Марія Анна Пфальц-Нойбурзька
| Марія Анна Пфальц-Нойбурзька нім. Maria Anna von der Pfalz | |
|---|---|
 | |
| Королева-консорт Іспанії | |
| Правління | 28 серпня 1689 – 1 листопада 1700 |
| Попередник | Марія Луїза Орлеанська |
| Наступник | Марія Луїза Савойська |
| Біографічні дані | |
| Релігія | католицька церква |
| Народження |
28 жовтня 1667[1][2][…] Палац Бенрат |
| Смерть |
16 липня 1740[1][2][…] (72 роки) Гвадалахара, Кастилія-Ла-Манча, Іспанія[1] |
| Поховання | Пантеон Інфантів |
| У шлюбі з | Карл II Зачарований |
| Династія | Віттельсбахи |
| Батько | Філіпп Вільгельм (курфюрст Пфальцу) |
| Мати | Єлизавета Амалія Гессен-Дармштадтська |
| Нагороди |
 |
 | |
 Медіафайли у Вікісховищі | |
Марія Анна Пфальц-Нойбурзька (ісп. María Ana del Palatinado-Neoburgo; 28 жовтня 1667, палац Бенрат, Дюссельдорф, Курпфальц — 16 липня 1740, Гвадалахара, Іспанія) — німецька принцеса з династії Віттельсбахів, королева-консорт Іспанії у 1689 році як дружина короля Карла II.
Її шлюб був політично вмотивований протистоянням між проавстрійською та профранцузькою фракціями при королівському дворі в Іспанії, що спричинило війну за іспанську спадщину (1701—1714). Коли король Карл II помер у 1700 році, його на престолі Іспанії замінив французький дофін Філіп, який вислав проавстрійськи налаштовану королеву Марію Анну. Вона проживала у Толедо, Байонні та Гвадалахарі до своєї смерті у 1740 році.
Ранні роки та шлюб[ред. | ред. код]
Народилася у палаці Бенрат поблизу Дюссельдорфа. Була дванадцятою дитиною в родині герцога Бергу та Юліху Філіппа Вільгельма та його другої дружини Єлизавети Амалії Гессен-Дармштадтської. Сімейна репутація багатодітності та приналежність до династії Віттельсбахів робила дочок подружжя популярним вибором для шлюбів з іноземними монархами. Сестри Марії Анни, Марія Софія та Елеонора, стали дружинами короля Португалії Педру II та імператора Леопольда I відповідно. Марія Анна, таким чином, була тіткою майбутніх священних римських імператорів Йосифа I та Карла VI[4].
Коли Філіпп Вільгельм змінив Карла II на посаді курфюрста Пфальцу, половина Курпфальцу стала належати Людовику XIV — королю Франції. Французи вторглися у вересні 1688 року і перед відступом у 1689 році знищили більшу частину Гайдельберґа та ще близько 20 містечок і сіл[5]. Незважаючи на те що така політика Франції стосувалася всієї Рейнської області, Курпфальц зазнав ще одного вторгнення у 1693 році[6].
Це сформувало проавстрійські та антифранцузькі погляди Марії Анни і вплинуло на обрання її другою дружиною іспанського короля Карла II з династії Габсбургів. Його перша дружина, Марія Луїза Орлеанська, померла 12 лютого 1689 року; відсутність спадкоємця престолу Іспанії та проблеми зі здоров'ям зробили повторний шлюб короля невідкладною справою. Його мати та регентка, Маріанна Австрійська, вибрала для шлюбу Марію Анну Нойбурзьку, враховуючи авторитет та антифранцузьку налаштованість її сім'ї[4]. Шлюб за дорученням принцеси із королем відбувся у серпні 1689 року, а формальне особисте весілля — 14 травня 1690 року в Сан-Дієго неподалік Вальядоліда[7].
