Марґарет Тетчер

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Марґарет Гільда Тетчер
Margaret Hilda Thatcher
Марґарет Гільда Тетчер
Coat of Arms of Margaret Thatcher, The Baroness Thatcher (1995–2013).svg
Прапор
71-й Прем'єр-міністр Великої Британії
4 травня 1979 року — 28 листопада 1990 року
Монарх: Єлизавета II
Попередник: Джеймс Каллаган
Наступник: Джон Мейджор
Прапор
Лідер опозиції
11 лютого 1975 року — 4 травня 1979 року
Прем'єр-міністр: Джеймс Каллаган
Монарх: Єлизавета II
Попередник: Едвард Хіт
Наступник: Джеймс Каллаган
Прапор
Державний секретар освіти і науки
20 червня 1970 року — 4 березня 1974 року
Прем'єр-міністр: Едвард Хіт
Монарх: Єлизавета II
Попередник: Едвард Шорт
Наступник: Реджинальд Прентіс
 
Ім'я при народжені: Марґарет Робертс
Народження: 13 жовтня 1925(1925-10-13)[1][2][…]
Granthamd, Лінкольншир[d][1][2][…]
Смерть: 8 квітня 2013(2013-04-08)[1][2][…] (87 років)
The Ritz Londond, Вестмінстер, Великий Лондон, Великий Лондон[d], Англія, Велика Британія[4][5][…]
Поховання:
Національність: Англійка
Країна: Велика Британія[8][9]
Релігія: Методизм (19251951)
Англіканська Церква (19512013)
Освіта: юридична школа Сіті, Kesteven and Grantham Girls' Schoold[10][11] і Сомервілл-коледж (1947)[10][11]
Партія: Консервативна партія
Батько: Альфред Робертс
Мати: Беатріс Етель Стефенсон
Шлюб: Деніс Тетчер, баронет
Діти: син: Марк
дочка: Керол
Нагороди: Орден Заслуг, Орден Підв'язки, Президентська медаль Свободи

CMNS: Медіафайли у Вікісховищі

Wikiquote-logo.svg Висловлювання у Вікіцитатах

Wikisource-logo.svg Роботи у  Вікіджерелах

Ма́рґарет Гі́льда Те́тчер, бароне́са Те́тчер, LG, OM, DStJ, PC, FRS, HonFRSC (англ. Margaret Hilda Thatcher, уроджена Ро́бертс; 13 жовтня 1925(1925-10-13), Granthamd, Велика Британія — 8 квітня 2013(2013-04-08), The Ritz Londond, Велика Британія[12]) — 71-й прем'єр-міністр Великої Британії (Консервативна партія Великої Британії) у 19791990 роках, лідер Консервативної партії в 1975–1990 роках, баронеса з 1992 року. Перша жінка на цій посаді, а також перша жінка, що стала прем'єр-міністром європейської держави. Прем'єрство Тетчер стало найтривалішим у XX столітті. Відома як «залізна леді». Втілила в життя ряд консервативних заходів, які стали частиною політики так званого «тетчеризму».

Будучи головою уряду, провела політичні та економічні реформи для скасування того, що вона вважала занепадом країни. Її політична філософія й економічна політика ґрунтувалися на дерегуляції, особливо фінансової системи, у забезпеченні гнучкого ринку праці, приватизації державних компаній і зменшення впливу профспілок. Висока популярність Тетчер під час перших років її правління зменшилася через рецесії і високого рівня безробіття, але знову збільшилася під час Фолклендської війни 1982 року і економічного зростання, що призвело до її переобрання 1983 року.

Тетчер була переобрана в третій раз 1987 року, але запропонований закон про поголовщину (poll tax) і погляди на роль Британії в Європейському союзі були непопулярні серед членів її уряду. Після того, як Майкл Хезелтайн оскаржив її лідерство в партії, Тетчер була змушена подати у відставку з поста голови партії і прем'єр-міністра.

Життєпис[ред. | ред. код]

Молодість й освіта[ред. | ред. код]

Будинок в Ґрантемі, в якому народилася М. Тетчер
Пам'ятна дошка на будинку, в якому народилася М. Тетчер
Тринадцятирічна Марґарет Робертс

Марґарет Робертс народилася 13 жовтня 1925 року. Батько — Альфред Робертс родом з Нортгемптонширу, мати — Беатріс Етель (в дівоцтві Стефенсон) (1888–1960) родом з Лінкольнширу[13], кравчиня. Один з дідів — швець, другий — стрілочник. Дитинство провела в місті Ґрантемі, де її батько володів двома бакалійними крамницями[13]. Разом зі старшою сестрою Мюріель була вихована в квартирі над однією з бакалійних крамниць батька, розташованої недалеко від залізниці[13]. Батько Марґарет брав активну участь в місцевій політиці і житті релігійної громади, будучи олдерменом і методистським пастором[14]. З цієї причини дочки були виховані їм у строгих методистських традиціях[15]. Сам Альфред народився в родині ліберальних поглядів, однак, як це було тоді прийнято в органах місцевого самоврядування, був безпартійним. У період з 1945 по 1946 рік був мером Ґрантема, а 1952 року, після переконливої перемоги Лейбористської партії на муніципальних виборах 1950, внаслідок чого партія вперше отримала більшість в Раді Ґрантема, перестав бути олдерменом[14].

Маргарет відвідувала початкову школу на Хантінґтауер-роуд, потім отримала стипендію для навчання у Школі для дівчаток Кестевена і Ґрентема[16]. Звіти про навчальну успішність Марґарет свідчать про старанність і постійну працю учениці над самовдосконаленням. Вона ходила на факультативні заняття з гри на піаніно, хокею на траві, плавання і спортивної ходьби, курси поетичної майстерності[17][18]. У 1942–1943 роках була старшої ученицею[en][19]. В останній рік навчання в школі з підготовки до університету[en] подала заявку на стипендію для вивчення хімії у Сомервіль коледж Оксфордського університету. Хоча спочатку було отримано відмову, після відмови іншого претендента Марґарет усе ж таки вдалося отримати стипендію[20][21]. 1943 року вона приїхала в Оксфорд і 1947-го після чотирьох років вивчення хімії отримала диплом з відзнакою другого ступеня, ставши бакалавром природничих наук[en]. В останній рік навчання працювала в лабораторії Дороті Годжкін, де займалася рентгеноструктурним аналізом антибіотику граміцидин З[22][23][24][Прим. 1][Прим. 2].

Початок політичної кар'єри[ред. | ред. код]

1946 року Робертс стала головою Асоціації Консервативної партії Оксфордського університету[en][26][27]. Найбільший вплив на її політичні погляди під час навчання в університеті справила праця Фрідріха фон Гаєка «Шлях до кріпацтва» (1944), в якій втручання уряду в економіку країни розглядалося як предтеча авторитарної держави[28].

Після закінчення університету Робертс переїхала в Колчестер в англійському графстві Ессекс, де працювала хіміком-дослідником в компанії BX Plastics[29]. Того ж часу вступила в місцеву асоціацію Консервативної партії і взяла участь в партійній конференції в Лландидно 1948 року в ролі представника Консервативної асоціації випускників університету[30]. Один з оксфордських друзів Марґарет був також другом голови Дартфордської асоціації Консервативної партії в Кенті, яка займалася пошуком кандидатів на вибори[30]. Голови асоціації були настільки вражені Марґарет, що умовили її взяти участь у виборах, хоча сама вона не входила до схваленого списку кандидатів від Консервативної партії: Марґарет була обрана кандидатом тільки в січні 1951 року, і включена до виборчого списку[31]. На святковому обіді, організованому після її офіційного затвердження як кандидата від Консервативної партії в Дартфорді в лютому 1951 року, Робертс познайомилася з успішним і заможним розведеним підприємцем Денісом Тетчером[30][31]. У ході підготовки до виборів вона переїхала в Дартфорд, де влаштувалася хіміком-дослідником в компанії J. Lyons and Co.[en], займаючись розробленням емульгаторів, що використовувалися при виробництві морозива[30][32].

На загальних виборах лютого 1950 року і жовтня 1951 року Робертс взяла участь у виборах до парламенту від округу Дартфорд, де традиційно перемагали лейбористи. Як наймолодший кандидат і єдина балотована жінка вона привернула увагу преси[33][34]. Незважаючи на програш в обох випадках Норману Доддса, Марґарет вдалося зменшити підтримку лейбористів серед електорату спочатку на 6000 голосів, а потім ще на 1000 голосів[33]. Під час передвиборної кампанії її підтримували батьки, а також Деніс Тетчер, за якого вона вийшла заміж в грудні 1951 року[33][35]. Деніс також допоміг своїй дружині стати членом асоціації адвокатів[36] — 1953 року вона стала баристером зі спеціалізацією з питань оподаткування[37]. Цього ж року в родині народилася двійня — дочка Керол[en] і син Марк[38].

Член Парламенту[ред. | ред. код]

У середині 1950-их років Тетчер відновила боротьбу за місце в парламенті. 1955 року їй не вдалося стати кандидатом від Консервативної партії в часткових виборах[en] на виборчому окрузі Орпінгтон[en][38], проте в квітні 1958 року стала кандидатом в окрузі Фінчлі. На виборах 1959 року Тетчер в ході важкої передвиборної кампанії усе-таки здобула перемогу, ставши членом Палати громад[39], яким була до 1992 року. У своїй першій промові в ролі парламентарія вона виступила на підтримку Закону про державні органи[en], вимагаючи від місцевих рад публічності своїх зібрань, а 1961 року відмовилася підтримати офіційну позицію Консервативної партії, проголосувавши за відновлення покарання у вигляді хлости[en] (биття різками)[40].

У жовтні 1961 року Тетчер була висунута на посаду парламентського заступника міністра пенсій і державного соціального страхування в кабінеті Гарольда Макміллана[41]. Після поразки Консервативної партії на парламентських виборах 1964 року вона стала представником партії з питань житлового будівництва і земельної власності, відстоюючи право орендарів викуповувати державні житлові будинки[42]. 1966 року Тетчер стала членом тіньової команди Державної скарбниці і як делегат виступала проти запропонованого лейбористами обов'язкового контролю цін і доходів, стверджуючи, що це призведе до зворотних наслідків і зруйнує економіку країни[42].

На партійній конференції Консервативної партії 1966 року вона піддала критиці політику високих податків, що проводилася лейбористським урядом. На її думку, це було «не просто кроком на шляху до соціалізму, скільки кроком на шляху до комунізму»[42][Прим. 3]. Тетчер підкреслювала необхідність збереження низьких податків в ролі стимулу для старанної роботи[42]. Вона також була одним з небагатьох членів Палати громад, які підтримали звільнення від кримінальної відповідальності гомосексуалів[43] і хто проголосував за легалізацію абортів[44][45] і заборону полювання на зайця з хортами[en][46][47]. Крім того, Тетчер підтримувала збереження страти[48] і проголосувала проти ослаблення закону про порядок розірвання шлюбу[49][50].

1967 року обрана Посольством США в Лондоні для участі в Програмі міжнародних візитів[en], завдяки якій у Тетчер з'явилася виняткова можливість за програмою професійного обміну протягом шести тижнів відвідати міста США, зустрітися з різними політичними фігурами і відвідати такі міжнародні організації, як МВФ[51]. Через рік Марґарет стала членом Тіньового кабінету офіційної опозиції[en], займаючись питаннями, пов'язані з паливним сектором. Незадовго до загальних виборів 1970 року вона займалася питаннями транспорту, а потім освіти[52].

Міністр освіти і науки (1970–1974)[ред. | ред. код]

На парламентських виборах 1970 років перемогу здобула Консервативна партія під керівництвом Едварда Хіта. У новому уряді Тетчер була призначена міністром освіти і науки. У першому місяці перебування на цій посаді Марґарет привернула увагу громадськості через спроби урізати витрати в цій сфері. Вона віддала пріоритет академічним потребам в школах[53] і знизила витрати на державну систему освіти, внаслідок чого було скасовано безкоштовну видачу молока школярам у віці від семи до одинадцяти років[54]. Водночас було збережено видачу молока об'ємом в одну третю пінти (бл. 0,16 л) меншим дітям[54]. Політика Тетчер викликала шквал критики з боку Лейбористської партії і ЗМІ[55], які обізвали Марґарет «Margaret Thatcher, Milk Snatcher» (в перекладі з англійської мови — «Марґарет Тетчер, крадійка молока»)[54]. В автобіографії Тетчер згодом писала: «Я отримала цінний урок. Накликала на себе максимум політичної ненависті за мінімум політичної вигоди»[55][56].

Період перебування Тетчер з 1970 по 1974 рік на посаді міністра освіти і науки був також відзначений пропозиціями про активніше закриття місцевими органами освіти шкіл грамоти і запровадження єдиного середньої освіти. В цілому, не дивлячись на те, що Марґарет передбачала зберегти школи грамоти[53], частка учнів, які відвідували єдині середні школи, зросла з 32 до 62%[57].

Очільниця опозиції (1975–1979)[ред. | ред. код]

Марґарет Тетчер, 1975 рiк

Після ряду складнощів, з якими зіткнувся уряд Гіта протягом 1973 роки (нафтова криза, вимоги профспілок про підвищення зарплат), на парламентських виборах лютого 1974 року Консервативна партія зазнала поразки від лейбористів[55]. На чергових загальних виборах, що відбулися в жовтні 1974 року, результат консерваторів виявився ще гіршим. На тлі зниження підтримки партії серед населення Тетчер вступила в боротьбу за посаду голови Консервативної партії[58]. Пообіцявши провести партійні перетворення, вона заручилася підтримкою так званого Комітету 1922 року[en], що об'єднує консерваторів-членів Парламенту[58]. 1975 року на виборах голови партії Тетчер в першому турі голосування здобула перемогу над Гітом, який був змушений піти у відставку[59]. У другому турі вона перемогла Вільяма Вайтлоу, якого вважали найкращим наступником Гіта, а вже 11 лютого 1975 офіційно стала головою Консервативної партії[60], призначивши Вайтлоу своїм заступником.

