Мартов Юлій Осипович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мартов Юлій Осипович
YuliMartov1917PorSteinberg.jpeg
Народився 24 листопада 1873(1873-11-24)[1][2][3]
Константинополь, Османська імперія
Помер 4 квітня 1923(1923-04-04)[1][3][…] (49 років)
Шемберг, Кальв, Карлсруе, Баден-Вюртемберг
·туберкульоз
Поховання
Громадянство
(підданство)
Flag of Russia.svg Російська імперія
Flag of Russia.svg Російська Республіка
Flag of the Russian Soviet Federative Socialist Republic (1918–1937).svg Радянська Росія
Flag of the Soviet Union (1922–1923).svg СРСР
Діяльність політик, публіцистика
Alma mater Санкт-Петербурзький державний університет
Володіє мовами російська[1]
Членство Всеросійський центральний виконавчий комітет
Партія Російська соціал-демократична робітнича партія

Ю́лій О́сипович Ма́ртов (псевд. Лев Мартов, справжнє прізвище Цедерба́ум) (24 листопада 1873(18731124), Стамбул4 квітня 1923, Шемберг, Німеччина) — російський політичний діяч, публіцист, учасник революційного руху, засновник меншовизму.

Російський соціал-демократ. Провідний теоретик меншовизму та опонент Леніна. Народився у сім’ї купця. Навчався в Санкт-Петербурзькому університеті, де і розпочав свою революційну діяльність. У 1892 р. арештований і висланий у Вільно. У 1895 р. був серед організаторів “Союзу боротьби за визволення робітничого класу” – першої російської пролетарської організації. У 1900 р. входив до складу ініціативної групи зі створення підпільної революційної газети “Іскра”, був одним із її редакторів. У 1901 р. емігрував з Росії. У 1903 р. на II з’їзді РСДРП виступив проти ленінської моделі побудови партії. Повернувшись у 1917 р. в Росію, очолив ліву течію меншовизму. Після Жовтневого перевороту виступив проти політики терору більшовиків. У вересні 1920 р. емігрував за кордон. Один із організаторів Віденського Інтернаціоналу. Засновник і редактор антикомуністичного журналу “Соціалістичний вісник”. Автор низки робіт з історії революційного руху в Росії у яких відображений його відхід від революційного марксизму.

Ранні роки[ред. | ред. код]

Народився в Стамбулі у заможній єврейській родині. Дід Юлія Осиповича — Олександр Осипович — стояв на чолі просвітницького руху в Одесі в 1850–1860 роках і в Петербурзі в 1870–1880 роках, був засновником перших у Росії єврейських газет і журналів. Батько — Йосип Олександрович — служив в Російському товаристві пароплавства і торгівлі, працював кореспондентом «Петербурзьких відомостей» і «Нового часу». Двоє з трьох братів і сестра — Сергій (псевдонім «Єжов»), Володимир (псевдонім «Левицький») та Лідія — стали відомими політичними діячами.

Навчався Юлій Осипович три роки в 7-й гімназії Санкт-Петербурга, один рік — у Миколаївській Царськосельській гімназії і 1891 року поступив на природне відділення фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету.

Політична діяльність[ред. | ред. код]

Мартов (сидить, праворуч) у складі членів Союзу боротьби за визволення робітничого класу (1897)

Ще будучи студентом Петербурзького університету, вступив до революційного соціал-демократичного студентського гуртка, який згодом став Петербурзькою групою «Визволення праці».

1892 року був заарештований за поширення нелегальної літератури. Півтора роки він перебував в Будинку попереднього ув'язнення і в «Хрестах». Його виключили з університету і влітку 1893 року вислали під гласний нагляд поліції у Вільно (нині Вільнюс). Тут він брав участь у діяльності місцевої соціал-демократичної організації, у русі за створення Загального єврейського робітничого союзу Литви, Польщі та Росії (з 1897 року — Бунд). Разом з В. І. Леніним був одним із засновників петербурзького Союзу боротьби за визволення робітничого класу 1895, за що був у 1896 заарештований і засланий в Туруханськ. У 1899 р. Мартов підтримав написаний 17-ма засланцями «Протест російських соціал-демократів» проти «Кредо» «Економістів» Є. Д. Кусковий. Під час перебування в камері попереднього ув'язнення ним був написаний перший власний історичний нарис — «Сучасна Росія». На засланні він пише ще дві книги: «Робоча справа в Росії» і «Червоний прапор в Росії».