Королева Іспанії[ред. | ред. код]
Іспанський політикум був поділений на дві фракції — проавстрійську та профранцузьку; останню очолював Луїс Мануель Фернандес де Портокарреро — кардинал та архієпископ Толедо. Протягом довгого часу проавстрійська фракція контролювала уряд. Після смерті королеви-матері Маріанни, дочки імператора Фердинанда III, Марія Анна замінила її і стала новим лідером проавстрійської фракції при іспанському дворі. 1690 року ці діячі домоглися вступу Іспанії у Дев'ятирічну війну на боці Аугсбурзької ліги, що в результаті було невдалим рішенням, оскільки держава оголосила банкрутство у 1692 році, а на 1696 рік половина Каталонії була окупована Францією[8].
Влада Марії Анни ґрунтувалася на її статусі майбутньої матері майбутнього монарха, що втратило своє значення, коли це стало вважатися малоймовірним. Станом на цей час король Карл був імпотентним[9]. Водночас королева часто стверджувала, що вагітна, і закликала Карла пройти лікування, тим самим відкидаючи звинувачення у нездатності завагітніти[10].
1698 року Карл II серйозно захворів, і його смерть здавалася неминучою. 11 жовтня Англія, Франція та Нідерланди підписали Гаазький договір, або Договір першого поділу, намагаючись нав'язати Іспанії та Австрії вирішення питання правонаступництва престолу[11]. Шестирічний Йосиф Фердинанд Баварський став наступником більшої частини Іспанської імперії, а решту планували поділити між собою Франція та Англія. Його батьками були Марія Антонія та Максиміліан Баварський, останній також походив з династії Віттельсбахів[12]. Іспанців не повідомили про наміри поділу їхньої імперії, і вони виступили проти такої перспективи. 14 листопада 1698 року Карл II видав свій заповіт, призначаючи Йосифа Фердинанда своїм наступником, але за умови, що він успадкує всю Іспанську монархію. Документ також призначав королеву Марію Анну регенткою на час неповноліття нового імовірного короля[13].
Оскільки Йосиф Фердинанд помер від віспи у лютому 1699 року, у березні 1700 року Англія, Франція та Нідерланди підписали Лондонський договір, або Договір другого поділу. Замість Йосифа Фердинанда наступником престолу призначили австрійського ерцгерцога Карла (майбутнього імператора Карла VI), племінника Марії Анни, а іспанські володіння в Італії, Нідерландах і північну частину Піренеїв мали розділити Франція, Савоя та Австрія. Карл змінив свій заповіт на користь ерцгерцога Карла, але продовжував наполягати на неподільності Іспанської імперії і додав у документ вимогу забезпечити незалежність Іспанії від Австрії[14].
Більшість кастильського дворянства підтримувала кандидатуру з династії Бурбонів, яка правила Францією, незважаючи на зусилля королеви Марії Анни забезпечити наступництво свого племінника. У червні 1700 року союзник королеви, великий інквізитор Бальтасар де Мендоса, заарештував профранцузького духівника Карла II, Фройлана Діаса, і звинуватив його у «зачаруванні» короля. Коли комітет, створений для розгляду справи, виправдав Діаса, інквізитор Мендоса наказав заарештувати членів комітету, серйозно підриваючи становище королеви, яку вважали підбурювачем усіх цих подій. Було створено Раду для розслідування діяльності самої інквізиції; вона проіснувала як установа до 1834 року, але її влада була незначною[15].
Карл II знову захворів у 1700 році, і станом на 28 вересня він вже не був спроможний їсти. Архієпископ Портокарреро переконав короля змінити свій заповіт на користь онука французького короля Людовика XIV — дофіна Філіппа. Смерть Карла II 1 листопада 1700 року спричинила проголошення Філіппа королем Іспанії 16 листопада того ж року і призначення Портокарреро головним радником короля[16].
Вдова[ред. | ред. код]
Після смерті Карла II іспанський престол зайняв Філіп V. Через спротив Австрійських Габсбургів такому розвитку подій розпочалася війна за іспанську спадщину. Марію Анну було заслано до Толедо, де вона проживала у Толедському алькасарі. Королева безуспішно намагалася отримати допомогу від родичів, зокрема, надсилала листи до матері, курфюрста Йоганна Вільгельма, свого брата.
