Мартос Іван Петрович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Іван Петрович Мартос
рос. Иван Мартос
Ivan Petrovich Martos by Varnek, 1819.jpg
Портрет Івана Мартоса роботи Варнека, 1819
Народився 1754(1754)
Ічня, Прилуцький полк, Гетьманщина
Помер 5 (17) квітня 1835(1835-04-17)
Петербург, Російська імперія
Поховання
Громадянство Гетьманщина
Flag of Russia.svg Російська імперія
Національність українець
Місце проживання Санкт-Петербург
Діяльність скульптор
Alma mater Петербурзька академія мистецтв
Magnum opus Пам'ятник імператору Олександру I (Таганрог) і Monument to Lomonosov in Arkhangelsk[d]
Діти Мартос Олексій Іванович
Нагороди
орден Святого Володимира 3 ступеня орден Святої Анни 2 ступеня

Іва́н Петро́вич Ма́ртос (нар. 1754, Ічня, Прилуцький полк, Гетьманщина (нині Ічнянський район, Чернігівська область, Україна) — пом. 5 (17) квітня 1835, Петербург, Російська імперія) — український скульптор.

Життєпис[ред. | ред. код]

Народився в 1754 у місті Ічня (тепер Чернігівська область) в козацькій родині. Дядько Мартоса був сотником ічнянської сотні й добрим різьбярем. Відомо, що він різьбив іконостас ічнянської церкви та скульптури цього іконостасу. Тому перші кроки Іван Мартос міг пройти у себе вдома.

З 17641773 навчався у Петербурзькій Академії Мистецтв у Л. Роллана і Н. Жілле. Але найбільш його хист до скульптури сформувався за кордоном, у Римі, в майстерні славного Антоніо Канови. Працюючи там, Мартос багато малював під проводом Помпео Батоні та Рафаеля Менгса, велетнів західноєвропейського малярства доби класицизму.

В 1779 повернувся до Петербурга вже як справжній майстер, скульптор. Тому був призначений до Академії мистецтв у Петербурзі, був її професором (з 1794), а пізніше — ректором (з 1814). Більше ніж за півстоліття своєї праці Мартос залишив по собі в мармурі та бронзі велику кількість скульптур.

Роботи І. Мартоса мали великий вплив на скульпторів Російської імперії 19 століття.

Помер 5 (17) квітня 1835 в Петербурзі.

Творчість[ред. | ред. код]

Пам'ятник Кузьмі Мініну та Дмитру Пожарському в Москві 1804-1818

Надгробні пам'ятники — найкращі твори Мартоса, праця над ними найбільше відповідала елегійній вдачі Мартоса, цього «поета мрійної й сумовитої грації» (характеристика барона Врангеля). Це визнавали вже сучасники Мартоса. Композитор М. Глинка казав про нього: «його мармур плаче».

Ранній період[ред. | ред. код]

Для його надгробних пам'ятників раннього періоду (надгробки: С. С. Волконської, Третьяковська галерея; М. П. Собакіної; обидва — мармур, 1782) характерні строга архітектоніка композиції, тонке моделювання форм, майстерне поєднання високого і низького рельєфу. У подальшому Мартос відходить від барельєфного принципу композиції, відособлюючи людську фігуру від скульптурного фону і монументалізуючи пам'ятник в цілому (надгробки: Н. І. Паніна, 1788, Е. С. Куракіної, 1792; обидва — мармур, Музей міської скульптури, Санкт-Петербург).

Продовжуючи часто використовувати мотив пірамідальної стели з включеним в неї барельєфного медальйона-портрета померлого, Мартос усе більш різноманітить розташування скорботних фігур, вдається до поліхромії відтінків мармуру.

Відтворення інтимного світу переживань, властиве раннім пам'ятникам Мартоса, з початку 1790-х років змінюється підкресленням суспільної значущості монумента, образний вид якого ускладнюються і часом навіть драматизується.

Зрілий період[ред. | ред. код]

Найкращий період творчості Мартоса — час після повернення з-за кордону — до війни дванадцятого року. В цей час постала велика кількість надгробків із мармуру та бронзи на цвинтарях Петербурга та Москви; в Києві за працю Мартоса вважають надгробок Іллі Висоцького біля Видубицького монастиря.

Твори Мартоса зрілого періоду відрізняються загальною монументальністю форм, органічним зв'язком з архітектурним середовищем ясною замкнутістю композиції, лаконічною виразністю силуету; їх емоційне навантаження з початку 1800-х років відрізняється суворою стриманістю героїв в прояві відчуттів, особливою величавістю образів, покликаних втілити античні ідеали мужності і досконалої краси (надгробки: К. Розумовського в Батурині 1803-1805; П. Рум'янцева в Києві 1797—1805; О. І. Гагаріної, бронза, 1803, Петербург; Павла I, мармур, 1807, Павловськ). Між цими монументами особливо відомий найменш вдалий твір — пам'ятник Кузьмі Мініну та Дмитру Пожарському в Москві 1804-1818 рр.

Скульптурний портрет Івана Мартоса роботи С. Ф. Гальберга

Пізній період[ред. | ред. код]

Вдалішим виявивсь пам'ятник герцогу Рішельє в Одесі (бронза, 1823–1828), який несе в собі багато рис пізньої творчості Мартоса, в якому стають помітні нотки ригоризму, схильність до надмірної узагальненості форм і в той же час до дріб'язковості в деталях (пам'ятник Олександрові I в Таганрозі, бронза, 1828–1831). Один з найвдаліших монументів — пам'ятник Потьомкіну в Херсоні 1829–1835.

Джерела та література[ред. | ред. код]

Мартос Іван Петрович. «Хронос з Книгою буття», надгробок Турчанінова, 1792, гіпсова модель, Російський музей
  • Ковпаненко Н. Г. Мартос Іван Петрович // Енциклопедія історії України. — К.: Наукова думка, 2009. — Т. 6. — С. 534–535.
  • litopys.org.ua
  • Шубарт П. Мартос і Рішельє. Тандем европейських устремлінь України // Чорноморські новини. — 2012. — 8 груд. — № 97–98.
  • Коваленська Н. Мартос. — М.: Л., 1938.
  • Алпатов М. Ст. Мартос в книзі: Російське мистецтво 18 століть. — М., 1958.

Посилання[ред. | ред. код]