01-04) (69 років)
с. Комаровичі, Старосамбірський район, Львівська область, Українська РСР
Громадянство СРСР СРСРУкраїна Україна
Національність українець
Ім'я при народженні Мирослав Франкович Маринович
Діяльність правозахисник, викладач університету
Відомий журналіст
Alma mater Національний університет «Львівська політехніка»
Заклад Amnesty International
Нагороди
Орден Свободи — 2008
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден «За мужність» І ступеня

Мирослав Франкович Маринович (нар. 4 січня 1949, с. Комаровичі Старосамбірського району Дрогобицької, нині Львівської області) — український правозахисник, публіцист, релігієзнавець, член-засновник Української Гельсінської групи, організатор амністерського руху в Україні, віце-ректор Українського Католицького Університету у Львові.

Життєпис[ред.ред. код]

Маринович виховувався в релігійній сім'ї, його дід був священиком. Навчався в середній школі в Дрогобичі, яку закінчив із золотою медаллю. Потім рік працював у Дрогобичі. Перший запис у трудовій книжці — «звільнений секретар комітету ВЛКСМ заводу».

1967 року Мирослав Маринович вступив до Львівського політехнічного інституту. В інституті Маринович виступав із критикою радянської політики, захищаючи комуністичні ідеали. Наслідком цього 1970 року відбулася перша зустріч з КДБ. Мариновича позбавили т. зв. «допуску» і звільнили з військової кафедри, у зв'язку з чим, не одержавши офіцерського звання, Маринович мусив служити в армії після закінчення інституту рядовим.

1972 року закінчив Львівський політехнічний і рік працював перекладачем з англійської мови на Івано-Франківському заводі «Позитрон». Тоді ж познайомився зі львівськими й київськими дисидентами. 22 травня 1973 року в Києві його затримала й обшукала міліція, коли покладав квіти до пам'ятника Тарасові Шевченку.

У 1973—1974 роках служив у війську у Вологді.

Після звільнення з війська Маринович 1974 року переїхав до Києва. Працював технічним редактором журналу «Початкова школа» та у видавництві «Техніка», звідки його звільнили за сигналом з КДБ. Деякий час був безробітним. Аж перед самим арештом улаштувався розклеювати афіші.

9 листопада 1976 року Маринович разом зі своїм другом М.Матусевичем став членом-засновником Української Гельсінкської Групи. Відтоді Маринович перебував під «ковпаком» КДБ. Його неодноразово затримувала міліція в Києві та Серпухові. У Дрогобичі були обшуки, йому постійно погрожували.

У березні 1977 року Маринович та М.Матусевич на вечорі пам'яті Тараса Шевченка в Київській філармонії, здолавши опір організаторів вечора, несподівано вийшли на сцену і закликали проспівати «Заповіт». 23 квітня 1977 року Маринович був заарештований. Проходив по одній справі з М.Матусевичем. Вони звинувачувалися в «проведеннні антирадянської агітації і пропаганди» за ст. 62 ч. 1 КК УРСР та ст. 70 ч. 1 КК РРФСР. Слідство тривало 11 місяців. 22-27 березня 1978 року Київський обласний суд у м. Василькові засудив Мариновича до максимального терміну ув'язнення — 7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання.

Карався Маринович у Пермському таборі ВС-389/36. Брав участь у всіх правозахисних акціях, тримав голодівки протесту, в тому числі й 20-добову, передавав на волю хроніку табору № 36. За весь термін мав близько 150 діб ШІЗО (штрафний ізолятор) і близько півтора року ПКТ (приміщення камерного типу). 1978 року «Міжнародна амністія» взяла Мариновича під свій захист як в'язня сумління. З квітня 1984 року Маринович відбував заслання в селі Саралжин Уільського району Актюбинської області Казахстану. Працював столярем. Одружився з киянкою Любою Хейною (Хейна), дружина переїхала до нього на заслання.

У лютому 1987 року відмовився подати клопотання про помилування. Повернувся в Україну в березні 1987. Улаштувався оператором нафтопереробного заводу в Дрогобичі. 1990 року Маринович почав працювати кореспондентом місцевої газети «Галицька зоря».

1990 року була опублікована праця Мариновича «Євангеліє від юродивого», написана ще в таборі. 1991 року в Дрогобичі вийшла книга «Україна на полях Святого Письма», 1993 року — «Спокутування комунізму», «Україна: дорога через пустелю».

Маринович засновник першої групи «Міжнародної Амністії» в СРСР (1991), Української асоціації «Міжнародної Амністії» (УАМА), з 1993 до 1998 був головою Національного комітету УАМА. Маринович — член громадської ради Українсько-Американського бюро захисту прав людини, лауреат премій журналу «Сучасність» і премії імені Валерія Марченка (1995), учасник багатьох вітчизняних і міжнародних конференцій з прав людини і релігієзнавства, викладав історію християнства в Дрогобицькому педагогічному інституті, є співробітником Інституту східноєвропейських досліджень.