Після обрання Тетчер стала регулярно відвідувати офіційні обіди в Інституті економічних відносин[en]«мозковому центрі», заснованому магнатом, учнем Фрідріха фон Гаєка Ентоні Фішером[en]. Участь в цих зустрічах суттєво вплинуло на її погляди, які утворювалися тепер під впливом ідей Ральфа Гарріса[en] і Артура Селдона[en]. Як наслідок Тетчер стала обличчям ідеологічного руху, який виступав проти задуму держави загального добробуту. Брошури інституту пропонували наступний рецепт відновлення британської економіки: менше втручання держави в економіку, нищі податки і більше свободи для підприємців і споживачів[61].

19 січня 1976 року Тетчер виступила з різкою критикою Радянського Союзу:

Ліві лапки СРСР налаштовані на світове панування, і вони стрімко набувають засобів, необхідні для становлення як наймогутніша імперська держава, яку коли-небудь бачив світ. Людям в радянському Політбюро не потрібно турбуватися з приводу швидкої зміни громадської думки. Вони вибрали гармати замість масла, тим часом як для нас майже усе інше важливіше за гармати.[62] Праві лапки

У відповідь на це газета Міністерства оборони СРСР «Червона зірка» опублікувала статтю під назвою «"Залізна дама" лякає…» (24 січня 1976 року)[63]. У ній автор писав, що «залізної дамою… іменують її в її власній країні» (Насправді ж у Великій Британії Марґарет Тетчер спочатку називали інакше. Наприклад, 5 лютого 1975 року в лондонській газеті «Daily Mirror» стаття про Тетчер мала назву «The Iron Maiden» — «Залізна діва».)[62][64][65]. Незабаром переклад цього прізвиська в англійській газеті «The Sunday Times» як «залізна леді» міцно закріпився за Марґарет.

Незважаючи на відновлення британської економіки наприкінці 1970-их років, лейбористський уряд зіткнувся з проблемою громадського занепокоєння з приводу подальшого шляху розвитку країни, а також із серією страйків взимку 1978–1979 років (цю сторінку в історії Великої Британії стали називати «Зимою незгоди[en]»). Консерватори, своєю чергою, влаштовували регулярні нападки на лейбористів, насамперед звинувачуючи їх в рекордному рівні безробіття. Після того, як в початку 1979 року уряд Джеймса Каллагана отримав вотум недовіри, у Великій Британії були оголошені позачергові парламентські вибори.

Консерватори звели свої передвиборчі обіцянки навколо економічних питань, доводячи необхідність приватизації і ліберальних реформ. Вони обіцяли боротися з інфляцією і домагатися ослаблення профспілок, оскільки організовувані ними страйку завдавали значної шкоди економіці[66].

Прем'єрство[ред. | ред. код]

Nuvola apps kview.svg Зовнішні медіафайли
Промова з приводу становлення прем'єр-міністром, 1979 рік
Зображення
Searchtool.svg 10 Downing Street 235.jpg
Відеофайли
Nuvola apps kaboodle.svg Промова з приводу становлення прем'єр-міністром (Молитва св. Франциска) — через the Margaret Thatcher Foundation. [67]

Внутрішня політика[ред. | ред. код]

За підсумками виборів 3 травня 1979 року консерватори впевнено перемогли, отримавши 43,9% голосів і 339 місць в Палаті громад (лейбористи отримали 36,9% голосів і 269 місць в Палаті громад)[68], і 4 травня Тетчер стала першою жінкою прем'єр-міністром Великої Британії[69]. По прибутті до робочого кабінету вона проголосила, перефразовуючи Просту молитву:

Ліві лапки Там, де розлад, ми принесемо гармонію;
Там, де помилки, ми принесемо правду;
Там, де сумніви, ми принесемо віру;
А там, де відчай, ми принесемо надію.
Праві лапки

Займаючи свою посаду протягом 1980-их, Тетчер часто описували як найвпливовішу жінку у світі[70][71]. На цій посаді вона зробила енергійні зусилля з реформування британської економіки й усього суспільства.

На парламентських виборах 1983 року керовані Тетчер консерватори отримали підтримку 42,43% виборців, тим часом як лейбористи отримали лише 27,57% голосів[72]. Цьому також сприяла і криза в лейбористської партії, яка пропонувала подальше збільшення державних витрат, відновлення державного сектора в колишньому обсязі і збільшення податків для багатих. Окрім того, в партії стався розкол, і впливова частина лейбористів («банда чотирьох») заснувала Соціал-демократичну партію, яка виступила на цих виборах спільно з ліберальною партією[73]. Нарешті, проти лейбористів зіграли такі чинники, як агресивність неоліберальної ідеології, популізм тетчеризму, радикалізація профспілок, а також Фолклендська війна[74].

На парламентських виборах 1987 року консерватори знову перемогли, отримавши 42,3% голосів проти 30,83% у лейбористів[75]. Це було пов'язано з тим, що Тетчер, завдяки вжитим нею жорстким і непопулярним заходам в економіці і соціальній сфері, вдалося домогтися стабільного економічного зростання. Іноземні інвестиції, що почали стало надходити до Великої Британії, сприяли модернізації виробництва і збільшення конкурентоспроможності випусканої продукції. При цьому уряду Тетчер довгий час вдавалося зберігати інфляцію на дуже низькому рівні. Крім того, до кінця 1980-их завдяки прийнятим заходам значно скоротився рівень безробіття[76].

Особлива увага з боку ЗМІ приділялася взаєминам прем'єр-міністра з королевою, з якої щотижня проводилися зустрічі для обговорення поточних політичних проблем[77][78]. У липні 1986 року британська газета Sunday Times опублікувала статтю, в якій автор стверджував про існування розбіжностей між Букінгемським палацом і Даунінґ-стріт зі «широкого кола питань, що стосуються внутрішньої і зовнішньої політики»[79][80]. У відповідь на цю статтю представники королеви оприлюднили офіційне спростування, відкинувши будь-яку можливість конституційної кризи в Британії[80]. Після відходу Тетчер з поста прем'єр-міністра оточення Єлизавети II і далі називало «дурницею» будь-які твердження про те, що королева і пані прем'єр-міністр суперечували одна з одною[81]. Згодом колишня прем'єр-міністр писала: «Я завжди вважала ставлення Королеви до роботи Уряду абсолютно коректним… розповіді про протиріччя між "двома впливовими жінками" були занадто гарні, щоб їх не вигадувати»[82].

Економіка та оподаткування[ред. | ред. код]

Істотний вплив на економічну політику Тетчер надали ідеї монетаризму і роботи таких економістів, як Мілтон Фрідман і Фрідріх фон Гаєк[83][84]. Спільно з канцлером скарбниці Джеффрі Гау Тетчер проводила політику, спрямовану на зниження прямих податків на дохід і підвищення непрямих податків, зокрема податку на додану вартість[85]. З метою зниження темпів інфляції і обсягів грошової маси було збільшено облікову ставку[83]. Своєю чергою, для боротьби з бюджетним дефіцитом застосовувалися вкрай непопулярні заходи: скорочені дотації залишилися державним підприємствам, скорочена допомога депресивним регіонам, знижені витрати на соціальну сферу (освіта і ЖКГ)[85]. Урізання витрат на вищу освіту призвело до того, що Тетчер стала першим післявоєнним прем'єр-міністром Великої Британії, що закінчили Оксфордський університет, який не отримав статус почесного доктора університету (проти цього виступили не тільки студенти, а й проголосувала чинна тоді рада)[86]. Створені нею коледжі міських технологій[en] не користувалися великим успіхом. Для контролю витрат у сфері освіти за допомогою відкриття і закриття шкіл було засновано Консолідоване шкільне агентство, яке, за словами Фонду соціального ринку[en], користувалося «надзвичайно диктаторськими повноваженнями»[87].

ВВП і державні витрати
за функціональною класифікацією
%-зміна в реальному вираженні
з 1979/80 до 1989/90[88]
ВВП +23,3
Державні витрати всього +12,9
Правопорядок +53,3
Зайнятість населення і підготовка фахівців +33,3
Охорона здоров'я +31,8
Соціальний захист +31,8
Транспорт −5,8
Торгівля і промисловість −38,2
ЖКГ −67,0
Оборона −3,3[89]

Частина членів Консервативної партії з прихильників Едварда Гіта, що входили до Кабінету, не поділяла політику Тетчер[90]. Після англійських заворушень 1981 року в британських ЗМІ відкрито заговорили про необхідність корінних змін в економічному курсі країни. Однак на партійній конференції консерваторів 1980 року Тетчер відкрито заявила: «Повертайте, якщо хочете. Леді не повертає!»[90]

У грудні 1980 року рейтинг Тетчер впав до 23% — найнижчий показник, який коли-небудь був у британських прем'єр-міністрів[91]. Після погіршення ситуації у сфері економіки і поглиблення рецесії на початку 1980-их років Тетчер, незважаючи на занепокоєння з боку провідних економістів, підвищила податки[92][93].

До 1982 року в економіці Великої Британії намітилися позитивні зрушення, які свідчили про її відновлення[94]: рівень інфляції знизився з 18% до 8,6%. Проте вперше з 1930-их років кількість безробітних склала понад 3 млн чоловік[95]. До 1983 року темпи економічного зростання прискорилися, а рівень інфляції і ставки кредитування по іпотеці досягли найнижчих з 1970 року показників. Незважаючи на це, обсяг виробництва в порівнянні з 1970 роком впав на 30%[96], а кількість безробітних досягла свого піку 1984 року — 3,3 млн осіб[97].

До 1987 року рівень безробіття в країні знизився, стан економіки стабілізувався, а темпи інфляції були відносно низькими. Важливу роль у підтримці економіки Великої Британії грали доходи від 90-відсоткового податку на північноморську нафту, які протягом 1980-их років також активно використовувалися для здійснення реформ[98].

Згідно з опитуваннями громадської думки, Консервативна партія користувалася найбільшою підтримкою серед населення, а успішні для консерваторів результати виборів місцевих рад спонукали Тетчер призначити на 11 червня парламентські вибори, хоча крайній строк для їхнього проведення закінчувався лише через 12 місяців. За результатами виборів, Марґарет зберегла за собою пост прем'єр-міністра Великої Британії на третій термін[99].

У ході свого третього прем'єрського реченця Тетчер провела реформу оподаткування, доходи від якого йшли до бюджетів органів місцевого самоврядування: замість податку, заснованого на номінальній орендній вартості будинку, було введено так званий «комунальний податок» (подушний податок), який в передшому розмірі мав виплачувати кожен повнолітній житель будинку[100]. 1989 року цей тип податку було введено в Шотландії, а 1990 року — в Англії і Вельсі[101]. Реформування системи оподаткування стало однією з найнепопулярніших заходів під час прем'єрства Тетчер[100]. Суспільне невдоволення вилилося 31 березня 1990 в великі демонстрації в Лондоні, в яких взяло участь близько 70 тисяч осіб. Демонстрації на Трафальгарській площі, врешті решт, вилилися в безлади, в ході яких 113 осіб було поранено, а 340 осіб — заарештовано[102]. Крайнє невдоволення податком серед населення змусило наступника Тетчер, Джона Мейджора, скасувати його[102].

Приватизація[ред. | ред. код]

Політика приватизації стала невід'ємною частиною так званого «тетчеризму»[103]. Після виборів 1983 року продажі державних підприємств на ринку комунальних послуг прискорилися[104]. Всього від продажу державних промислових підприємств уряд виручив понад £ 29 млрд (наприклад, двоетапна приватизація виробника авіаційних і промислових двигунів Rolls-Royce принесла £ 1,6 млрд), а від продажу муніципального житла — ще £ 18 млрд[105].

Процес приватизації, особливо збиткових державних промислових підприємств, сприяв поліпшенню ряду показників цих підприємств, особливо продуктивності праці[106]. Було приватизовано ряд підприємств у сфері видобутку природного газу, водопостачання та електропостачання, які, тим не менш, залишилися природними монополіями, тому їхня приватизація не змогла привести до виникнення конкуренції на ринку. Незважаючи на те, що Тетчер завжди виступала проти приватизації залізниці, вважаючи, що це стане для британського уряду тим же, що і Ватерлоо для Наполеона I, незадовго до своєї відставки вона погодилася на приватизацію компанії British Rail, яку було втілено вже її наступником 1994 року[107]. Ряд компаній, які зазнали приватизації, демонстрували хороші показники і під державним контролем. Наприклад, компанія British Steel значно підвищила свою продуктивність, залишаючись державним підприємством, діяльність якого контролювалася призначеним урядом головою в особі Яна Макґреґора, який за роки своєї діяльності зіткнувся з різким невдоволенням з боку профспілок з приводу закриття заводів і скорочення робочих місць[108]. Для відшкодування втрати прямого державного контролю над приватизованими підприємствами урядом Великої Британії було значно розширено регулювання цієї галузі: були створені такі регулюючі органи, як Управління з контролю за газопостачанням[en], Міністерство телекомунікацій[en] і Національне управління з проблем річок[en][109].

Загалом результати від приватизації виявилися подвійними, хоча споживачі опинилися у виграші завдяки зниженню цін і поліпшенню продуктивності[110]. Крім того, завдяки масовій приватизації багато британців стали акціонерами, що лягло в основу «народного капіталізму».

Приватизація державних активів супроводжувалася фінансовою дерегуляцією з метою підтримки економічного зростання. Джеффрі Гау скасував валютне регулювання у 1979 році, дозволивши збільшити вкладення капіталу в іноземні ринки. А так званий «Великий шок» 1986 року призвів до зняття більшості обмежень на Лондонській фондовій біржі. Уряд Тетчер підтримував зростання у фінансовому секторі і галузі послуг в якості компенсації депресивних тенденцій у сфері промисловості. За словами політичного економіста С'юзан Стрейндж[en], ця політика привела до утворення «капіталізму казино» (англ. casino capitalism), внаслідок якого спекуляції і фінансова торгівля стали грати в економіці країни значнішої ролі, ніж промислове виробництво[111].

Трудові відносини[ред. | ред. код]

За час свого прем'єрства Тетчер проводила діяльну боротьбу з впливом профспілок, які, на її думку, негативно впливали на парламентську демократію і економічні результати з огляду на регулярні страйки[112]. Перший прем'єрський реченець Марґарет було відзначено низкою страйків, організованих частиною профспілок у відповідь на нове законодавство, яким обмежено їхнє повноваження. 1981 року в Брікстоні відбулися серйозні заворушення, які зв'язувалися зі зростанням безробіття, проте уряд Тетчер не стало пом'якшувати свою економічну політику, що була причиною зростання безробіття. В кінцевому рахунку протистояння профспілок з урядом закінчилося марно[113]. Тільки 39% членів профспілок проголосувало за Лейбористську партію на парламентських виборах 1983 року[114]. На думку BBC, Тетчер «вдалося позбавити профспілки влади майже на одне покоління»[115].

