Мартин Бубер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мартин Бубер
Martin Buber
Martin Buber portrait.jpg
Мартин Бубер
Ім'я при народженні Мордехай
Народився 8 лютого 1878(1878-02-08)
Відень, Австро-Угорщина
Помер 13 червня 1965(1965-06-13) (87 років)
Єрусалим, Ізраїль
Поховання
Громадянство Австро-Угорщина Австро-Угорщина,
Ізраїль Ізраїль
Національність єврей
Діяльність філософ, юдаїст, письменник і громадський діяч
Alma mater Віденський університет
Мова творів іврит і німецька[1]
Роки активності 1920–1960 роки
Членство Ізраїльська академія природничих і гуманітарних наук, Американська академія мистецтв і наук, Баварська академія витончених мистецтв[d] і Der Kraal[d]
Конфесія Ортодоксальний юдаїзм
Родичі Salomon Buber[d]
Нагороди
Премії Австрійська державна премія (1958, 1961, 1964),
Премія імені Еразма (1963, Нідерланди).

CMNS: Мартин Бубер на Вікісховищі

Ма́ртин (Мордехай[2]) Бу́бер (івр. ‎מרטין בובר, нім. Martin Buber; 8 лютого 1878, Відень — 13 червня 1965, Єрусалим) — єврейський філософ, релігійний мислитель і письменник, духовний лідер європейського єврейства, перший президент Академії наук Ізраїлю (1960–1962).

Біографія[ред. | ред. код]

Портрет Бубера, 1916

Народився 8 лютого 1878 року у Відні в родині книговидавців[2]. Батьки незадовго після його народження розірвали шлюб. З 3-х років проживав у Львові (тодішня назва в складі Австро-Угорщини — Лемберг) в будинку діда Соломона. Батько добре знав давньоєврейську мову, був знайомий з класикою європейської літератури. Дід і бабуся Мартина читали йому в дитинстві Кабаллу і Талмуд. Вдома хлопчик розмовляв німецькою, поза домом — польською. Відвідуючи синагогу, вивчив їдиш та давньоєврейську мову. Змалку познайомився з хасидизмом. Навчався в середній народній школі, де зацікавився філософією. В 13 років пройшов обряд бар-міцви та отримав тфілін. Через рік Мартин переселився до батькового будинку. Зі шкільних років він вирішив стати письменником, в 16 написав поетичну драму «Пісня і життя».

Продовжив навчання у Віденському університеті, де зосередився на філософії та історії мистецтва, пізніше — в Берлінському університеті. Під впливом від лекцій філософів Дільтея та Зіммеля вирішив створити власну систему філософської антропології. За студентства Мартин Бубер став активним прихильником об'єднання євреїв для відновлення єврейської держави. В 1897 брав участь у Першому сіоністському конгресі. Він відстоював позицію передування цьому духовного, релігійного і політичного об'єднання народу та не вважав доцільним створювати державу в найкоротші терміни. Разом з Хаїмом Вейцманом видавав журнал «Світ», покликаний згуртувати єврейську інтелектуальну еліту. Одружився на Паулі Вінклер, яка прийняла юдаїзм, пару єднав інтерес до єврейського фольклору, сіонізму та хасидської містики. Родина оселилася в Лінці, де Мартин перекладав фольклорні твори, в тому числі європейські, розробив теорію виховання дітей, засновану на розвитку природних задатків і ненасиллі. З 1910 по 1914 рік тісно дружив з німецьким революціонером і політичним діячем Густавом Ландауером.

З посиленням передчуття світової війни Бубер переселився до Берліна, ближче до філософів та громадських діячів. У 1916 з родиною переїхав до Мюнхена. Після вбивства Ландауера і завершення Першої світової війни виступав за добросусідське співіснування народів, ненасильницькі шляхи єднання. Як німецько-єврейський релігійний філософ, перекладав і коментував біблійні тексти. В центрі його філософських поглядів — буття як діалог між Богом і людиною. Світову славу йому принесла філософська праця «Я і Ти» (1923, українське видання — 2012[2]). Родина згодом знову переїхала, цього разу в Гоппенгайм, де Мартин познайомився з Францом Розенцвейгом. З 1925 філософ тісно співпрацював з ним у процесі перекладу арамейського тексту Біблії на німецьку мову. Згідно з задумом, новий переклад мав заново відтворити живий біблійний текст у просторі сучасної німецької мови та культури. Також видавав журнал «Творець», застосовував розроблену ним релігійно-діалогічну філософію до розуміння соціальних, політичних, естетичних і педагогічних проблем.