У січні 1900 р., після закінчення сибірського заслання, Мартов поїхав до Полтави, в квітні того ж року брав участь у Львівському нараді, на якому обговорювалося питання про створення загальноросійської політичної газети «Искра». Потім уклав «троїстого союзу» на підтримку газети з А. Потресова і Володимиром Леніним. Він активно працював з підготовки до видання газети «Искра» і журналу «Зоря», був співробітником редакції, також залучав до участі своїх соратників і родичів. Майбутня дружина Сергія Цедербаума — Конкордія Захарова — стала агентом газети, через місяць після цього вона виїхала з Полтави в Петербург, а звідти — в Мюнхен. У Німеччині базувалася редакція газети з 1901 р. У серпні 1901 р. туди приїхав Мартов. За кордоном крім роботи з видання «Іскри», в редакції якої він був по суті найактивнішим співробітником, він читав лекції у Вищій російській школі суспільних наук у Парижі, підтримував тісний контакт з Леніним.

Ленінізм і політичні погляди[ред. | ред. код]

На II з'їзді РСДРП, який був організований за великої участі Мартова, між ним і Леніним стався розкол. Прихильників Леніна стали називати більшовиками, а мартовців — меншовиками. Після з'їзду Мартов увійшов до бюро меншовиків і в редакцію нової «Іскри». Брав участь в революції 1905, член Петербурзької ради. На Женевській конференції меншовиків (квітень — травень 1905 р.) наполягав на виборності всіх партійних органів. Що ж стосується його ставлення до Леніну, то в статті «На черзі» вперше для визначення поглядів Леніна він ввів термін «ленінізм».

Повернувшись в жовтні 1905 року до Росії разом зі своїм другом і соратником Ф. Даном, Мартов брав участь у роботі Петербурзької Ради робітничих депутатів, увійшов в Організаційний комітет (меншовицький партійний центр), працював у редакціях газет «Початок» і «Партійні известия». З грудня 1905 р. став членом ЦК об'єднаної РСДРП, відкидав тактику бойкоту Державної думи, активно виступав на мітингах і зборах.

У 1906 р. він двічі піддавався арешту. У лютому утримувався в одиночній камері, потім - під наглядом поліції. А в липні за рішенням Особливої ​​наради був засуджений до трирічного заслання в Наримський край, яке у вересні була замінена висилкою за кордон. Спочатку Мартов жив в Женеві, потім в Парижі. 1907 року він був присутній на V з'їзді РСДРП. На Штутгартському конгресі 2-го Інтернаціоналу разом з Леніним і Р. Люксембург він вніс радикальні поправки в резолюцію про ставлення до війни.

Еміграція[ред. | ред. код]

З 1907 року в еміграції, примикав до прихильників легальної діяльності РСДРП (т. зв. "Голосовцям»). В 1912 р. Мартов брав участь у серпневій конференції соціал-демократів в Відні, де виступав з доповіддю про виборчу тактику. В 1913 р. увійшов до Закордонного секретаріату Організаційного комітету. На початку світової війни він стояв на інтернаціоналістських позиціях, знаходився на лівому фланзі меншовизму. Він працював в редакції паризьких газет «Голос» і «Наше слово», звідки вийшов у березні 1916 р. через розбіжності з Л. Троцьким. Під час Першої світової війни був її противником. Беручи участь в Циммервальдской (1915 р.) і Кинтальськой (1916 р.) конференціях соціалістів, Мартов висловлював думку, що слідом за імперіалістичної війною неминуче настане період громадянських воєн та ліквідації капіталізму. Після Лютневої революції 9 травня повернувся до Росії, так само, як і Ленін, проїхавши через Німеччину. Незважаючи на величезний авторитет, Мартов зіграв у революції значно меншу роль, ніж інші меншовики - І. Г. Церетелі, Ф. І. Дан або Н. С. Чхеїдзе, хоча і увійшов до Тимчасової Ради Російської республіки, т. зв. «Передпарламенту». До Жовтневої революції поставився негативно, пішов з делегацією меншовиків з II з'їзду Рад. Виступав проти обмеження більшовиками свободи слова, проти арештів видатних діячів (не тільки меншовиків та есерів, але також буржуазних партій і безпартійних). Засудив розгін Установчих зборів. У березні 1918 р. Мартов переїхав до Москви, де перебував ЦК РСДРП, і очолив редакцію газети «Вперёд», за допомогою якої ще намагався повернути результати революції в демократичному напрямку. Він опублікував викриваючі І. Сталіна матеріали про участь того в експропріаціях 1906-1907 рр. та виключення його з партії через кілька років [4]. Приїжджає з-за кордону в Російську імперію в 1917 р. (див. Пломбований вагон).

Пізні роки життя[ред. | ред. код]

Мартов виступав проти підписання мирного договору Росії та Німеччини. В травні 1918 року був делегатом Всеросійської наради меншовиків. 14 червня 1918 його виключили зі складу ВЦИК разом з рядом інших меншовиків за звинуваченням в сприянні контрреволюції, підтримці білочехів, участі в антирадянських урядах, що утворились на сході країни, в організації повстань проти радянської влади. В кінці 1918 він таки прийшов до висновку, що необхідно прийняти "Радянський устрій як факт дійсності", вимагаючи його демократизації і далі. Він був одним з авторів платформи РСДРП меншовиків «Что делать?», що вимагала від радянської влади демократизації політичного устрою, відмови від націоналізації значної частини промисловості, зміни аграрної та продовольчої політики. З 1919 член ВЦИК, в 19191920 — депутат Моссовета. Літом 1919 був обраний дійсним членом Соціалістичної академії, в 1920 редагував збірник «Оборона революции и социал-демократия».

