Марко Мінгетті

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марко Мінгетті
італ. Marco Minghetti
Riccio G. - ritratto di Marco Minghetti.jpg
5-й Прем'єр-міністр Італії
24 березня 1863 — 28 вересня 1864 року
Монарх: Віктор Емануїл II
Попередник: Луїджі Карло Фаріні
Наступник: Альфонсо Ферреро Ламармора
10 липня 1873 — 25 березня 1876 року
Попередник: Джованні Ланца
Наступник: Агостіно Депретіс
 
Партія: Historical Left[d]
Народження: 18 листопада 1818(1818-11-18)[1]
Болонья, Папська держава
Смерть: 10 грудня 1886(1886-12-10)[2][3][1] (68 років)
Рим, Італія

Медіафайли у Вікісховищі?

Марко Мінгетті (італ. Marco Minghetti; 18 листопада 1818 — 10 грудня 1886) — італійський економіст, письменник, журналіст, державний і політичний діяч, двічі обіймав посаду прем'єр-міністра Італії.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився у Болоньї. Там же став відомим журналістом. 1847 року Папа Римський Пій IX зробив його членом «Consultà» (державної ради), скликаної в Римі, а 14 березня 1848 Марко отримав портфель міністра громадських робіт у кабінеті кардинала Антонеллі, втім уже в квітні вийшов у відставку разом з усім кабінетом, коли папа висловився проти війни з Австрією.

1859 року Камілло Бенсо ді Кавур призначив Марко першим секретарем міністерства закордонних справ. Після укладення Віллафранкського миру Марко вийшов у відставку (разом з Кавуром) та виїхав до Болоньї, де взяв участь у русі за приєднання до П'ємонту, а коли приєднання відбулось, вирушив до Турина як депутат від рідного міста.

1860 року отримав портфель міністра внутрішніх справ у кабінеті Кавура. Він зберіг свою посаду в кабінеті Беттіно Рікасолі, а потім очолював міністерство фінансів в уряді Фаріні. Після відставки з останньої міністерської посади сформував власний кабінет. Продовжуючи політику зближення з Францією, Мінгетті уклав з нею договір, відповідно до якого Франція зобов'язувалась очистити Рим, а Італія — назавжди відмовитись від нього й перенести столицю з Турина до Флоренції. Загальне невдоволення, спричинене тим договором, призвело до падіння кабінету Мінгетті у вересні 1864 року.

1869 року Мінгетті отримав пост міністра сільського господарства в третьому кабінеті Менабреа. До того часу його симпатії в міжнародній політиці настільки змінились, що головним чином завдяки його протидії не вдався союз Наполеона III з Італією проти Пруссії.

Від 1870 до 1873 року Марко був послом Італії у Відні, а після падіння кабінету Ланци, йому знову доручили сформувати свій кабінет, в якому він також узяв собі міністерство фінансів. За часів свого врядування Мінгетті зумів сформувати бездефіцитний бюджет, але не зміг розпочати процес скасування примусового курсу. За його керівництва частина залізниць перейшла в державну власність. 1876 року він вийшов у відставку.

Бібліографія[ред. | ред. код]

  • 1859 — «Della economia pubblica е delle sue attinenze colla morale e col diritto» (Флоренція, 1868)
  • 1862 — «De l'organisation administrative du royaume d'Italie» (переклад з італійської, Париж)
  • 1866 — «Saggio di provvedimenti di finanza» (Флоренція)
  • 1872 — «Opuscoli letterari ed economici» (Флоренція)
  • 1877 — «Le donne italiane nelle belli arti al secolo XV e XVI» (Флоренція)
  • 1878 — «Stato e chiesa» (Мілан, французький переклад з передмовою Лавеле, П., 1881)
  • 1886
 — «L'avvenire della religione» (Мілан)
 — «Il cittadino e lo stato» (Мілан)
  • Промови Мінгетті Марко, зібрані після його смерті (Рим, 1888—90)
  • Мемуари: «I miei ricor d i» (Турин, 1888)

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б SNAC
  2. data.bnf.fr: платформа відкритих даних — 2011.
  3. Encyclopædia Britannica

Джерела[ред. | ред. код]