Наприкінці 1920-х Мартин Бубер здобуває широке визнання по всій Німеччині та в сусідніх країнах, його запрошують читати лекції в найбільших містах. Коли Бубера було запрошено до Праги читати лекції, він познайомився з Рабіндранатом Тагором, з яким сперечався щодо значення західної культури для духовного розвитку людства. Зі смертю Розенцвейга переклад Біблії Бубером загальмувався і він повернувся до цієї роботи тільки під кінець життя.

З приходом до влади Адольфа Гітлера, Мартин Бубер критикував намагання відродити в Німеччині язичницькі культи, ідеологію, спрямовану на війну та домінування одних націй над іншими. Хоча нацистський режим не обмежував і не переслідував особисто Мартина, він бачив притіснення євреїв і деструктивні тенденції в суспільстві. Також, гестапо встановило слідкування за будинком філософа. В 1938 він з родиною переселяється до Швейцарії, а пізніше того ж року — до Палестини, як і багато представників єврейської еліти.

Бубер на врученні Еразмівської премії, 1963

З 1938 Бубер проживав у Єрусалимі, де був обраний професором Єврейського університету. Він вступив у полеміку з Магатмою Ґанді, поділяючи його політику ненасильницького вирішення проблем, але заперечуючи придатність для євреїв індійського шляху. Філософ відстоював необхідність незалежності Палестини, створення там єврейської держави шляхом мирного договору з арабами. У цей період виходять основні його праці з філософії релігії та історії хасидизму: «Ґоґ і Маґоґ» (1941, українське видання — 2008) та «Райський сад хасидизму» (1945, більш відома як «Хасидські історії»).

Після Другої світової війни, в 1946, Бубер ввійшов до спеціальної комісії, де висунув вимоги безперешкодної іміграції євреїв до Палестини і надання їм достатньої території, щоб вони могли самі себе забезпечувати всім необхідним. В 1948 було створено, в тому числі завдяки громадській і філософській діяльності Мартина, державу Ізраїль.

У період 1948—1950 Бубер працював над науковою роботою «Два образи віри» (нім. Zwei Glaubensweisen, 1951). А в 1960 вийшла остання його монографія «Походження та сутність хасидизму». Бубер виступав із лекціями у провідних університетах Європи та Америки. Його визнали за духовного лідера свого часу, який своїми працями значно вплинув як на світогляд юдеїв, так і на християнський світ. В 1952 відвідав Німеччину, де здобув численні нагороди, став одним з перших єврейських діячів, що відновили стосунки з Німеччиною після війни. За сприяння Даґа Гаммаршельда готувалося вручення Буберу Нобелівської премії миру. Загибель Гаммаршельда завадила цьому, натомість в 1963 філософ був нагороджений Еразмівською премією за вклад у духовне єднання європейських країн. 1965 року Бубер був удостоєний ордена «За свободу Єрусалима», як один з найвидатніших єврейських мислителів і гуманістів XX століття. Помер за два тижні після цього, 13 червня, похований у Єрусалимі[3].

Основні ідеї[ред. | ред. код]

Центральним поняттям філософії Мартина Бубера є діалог. На погляд мислителя саме діалог людини з собі подібними, з природою, та з Богом є особливим, суто людським способом буття. Згідно Бубера, можливі два варіанти діалогу: «Я і Ти» і «Я і Воно». В «Я і Ти» людина ставиться до того, що перебуває поза нею, як до подоби самої себе — живої, цінної, здатної мислити і відчувати, як до рівного собі. В «Я і Воно» все, що знаходиться поза людиною, постає неодухотвореними об'єктами. Людина здатна ставитися до інших людей, природи чи Бога однаково і як до «Ти» і як до «Воно». Бубер стверджував, що в діалозі з «Воно» проявляється ієрархія, певна впорядкованість. Натомість в діалозі з «Ти» проявляється свобода. Філософ зауважував, що обидва види діалогу необхідні, але людина не може бути повноцінною, живучи тільки в діалозі «Я і Воно»[3].

