Мельниченко Володимир Юхимович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Мельниченко Володимир Юхимович
Народився 20 лютого 1946(1946-02-20) (73 роки)
Хашурі
Громадянство
(підданство)
Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Діяльність політик
Alma mater Історичний факультет Київського університету[d]
Сфера інтересів історія
Науковий ступінь Доктор історичних наук
Нагороди
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 2009

Володи́мир Юхи́мович Мельниче́нко (* 20 лютого 1946) — український історик, публіцист. Доктор історичних наук (1987). Заслужений діяч науки і техніки України (2004). Лауреат Шевченківської премії (2009). Генеральний директор Національного культурного центру України в Москві.[1] Автор 30 книг з історичної і політичної проблематики та кількох сотень публіцистичних статей, в тому числі мистецтвознавчих.

Біографія[ред. | ред. код]

Володимир Юхимович Мельниченко народився 20 лютого 1946 року в місті Хашурі Грузинської РСР. 1949 року разом із батьками повернулися в Україну. Мельниченки оселилися в рідному селі Медвин Богуславського району Київської області. У 1952–1963 роках Мельниченко навчався в Медвинській середній школі. Закінчивши її, вступив на історичний факультет Київського університету.

У студентські та аспірантські роки Мельниченко опублікував близько 100 статей у часописах, виявивши публіцистичний і науковий хист. Двічі ставав лауреатом всесоюзних конкурсів студентських наукових робіт.

1968 року закінчив університет і відразу продовжив навчання в аспірантурі кафедри історії КПРС, якою керував професор Олекса Бородін. Темою кандидатської дисертації Мельниченка стала діяльність чужоземних інтернаціоналістів в Україні в роки громадянської війни. Із цієї проблеми опублікував низку статей, зокрема в літературно-художніх виданнях.

Улітку 1971 року Мельниченко перейшов на посаду молодшого наукового співробітника Інституту історії партії при ЦК Компартії України — філіалу Інституту марксизму-ленінізму при ЦК КПРС.

1972 року захистив кандидатську дисертацію. Потім Мельниченко служив в армії. Повернувшись до інституту, опублікував низку наукових та публіцистичних статей, а також видав книжку про відому французьку інтернаціоналістку Жанну Лябурб. Згодом вийшла монографія за темою кандидатської дисертації.

Від 1976 року Мельниченко працював у секторі суспільних наук відділу науки й навчальних закладів ЦК Компартії України — інструктором, консультантом (від 1978 року), завідувачем сектору (від 1983 року).

1986 року Володимир Юхимович видав ґрунтовну монографію про інтернаціональне згуртування трудящих у роки громадянської війни, а наступного року захистив на цю тему докторську дисертацію. Із липня 1987 року він працював заступником директора Інституту історії партії при ЦК Компартії України. Вчений виступив у пресі з низкою публікацій про корінну перебудову історичної науки, залучення дослідників до вивчення нових архівних матеріалів, які довгий час були закритими в партійних сховищах.

Навесні 1989 року Мельниченка призначили завідувачем сектору історичних наук ідеологічного відділу ЦК КПРС. На початку 1991 року Володимир Юхимович покинув апарат ЦК КПРС і очолив Центральний музей Володимира Ілліча Леніна в Москві.

Після серпневих подій 1991 року музей, який входив до системи ЦК КПРС, залишився без фінансування. Нова російська влада мала намір будь-що його закрити. Колектив вирішив боротися. Тож було створено нову структуру: Історико-культурний центр — музей Леніна. Співробітники обрали директором Мельниченка, який перевів установу на госпрозрахунок. У лютому 1992 року він виступив у пресі із заявою: «Колектив бере на себе всю відповідальність за долю музею, фінансове забезпечення його подальшої життєдіяльності, збереження та експонування фондових колекцій, їх цілісність і неподільність». Російська влада відкинула пропозицію створити на базі ленінської експозиції музей політичної історії Росії. У жовтні 1993 року Борис Єльцин видав остаточне розпорядження про закриття музею.

1993 року великий науковий та громадський резонанс мала книга Мельниченка «Феномен і фантом Леніна». Вона буквально зруйнувала радянське фантомне сприйняття Леніна як політика й людини. Згодом учений видав першу у світовій історіографії книгу про приватне життя вождя. 2000 року вона вийшла в Токіо японською мовою. Водночас японське видавництво замовило Мельниченку книгу «Ленін і Японія», що побачила світ наступного року. Ленінознавчі дослідження Мельниченко закінчив ґрунтовною монографією про особисті стосунки Леніна та Інеси Арманд.

Від 2001 року і до 15 липня 2015 року (за датою контракту) Мельниченко — генеральний директор культурного центру України в Москві. На початку 2016 р. екс-президенти України Леонід Кравчук, Леонід Кучма і Віктор Ющенко звернулися до чинного Президента України Петра Порошенка з проханням відновити Мельниченка на посаді директора культурного центру України в Москві.[2]

11 квітня 2003 року Мельниченка обрано членом-кореспондентом Академії педагогічних наук України (відділення теорії та історії педагогіки) [3].

2 березня 2009 року Мельниченку присуджено Національну премію України імені Тараса Шевченка — за документально-публіцистичні книги «Тарас Шевченко: „Моє перебування в Москві“» та «„На славу нашої преславної України“ (Тарас Шевченко і Осип Бодянський)» [4].

Примітки[ред. | ред. код]

  1. Співробітники Центру. Національний культурний центр України в Москві. Архів оригіналу за 2014-05-06. Процитовано 2014-05-06. 
  2. http://telegraf.com.ua/ukraina/politika/2306748-eks-prezidentyi-ukrainyi-obratilis-k-poroshenko-s-prosboy.html
  3. Члени-кореспонденти Академії педагогічних наук України. Архів оригіналу за 12 червень 2010. Процитовано 8 березень 2009. 
  4. Указ Президента України № 117/2009 «Про присудження Національної премії України імені Тараса Шевченка». Архів оригіналу за 29 травень 2009. Процитовано 8 березень 2009. 

Джерела та література[ред. | ред. код]

Література[ред. | ред. код]