Під час другого прем'єрського реченця Тетчер, не роблячи послаблень у проведеній політиці, продовжувала проведення колишнього економічного курсу, а також розпочала активнішу боротьбу з впливом профспілок: були прийняті закони про заборону на примус до вступу до профспілки, про заборону «страйків солідарності», про обов'язкове попереднє попередження роботодавців про початок страйку і про обов'язкове таємне голосування для прийняття рішення про початок страйку. Крім того, скасовувалося правило «закритого цеху» про переважний прийом на роботу членів провідного на цьому підприємстві тред-юніону, угоди з тред-юніонами щодо мінімальної гарантованої зарплати. З консультативних урядових комісій з питань економічної та соціальної політики також були виключені представники профспілок[116].

Хоча зусилля Тетчер були спрямовані на недопущення масових страйків, що стали частими у Великій Британії, вона переконувала британців в тому, що ці заходи допоможуть збільшити демократичність профспілок. Проте разом зі значними скороченнями на приватизованих збиткових підприємствах і швидким зростанням безробіття ця політика вилилася у ще більші страйки[117].

Демонстрація в Лондоні під час страйку шахтарів 1984 року

Страйк шахтарів 1984–1985 років став найбільшим проявом конфронтації між профспілками і британським урядом. У березні 1984 року Національне управління вугільної промисловості[en] виступило з пропозицією про закриття 20 з 174 державних шахт і скорочення на 20 тисяч робочих місць (усього в галузі працювало 187 тисяч осіб)[118][119][120]. Дві третини шахтарів країни під керівництвом Національної спілки гірників[en] оголосили загальнонаціональний страйк, а вже влітку до шахтарів приєдналися працівники транспорту і металургії. Страйк охопив усю країну і торкнувся багатьох галузей економіки[118][121][122]. Тетчер відмовилася прийняти умови страйкарів і порівняла претензії шахтарів з фолклендським конфліктом, що трапився за два роки до цих подій: «Нам довелося боротися з ворогом за межами країни, на Фолклендських островах. Ми завжди повинні знати про ворога всередині країни, з яким важче боротися і який представляє велику небезпеку для свободи»[123]. Через рік після початку страйку, в березні 1985 року, Національна спілка гірників була змушена відступити. Збиток для економіки країни від цих подій оцінювався, щонайменше, в £ 1,5 млрд. Окрім того, страйки стали причиною сильного падіння курсу фунта стерлінгів по відношенню до долара США[124]. Уряд Великої Британії закрив 1985 року 25 нерентабельних шахт, а до 1992 року їхнє число склало 97[120]. Решту шахт було приватизовано[125]. Подальше закриття ще 150 вугільних шахт, частина з яких не була збитковою, призвело до того, що десятки тисяч людей залишилися без роботи[120][126].

Покинуті доки під час страйків 1984-го

Як відомо, шахтарі внесли свій вклад у відставку прем'єра Гіта, тому Тетчер була рішуче налаштована досягти успіху там, де він зазнав невдачі. Для мінімізації наслідків страйку британський уряд збільшив видобуток нафти у Північному морі і збільшив довіз нафти, а також стежив за забезпеченням роботи тих, хто через острах втратити роботу не примкнув до страйкарів, і налаштував громадську думку проти учасників страйку і профспілок. Стратегія створення національних запасів пального, призначення головою національного управління вугільної промисловості Яна Макґреґора, який вів боротьбу з профспілками, а також підготовка до можливих страйків і заколотів британської поліції зробили істотний внесок у перемогу Тетчер над профспілками[127]. Наслідком дій уряду стало закінчення страйку 1985 року.

1979 року кількість страйків у Великій Британії досягло свого піку (4583 страйки, кількість втрачених робочих днів — більш 29 млн). 1984 року, в рік шахтарських страйків, в країні проходила 1221 страйк. У наступні роки прем'єрства Тетчер кількість страйків стабільно падала: 1990 року їх було вже 630[128]. Падала і кількість членів профспілок: з 13,5 млн 1979 року до 10 млн осіб 1990 року (рік відставки Тетчер)[129].

Для боротьби зі зростаючим безробіттям уряд Тетчер також переглянув систему допомоги безробітним: було урізано соціальну допомогу, знято регулювання квартирної плати державою, стимулювався неповний робочий день, більш ранній вихід на пенсію, професійний перевишкіл на затребуваніші спеціальності, переїзд в менш благополучні регіони країни[130]. Крім того, стимулювався розвиток дрібного бізнесу. Незважаючи на значний рівень безробіття на початку і середині 1980-их, завдяки відходу від традиційної повоєнної політики повної зайнятості[131] багато промислових підприємств зуміли значно поліпшити свою конкурентоспроможність, скоротивши витрати. Своєю чергою, це сприяло економічному зростанню[132].

Соціальна сфера[ред. | ред. код]

Неоконсервативная політика Тетчер торкнулася не тільки сфери економіки, фінансів та трудових відносин, а й соціальної ниви, на яку уряд країни прагнув поширити ті ж самі засади і використовувати тотожню стратегію — зниження витрат, приватизація і дерегулювання. Подібна політика дозволила, з одного боку, поширити елементи ринку в цій сфері, з іншого боку — зміцнити контроль над нею з боку центрального уряду[133].

Освіта[ред. | ред. код]

У перші роки прем'єрства Тетчер сфера освіти не була основним пріоритетом для уряду країни, який був більше зайнятий боротьбою з інфляцією і профспілками, проте вже 1981 року, після призначення міністром освіти Кіта Джозефа, позначився поворот в політиці, який став відображенням прагнення Тетчер взяти під контроль діяльність освітніх установ й одночасно поширити на них ринкові закони, згідно з якими виживає найсильніший, тобто школи, що користуються найбільшою популярністю[133].

Серед важливих досягнень Тетчер в цій ниві стало введення так званих схем субсидування районів[en], згідно з яким навчання учнів могло бути частково або повністю оплачено за рахунок державних коштів. Це дозволило талановитим дітям з бідних сімей відвідувати приватні школи, навчання в яких було платним[134]. Окрім того, батькам учнів було надано право самостійно визначати місце навчання своїх дітей, а не направляти їх в ті школи, до яких вони були приписані, а також бути членами керівних рад шкіл[135].

Законом про освітню реформу 1988 року (англ.) у Великій Британії вводилися національні навчальні плани[en], в основі яких була ідея отримання учнями схожої освіти незалежно від типу школи і її розташування. Були виділені «основні предмети», до яких було віднесено англійську мову, математику і науку, а також «фундаментальні предмети» — історію, географію, технологію, музику, мистецтво і фізику. У середній школі вводилося обов'язкове вивчення іноземної мови[136].

Серйозні заходи було прийнято з боку Тетчер з приводу зниження ролі і самостійності місцевих органів народної освіти, які займалися фінансовим управлінням шкіл. Замість них фінанси були передані під контроль керівників, серед яких було багато і батьків учнів[136].

Законом 1988 року також ще вводився новий тип установ середньої освіти — міські технологічні коледжі[en], які отримали фінансову підтримку з боку держави (при цьому також фінансувалися з боку приватних спонсорів і благодійних внесків). Навчання в цих коледжах було безкоштовним[137].

Охорона здоров'я[ред. | ред. код]

На час прем'єрства Тетчер довелося виникнення епідемії СНІДу, проте спочатку Уряд країни залишався байдужим в цьому питанні. Тема ВІЛ була піднята лише 1984 року, коли постало питання про необхідність забезпечення безпеки донорської крові. Як наслідок в період з 1984 по 1985 рік проблема СНІДу розвивалася, в першу чергу, в контексті гемотрансфузії і боротьби з наркоманією[138].

Непопулярність цієї теми в рамках діяльності британського уряду пояснювалася декількома причинами. По-перше, існувало уявлення про те, що новий вірус поширений передусім серед гомосексуалів і, меншою мірою, серед маргінальних груп, тому він мало погрожував більшості громадян країни. По-друге, Консервативна партія прагнула протиставити себе лейбористам, які виступали на підтримку прав сексуальних меншин. В значній мірі це пояснювалося прихильністю консерваторів консервативніших поглядів в питанні сімейних відносин і сімейних цінностей[139]. Виходячи з цього, 1986 року Міністерство освіти розвернуло в школах кампанію проти створення позитивного образу гомосексуальності, а 1988 року було прийнято відому поправку до Закону про місцеве самоврядування, яка наказувала місцевим органам влади «не допускати сприяння в поширенні гомосексуальності або матеріалів з метою його заохочення», а також «не допускати в процесі навчання в школах матеріалів про прийнятність гомосексуальності»[140].

Водночас прийнята 1986 року нова політика у сфері боротьби зі СНІДом, яка полягала в розповсюдженні статевої освіти серед населення як єдиного дієвого способу боротьби з епідемією, передбачала співробітництво й участь в її реалізації груп найбільшого ризику, в першу чергу ЛГБТ-спільноти. Таким чином, уряд до цього часу скоріше дотримувалося стратегії профілактичних заходів (заклик використовувати презервативи, одноразові шприци), а не політики покарання або відчуження основних груп ризику, хоча і підтримувало образ гомосексуальності як аномального явища. В значній мірі, така зміна в політиці була викликана острахом епідемії СНІДу серед гетеросексуальних пар, а також науковими публікаціями американських фахівців[141].

Однак уже 1989 року, у міру зникнення тривоги в суспільстві з приводу епідемії СНІДу, відбулися чергові зміни в політиці з цього питання. Тетчер, впевнена в перебільшенні проблеми, розпустила спеціальний відділ з питань СНІДу при Міністерстві охорони здоров'я, а також відмовилася фінансувати академічні дослідження у сфері сексуальної поведінки. Яе наслідок ЗМІ знову стали писати про цю проблему як про біду ЛГБТ-спільноти, а не традиційних сексуальних пар[141].

Проблема Північної Ірландії[ред. | ред. код]

1981 року представники Тимчасової Ірландської республіканської армії і Ірландської національної визвольної армії, які відбували тюремне ув'язнення в північноірландській в'язниці Мейз, влаштували голодування, вимагаючи повернути їм статус політичних ув'язнених, якого вони були позбавлені попереднім лейбористським урядом[142]. Голодування почав Боббі Сендс, який заявив, що готовий голодувати до смерті, якщо уряд не піде на поліпшення умов відбування ув'язнення його сусідами по камері[142]. Однак Тетчер відмовилася йти на поступки. За її словами, «злочин є злочин, і політичного аспекту в даному випадку немає» [142]. Але втім, британський уряд вів таємні переговори з республіканськими лідерами, намагаючись покласти край голодуванню[143]. Після смерті Сендса і дев'яти інших ув'язнених, які голодували від 46 до 73 днів, ув'язнені ірландські націоналісти були зрівняні в правах з іншими ув'язненими-членами збройних формувань, однак Тетчер категорично відмовилася надати їм політичний статус[144]. Голодування призвело до ескалації насильства в Північній Ірландії, а 1982 року політик з Шинн Фейн Денні Моррісон назвав Тетчер «найбільшою мерзотниця, яку ми коли-небудь знали» (англ. the biggest bastard we have ever known)[145].

12 жовтня 1984 года Ірландська республіканська армія вчинила замах на Тетчер, підірвавши бомбу в готелі в Брайтоні під час конференції консерваторів[146]. Внаслідок теракту було вбито п'ять осіб, в тому числі дружину одного з членів Кабінету міністрів. Сама Тетчер не постраждала і наступного дня відкрила партійну конференцію[146]. Як і було заплановано, вона виступила з доповіддю[147], що викликало підтримку з боку політичних кіл і збільшило її популярність серед громадськості[148].

6 листопада 1981 року Тетчер та ірландський прем'єр-міністр Ґаррет Фітцджеральд заснували Англо-ірландську міжурядову раду, в рамках якої проводилися регулярні зустрічі між представниками обох урядів[144]. 15 листопада 1985 року Тетчер і Фіцджеральд підписали в замку Гіллсборо Англо-ірландський угоду[en], за яким возз'єднання Ірландії мало статися тільки в разі підтримки цієї ідеї більшістю населення Північної Ірландії. Крім того, вперше в історії британський уряд надав Ірландській Республіці консультаційні функції в управлінні Північною Ірландією. Пропонувалося скликання міжурядової конференції у складі ірландських і британських офіційних осіб для обговорення політичних та інших питань щодо Північної Ірландії, при цьому Ірландська Республіка представляла інтереси північноірландських католиків[149].

Підписана угода викликала різку критику з боку юніоністів, які представляли переважно інтереси протестантського населення і виступали за збереження Ольстеру в складі Великої Британії і проти втручання Ірландії у справи Північної Ірландії. Заступник глави юніоністів-демократів Пітер Робінсон навіть назвав його «актом політичної проституції»[150]. До протестної кампанії під гаслом «Ольстер говорить Ні» на чолі з юніоністами приєдналося понад 100 тисяч осіб[151].

Член Консервативної партії Іен Гау пішов з поста державного міністра у Скарбівні[152][153], й усі 15 юніоністів-членів Палати громад покинули свої місця; тільки один з них повернувся внаслідок наступних 23 січня 1983 року парламентських довиборів[154].

Зовнішня політика[ред. | ред. код]

Марґарет Тэтчер і Рональд Рейґан. Кемп-Девід, 1986 рік
Кабінет міністрів Тетчер на зустрічі з Кабінетом Рейґана у Білому домі, 1981.

У зовнішній політиці Тетчер орієнтувалася на США і підтримувала ініціативи Рональда Рейґана щодо СРСР, до якого обидва політики ставилися з недовірою[113]. У ході свого першого прем'єрського терміну вона виступила на підтримку рішення НАТО про розгортання в Західній Європі ракет наземного базування BGM-109G і ракет малої дальності Першинг-1А, а також дозволила американським військовим, починаючи з 14 листопада 1983 года, розмістити понад 160 крилатих ракет на військово-повітряній базі США Ґрінем-Коммон, розташованій в англійському Беркширі, чим викликала масові протести з боку Кампанії за ядерне роззброєння[113]. Крім того, Велика Британія при Тетчер закупила на суму більш ніж £ 12 млрд[155] (в цінах 1996–1997 років) ракети системи «Трайдент» для установлення на своїх ПЧАРБ, якими передбачалося замінити ракети «Поларіс». У підсумку ядерні сили країни потроїлися[156].

