Мартос Іван Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Іван Петрович Мартос
Ivan Petrovich Martos by Varnek, 1819.jpg

Портрет Івана Мартоса роботи Варнека, 1819
Народився 1754(1754)
Ічня, Прилуцький полк, Гетьманщина
Помер 5 (17) квітня 1835(1835-04-17)
Петербург, Російська імперія
Поховання Смоленське православне кладовище
Громадянство Гетьманщина
Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
Проживання Санкт-Петербург
Діяльність скульптор
Alma mater Петербурзька академія мистецтв
Діти Мартос Олексій Іванович
Нагороди
Орден Святого Володимира 3 ступеня
Орден Святої Анни 2 ступеня

Іва́н Петро́вич Ма́ртос (нар. 1754, Ічня, Прилуцький полк, Гетьманщина (нині Ічнянський район, Чернігівська область, Україна) — пом. 5 (17) квітня 1835, Петербург, Російська імперія) — український скульптор.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився в 1754 у місті Ічня (тепер Чернігівська область) в козацькій родині. Дядько Мартоса був сотником ічнянської сотні й добрим різьбярем. Відомо, що він різьбив іконостас ічнянської церкви та скульптури цього іконостасу. Тому перші кроки Іван Мартос міг пройти у себе вдома.

З 17641773 навчався у Петербурзькій Академії Мистецтв у Л. Роллана і Н. Жілле. Але найбільш його хист до скульптури сформувався за кордоном, у Римі, в майстерні славного Антоніо Канови. Працюючи там, Мартос багато малював під проводом Помпео Батоні та Рафаеля Менгса, велетнів західноєвропейського малярства доби класицизму.

В 1779 повернувся до Петербурга вже як справжній майстер, скульптор. Тому був призначений до Академії мистецтв у Петербурзі, був її професором (з 1794), а пізніше — ректором (з 1814). Більше ніж за півстоліття своєї праці Мартос залишив по собі в мармурі та бронзі велику кількість скульптур.

Роботи І. Мартоса мали великий вплив на скульпторів Російської імперії 19 століття.

Помер 5 (17) квітня 1835 в Петербурзі.

Творчість[ред.ред. код]

Пам'ятник Кузьмі Мініну та Дмитру Пожарському в Москві 1804-1818

Надгробні пам'ятники — найкращі твори Мартоса, праця над ними найбільше відповідала елегійній вдачі Мартоса, цього «поета мрійної й сумовитої грації» (характеристика барона Врангеля). Це визнавали вже сучасники Мартоса. Композитор М. Глинка казав про нього: «його мармур плаче».

Ранній період[ред.ред. код]

Для його надгробних пам'ятників раннього періоду (надгробки: С. С. Волконської, Третьяковська галерея; М. П. Собакіної; обидва — мармур, 1782) характерні строга архітектоніка композиції, тонке моделювання форм, майстерне поєднання високого і низького рельєфу. У подальшому Мартос відходить від барельєфного принципу композиції, відособлюючи людську фігуру від скульптурного фону і монументалізуючи пам'ятник в цілому (надгробки: Н. І. Паніна, 1788, Е. С. Куракіної, 1792; обидва — мармур, Музей міської скульптури, Санкт-Петербург).

Продовжуючи часто використовувати мотив пірамідальної стели з включеним в неї барельєфного медальйона-портрета померлого, Мартос усе більш різноманітить розташування скорботних фігур, вдається до поліхромії відтінків мармуру.

Відтворення інтимного світу переживань, властиве раннім пам'ятникам Мартоса, з початку 1790-х років змінюється підкресленням суспільної значущості монумента, образний вид якого ускладнюються і часом навіть драматизується.

Зрілий період[ред.ред. код]

Найкращий період творчості Мартоса — час після повернення з-за кордону — до війни дванадцятого року. В цей час постала велика кількість надгробків із мармуру та бронзи на цвинтарях Петербурга та Москви; в Києві за працю Мартоса вважають надгробок Іллі Висоцького біля Видубицького монастиря.

Твори Мартоса зрілого періоду відрізняються загальною монументальністю форм, органічним зв'язком з архітектурним середовищем ясною замкнутістю композиції, лаконічною виразністю силуету; їх емоційне навантаження з початку 1800-х років відрізняється суворою стриманістю героїв в прояві відчуттів, особливою величавістю образів, покликаних втілити античні ідеали мужності і досконалої краси (надгробки: К. Розумовського в Батурині 1803-1805; П. Рум'янцева в Києві 1797—1805; О. І. Гагаріної, бронза, 1803, Петербург; Павла I, мармур, 1807, Павловськ). Між цими монументами особливо відомий найменш вдалий твір — пам'ятник Кузьмі Мініну та Дмитру Пожарському в Москві 1804-1818 рр.

Скульптурний портрет Івана Мартоса роботи С. Ф. Гальберга

Пізній період[ред.ред. код]

Вдалішим виявивсь пам'ятник герцогу Рішельє в Одесі (бронза, 1823–1828), який несе в собі багато рис пізньої творчості Мартоса, в якому стають помітні нотки ригоризму, схильність до надмірної узагальненості форм і в той же час до дріб'язковості в деталях (пам'ятник Олександрові I в Таганрозі, бронза, 1828–1831). Один з найвдаліших монументів — пам'ятник Потьомкіну в Херсоні 1829–1835.

Джерела та література[ред.ред. код]

Мартос Іван Петрович. «Хронос з Книгою буття», надгробок Турчанінова, 1792, гіпсова модель, Російський музей
  • Ковпаненко Н. Г. Мартос Іван Петрович // Енциклопедія історії України. — К.: Наукова думка, 2009. — Т. 6. — С. 534–535.
  • litopys.org.ua
  • Шубарт П. Мартос і Рішельє. Тандем европейських устремлінь України // Чорноморські новини. — 2012. — 8 груд. — № 97–98.
  • Коваленська Н. Мартос. — М.: Л., 1938.
  • Алпатов М. Ст. Мартос в книзі: Російське мистецтво 18 століть. — М., 1958.

Посилання[ред.ред. код]