Становище королеви покращилося 1706 року, коли війська її племінника, ерцгерцога Карла, ненадовго зайняли місто. Марія Анна раділа приходу австрійців, через що король Філіп V згодом вислав Марію Анну з Іспанії. Вона поселилася у Байонні у Франції, де вона прожила протягом наступних кількох десятиліть у повному забутті і вийшла заміж за сина місцевого виробника бочок Жана де Ларетегі.
1739 року Філіп V дозволив їй повернутися до Іспанії і надав їй у володіння палац Ель-Інфантадо поблизу Гвадалахари. Королева-вдова Марія Анна померла 16 липня 1740 року і була похована в Ескоріальському монастирі[10].
Герби[ред. | ред. код]
-
Герб королеви Іспанії (1689-1700) -
Герб королеви-вдови (1700-1740)
Генеалогія[ред. | ред. код]
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в Deutsche Nationalbibliothek Record #123154405 // Gemeinsame Normdatei — 2012—2016.
- ↑ а б SNAC — 2010.
- ↑ а б Find a Grave — 1996.
- ↑ а б Rommelse, 2011, с. 224.
- ↑ Lynn, 1999, с. 198.
- ↑ Dosquet, 2016, с. 643-644.
- ↑ Reading Ritual: Festival Books from the Anne S. K. Brown Military Collection. library.brown.edu. Процитовано 12 березня 2023.
- ↑ Storrs, 2006, с. 157-158.
- ↑ García-Escudero López et al, 2009, с. 182.
- ↑ а б Beem, 2019, с. 108.
- ↑ Clark, 1970, с. 393.
- ↑ Onnekink, 2007, с. 201.
- ↑ Ward, 1912, с. 385.
- ↑ Mckay, 1983, с. 55.
- ↑ Kamen, 1997, с. 141.
- ↑ Hargreaves-Mawdsley, 1979, с. 15-16.
Джерела[ред. | ред. код]
- Beem, Charles. Queenship in Early Modern Europe. — Red Globe Press, 2019. — ISBN 978-1137005083.
- Clark, George. From the Nine Years War to the war of the Spanish Succession in The New Cambridge Modern History Volume VI. — Cambridge University Press, 1970. — ISBN 978-0521075244.
- Dosquet, Emilie. The Desolation of the Palatinate as a European News Event in News Networks in Early Modern Europe. — Brill, 2016. — ISBN 978-9004277175.
- Durant, Ariel. Age of Louis XIV (Story of Civilization). — TBS Publishing, 1963. — ISBN 0207942277.
- García-Escudero López, Ángel. Charles II; from spell to genitourinary pathology // History of Urology. — 2009. — Т. 62, вип. 3.
- Hargreaves-Mawdsley, HN. Eighteenth-Century Spain 1700-1788: A Political, Diplomatic and Institutional History. — Macmillan, 1979. — ISBN 978-0333146125.
- Kamen, Henry. The Spanish Inquisition: An Historical Revision. — Weidenfeld & Nicolson, 1997. — ISBN 978-0297817192.
- Lynn, John. The Wars of Louis XIV, 1667–1714 (Modern Wars in Perspective). — Longman, 1999. — ISBN 978-0582056299.
- Mckay, Derek. The Rise of the Great Powers 1648 - 1815 (The Modern European State System). — Routledge, 1983. — ISBN 978-0582485549.
- Onnekink, David. The Anglo-Dutch Favourite: The Career of Hans Willem Bentinck, 1st Earl of Portland (1649–1709). — Routledge, 2007. — ISBN 978-1138259317.
- Rommelse, Gijs. Ideology and Foreign Policy in Early Modern Europe (1650–1750). — Routledge, 2011. — ISBN 978-1409419136.
- Rule, John. The Partition Treaties, 1698-1700; A European View in Redefining William III: The Impact of the King-Stadholder in International Context. — Routledge, 2017. — ISBN 978-1138257962.
- Storrs, Christopher. The Resilience of the Spanish Monarchy 1665-1700. — OUP Oxford, 2006. — ISBN 0199246378.
- Ward, William. The Cambridge Modern History. — Nabu, 1912. — ISBN 978-1174382055.
|