Таким чином, в питаннях оборони британський уряд повністю покладалося на США. Значного розголосу набула в січні 1986 року «справа Вестленда». Тетчер доклала всіх зусиль до того, щоб національний виробник вертольотів «Westland» відмовився від пропозиції про злиття з боку італійської компанії «Agusta» на користь пропозиції від американської компанії «Sikorsky Aircraft». Згодом державний секретар оборони Великої Британії Майкл Хезелтайн, який підтримував угоду з «Agusta», подав у відставку[157].

Фолклендська війна 1982 року

2 квітня 1982 року аргентинський десант висадився на британських Фолклендських островах, спровокувавши початок Фолклендської війни[158]. Наступила криза, як показала історія, сталав ключовою подією в роки прем'єрства[159]. За пропозицією Гарольда Макміллана і Роберта Армстронґа[159], Тетчер стала творцем і головою військового кабінету[160], який до 5–6 квітня поставив перед ВМФ Великої Британії завдання повернути контроль над островами[161]. 14 червня аргентинські військові здалися, а військова операція завершилася успіхом для британської сторони, хоча в ході конфлікту було вбито 255 британських військових і троє мешканців Фолклендських островів. Аргентинська сторона втратила 649 осіб (з них 323 людини загинуло внаслідок затоплення британським атомним підводним човном аргентинського крейсера «Генерал Бельграно»)[162]. Через конфлікт Тетчер піддалася критиці за нехтування питаннями оборони Фолклендських островів, а також за рішення про потоплення «Генерала Бельграно»[163]. З усім тим Тетчер змогла задіяти всі військові і дипломатичні можливості для відновлення суверенітету Великої Британії над островами. Цю політику було схвально зустрінуто британцями, що помітно зміцнило захитані позиції консерваторів і лідерство Тетчер в партії перед парламентськими виборами 1983 року. Завдяки «Фолклендському чиннику», економічному відновленню початку 1982 року і розбіжностям серед лейбористів Консервативній партії на чолі з Тетчер вдалося здобути перемогу на виборах[164].

У вересні 1982 року Тетчер відвідала Китай, де з Деном Сяопіном обговорила можливе майбутнє суверенітету Гонконгу. Китай був першою комуністичною державою, яку відвідала Тетчер. До цього прем'єр-міністри Великої Британії Китай ніколи не відвідували. Під час зустрічі Тетчер шукала згоду від КНР на продовження британської оренди території Гонконгу, але Ден незмінно дотримувався думки, що весь Гонконг повинен бути китайською територією. При цьому, Ден Сяопін заявив про свою готовність врегулювати питання суверенітету з британським урядом на офіційних переговорах, і обидва уряди обіцяли зберегти стабільність і процвітання Гонконгу[165]. Після дворічних переговорів Тетчер поступилася уряду КНР і підписала 1984 року в Пекіні об'єднану китайсько-британську декларацію, погодившись передати КНР суверенітет Гонконгу 1997 року[166].

Тетчер, на відміну від багатьох консерваторів, прохолодно ставилася до ідеї подальшого поглиблення європейської інтеграції. 1988 року у своїй промові в Брюгге вона виступила проти ініціатив ЄЕС про підвищення централізації в прийнятті рішень і створення федеративних структур[167]. Хоча в цілому Тетчер виступала за членство Великої Британії у інтеграційному об'єднанні, вона вважала, що роль організації має бути обмежена питаннями забезпечення вільної торгівлі та ефективної конкуренції[168]. Незважаючи на позицію канцлера скарбниці Найджела Лоусона і міністра закордонних справ Джеффрі Гау[169], Маргарет виступала категорично проти участі країни в Європейському механізмі валютних курсів, попереднику Європейського валютного союзу, вважаючи, що це накладе обмеження на британську економіку[170]. Однак Джону Мейджору вдалося переконати Тетчер, і в жовтні 1990 року Велика Британія стала учасником механізму[171].

Роль Британської Співдружності при Тетчер зменшилася. Розчарування Тетчер в цій організації пояснювалося підвищеним, з її точки зору, зацікавленням Співдружності до врегулювання становища на півдні Африки на умовах, що не відповідали вимогам британських консерваторів. Тетчер розглядала Співдружність лише як корисну структуру для ведення переговорів, які не становили великої цінності[172].

Відвідини до Великої Британії Генерального секретаря ЦК КПРС Михайла Горбачова 1989 року

Тетчер одна з перших серед західних політиків позитивно оцінила реформістські настрої радянського лідера Михайла Горбачова, з яким вперше провела переговори в Лондоні в грудні 1984 року[173][174]. Відомим є її вислів про Горбачова після цих переговорів: «З цією людиною можна мати справу». Ще в листопаді 1988 року — за рік до падіння Берлінської стіни і східноєвропейських соціалістичних режимів — Тетчер вперше відкрито заявила про кінець «холодної війни»: «Тепер ми не в стані холодної війни», так як «нові відносини широкі як ніколи»[175]. 1985 року Тетчер відвідала Радянський Союз і зустрілася з Михайлом Горбачовим і Головою Ради Міністрів СРСР Миколою Рижковим[176]. Спершу вона виступала проти можливого об'єднання Німеччини. За її словами, це «призведе до зміни післявоєнних кордонів, і ми не можемо дозволити цього, так як подібний розвиток подій поставить під питання стабільність усього міжнародного становища і може загрожувати нашій безпеці». Крім того, Тетчер побоювалася, що єдина Німеччина буде в більшій мірі співпрацювати з СРСР, відсунувши на другий план НАТО[177]. Водночас прем'єр-міністерка виступала на підтримку незалежності Хорватії і Словенії[178].

Відставка[ред. | ред. код]

В ході виборів голови Консервативної партії, що відбулися 1989 року, суперником Тетчер виступав мало кому відомий член Палати громад Ентоні Маєр[179]. З 374 членів парламенту, які перебували в Консервативної партії і володіли правом голосу, за Тетчер проголосувало 314 осіб, тим часом як за Маєра — 33 людини[179]. Її прихильники в партії вважали результат успіхом і відкинули будь-які твердження про те, що всередині партії існували розбіжності[179].

Зас свого прем'єрства Тетчер мала другий найнижчий середній рівень підтримки у населення (близько 40%) серед усіх післявоєнних прем'єр-міністрів Великої Британії. Опитування громадської думки свідчили про те, що її популярність була нижче популярності Консервативної партії[180]. Проте впевнена у собі Тетчер завжди наполягала на тому, що її мало цікавлять різні рейтинги, вказуючи на рекордну підтримку в ході парламентських виборів[181].

Згідно з опитуваннями громадської думки, проведеним у вересні 1990 року, рейтинг лейбористів був на 14% вищий за рейтинг консерваторів[182], а до листопада консерватори поступалися лейбористам вже на 18%[180]. Вищевказані рейтинги, а також войовнича особистість Тетчер й ігнорування нею думки колег стали причиною розбіжностей усередині Консервативної партії[183]. У підсумку саме партія першої позбулася Марґарет Тетчер.

1 листопада 1990 Джеффрі Гау, останній з першого Кабінету Тетчер 1979 року, покинув пост заступника прем'єр-міністра після того, як Тетчер відмовилася узгодити терміни приєднання Великої Британії до єдиної європейської валюти[182][184].

Наступного дня Майкл Хезелтайн оголосив про своє бажання очолити Консервативну партію[185]. Згідно з опитуваннями громадської думки, саме його особистість могла допомогти консерваторам обігнати лейбористів[186]. Хоча Тетчер вдалося посісти перше місце в ході першого туру голосування, Хезелтайн заручився достатньою кількістю голосів (152 голоси) для проведення другого туру[187]. Марґарет спочатку мала намір продовжити боротьбу до переможного кінця в другому турі, проте після консультацій з Кабінетом вона прийняла рішення знятися з виборів[183][187][188]. Після аудієнції у королеви і своєї заключної промови в Палаті громад Тетчер покинула пост прем'єр-міністра. Своє зміщення з посади вона вважала зрадою[189].

Посада прем'єр-міністра Великої Британії і голови Консервативної партії перейшла до Джона Мейджора, на чолі з яким Консервативної партії вдалося здобути перемогу на парламентських виборах 1992 року[190].

Після відставки[ред. | ред. код]

Після відходу з посади прем'єр-міністра Тетчер протягом двох років була членом Палати громад від Фінчлі[191]. 1992 року, у віці 66 років, вона прийняла рішення покинути британський парламент, що, на її думку, давало їй можливість більш відкрито висловлювати свою думку з тих чи інших подій[192].

Після відходу з Палати громад[ред. | ред. код]

Після відходу з Палати громад Тетчер стала першим колишнім прем'єр-міністром Великої Британії, що заснував фонд. 2005 року через фінансові труднощі його було закрито[193]. Тетчер написала два томи мемуарів: «The Downing Street Years» (1993) та «The Path to Power» (1995).

У липні 1992 року Марґарет була найнята тютюновою компанією «Philip Morris» в якості «геополітичного консультанта» з посадовим окладом в $250 000 і щорічним внеском в $250 000 на її фонд[194]. Окрім того, за кожний публічний виступ вона отримувала $50 000[195].

У серпні 1992 року Тетчер закликала НАТО зупинити влаштовану сербами різанину в боснійських містах Горажде і Сараєво, поклавши край етнічним чисткам періоду Боснійської війни. Вона порівняла ситуацію в Боснії з «гіршими крайнощами нацистів», заявивши, що становище в краї може стати новим Голокостом[196]. Тетчер також виступила в Палаті лордів з критикою Маастрихтського договору[192], який, за її словами, «вона ніколи не підписала б»[197].

На тлі зростання зацікавленості західних нафтових компаній в енергоресурсах Каспійського моря у вересні 1992 року Тетчер відвідала Баку, де взяла участь в підписанні угоди про проведення оціночних розробок родовищ Чираг і Шах-Деніз між Урядом Азербайджану і компаніями — англійської British Petroleum і норвезької Statoil[198].

Photograph
Тетчер з Горбачовим (зліва) і Малруні (в центрі) на похороні Рональда Рейґана в червні 2004 року

У період з 1993 по 2000 роки Тетчер була почесним ректором Коледжу Вільяма і Мері в американському штаті Віргінія[199], а з 1992 по 1999 роки — почесним ректором Букінгемського університету (першого приватного університету Великої Британії, заснованого нею 1975 року)[200].

Після обрання Тоні Блера головою Лейбористської партії 1994 року Тетчер назвала його «найнебезпечнішим лідером лейбористів з часів Г'ю Гейтскелла»[201].

1998 року після арешту іспанськими властями колишнього чилійского диктатора Аугусто Піночета, який мав постати перед судом за масове порушення прав людини, Тетчер закликала до його звільнення, пославшись на ту підтримку, яку він надав Великій Британії в ході Фолклендського конфлікту[202]. 1999 року вона відвідала колишнього політика, який перебував під домашнім арештом в передмісті Лондону[203]. Піночет був звільнений за рішенням міністра внутрішніх справ Джека Стро в березні 2000 року з медичних причин[204].

Під час парламентських виборів 2001 року Тетчер підтримувала консерваторів, хоча і не схвалила кандидатуру Іана Данкана Сміта на посаду лідера Консервативної партії, як це було у випадку з Джоном Мейджором і Вільямом Гейґом. Але втім безпосередньо після виборів вона віддала перевагу Данкану Сміту, а не Кеннету Кларкові[205].

У березні 2002 року Тетчер випустила книгу «Мистецтво управління державою: стратегії для мінливого світу», яку присвятила Рональду Рейґану[206]. У ній Марґарет висловила своє ставлення з низки міжнародних політичних подій і процесів. Вона стверджувала, що на Близькому Сході не буде миру до тих пір, поки не буде повалений Саддам Хусейн; писала про необхідність Ізраїлю жертвувати територією в обмін на мир, утопічність Європейського союзу. На її думку, Британії потрібно переглянути умови свого членства в ЄС або навіть покинути інтеграційне утворення, приєднавшись до НАФТА[207].

Після 2002 року[ред. | ред. код]

26 червня 2003 року пішов з життя чоловік Тетчер — Деніс. 3 липня він був кремований[208].

11 червня 2004 року Тетчер була присутня на похоронах Рональда Рейґана[209]. Через проблеми зі здоров'ям було заздалегідь зроблено відеозапис її надгробної промови [210]. Потім Тетчер разом з оточенням Рейґана вирушила до Каліфорнії, де відвідала поминальну службу і церемонію поховання в Президентській бібліотеці Рональда Рейґана[211].

Тетчер на поминальній службі на честь п'ятиріччя від дня терористичних актів 11 вересня 2001 року. Праворуч — Дік Чейні і його дружина

80-річчя Марґарет відсвяткувала 13 жовтня 2005 року в лондонському готелі Mandarin Oriental Hotel. Серед гостей значилися Єлизавета II, Філіп Единбурзький, Александра Кентська і Тоні Блер[212]. Джеффрі Гау, який також був присутній на урочистостях, заявив, що «її справжній тріумф трансформував не тільки одну, скільки обидві партії, тому, коли лейбористи повернулися до влади, велику частину принципів тетчеризму було прийнято ними як даність»[213].

2006 року Тетчер як гість Діка Чейні відвідала в Вашингтоні офіційну поминальну службу в пам'ять про терористичні акти 11 вересня 2001 року. Під час візиту Марґарет зустрілася з державним секретарем США Кондолізою Райс[214].

У лютому 2007 року Тетчер стала першим прем'єр-міністром Великої Британії, якому за життя встановили пам'ятник в британському парламенті (офіційне відкриття відбулося 21 лютого 2007 року в присутності колишнього політика). Бронзова статуя з витягнутою правою рукою[215] розташована навпроти статуї політичного кумира Тетчер — Вінстона Черчілля[216]. Тетчер виступила з короткою промовою в Палаті громад, заявивши, що «я скоріше воліла б залізну статую, але бронза теж зійде… Вона не поржавіє» [216].