У вересні 1920 року, будучи смертельно хворий на туберкульоз, емігрував. У Німеччині до нього приєднався висланий з Росії Федір Ілліч Дан, і їх робота тривала до Закордонного бюро ЦК меншовиків. Відразу після приїзду до Берліна Мартов за згодою ЦК партії заснував журнал «Соціалістичний вісник», і його статті регулярно друкувалися на сторінках цього журналу. Всього вийшло у світ 45 його статей і заміток, в яких він намагався зрозуміти і пояснити більшовизм, в якому бачив «споживчий комунізм». Згодом «Соціалістичний вісник» став центральним органом партії (головний редактор Соломон Шварц), багато в чому визначав політичну лінію ЦК меншовиків. Навколо журналу сформувався емігрантський партійний центр РСДРП, що отримав назву Закордонна делегація.

У жовтні 1920 р. на прохання Мартова, який не міг говорити через загострення хвороби, була оприлюднена його мова «Проблеми Інтернаціоналу і російська революція». У ній він вперше розповів про свою позицію з приводу становища в Радянській Росії. Критикуючи політику більшовиків, Мартов вважав найкращим проявом міжнародної солідарності по відношенню до російської революції захист світового робітничого руху. Ця заява ґрунтувалась на аналізі економічної ситуації в Росії, яка характеризувалася повним господарським розвалом, відсутність правових гарантій і громадянських свобод. До 1921 р. в партії меншовиків склалося два центри: ЦК і Закордонна делегація. У місцевих партійних організаціях у Росії у цей період посилився вплив правого крила партії, що знайшло відображення в рішеннях Серпневій Всеросійської конференції РСДРП 1921 р. Делегати погодилися з тезою Мартова про необхідність угоди між пролетаріатом і селянством, висловлювалися за першочергове надання демократичних свобод тільки «трудящим класам». У 1922 р. Мартов за допомогою М. Горького намагався запобігти розправі над правими есерами в Росії. Брав значну участь у створенні «2 1/2 Інтернаціоналу».

Юлій Осипович помер в одному з санаторіїв Шварцвальду 4 квітня 1923 р. Після смерті він був кремований і похований в присутності М. Горького в Берліні.

Nuvola apps kview.svg Зовнішні зображення
Searchtool.svg [2] Могила Мартова в Берлині

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  2. а б Encyclopædia Britannica
  3. а б SNAC — 2010.
  4. «Сталін рішуче заперечував факт виключення його з партійної організації. Ніяких доказів чи документів на цей рахунок у Мартова не було» [1].

Сочинения[ред. | ред. код]

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]

  • Мартов и его близкие: Сб. / Подгот. к печати Г. Я. Аронсон, Л. О. Дан, Б. Л. Двинов, Б. М. Сапир. — Нью-Йорк, 1959. — 170 с.
  • Getzler J. Martov: a political biography of a Russian social democrat. — Cambridge, Cambridge U.P.; Melbourne, Melbourne U.P., 1967. — 246 p.
  • Урилов И. Х. Ю. О. Мартов: историк и политик / И. Х. Урилов. — М.: Наука, 1997. — 471 с.
  • Савельев П. Ю. Л. Мартов в советской исторической литературе / П. Ю. Савельев // Отечественная история. — 1993. — № 1. — С.94 — 111.
  • Казарова Н. А. Ю. О. Мартов. Штрихи к политическому портрету / Н. А. Казарова. — Ростов-на-Дону: РГПУ, 1998. — 168 с.
  • Liebich A. Martov's Last Testament // Revolutionary Russia. — 1999. — Vol.12. — № 2. — P.1 — 18.
  • Ольховский Е. Р. Ю. О. Мартов и семья Цедербаумов / Е. Р. Ольховский // Петербургская историческая школа: Альманах: Памяти В. А. Ежова. — СПб., 2001. — С.132 — 152.
  • Из архива семьи Цедербаум / Сост. В. Л. Телицын, Ю. Я. Яхнина, Г. Г. Животовский. — М.: Собрание, 2008. — 463 с.
  • Шведа Ю. Політичні партії. Енциклопедичний словник.- Львів: Астролябія.- 2005.- 488 с.
  • Шведа Ю. Теорія політичних партій та партійних систем: Навч. посібник.- Львів: Тріада плюс.- 2004.- 528 с.
  • Обушний М. І., Примуш М. В., Шведа Ю. Р. Партологія: Навч. посібник / За ред. М. І. Обушного.- К.: Арістей.- 2006.- 432 с.

Посилання[ред. | ред. код]