Праці[ред. | ред. код]

Оригінальні праці[ред. | ред. код]

  • Die Geschichten des Rabbi Nachman (1906)
  • Die fünfzigste Pforte (1907)
  • Die Legende des Baalschem (1908)
  • Daniel — Gespräche von der Verwirklichung (1913)
  • Die jüdische Bewegung — gesammelte Aufsätze und Ansprachen 1900—1915 (1916)
  • Vom Geist des Judentums — Reden und Geleitworte (1916)
  • Die Rede, die Lehre und das Lied — drei Beispiele (1917)
  • Ereignisse und Begegnungen (1917)
  • Chinesische Geister- und Liebesgeschichten (1919)
  • Der grosse Maggid und seine Nachfolge(1922)
  • Reden über das Judentum (1923)
  • Ich und Du (1923)
  • Das Verborgene Licht (1924)
  • Die chassidischen Bücher (1928)
  • Aus unbekannten Schriften (1928)
  • Ekstatische Konfessionen (1909)
  • Zwiesprache (1932)
  • Kampf um Israel — Reden und Schriften 1921—1932 (1933)
  • Hundert chassidische Geschichten (1933)
  • Die Troestung Israels: aus Jeschajahu, Kapitel 40 bis 55 (1933); with Franz Rosenzweig
  • Erzählungen von Engeln, Geistern und Dämonen (1934)
  • Das Buch der Preisungen (1935); with Franz Rosenzweig
  • Deutung des Chassidismus — drei Versuche (1935)
  • Die Josefslegende in aquarellierten Zeichnungen eines unbekannten russischen Juden der Biedermeierzeit (1935)
  • Die Schrift und ihre Verdeutschung (1936); with Franz Rosenzweig
  • Aus Tiefen rufe ich Dich — dreiundzwanzig Psalmen in der Urschrift (1936)
  • Das Kommende: Untersuchungen zur Entstehungsgeschichte des Messianischen Glaubens — 1. Königtum Gottes (1936 ?)
  • Die Stunde und die Erkenntnis — Reden und Aufsätze 1933—1935 (1936)
  • Zion als Ziel und als Aufgabe — Gedanken aus drei Jahrzehnten — mit einer Rede über Nationalismus als Anhang (1936)
  • Worte an die Jugend (1938)
  • Moseh (1945)
  • Dialogisches Leben — gesammelte philosophische und pädagogische Schriften (1947)
  • Der Weg des Menschen: nach der chassidischen Lehre (1948)
  • Das Problem des Menschen (1948, Hebrew text 1942)
  • Die Erzählungen der Chassidim (1949)
  • Gog und Magog — eine Chronik (1949, Hebrew text 1943)
  • Israel und Palästina — zur Geschichte einer Idee (1950, Hebrew text 1944)
  • Der Glaube der Propheten (1950)
  • Pfade in Utopia (1950)
  • Zwei Glaubensweisen (1950)
  • Urdistanz und Beziehung (1951)
  • Der utopische Sozialismus (1952)
  • Bilder von Gut und Böse (1952)
  • Die Chassidische Botschaft (1952)
  • Recht und Unrecht — Deutung einiger Psalmen (1952)
  • An der Wende — Reden über das Judentum (1952)
  • Zwischen Gesellschaft und Staat (1952)
  • Das echte Gespräch und die Möglichkeiten des Friedens (1953)
  • Einsichten: aus den Schriften gesammelt (1953)
  • Reden über Erziehung (1953)
  • Gottesfinsternis — Betrachtungen zur Beziehung zwischen Religion und Philosophie (1953)
  • Hinweise — gesammelte Essays (1953)
  • Die fünf Bücher der Weisung — Zu einer neuen Verdeutschung der Schrift"' (1954); with Franz Rosenzweig
  • Die Schriften über das dialogische Prinzip (Ich und Du, Zwiesprache, Die Frage an den Einzelnen, Elemente des Zwischenmenschlichen) (1954)
  • Sehertum — Anfang und Ausgang (1955)
  • Der Mensch und sein Gebild (1955)
  • Schuld und Schuldgefühle (1958)
  • Begegnung — autobiographische Fragmente (1960)
  • Logos: zwei Reden (1962)
  • Nachlese (1965)

Українські переклади[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Віталій Абліцов. «Галактика „Україна“. Українська діаспора: видатні постаті» — К.: КИТ, 2007, стор. 436.
  • Лопушанський Василь, Ляховин Олена, Дашко Наталія. Мартин Бубер: життєвий і творчий шлях. — Дрогобич: «Відродження», 2007. — 108 с.
  • Салій Анатолій. Два образи віри Мартина Бубера в призмі новітньої юдейської філософії // Філософські обрії. — Полтава, 2007 — № 18. — С. 186—199.
  • Бубер, Мартин // Філософський енциклопедичний словник / В. І. Шинкарук (голова редколегії) та ін. ; Л. В. Озадовська, Н. П. Поліщук (наукові редактори) ; І. О. Покаржевська (художнє оформлення). — Київ : Абрис, 2002. — 742 с. — 1000 екз. — ББК 87я2. — ISBN 966-531-128-X.

Посилання[ред. | ред. код]