Наприкінці листопада 2009 року Тетчер ненадовго повернулася на Даунінґ-стріт, 10, щоб представити публіці її офіційне поличчя, виконане художником Річардом Стоуном[en], який так само створював портрети Єлизавети II і її матері — Єлизавети Боуз-Лайон[217]. Ця подія стала виявом особливої поваги до колишнього прем'єр-міністра, яка перебувала ще за життя[218].

2002 року Тетчер пережила кілька мікроінсультів, після яких лікар порадив їй відмовитися від участі в публічних заходах і відійти від громадської і політичної діяльності[219]. Після знепритомнення під час обіду в Палаті громад, що сталося 7 березня 2008 року, вона була доставлена в лікарню Сент-Томас в центральній частині Лондона[220]. У червні 2009 року була госпіталізована у зв'язку з переломом руки. З 2005 року до кінця життя страждала деменцією (старече слабоумство)[221].

На партійній конференції консерваторів 2010 новий прем'єр-міністр країни Девід Кемерон оголосив про те, що знову запросить Тетчер на Даунінґ-стріт, 10 з нагоди її 85-річчя, в честь якого будуть влаштовані урочистості за участю колишніх і нинішніх міністрів. Однак Марґарет виключила будь-які урочистості, пославшись на грип[222][223]. 29 квітня 2011 року Тетчер була запрошена на весілля принца Вільяма і Кетрін Міддлтон|весілля принца Вільяма і Кетрін Міддлтон, однак не була присутня на церемонії через погане самопочуття[224].

Хвороба і смерть[ред. | ред. код]

Труну Тетчер несуть у собор Святого Павла
Могила Марґарет і Деніса Тетчер в Королівській лікарні Челсі

В останні роки життя Марґарет Тетчер тяжко хворіла[225]. 21 грудня 2012 роки перенесла операцію з відалення пухлини сечового міхура[226][227]. Тетчер померла рано вранці 8 квітня 2013 року на 88-му році життя в готелі Рітц ( англ.) у середмісті Лондона, де проживала після того, як в кінці 2012 року її виписали з лікарні[228]. Причиною смерті став інсульт[229][230][231][232].

Відспівування пройшло у Соборі Святого Павла в Лондоні з військовими почестями. Ще 2005 року Тетчер склала докладний план свого похорону, а підготовка до них велася з 2007 року — всі заходи, в яких бере участь королева, плануються завчасно. На своєму похороні, згідно з планом, «залізна леді» бажала присутності королеви Єлизавети II, членів королівської сім'ї, а також найбільших політичних діячів епохи правління Тетчер, включаючи екс-президента СРСР Михайла Горбачова (не зміг прибути за станом здоров'я[233]). Згідно з останньою волею Тетчер, оркестр виконав вибрані твори англійського композитора Едуарда Елґара. Після панахиди відбулася кремація, а прах, згідно з волею покійної, поховали поруч з чоловіком Денісом на кладовищі військового госпіталю лондонського району Челсі[234][235]. Похорон відбувся 17 квітня і обійшлися в 6 мільйонів фунтів стерлінгів[236].

Демонстранти в Ліверпулі під час похорону Тетчер
Реакція на смерть[ред. | ред. код]

Спікер Букінгемського палацу сказав: «Королева була засмучена почути новину про смерть баронеси Тетчер. Її Величність надішле сім'ї приватного листа зі співчуттям.»[237]

Чинний тоді прем'єр-міністр Девід Кемерон сказав: «Мені було дуже сумно дізнатися про смерть Леді Тетчер. Ми втратили великого лідера, великого прем'єр-міністра і велику британку.»[238]Кемерон вирішив повернутися з туру Державних візитів європейськими країнами[239].

Ненависники Тетчер, яких теж чимало, серед яких фанати футбольної команди «Ліверпуль», бурхливо святкували і влаштовували вуличні вечірки і гуляння з нагоди смерті екс-прем'єра. При цьому виконувалася пісня «Дінь-дон, відьма померла» (англ. «Ding Dong! The Witch is Dead») з фільму «Чарівник країни Оз», що вийшов на екрани 1939 року. У квітневі дні 2013 року пісня знову стала популярною і посіла в офіційному зведеному чарті Великої Британії друге місце[240]. Така реакція проявилася в особливості у Ліверпулі, що було зумовлено тим, що місцеві жителі звинувачують Залізну леді в приховуванні правди про трагедію в Гіллсборо[241].

Спадщина[ред. | ред. код]

Для прихильників Тетчер залишається політичною фігурою, яка змогла відновити британську економіку, завдати істотного удару по профспілкам і відновити імідж Великої Британії як світової держави[242]. У період її прем'єрства з 7 до 25% зросла кількість британських жителів, що володіли акціями; понад мільйон сімей придбали будинки, що належали раніше муніципальним радам, що збільшило число домовласників з 55 до 67%. Загальний особистий добробут виріс на 80%[243]. Перемога у Фолклендській війни і тісний союз з США також вважаються одним з її найважливіших досягнень[244].

У той же час період прем'єрства Тетчер був відзначений високим безробіттям населення і регулярними страйками[242]. У питанні безробіття більшість критиків звинувачують її економічну політику, яка перебувала під сильним впливом ідей монетаризму[245]. Ця проблема, своєю чергою, стала причиною поширення наркоманії та сімейних розлучень[246]. Виступаючи в квітні 2009 року в Шотландії, напередодні тридцятирічної річниці її обрання як прем'єр-міністра, Тетчер наполягала на тому, що анітрохи не шкодувала про свої дії в ході прем'єрства, зокрема в питанні введення подушного податку і відмови від субсидування «застарілої промисловості, чиї ринки збуту перебували в занепаді»[247].

Прем'єрство Тетчер стало найтривалішим у XX столітті, з часів прем'єрства Солсбері (1885, 1886–1892 і 1895–1902) і найтривалішим безперервним перебуванням на посаді з часів лорда Ліверпуля (1812–1827)[248][249][250].

Слава і популярність[ред. | ред. код]

Журнал Time включив Марґарет Тетчер у сотню видатних людей 20-го століття в категорії «Лідери і революціонери»[251]

Нагороди[ред. | ред. код]

Зайнявши 1970 року пост міністра освіти і науки, Тетчер стала членом Таємної ради Великої Британії[252]. Через два тижні після відходу з посади вона отримала Орден Заслуг — відмітний знак членів обмеженого суспільства (ордена), заснованого в Великої Британії 1902 року королем Едуардом VII . Одночасно Деніс Тетчер став власником успадкованого титулу — баронетом. 1992 року Тетчер стала членом Палати лордів з присвоєнням довічного перства з титулом баронесси Кестівена в графстві Лінкольншир і герба[192]. 1995 року її було призначено Єлизаветою II дамою Найблагороднішого Ордена Підв'язки (вищого лицарського ордена Великої Британії).

1983 року Тетчер була обрана членом Лондонського королівського товариства, а після обрання 1975 року лідером Консервативної партії стала першою жінкою-повноправним членом (в ролі почесного члена) Карлтонського клубу[253].

Ордени лицарства
Показано стрічки усіх орденів, присвоєних Тетчер.

На Фолклендських островах, починаючи з 1992 року, щорічно 10 січня відзначається День Марґарет Тетчер[254] в пам'ять про її візит на острови 1983 року[255][256]. Крім того, в честь політика було названо вулицю в Порт-Стенлі, а також півострів в Південній Георгії[254].

Тетчер була нагороджена Республіканською сенаторською медаллю Свободи, а також однією з двох вищих нагород США для цивільних осіб, які вручаються за рішенням президента США, — Президентською медаллю Свободи. Крім того, вона стала лауреатом Премії Свободи Рональда Рейґана. Тетчер сприяла стратегічному дослідному інституту США The Heritage Foundation, при якому 2005 року було створено Центр свободи імені Марґарет Тетчер[257].

1998 року Тетчер було присвоєно звання почесного громадянина Загреба[258]. Була постійним членом Більдерберзького клубу[259].

Згадки в культурі[ред. | ред. код]

Особистість Марґарет Тетчер згадана в ряді художніх творів, в тому числі в літературних текстах, телевізійних програмах, художніх і документальних фільмах, театральних постановках, музичних композиціях. У документальній драмі «Фолклендська гра»[en], що вийшла 2002 рокуна британському телеканалі BBC4, роль британського прем'єр-міністра зіграла актриса Патрісія Годж[en][260], а в «Марґарет Тетчер: Довгий шлях до Фінчлі»[en]Андреа Райзборо[261]. Крім того, Тетчер стала головним героєм в таких фільмах, як «Марґарет»[en] (2009; роль виконала Ліндсі Дункан)[262] і «Залізна леді» (2011; роль виконала Меріл Стріп)[263]. За роль Тетчер в останньому фільмі Меріл Стріп стала володаркою восьмої статуетки премії «Золотий глобус», другої статуетки премії BAFTA і отримала третього «Оскара»[264][265][266].

Стаття про Тетчер в Оксфордському біографічному довіднику займає третє місце за обсягом — понад 33 тисяч слів. Більше тільки статті про Шекспіра і королеву Єлизавету II[267].

Кінематограф[ред. | ред. код]

Телебачення[ред. | ред. код]

  • Анжела Торн — «Хто-небудь за Деніса?» (1982), «Данрулін» (1990).
  • Стів Неллон — «Викапаний портрет» (1985-1987), «Наживо з Лондона» (1988), «KYTV» (1989), «Яблучко!» (1990), «Бен Елтон: Людина з Онти» (1990), «Новий держдіяч» (1987–1990), «Паллас» (1992), «Ніч з тисячею облич» (2001), «В пошуках Ла Ше» ( 2011).
  • Хіларі Тернер — «Перший серед рівних» (1986).
  • Морін Ліпман — «Про особа» (1989).
  • «Картковий будиночок» (1990).
  • Сільвія Сімс — «Тетчер: Останні дні» (1991).
  • "Картковий будиночок. Остаточне рішення »(1995).
  • «Останній дубль» (1995).
  • Патрісія Ходж — «Фолклендська гра» (2002).
  • Луїза Голд — «Щоденники Алана Кларка» (2004).
  • Анна Мессі — «Піночет в передмісті» (2006).
  • Кіка Маркхем — «Лінія краси» (2006).
  • Керолайн Блекістон — «Кубок!» (2006).
  • Елізабет Шеперд — «Відтінки чорного: Історія Конрада Блека» (2006).
  • Андреа Райзборо — «Марґарет Тетчер: Довгий шлях до Фінчлі» (2008).
  • Ліндсі Дункан — «Марґарет» (2009).
  • Леслі Менвілл — «Королева» (2009).
  • «Тетчер. Жінка на вершині влади» (рос. «Тэтчер. Женщина на вершине власти»; документальний, Росія, 2010)[269].
  • «Історичні хроніки з Миколою Сванідзе», 84 серія — «1982 рік. Маргарет Тетчер і СРСР» (документальний, 2012).

Театр[ред. | ред. код]

Письменство[ред. | ред. код]

Музика[ред. | ред. код]

Письменницькі витвори[ред. | ред. код]

Власні вислови[ред. | ред. код]

Про націоналізм[ред. | ред. код]

«Розумний і стабільний міжнародний порядок може будуватися лише на повазі до націй і національних держав. Націоналізм, національна гордість і національні інститути, незважаючи на властиві їм недоліки, формують найкращу основу для дієвої демократії. Спроби придушити національні відмінності або об'єднати різні нації з чітко вираженими традиціями в штучні державні утворення дуже часто закінчуються провалом, а іноді – кровопролиттям»[271].

Про жінок у армії[ред. | ред. код]

«Фемінізація військової служби, мабуть, найбільш згубна з цих "реформ". Зважаючи на те, що чоловіки в цілому фізично сильніші за жінок, виникає дилема – або не допускати останніх до виконання завдань, що вимагають фізичної сили, або знизити складність самих завдань, що, погодьтеся, легко зробити на навчаннях, але не в бою. Прихильники фемінізації обирають, звичайно, другий шлях. І нерідко з ними погоджуються»[271].

Про комунізм[ред. | ред. код]

"Я завжди була впевнена в тому, що комуністична система неминуче рухне, якщо Захід збереже твердість. Моя впевненість виникала з того, що комунізм намагався йти проти самої суті людської натури і, отже, був хитким. Його прагнення нівелювати індивідуальні особливості не давало можливості мобілізувати індивідуальні таланти, що принципово важливо для створення матеріальних цінностей. Він збіднював не просто душі, а саме суспільство"[271].

Марґарет Тетчер і Україна[ред. | ред. код]

Марґарет Тетчер виступала проти незалежності України. За словами Ігоря Юхновського, що був головою парламентської опозиції у Верховній раді 1990—1994 років, на прохання визнати Українську державу вона лише іронічно відповіла:

"Ми з Каліфорнією дипломатичних стосунків не наводимо"[272].

Радником прем'єр-міністра Марґарет Тетчер був Стефан Терлецький, бізнесмен, меценат, перший етнічний українець, який був членом британського парламенту.