Від 1997 року Маринович — директор Інституту Релігії і Суспільства Львівської Богословської Академії, член Українського Богословського Наукового Товариства (УБНТ), зокрема, 9 березня 2010 року в актовому залі Дрогобицької духовної семінарії в рамках чергового засідання УБНТ виступив з доповіддю на актуальну тему «Схід і Захід України: антагонізм чи шанс для нового синтезу національної ідеї»[1].

13 вересня 2010 року Мирослав Маринович очолив українське відділення міжнародного ПЕН-клубу. Таке рішення одностайно було прийнято на засіданні українського ПЕН-клубу в Києві. [2] [3]

Один з учасників Унівської групи. Один з учасників ініціативної групи «Першого грудня».[4][5].

Виступає за звільнення ув'язненого у Росії українського режисера Олега Сенцова[6].

Нагороди[ред.ред. код]

Бібліографія[ред.ред. код]

  • М.Маринович. Україна на полях Святого Письма.— Дрогобич: видавництво «Відродження», 1989.
  • М.Маринович. Україна: дорога через пустелю.— Харків: ФОЛІО, 1993, 192 с.
  • Маринович М. Глузман С. Антонюк З. Листи з волі. — Київ: Сфера, 1999, 400 с.
  • Маринович Мирослав. Всесвіт за колючим дротом. Спогади і роздуми дисидента. — Вид. 2-ге, випр. — Львів: Видавництво Львівського католицького університету, 2016. — 536 с. — ISBN 978-966-2778-64-9

Примітки[ред.ред. код]

  1. Релігійно-суспільний часопис «Слово» Дрогобицької духовної семінарії № 2(42) за червень-серпень 2010 року
  2. Мирослав Маринович очолив український ПЕН-клуб
  3. Мариновича обрали президентом українського ПЕН-клубу
  4. Ініціатива «Першого грудня». Архів оригіналу за 2013-06-23. Процитовано 2011-12-16. 
  5. Мирослав Миронович для Української Правди. Ще раз про ініціативу «Першого грудня»
  6. Спільнота УКУ підтримує українського кінорежисера Олега Сенцова
  7. Указ Президента України № 1224/2008 від 31 грудня 2008 року «Про нагородження М. Мариновича орденом Свободи»
  8. Указ Президента України від 21 січня 2017 року № 10/2017 «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Соборності України»
  9. Указ Президента України № 937/2006 від 8 листопада 2006 року «Про відзначення державними нагородами України засновників та активістів Української Громадської Групи сприяння виконанню Гельсінкських угод»
  10. а б Викладачі, що брали участь у роботі Школи у 2009—2011 рр. // Школа професійної журналістики «НОВА УКРАЇНА»
  11. Мирославу Мариновичу присвоєно звання «Почесний громадянин міста Львова». Львівська міська рада (uk-UA). 2017-05-05. Процитовано 2017-05-06. 

Джерела[ред.ред. код]

  • Г. Касьянов. Незгодні: українська інтелігенція в русі опору 1960—1980-х років. — К.: Либідь, 1995. — С. 161—164, 173.
  • А. Русначенко. Національно-визвольний рух в Україні. — К.: Видавництво ім. О.Теліги. — 1998. — С. 210, 211, 223.
  • Українська Гельсінкська Група. До 20-ліття створення. — К.: УРП, 1996. — С. 17, 18.
  • Хроника защиты прав в СССР. — Нью-Йорк: Хроника, 1974, вип. 29.— С. 4, 11, 73.
  • Хроника защиты прав в СССР. — Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 34.— С. 7; вип. 35.— С. 42, 74.
  • Хроника защиты прав в СССР. — Нью-Йорк: Хроника, 1980, вип. 40.— С. 42.
  • Хроника защиты прав в СССР. — Нью-Йорк: Хроника, 1981, вип. 41.— С. 21; вип. 42.— С. 26.
  • Хроника текущих событий. — Нью-Йорк: Хроника, 1977, вип. 43.— С. 44, 52; вип. 44.— С. 18; вип. 45. — С. 21-23, 59; вип. 47. — С. 31, 130, 131, 142, 146; вип. 48.—С. 23, 25, 72, 167.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1978, вип. 49. — С. 9-12, 20.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1979, вип. 51. — С. 71, 73, 74-77, 212; вип. 52.— С. 36-38, 61, 130.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1980, вип. 53. — С. 90, 91; вип. 54.— С. 60; вип. 55.— С. 26; вип. 56. — С. 109.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1981, вип. 60. — С. 83; вип. 61.— С. 99.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1982, вип. 62. — С. 128.
  • ХТС. — Нью-Йорк: Хроника, 1983, вип. 63. — С. 178—180, 182, 183.
  • Вісник репресій в Україні. Закордонне представництво Української Гельсінкської групи.— Нью-Йорк, 1980, 12-15; 1982, 6-26, 7/8-19; 1984, 4-20, 5-26, 7/8-27.

Література[ред.ред. код]