Маринченко Євгенія Олександрівна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Євгенія Олександрівна Маринченко
MarynchenkoYevOlex 1930.jpg
Народження 28 лютого (12 березня) 1916(1916-03-12)Петроград, Російська імперія
Смерть 15 червня 1999(1999-06-15) (83 роки)Київ, Україна
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Навчання Київський інженерно-будівельний інститут
Діяльність архітекторка
Праця в містах Київ
Найважливіші споруди Палац «Україна» (1965–1970, у співавт.)
Комплекс будівель та садово-парковий ансамбль санаторію «Пуща-Озерна» (1946–1973)
Містобудівні проекти житлові квартали у Києві, Миколаєві, Одесі, Харкові, Херсоні (1950–1970-ті pp.)
Нагороди
Орден «Знак Пошани» Орден Трудового Червоного Прапора
Премії
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1971
Звання
Народний архітектор України
Заслужений архітектор Української РСР

Мари́нченко Євге́нія Олекса́ндрівна (28 лютого [12 березня] 1916(19160312), Петроград, Російська імперія — 15 червня 1999, Київ, Україна)  — український радянський архітектор. Народний архітектор України (1997), лауреат Шевченківської премії 1971 року за створення проекту Палацу культури «Україна».

Біографія[ред. | ред. код]

Народилася 28 лютого (12 березня) 1916(19160312) року в сім'ї архітекторів.

Дід з боку матері — Толстой Євгеній Олексійович, інженер—архітектор, обіймав посаду завідувача Київським імператорським палацом (Маріїнський палац). Мав трьох доньок. Задля належного виховання дітей Євгеній Олексійович додатково працював у кредитному товаристві, Земельному банку, Фундуклеївській гімназії та в Інституті шляхетних дівчат.

Одна з доньок побралася з архітектором-художником Олександром Маринченком. Свою першу доньку творче сімейство назвало на честь діда — Євгенією.

Молоде подружжя закінчило Київське художнє училище (архітектурне відділення). Батько, Олександр Іванович, продовжив навчання в Київському художньому інституті, став знаним у Києві архітектором, викладачем, автором книг з архітектури, захистив вчену ступінь кандидата наук архітектури.

« Я отримала в сім'ї архітектурне виховання, яке так само необхідне людині, як художнє і музичне, адже все наше життя постійно оточене архітектурою, яку потрібно навчитися бачити. Вже в ранньому віці я навчилася розуміти зодчество як високе мистецтво, відчувати красу пропорцій, форм та об'ємів. Поряд з любов'ю до природи все життя в моїй душі живе любов до мистецтва архітектури. »

— Євгенія Маринченко, Архів Є. О. Маринченко, к. № 1, п. № 1 // Національний заповідник «Софія Київська».

У школі вподобала уроки малювання. Незмінний художник у редколегії шкільної стінгазети (так само у технікумі, інституті). Удома часто малювала аквареллю. Особливо захоплювалася пленерним живописом.

1931 року закінчує семирічку і поступає до архітектурного факультету будівельного технікуму.

З 1934 року працює на будівництві, зарекомендовує себе як здібний відповідальний керівник. В одній з архітектурно-проектних майстерень працює помічником архітектора.

Протягом 19351941 років навчається в Київському інженерно-будівельному інституті у відомих архітекторів Олександра Вербицького та Петра Юрченка. Захищає дипломну роботу за темою «Палац культури заводу Арсенал в Києві».

З 1943 року працює в Києві на відновленні та реконструкції зруйнованих війною будівель: Київського університету, Маріїнського палацу, будівлі колишнього банку на Хрещатику, актової зали КПІ.

З 1945 року — у проектному інституті «Діпроцивільпромбуд».

Перше помітне і значуще втілення творчості Євгенії Олександрівни — проект комплексу водолікувального санаторію в Пущі-Водиці, що на той час знаходився за межами Києва. Генеральний план лікувального комплексу розроблений 1946 року. Подальше проектування і будівництво велося впродовж майже 20 років.

За проектування і участь у будівництві санаторію «30 років Радянської України» Євгенія Маринченко нагороджена премією та почесною грамотою на республіканському конкурсі за найкращі побудовані об'єкти цивільного будівництва в 1949 році.

Первісне ядро санаторію, що в 1990-х роках отримав назву «Пуща-Озерна», є пам'яткою архітектури першого повоєнного десятиріччя XX століття.

Одночасно з роботою над комплексом санаторію, створила понад 70 проектів споруд різного цільового призначення:

Понад 30 проектів було реалізовано.

Палац «Україна»

З початку 1960-х років у творчому колективі працює над окрасою своєї біографії зодчого — проектом і будівництвом Кіноконцертного залу (Національний палац «Україна»).

За будівництво Палацу «Україна» Євгенії Маринченко присвоєно почесне звання «заслужений архітектор УРСР», за створення проекту Палацу «Україна» — Державну премію УРСР ім. Т. Г. Шевченка (1971).

Національний палац «Україна» отримав статус пам'ятки архітектури 1970-х рр.[1].

У 19711973 роках виконала декілька проектів.

1973 року (лютий—березень) з групою спеціалістів відряджена до Іраку, де виконала проектні начерки зі створення Палацу культури в Багдаді.

1975 року за її авторства трьома мовами (українською, російською, англійською) вийшло перше видання книги «Палац культури „Україна“ в Києві»[2] (друге — 1979 року).

У Києві з 1980 і до кінця життя мешкала за адресою: вул. Мала Житомирська, 10[3].

Наприкінці життя активно співпрацювала з Українським товариством охорони пам'яток історії та культури.

Померла 15 червня 1999 року.

Основні споруди[ред. | ред. код]

Відзнаки і нагороди[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Джерела[ред. | ред. код]