Примітки[ред. | ред. код]

Коментарі
  1. Сферою наукових інтересів Д. Годжкін було вивчення молекулярної структури пеніциліну. За цю роботу вона згодом отримала Нобелівську премію з хімії. Чоловік Д. Годжкін був членом Комуністичної партії, а сама вона була нагороджена радянським орденом Леніна.
  2. Під час першого візиту в СРСР, після зустрічі з Михайлом Горбачовим Тетчер відвідала Інститут кристалографії АН СРСР і послала Д. Годжкін світлини, зроблені там[25].
  3. У західній політичній традиції комунізмом прийнято називати тоталітарний лад радянського зразка, на відміну від ліберального соціалізму шведсько-скандинавського типу.
Джерела
  1. а б в г Encyclopædia Britannica
  2. а б в SNAC — 2010.
  3. а б в Discogs — 2000.
  4. Gregory J. R. Margaret Thatcher, 'Iron Lady' Who Set Britain on New Course, Dies at 87 // The New York Times / D. BaquetManhattan, NYC: The New York Times Company, A. G. Sulzberger, 2013. — ISSN 0362-4331; 1553-8095
  5. Енциклопедія Брокгауз
  6. Margaret Thatcher's ashes interred at Royal Hospital Chelsea // BBC News Online — 2013.
  7. Find a Grave — 1995.
  8. LIBRIS — 2013.
  9. Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
  10. а б Munzinger-Archiv — 1913.
  11. а б Lundy D. R. The Peerage
  12. (укр.) Померла Марґарет Тетчер. Українська служба Бі-Бі-Сі. 8 квітня 2013. 
  13. а б в Beckett, 2006, p. 3
  14. а б Beckett, 2006, p. 8
  15. (англ.) Johnson, Maureen (28 May 1988). Bible-Quoting Thatcher Stirs Furious Debate. Associated Press. 
  16. Beckett, 2006, p. 5
  17. Beckett, 2006, p. 6
  18. Blundell, 2008, pp. 21–22
  19. Kesteven & Grantham Girls' School. Kestevengrantham.lincs.sch.uk. Архів оригіналу за 2012-05-20. Процитовано 27 January 2011. 
  20. Beckett, 2006, p. 12
  21. Blundell, 2008, p. 23
  22. Blundell, 2008, pp. 25–27
  23. Beckett, 2006, p. 16
  24. «Тэтчер и Ходжкин: как химия одолела политику»
  25. (рос.) Адам Ганц (2014-08-19). Тэтчер и Ходжкин: как химия одолела политику. BBC. Процитовано 2016-04-20. 
  26. Beckett, 2006, pp. 20–21
  27. Blundell, 2008, p. 28
  28. Reitan, 2003, p. 17
  29. Beckett, 2006, p. 17
  30. а б в г Beckett, 2006, p. 22
  31. а б Blundell, 2008, p. 36
  32. (англ.) Cream of the crop at Royal Society // New Scientist : magazine. — New Science Publications, 1983. — Т. 99, № 1365 (7). — С. 5. Процитовано 2011-01-25.
  33. а б в Beckett, 2006, pp. 23–24
  34. Blundell, 2008, p. 37
  35. Faith, Nicholas (27 June 2003). Sir Denis Thatcher Bt. The Independent. London. Архів оригіналу за 2008-01-03. Процитовано 9 December 2007. 
  36. Beckett, 2006, p. 25
  37. Blundell, 2008, p. 35
  38. а б Beckett, 2006, p. 26
  39. Beckett, 2006, p. 27
  40. Campbell, 2000, p. 134
  41. Reitan, 2003, p. 4
  42. а б в г Wapshott, 2007, p. 64
  43. (англ.) Sexual Offences (No. 2) // Hansard : journal. — 1966. — № 731 (07). — С. 267.
  44. Thatcher, 1995, p. 150
  45. (англ.) Medical Termination of Pregnancy Bill // Hansard : journal. — 1966. — № 732 (07). — С. 1165.
  46. (англ.) Hare Coursing Bill // Hansard : journal. — 1970. — № 801 (05). — С. 1599—1603.
  47. (англ.) Hare coursing attack; League Against Cruel Sports. The Times. 28 February 1989. 
  48. (англ.) Capital Punishment. Hansard 785. 24 June 1969. с. 1235. 
  49. (англ.) Divorce Reform Bill. Hansard 758. 9 February 1968. с. 904–907. 
  50. Thatcher, 1995, p. 151
  51. (англ.) Scott-Smith, Giles. „Her Rather Ambitious Washington Program“: Margaret Thatcher's International Visitor Program Visit to the United States in 1967 // Contemporary British History : journal. — Routledge – Taylor and Francis, 2003. — Т. 17, № 4 (Winter). — С. 65—86. — ISSN 1743–7997. Архівовано з джерела 26 листопада 2010. Процитовано 2011-11-13.
  52. Wapshott, 2007, p. 65
  53. а б Reitan, 2003, p. 14
  54. а б в Wapshott, 2007, p. 76
  55. а б в Reitan, 2003, p. 15
  56. Thatcher, 1995, p. 182
  57. Marr, 2007, pp. 248–249
  58. а б Reitan, 2003, p. 16
  59. (англ.) Naughton, Philippe (2005-07-18). Thatcher leads tributes to Sir Edward Heath. The Times. London. Процитовано 2008-10-14. 
  60. (англ.) Press Conference after winning Conservative leadership (Grand Committee Room). Margaret Thatcher Foundation. Архів оригіналу за 2012-05-20. Процитовано 2007-09-29. 
  61. Beckett, 2010
  62. а б (англ.) Britain Awake. Margaret Thatcher Foundation. Архів оригіналу за 2012-05-20. Процитовано 2 November 2008. 
  63. (англ.) Speech at Kensington Town Hall («Britain Awake») (The Iron Lady)
  64. (рос.) Железная леди. Маргарет Тэтчер
  65. (англ.) Kwasi Kwarteng. «Thatcher’s Trial: Six Months That Defined a Leader»
  66. (англ.) Conservative General Election Manifesto 1979 (en). Margaret Thatcher Foundation. Архів оригіналу за 2012-03-15. Процитовано 2012-03-15. 
  67. а б (англ.) Remarks on becoming Prime Minister (St Francis's prayer). Margaret Thatcher Foundation. 4 May 1979. Процитовано 21 March 2017. 
  68. (англ.) David Boothroyd. General Election Results 1885-1979. United Kingdom Election Results. Архів оригіналу за 2012-03-12. Процитовано 2012-03-12. 
  69. (англ.) Robert Eccleshall, Graham S. Walker. Biographical dictionary of British prime ministers. — Routledge, 1998. — P. 358. — ISBN 9780415187213.
  70. (англ.) Sheehy, Gail (1989). Gail Sheehy on the most powerful woman in the world. Vanity Fair 52: 102. 
  71. (англ.) Eisner, Jane (7 June 1987). The most powerful woman in the world. The Philadelphia Inquirer Magazine: 1. ASIN B006RKBPBK. 
  72. (англ.) David Boothroyd. GENERAL ELECTION, 9th JUNE 1983. United Kingdom Election Results. Архів оригіналу за 2012-03-12. Процитовано 2012-03-12. 
  73. (рос.) Громыко Ал. А. Политическая модернизация Великобритании: от Вестминстерской к плюральной модели демократии. — М. : Российская академия наук. Институт Европы, 2005. — С. 10.
  74. (рос.) Громыко Ал. А. Политическая модернизация Великобритании: от Вестминстерской к плюральной модели демократии. — М. : Российская Академия Наук. Институт Европы, 2005. — С. 15.
  75. (англ.) David Boothroyd. GENERAL ELECTION, 11th JUNE 1987. United Kingdom Election Results. Архів оригіналу за 2012-03-12. Процитовано 2012-03-12. 
  76. Белоусов et al, 2003, pp. 297
  77. Reitan, 2003, p. 28
  78. Seward, 2001, p. 154
  79. (англ.) Freeman, Simon; Jones, Michael (20 July 1986). Queen dismayed by 'uncaring' Thatcher. Sunday Times. 
  80. а б (англ.) Jones, Michael (27 July 1986). The Queen And Thatcher: The story they couldn't kill; Alleged rift between Premier and British Monarch. Sunday Times. 
  81. (англ.) Queen to toast Thatcher. The Times. 16 October 1995. с. 2. 
  82. Thatcher, 1993, p. 18
  83. а б Childs, 2006, p. 185
  84. (англ.) Margaret Thatcher: A cut above the rest. Economist. 2013-04-08. Архів оригіналу за 2013-04-14. 
  85. а б Reitan, 2003, p. 30
  86. 29 January 1985: Thatcher snubbed by Oxford dons. On this day 1950–2005. BBC. 1985-01-29. Архів оригіналу за 2013-04-14. Процитовано 2007-04-09. 
  87. Marr, 2007, p. 464
  88. Lawson, 1992, p. 301
  89. (англ.) Middleton, Roger. The Political Economy of Decline // Journal of Contemporary History[en] : journal. — 2006. — Т. 41, № 3. — С. 580.
  90. а б (англ.) 10 October 1980: Thatcher 'not for turning'. On this day 1950–2005. BBC. 1980-10-10. Архів оригіналу за 2013-04-14. Процитовано 21 December 2008. 
  91. Thornton, 2006, p. 18
  92. Reitan, 2003, p. 31
  93. (англ.) An avalanche of economists. The Times. 31 March 1981. с. 17. Архів оригіналу за 2012-07-14. Процитовано 12 January 2011. 
  94. Floud et al, 2004, p. 392
  95. (англ.) 26 January 1982: UK unemployment tops three million. On this day 1950–2005. BBC. 1982-01-26. Архів оригіналу за 2013-04-14. Процитовано 2010-04-16. 
  96. (англ.) Consumer Price Inflation: 1947 to 2004. Office for National Statistics. Архів оригіналу за 2006-02-15. Процитовано 13 June 2008. 
  97. O'Grady, Sean (16 March 2009). Unemployment among young workers hits 15 per cent. The Independent. London. Архів оригіналу за 2013-04-14. Процитовано 21 November 2010. 
  98. Marr, 2007, p. 439
  99. (англ.) BBC Politics 97. Bbc.co.uk. 1987-06-11. Архів оригіналу за 2012-05-20. Процитовано 2011-11-14. 
  100. а б (англ.) Passell, Peter (23 April 1990). Furor Over British Poll Tax Imperils Thatcher Ideology. New York Times. Архів оригіналу за 2013-04-14. Процитовано 30 October 2008. 
  101. Reitan, 2003, pp. 87–88
  102. а б 31 March 1990: Violence flares in poll tax demonstration. On this day 1950–2005. BBC. 1990-03-31. Архів оригіналу за 2013-04-14. Процитовано 2008-10-30. 
  103. Seldon et al, 2000, p. 27
  104. Feigenbaum et al, 1998, p. 71
  105. Marr, 2007, p. 428
  106. Parker, David; Martin, Stephen {{{заглавие}}}(англ.) : journal. — May (vol. 42, no. 2). — P. 216—217.
  107. Marr, 2007, p. 495
  108. Kirby, M. W. Oxford Dictionary of National Biography. — online. — Oxford University Press, 2006.
  109. Veljanovski, 1990, pp. 291–304
  110. McAleese, 2004, pp. 169–170
  111. Gamble, 2009, p. 16
  112. Thatcher, 1993, pp. 97–98, 339–340
  113. а б в (англ.) Margaret Thatcher. CNN. Архів оригіналу за 3 July 2008. Процитовано 29 October 2008. 
  114. (англ.) Revzin, Philip (23 November 1984). British Labor Unions Begin to Toe the Line, Realizing That the Times Have Changed. Wall Street Journal. 
  115. (англ.) Wilenius, Paul (5 March 2004). Enemies within: Thatcher and the unions. BBC News. Процитовано 29 October 2008. 
  116. Белоусов et al, 2003, pp. 293
  117. Белоусов et al, 2003, pp. 296
  118. а б (англ.) Glass, Robert (16 December 1984). The Uncivilized Side of Britain Rears its Ugly Head. The Record. с. 37. 
  119. (англ.) Black, Dave (21 February 2009). Still unbowed, ex-miners to mark 25 years since the start of the strike. The Journal. с. 19. 
  120. а б в (англ.) Watching the pits disappear. BBC News. 5 March 2004. Процитовано 20 November 2008. 
  121. (англ.) Hannan, Patrick (6 March 2004). Iron Lady versus union baron. BBC News. Процитовано 20 November 2008. 
  122. (англ.) Jones, Alan (3 March 2009). A History of the Miners' Strike. Press Association National Newswire. 
  123. Khabaz, 2007, p. 226
  124. (англ.) Harper, Timothy (5 March 1985). Miners return to work today. Bitter coal strike wrenched British economy, society. Dallas Morning News. с. 8. 
  125. (англ.) UK Coal sees loss crumble to £1m. BBC News. 4 March 2004. Процитовано 20 November 2008. 
  126. (англ.) Lee, Adrian (9 December 2008). King Coal. Daily Express. с. 20–21. 
  127. Marr, 2007, p. 411
  128. Butler et al, 1994, p. 375
  129. Evans, 2004, p. 40
  130. Norpoth, 1992, p. 42
  131. Norpoth, 1992, p. 11
  132. Evans, 2004, p. 32—33
  133. а б (англ.) Derek Gillard. Education in England: a brief history. Thatcherism: the marketisation of education. Архів оригіналу за 2012-03-31. Процитовано 2012-03-31. 
  134. Viner, 2009, p. 57
  135. Viner, 2009, p. 58
  136. а б Viner, 2009, p. 59
  137. Viner, 2009, p. 60
  138. Berridge et al, 2002, p. 28
  139. Berridge et al, 2002, p. 29
  140. Local Government Act 1988. The National Archives. Архів оригіналу за 2012-03-31. Процитовано 2012-03-31. 
  141. а б Berridge et al, 2002, p. 30
  142. а б в (англ.) 3 October 1981: IRA Maze hunger strikes at an end. On this day 1950–2005. BBC. 1981-10-03. 
  143. Clarke, Liam (5 April 2009). Was Gerry Adams complicit over hunger strikers?. Sunday Times. London. Процитовано 20 April 2009. 
  144. а б (англ.) The Hunger Strike of 1981 – A Chronology of Main Events. CAIN, University of Ulster. Архів оригіналу за 2012-05-20. Процитовано 27 January 2011. 
  145. English, 2005, pp. 207–208
  146. а б (англ.) 12 October 1984: Tory Cabinet in Brighton bomb blast. On this day 1950–2005. BBC. 1984-10-12. Процитовано 2008-10-29. 
  147. Thatcher, 1993, pp. 379–383
  148. (англ.) Lanoue, David J.; Headrick, Barbara {{{заглавие}}} : journal. — Т. 30, № 3. — С. 423, 427, 431, 432.
  149. (рос.) Северная Ирландия. Энциклопедия Кругосвет. Архів оригіналу за 2012-05-20. Процитовано 2012-03-12. 
  150. (рос.) Медведев Д. М. Тэтчер: неизвестная Мэгги. — RIPOL classic, 2009. — С. 336.
  151. (англ.) Anglo Irish Agreement Chronology. CAIN, University of Ulster. Архів оригіналу за 2012-05-20. Процитовано 27 January 2011. 
  152. 15 November 1985: Anglo-Irish agreement signed. On this day 1950–2005. BBC. 1985-11-15. Процитовано 2010-05-04. 
  153. Moloney, 2002, p. 336
  154. Cochrane, 2001, p. 143
  155. (англ.) Vanguard Class Ballistic Missile Submarine. Federation of American Scientists. 5 November 1999. Архів оригіналу за 2012-05-20. Процитовано 16 January 2011. 
  156. (англ.) Trident is go. Time. 28 July 1980. Процитовано 16 January 2011. 
  157. Marr, 2007, p. 419
  158. Smith, 1989, p. 21
  159. а б Jackling, 2005, p. 230
  160. Hastings et al, 1983, pp. 80–81
  161. Hastings et al, 1983, p. 95
  162. (англ.) Evans, Michael (2007-06-15). The Falklands: 25 years since the Iron Lady won her war; Liberation Day. The Times. с. 32. 
  163. Hastings et al, 1983, pp. 335–336
  164. (англ.) David Sanders, Hugh Ward, David Marsh. Government Popularity and the Falklands War: A Reassessment // British Journal of Political Science. — 1987. — Т. 17, № 3 (07). — С. 28.
  165. Yahuda, 1996, p. 155
  166. Reitan, 2003, p. 116
  167. Speech to the College of Europe («The Bruges Speech»). Margaret Thatcher Foundation. 20 September 1988. Архів оригіналу за 2012-05-20. Процитовано 31 October 2008. 
  168. Senden, 2004, p. 9
  169. Thatcher, 1993, p. 712
  170. Riddell, Peter (23 November 1987). Thatcher stands firm against full EMS role. Financial Times. Margaret Thatcher Foundation. Процитовано 8 October 2008. 
  171. Marr, 2007, p. 484
  172. Ал. А Громыко, Великобритания эпоха реформ, М 2007
  173. (рос.) Горбачёв: понимания с Тэтчер удалось достичь, несмотря на сложности | РИА Новости. Архів оригіналу за 2013-04-14. 
  174. (рос.) Карта для премьера | ХайВей. Процитовано 2013-04-13. 
  175. (англ.) Gorbachev Policy Has Ended The Cold War, Thatcher Says. New York Times. Associated Press. 1988-11-18. Процитовано 2008-10-30. 
  176. (англ.) Zemtsov, Ilya; Farrar, John. Gorbachev: The Man and the System. — Transaction Publishers[en], 2007. — С. 138. — ISBN 978–1412807174v.
  177. Görtemaker, 2006, p. 198
  178. (англ.) TV Interview for HRT (Croatian radiotelevision) [urges international recognition of Croatia & Slovenia]. Margaret Thatcher Foundation. 1991-12-22. Процитовано 2011-03-21. 
  179. а б в (англ.) 5 December 1989: Thatcher beats off leadership rival. On this day 1950–2005. BBC. 1989-12-05. Процитовано 2008-11-01. 
  180. а б (англ.) Ridley, Matt (25 November 1990). Et Tu, Heseltine?; Unpopularity Was a Grievous Fault, and Thatcher Hath Answered for It. Washington Post. с. 2. 
  181. (англ.) The poll tax incubus. The Times. 24 November 1990. 
  182. а б (англ.) 1 November 1990: Howe resigns over Europe policy. On this day 1950–2005. BBC. 1990-11-01. Процитовано 2008-11-01. 
  183. а б (англ.) Whitney, Craig R (23 November 1990). Change in Britain; Thatcher Says She'll Quit; 11½ Years as Prime Minister Ended by Party Challenge. New York Times. Процитовано 1 November 2008. 
  184. (англ.) Millership, Peter (1 November 1990). Thatcher's Deputy Quits in Row over Europe. Reuters News. 
  185. Marr, 2007, p. 473
  186. (англ.) Lipsey, David (21 November 1990). Poll swing followed downturn by Tories; Conservative Party leadership. The Times. 
  187. а б (англ.) Margaret Thatcher, 10 Downing Street. Government of the United Kingdom. Архів оригіналу за 2008-08-25. Процитовано 18 November 2008. 
  188. (англ.) 22 November 1990: Thatcher quits as prime minister. On this day 1950–2005. BBC. 1990-11-22. Процитовано 2008-11-01. 
  189. Marr, 2007, p. 474
  190. (англ.) Kettle, Martin (2005-04-04). Pollsters taxed. guardian.co.uk. London: Guardian News and Media. Процитовано 2011-01-23. 
  191. Reitan, 2003, p. 118
  192. а б в (англ.) 30 June 1992: Thatcher takes her place in Lords. On this day 1950–2005. BBC. 1992-06-30. Процитовано 2008-11-01. 
  193. (англ.) Theakston, Kevin (2010-05). What next for Gordon Brown?. History & Policy. Архів оригіналу за 2012-01-11. Процитовано 9 December 2010. 
  194. (англ.) Tobacco Company Hires Margaret Thatcher as Consultant. LA Times. Associated Press. 19 July 1992. Процитовано 16 January 2011. 
  195. (англ.) Harris, John (3 February 2007). Into the void. The Guardian. London. Процитовано 16 January 2011. 
  196. (англ.) Thatcher, Margaret (6 August 1992). Stop the Excuses. Help Bosnia Now. New York Times. Процитовано 2 December 2007. 
  197. (англ.) House of Lords European Communities (Amendment) Bill Speech. Margaret Thatcher Foundation. 7 June 1993. Архів оригіналу за 2012-05-20. Процитовано 9 April 2007. 
  198. (рос.) Сео Дон Чан. Каспийская нефть во взаимоотношениях Азербайджана и России // International Journal of Central Asian Studies. — The International Association of Central Asian Studies Institute of Asian Culture and Development, 2006. — Т. 11. — С. 19. — ISSN 1226-4490.
  199. (англ.) Chancellor's Robe. College of William and Mary. Архів оригіналу за 2012-05-20. Процитовано 18 January 2010. 
  200. (англ.) Oulton, Charles (1 October 1992). Thatcher installed as chancellor of private university. The Independent. London. Процитовано 12 January 2010. 
  201. (англ.) Castle, Stephen (28 May 1995). Thatcher praises 'formidable' Blair. The Independent. 
  202. (англ.) Pinochet — Thatcher’s ally. BBC News. 1998-10-22. Процитовано 2010-01-15. 
  203. (англ.) Thatcher stands by Pinochet. BBC News. 1999-03-26. Процитовано 2010-01-15. 
  204. (англ.) Pinochet set free. BBC News. 2000-03-02. Процитовано 2010-01-15. 
  205. (англ.) Letter supporting Iain Duncan Smith for the Conservative leadership published in the Daily Telegraph. Margaret Thatcher Foundation. 21 August 2001. Архів оригіналу за 2012-05-20. Процитовано 9 April 2007. 
  206. Margaret Thatcher. Statecraft. — HarperCollins Publishers. — ISBN 978-0007150649. }
  207. Campbell, 2003, pp. 796–798
  208. (англ.) Lady Thatcher bids Denis farewell. BBC News. 2003-07-03. Процитовано 2011-01-20. 
  209. (англ.) Thatcher: 'Reagan's life was providential'. CNN. 11 June 2004. Процитовано 1 November 2008. 
  210. (англ.) Thatcher's final visit to Reagan. BBC News. 2004-06-10. Процитовано 2008-11-01. 
  211. (англ.) Private burial for Ronald Reagan. BBC News. 2004-06-12. Процитовано 2008-11-01. 
  212. (англ.) Thatcher marks 80th with a speech. BBC News. 2005-10-13. Процитовано 2008-11-01. 
  213. (англ.) Birthday tributes to Thatcher. BBC News. 2005-10-13. Процитовано 2008-11-01. 
  214. (англ.) 9/11 Remembrance Honors Victims from More Than 90 Countries. United States Department of State. 11 September 2006. Архів оригіналу за 2006-09-22. Процитовано 1 November 2008. 
  215. (англ.) Statue of Margaret Thatcher Unveiled. Associated Press. 21 February 2007. Процитовано 1 November 2008. 
  216. а б (англ.) Iron Lady is honoured in bronze. BBC News. 2007-02-21. Процитовано 2007-04-09. 
  217. (англ.) Margaret Thatcher returns to Downing Street. Daily Telegraph. London. 23 November 2009. Процитовано 23 November 2009. 
  218. (англ.) Walters, Simon; Owen, Glen (23 November 2009). Brown bans cameras from No.10 portrait unveiling .... Daily Mail. London. Процитовано 23 November 2009. 
  219. (англ.) Statement from the office of the Rt Hon Baroness Thatcher LG OM FRS. Margaret Thatcher Foundation. 22 March 2002. Процитовано 9 November 2008. 
  220. (англ.) Walters, Simon (8 March 2008). Immaculate as ever, Baroness Thatcher leaves hospital after collapsing over the fruit jelly. Daily Mail. London. Процитовано 9 November 2008. 
  221. (англ.) Satter, Raphael G (25 August 2008). Book Recounts Margaret Thatcher's Decline. CBS. Associated Press. Процитовано 20 November 2008. 
  222. (англ.) Lady Thatcher pulls out of 85th birthday party at No 10 for health reasons. guardian.co.uk. London: Guardian News and Media. Press Association. 2010-10-14. Процитовано 2010-10-16. 
  223. Baroness Thatcher admitted to hospital. BBC News. 19 October 2010. Процитовано 19 October 2010. 
  224. (англ.) Kirkup, James (29 April 2011). Royal Wedding Invite. Daily Telegraph. London. Процитовано 29 October 2011. 
  225. (англ.) BBC News - Ex-Prime Minister Baroness Thatcher dies. BBC News. 2013 [last update]. Процитовано 8 квітня 2013. 
  226. (рос.) Маргарет Тэтчер выписана из больницы после операции по удалению опухоли. Газета.Ru. 2013-04-08. Процитовано 2013-04-08. 
  227. (англ.) BBC News - Margaret Thatcher recovering from operation. Bbc.co.uk. Процитовано 8 квітня 2013. 
  228. (рос.) Умерла Маргарет Тэтчер (ru). BBC. 2013-04-10. Архів оригіналу за 2013-04-14. Процитовано 2013-04-10. 
  229. (рос.) Умерла Маргарет Тэтчер. BBC. 2013-04-08. Архів оригіналу за 2013-04-14. Процитовано 2013-04-08. 
  230. (рос.) Умерла Маргарет Тэтчер. Lenta.ru. 2013-04-08. Архів оригіналу за 2013-04-14. Процитовано 2013-04-08. 
  231. (англ.) BBC News - Ex-Prime Minister Baroness Thatcher dies. bbc.co.uk. 8 April 2013. Процитовано 8 квітня 2013. 
  232. (англ.) Obituary. Margaret Thatcher Foundation. 2013-04-08. 
  233. WebCite query result. Процитовано 2013-04-27. 
  234. (рос.) Ольга Дмитриева (2013-04-17). Биг Бен провожает Мэгги молчанием. Российская газета. Процитовано 2013-04-18. 
  235. (рос.) Похороны М. Тэтчер: Британия прощается с Железной леди. РБК. 2013-04-17. Архів оригіналу за 2013-04-18. Процитовано 2013-04-18. 
  236. (рос.) Похороны Маргарет Тэтчер обойдутся в 6 миллионов фунтов стерлингов. Lenta.ru. 2013-04-10. Архів оригіналу за 2013-04-14. Процитовано 2013-04-10. 
  237. (англ.) BBC News - Ex-Prime Minister Baroness Thatcher dies. BBC News. Процитовано 8 квітня 2013. 
  238. (англ.) BBC News - Ex-Prime Minister Baroness Thatcher dies. BBC News. Процитовано 8 квітня 2013. 
  239. (англ.) [1]
  240. (рос.) Противники Тэтчер не смогли вывести на вершину чарта песню про смерть ведьмы. Lenta.ru. 2013-04-15. Архів оригіналу за 2013-04-19. Процитовано 2013-04-18. 
  241. (укр.)«Відьма померла» — фани «Ліверпуля» влаштували вечірку з нагоди смерті Марґарет Тетчер
  242. а б (англ.) Evaluating Thatcher's legacy. BBC News. 2004-05-04. Процитовано 2008-11-01. 
  243. Marr, 2007, p. 430
  244. (англ.) Who has been UK's greatest post-war PM?. BBC News. 2008-09-16. 
  245. (англ.) Susie Boniface. George Osborne wreaks havoc .. just like Margaret Thatcher in 1980s. mirror.co.uk. Архів оригіналу за 2012-05-20. Процитовано 2011-08-21. 
  246. Richards, 2004, p. 63
  247. (англ.) Allardyce, Jason (26 April 2009). Thatcher: I did right by Scots; Thatcher: I regret nothing. Sunday Times. с. 1. 
  248. (англ.) HM Government. Margaret Thatcher. Number10.gov.uk. Архів оригіналу за 2008-08-25. Процитовано 2011-04-18. 
  249. (англ.) HM Government. Marquess of Salisbury. Number10.gov.uk. Архів оригіналу за 2008-11-15. Процитовано 2011-04-18. 
  250. (англ.) HM Government. Earl of Liverpool. Number10.gov.uk. Архів оригіналу за 2008-11-12. Процитовано 2011-04-18. 
  251. (англ.) People of the Century. Time
  252. (англ.) Gay, O.; Rees, A. (2005). The Privy Council (PDF). House of Commons Library Standard Note. SN/PC/2708. Архів оригіналу за 2011-12-27. Процитовано 27 February 2009. 
  253. (англ.) Ungoed-Thomas, Jon (1998-02-08). Carlton Club to vote on women. Sunday Times. 
  254. а б (англ.) «Falklands to make 10 January Thatcher Day — Newspaper», Reuters News (6 January 1992).
  255. Wheeler, 2004, p. 171
  256. (англ.) Pat Roller, «Off the Record», Scottish Daily Record (10 January 2004), p. 10
  257. (англ.) Heritage Foundation Board of Trustees. heritage.org. Архів оригіналу за 2010-03-04. Процитовано 14 June 2008. 
  258. (хор.) Počasni građanin Grada Zagreba: 1945. - 1990. (SFR Jugoslavija). Офіційний сайт Загреба. Архів оригіналу за 2011-08-24. Процитовано 2011-07-20. 
  259. (англ.) News in Brief. The Times. 1975-04-26. с. 5. «Mrs Thatcher, the Conservative leader and Mr Healey, the Chancellor of the Exchequer, were among participants in the twenty second Bilderberg Conference.» 
  260. (англ.) Gareth McLean. (2002-04-11). Islands mentality. The Guardian. Архів оригіналу за 2012-03-16. Процитовано 2012-03-16. 
  261. (англ.) Sam Wollaston. (2008-06-13). Last night's TV: Margaret Thatcher: The Long Walk to Finchley. The Guardian. Архів оригіналу за 2012-03-16. Процитовано 2012-03-16. 
  262. (англ.) Michael White. (2009-02-17). The lady's not for turning off: Drama shows the chinks in Thatcher's armour. The Guardian. Архів оригіналу за 2012-03-16. Процитовано 2012-03-16. 
  263. (англ.) Image of Meryl Streep as Margaret Thatcher unveiled. BBC News. 2011-02-08. Процитовано 2011-02-09. 
  264. (англ.) Nominations and Winners. Hollywood Foreign Press Association. Процитовано 2012-03-10. 
  265. (англ.) BAFTA Film Awards Winners and Nominations in 2012. BAFTA. Процитовано 2012-03-10. 
  266. (англ.) Nominees and Winners for the 84th Academy Awards. The Academy of Motion Picture Arts and Sciences. Процитовано 2012-03-10. 
  267. (рос.) «Пресса Британии: Как Тэтчер победила Черчилля», Би-Би-Си, 12.01.2017.
  268. (укр.) На екрани вийшов художній фільм-біографія Марґарет Тетчер (ВІДЕО)
  269. (рос.) Тэтчер. Женщина на вершине власти. Afisha. Процитовано 2012-03-14. 
  270. (укр.) Анастасія Крачковська про Евариста Ґалуа, Теодора Рузвельта, Енді Воргола, Михайла Дзиндру, Марґарет Тетчер: для молодшого та середнього шкільного віку Archived жовтень 20, 2012 на сайті Wayback Machine. / А. Крачковська; літературний редактор І. Андрусяк; художник Н. Пастушенко. — Київ : Грані-Т, 2009. — 88 сторінок: ілюстрації ; 20 см.— Серія: «Життя видатних дітей». — 3000 примірників. — ISBN 978-966-465-209-1 (в оправі)
  271. а б в (укр.) Корреспондент: Залізна жіноча логіка. Ідеї з книги Марґарет Тетчер. ua.korrespondent.net (ru). Процитовано 2020-06-14. 
  272. Політик розповів, хто із західних лідерів був проти виходу України з СРСР) // Телеканал новин «24» 10.12.2016

Література[ред. | ред. код]

Українською мовою
  • Кривонос Р. А.. Тетчер Марґарет Гільда // Українська дипломатична енциклопедія : у 2 т. / Л. В. Губерський (голова). — К. : Знання України, 2004. — Т. 2 : М — Я. — 812 с. — ISBN 966-316-045-4.
  • Головченко В. Тетчер Марґарет Гільда // Політична енциклопедія / редкол.: Ю. Левенець (голова), Ю. Шаповал (заст. голови) та ін. — К. : Парламентське видавництво, 2011. — С. 709. — ISBN 978-966-611-818-2.
  • Тетчер Марґарет // Юридична енциклопедія : [у 6 т.] / ред. кол. Ю. С. Шемшученко (відп. ред.) [та ін.] — К. : Українська енциклопедія ім. М. П. Бажана, 2004. — Т. 6 : Т — Я. — 768 с. — ISBN 966-7492-06-0.
  • Віднянський С. В., Мартинов А. Ю. Об'єднана Європа: від мрії до реальності: історичні нариси про батьків-засновників Європейського Союзу. — 2-ге вид. — К : Києво-Могилянська академія, 2011. — 395 с.
  • Грубінко А. В. Велика Британія в системі європейської зовнішньої і безпекової політики (1990—2016). — Тернопіль : Вектор, 2017. — 640 с.
  • Консерватизм: консервативна традиція політичного мислення від Едмунда Берка до Марґарет Тетчер : антологія / [упоряд.: О. Проценко, В. Лісовий]. — 2-ге вид. — К : Простір; Смолоскип, 2008. — 788 с.
  • Панченко Ю. В. Історія і практика неоконсерватизму Великої Британії та США часів урядів М. Тетчер та Р. Рейгана : автореф. дис. … канд. іст. наук : 07.00.02 / Ю. В. Панченко ; Київ. нац. ун-т ім. Т. Шевченка. — Київ, 2008. — 15 с.
Російською мовою
  • Тэтчер М., перевод с английского В. Ионова. Искусство управления государством. — Альпина Паблишер, 2003. — 503 с. — ISBN 5945990485. (Текст)
  • Белоусов Л. С., Смирнов В. П., Строганов А. И. и др. История новейшего времени стран Европы и Америки 1945-2000 гг / Под ред. Е.Ф. Языкова. — Простор, 2003. — 480 с. — ISBN 5900451224.
  • Брюс-Гардин, Джок. Маргарет Тэтчер: первые годы правления : смятение пророков : пер. с англ. — М. : Прогресс, 1985. — 207 с.
  • Денискина, В. Я. Политический портрет М. Тэтчер. — М. : ИХИОН, 1991. — 77 с.
  • Замятин, Л. М. Горби и Мэгги Записки посла о двух извест. политиках-М. Горбачёве и М. Тетчер. — М. : Б. м. Б, 1995. — 182 с.
  • Косгрейв, Патрик. Маргарет Тэтчер. Тори и её партия : пер. с англ. — М. : Прогресс, 1979. — 198 с.
  • Медведев Д. Л. Тэтчер: неизвестная Мэгги. — М. : РИПОЛ классик, 2009. — 431 с. — ISBN 978-5-386-01678-4.
  • Огден, Крис. Маргарет Тэтчер. Женщина у власти Портрет человека и политика : [Пер. с англ.]. — М. : Новости, 1992. — 541 с. — ISBN 5-7020-0436-2.
  • Перегудов, С. П. Тэтчер и тэтчеризм. — М. : Наука, 1996. — 298 с. — ISBN 5-02-012222-X.
  • Попов, В. И. Маргарет Тэтчер: человек и политик : Взгляд российского дипломата. — М. : Международные отношения, 2000. — 460 с. — ISBN 5-7133-1029-9.
  • Тьерио, Жан Луи. Маргарет Тэтчер : от бакалейной лавки до палаты лордов. — М. : Молодая гвардия, 2010. — 520 с. — ISBN 978-5-235-03275-0.
  • Явнова И. И. Реформаторская деятельность консервативного правительства М. Тэтчер в сфере образования и здравоохранения (1979—1990 гг.). — Стерлитамак : Стерлитамак. гос. пед. акад, 2006. — 71 с.
Англійською мовою
  • Beckett, Andy. When the Lights Went Out; Britain in the Seventies. — Faber & Faber, 2010. — ISBN 978-0-571-22137-0.
  • Beckett, Clare. Margaret Thatcher. — Haus Publishing, 2006. — ISBN 978-1-904950-71-4.
  • Berridge, Virginia; Strong, Philip. AIDS And Contemporary History. — Cambridge University Press, 2002. — ISBN 9780521521147.
  • Burns, William E. A Brief History of Great Britain. — Facts on File, 2009. — ISBN 978-0-8160-7728-1.
  • Blundell, John. Margaret Thatcher: a portrait of the Iron Lady. — Algora, 2008. — ISBN 978-0-87586-630-7.
  • Butler, David; Butler, Gareth. British Political Facts 1900–1994. — 7-е изд. — Macmillan, 1994. — ISBN 978-0-333-52616-3.
  • Campbell, John. Margaret Thatcher; Volume One: The Grocer's Daughter. — Pimlico, 2000. — ISBN 0-7126-7418-7.
  • Campbell. Margaret Thatcher; Volume Two: The Iron Lady. — Pimlico, 2003. — ISBN 0-7126-6781-4.
  • Childs, David. Britain since 1945: a political history. — Taylor & Francis, 2006. — ISBN 978-0-415-39326-3.
  • Chin, Rita C-K. After the Nazi racial state: difference and democracy in Germany and Europe. — 2009. — ISBN 9780472116867.
  • Cochrane, Feargal. Unionist Politics and the Politics of Unionism Since the Anglo-Irish Agreement. — Cork University Press, 2001. — ISBN 1-85918-259-3.
  • English, Richard. Armed Struggle: The History of the IRA. — OUP, 2005. — ISBN 978-0-19-517753-4.
  • Evans, Eric. Thatcher and Thatcherism (The Making of the Contemporary World). — 2-е изд. — Routledge, 2004. — ISBN 978-0-415-27013-7.
  • Erickson, Carolly. Lilibet: An Intimate Portrait of Elizabeth II. — Macmillan, 2005. — ISBN 0-312-33938-0.
  • Feigenbaum,Harvey; Henig, Jeffrey; Hamnett, Chris. Shrinking the State: The Political Underpinnings of Privatization. — Cambridge University Press, 1998. — ISBN 978-0-521-63918-7.
  • Floud, Roderick; Johnson, Paul. The Cambridge Economic History of Modern Britain, Volume 3. — Cambridge University Press, 2004. — ISBN 978-0-521-52738-5.
  • Foley, Michael. John Major, Tony Blair and a Conflict of Leadership: Collision Course. — Manchester University Press, 2002. — ISBN 0-7190-6317-5.
  • Gamble, Andrew. The Spectre at the Feast: Capitalist Crisis and the Politics of Recession. — Palgrave Macmillan, 2009. — ISBN 978-0-230-23075-0.
  • Gilbert, Martin. A History of the Twentieth Century. — Harper Perennial, 2002. — ISBN 0-06-050594-X.
  • Glyn, Andrew. The Economic Legacy, 1979–1992. — Academic Press, 1992. — P. 77–87. — ISBN 978-0-12-494060-4.
  • Görtemaker, Manfred. Britain and Germany in the Twentieth Century. — Berg видавництвоs, 2006. — ISBN 1-85973-842-7.
  • Hastings, Max; Jenkins, Simon. Battle for the Falklands. — Norton, 1983. — ISBN 0-393-30198-2.
  • Jackling, Roger. The Falklands Conflict Twenty Years On: Lessons for the Future (Sandhurst Conference Series). — Routledge, 2005. — ISBN 978-0-415-35030-3.
  • James, Clive. Visions Before Midnight. — 1977. — ISBN 978-0-224-01386-4.
  • Jones, Bill. Political Issues in Britain Today. — Manchester University Press, 1999. — ISBN 0-7190-5432-X.
  • Jones, Bill; Kavanagh, Dennis; Moran, Michael. Politics UK. — 6-е изд. — Longman, 2007. — ISBN 978-1-4058-2411-8.
  • Khabaz, D. V. Manufactured Schema: Thatcher, the Miners and the Culture Industry. — Matador, 2007. — ISBN 978-1-905237-61-6.
  • Kavanagh, Dennis. The Reordering of British Politics: Politics after Thatcher. — OUP, 1997. — ISBN 978-0-19-878201-8.
  • Lacey, Robert. Monarch: The Life and Reign of Elizabeth II. — Simon & Schuster, 2003. — ISBN 0-7432-3669-6.
  • Lawson, Nigel. The View from No. 11: Memoirs of a Tory Radical. — Bantam, 1992. — ISBN 978-0-593-02218-4.
  • McAleese, Dermott. Economics For Business: Competition, Macro-stability & Globalisation. — 3-е изд. — Financial Times Management, 2004. — ISBN 978-0-273-68398-8.
  • Marr, Andrew. A History of Modern Britain. — Pan, 2007. — ISBN 978-0-330-43983-1.
  • Moloney, Ed. A Secret History of the IRA. — W. W. Norton & Company, 2002. — ISBN 0-393-32502-4.
  • Norpoth, Helmut. Confidence regained: economics, Mrs. Thatcher, and the British voter. — University of Michigan Press, 1992. — ISBN 9780472103331.
  • Reitan, Earl Aaron. The Thatcher Revolution: Margaret Thatcher, John Major, Tony Blair, and the Transformation of Modern Britain, 1979–2001. — Rowman & Littlefield, 2003. — ISBN 0-7425-2203-2.
  • Richards, Howard. Understanding the Global Economy. — Peace Education Books, 2004. — ISBN 0-9748961-0-1.
  • Britain Under Thatcher. — Longman, 2000. — ISBN 978-0-582-31714-7.
  • Senden, Linda. Soft Law in European Community Law. — Hart Publishing, 2004. — ISBN 1-84113-432-5.
  • Seward, Ingrid. The Queen and Di: The Untold Story. — Arcade Publishing, 2001. — ISBN 1-55970-561-2.
  • Smith, Gordon. Battles of the Falklands War. — I. Allan, 1989. — ISBN 978-0-7110-1792-4.
  • Thatcher, Margaret. The Downing Street Years. — HarperCollins, 1993. — ISBN 0-00-255354-6.
  • Thatcher, Margaret. The Path to Power. — HarperCollins, 1995. — ISBN 978-0-00-638753-4.
  • Thornton, Richard C. The Reagan Revolution II: Rebuilding the Western Alliance. — Trafford Publishing, 2006. — ISBN 978-1-4120-1356-7.
  • Toye, Richard; Gottlieb, Julie V. Making Reputations: Power, Persuasion and the Individual in Modern British Politics. — I. B. Tauris, 2005. — ISBN 1-85043-841-2.
  • Veljanovski, Cento. Developments in British Politics 3. — Macmillan, 1990.
  • Viner, John. Leading a Faith School: Understanding and developing your role as senior leader. — Optimus Education eBooks, 2009. — ISBN 9781907567056.
  • Wapshott, Nicholas. Ronald Reagan and Margaret Thatcher: A Political Marriage. — Sentinel, 2007. — ISBN 1-59523-047-5.
  • Wheeler, Tony. The Falklands and South Georgia Island. — Lonely Planet, 2004. — ISBN 1-74059-643-9.
  • Williams, Andy. UK Government & Politics. — Heinemann, 1998. — ISBN 978-0-435-33158-0.
  • Yahuda, Michael B. Hong Kong: China's Challenge. — Psychology Press, 1996. — ISBN 978-0-415-14071-3.

Посилання[ред. | ред. код]

Попередник:
Едвард Гіт
Лідер Консервативної партії Великої Британії
19751990
Наступник:
Джон Мейджор
Попередник:
Джеймс Каллаган
Прем'єр-міністр Великої Британії
19791990
Наступник:
Джон Мейджор