Меморіальний музей Володимира Івасюка

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Чернівецький обласний меморіальний музей Володимира Івасюка
Музей Івасюка.jpg
48°17′15″ пн. ш. 25°56′43″ сх. д. / 48.28775999999999868° пн. ш. 25.94539999999999935° сх. д. / 48.28775999999999868; 25.94539999999999935Координати: 48°17′15″ пн. ш. 25°56′43″ сх. д. / 48.28775999999999868° пн. ш. 25.94539999999999935° сх. д. / 48.28775999999999868; 25.94539999999999935
Розташування Україна Україна: Чернівці
Адреса 274000, м. Чернівці, вул. Маяковського, 40/1
Засновано 26 лютого 1993 року
Відкрито 4 березня 1999 року
Режим роботи з 9:00 до 18:00 щодня крім суботи і загальнодержавних свят
Фонд більше 16 000
Директор Лазарук Мирослав Ярославович
Куратор відділ культури Чернівецької обласної адміністрації
Меморіальний музей Володимира Івасюка is located in Україна
Меморіальний музей Володимира Івасюка

CMNS: Меморіальний музей Володимира Івасюка на Вікісховищі

Меморіальний музей Володимира Івасюка — музей у Чернівцях, присвячений Володимирові Івасюку (4 березня 1949квітень-травень 1979), видатному українському композитору і поету, одному із основоположників української естрадної музики, який трагічно загинув у віці 30 років.[1]

« «Сьогодні двері музею відкриті для всіх. Всього за 16 років тут побували не лише чернівчани чи кияни й харків’яни — творчому генію Володимира вклонилися гості з Австрії, Голландії, Японії, Канади, Чехії, Сполучених Штатів Америки…» (Парасковія Нечаєва)[2]  »
Володимир Івасюк на українській поштовій марці

Історія створення музею[ред.ред. код]

Відкриття Меморіального музею Володимира Івасюка (Чернівецького обласного меморіального музею Володимира Івасюка) відбулось 4 березня 1999 року, в 50-й день народження Володимира Івасюка, за участю першого складу ансамблю «Смерічка» Левка Дутківського, з яким Володимир співпрацював у 19701972 роках, президента Всеукраїнської асоціації естрадних діячів Віктора Герасимова, міністра культури Дмитра Остапенка, відомих українських співаків Павла Дворського, Оксани Савчук, Івана Кавацюка, Ірини Шинкарук.

З того часу меморіальний музей Володимира Івасюка став своєрідним центром популяризації української пісні в її найкращих, найвидатніших зразках, місцем цікавих літературних заходів, конкурсів, концертів, виставок. Музей відвідали гості не лише з України, а й з багатьох країн світу, залишивши в «Книзі відгуків» записи різними мовами.

А дню відкриття музею передували важкі шість років його становлення.

Розпорядження про його створення підписав 26 лютого 1993 року тодішній Представник Президента України в Чернівецькій області Іван Гнатишин на пропозицію діячів культури й мистецтва Буковини з метою гідного вшанування пам'яті видатного українського композитора. Вирішено було розташувати музей в чотирикімнатному помешканні письменника Михайла Івасюка(батька Володимира Івасюка), в будинку на розі вулиць Шевченка і Маяковського.

Володимир Івасюк прожив у цій квартирі недовго — з червня 1971 по серпень 1972 року, переїхавши згодом у Львів. Проте аж до своєї передчасної трагічної загибелі не забував батьківський дім. Саме тут він відсвяткував останній, 30-й, день народження. А свої почуття залишив у прекрасній «Баладі про отчий дім» на вірші Ростислава Братуня.

Цей дім славний ще й тим, що в ньому найкращі свої романи й повісті написав батько Володимира Михайло Івасюк.

Батькам Володимира Івасюка було надане інше житло.

Становлення музею проходило важко (Перший директор музею — Парасковія Нечаєва — винесла на собі весь тягар перших років становлення . Її називали «Берегинею Івасюківського музею»).[3]

Були проблеми з реєстрацією, зі встановленням майнової приналежності. Важко знаходились охочі працювати в музеї. Замість заробітної плати пропонували горілку й мариновані огірки, замість коштів на експозицію — розводили руками: в державі (!) немає грошей.

Парасковія Нечаєва

Грошей справді не було в більшості людей. Але була пам'ять про геніального музику й бажання віддячити йому за його пісні.

Багато робіт при ремонті приміщення було виконано на благодійних засадах.

Невеликий колектив співробітників музею, ще до завершення створення стаціонарної експозиції, провів ряд культурних заходів.

Першу свою роботу — виставку «Шкільні роки батька й сина» — музей представив чернівчанам уже в жовтні 1996 року в приміщенні міської дитячої бібліотеки по вулиці Комарова. Експозицію оформили талановиті художники Наталя Ярмольчук і Валерій Гнатюк. Ту виставку відвідало майже 2000 школярів мікрорайону.

До 90-річчя з дня народження письменниці Ірини Вільде, з якою обидва — і Володимир, і Михайло Івасюки — підтримували дружні стосунки протягом багатьох років і яка назвала Володимира «найкращим твором» письменника(Михайла Івасюка), була відкрита виставка із залученням до музейних експонатів рідкісних книг і автографів із села Веренчанки Заставнівського району Буковини — батьківщини дитинства Ірини Вільде (і де відбувались майже всі події, описані в романі «Сестри Річинські»).

У листопаді 1997 року в музеї, у зв'язку з відзначенням 80-річчя з дня народження батька Володимира, був відкритий меморіальний кабінет Михайла Івасюка (він відігравав видатну роль у житті краю як відомий письменник, громадський діяч, учений, фольклорист, педагог). Серед учасників відкриття були письменники Роман Кудлик, Степан Пушик, чернівецькі літератори й учені та доньки Михайла Івасюка Галина і Оксана.

На фасаді будинку було відкрито пам'ятну дошку, присвячену Михайлу Івасюку (ще в 1989 році, під час проведення першого Всеукраїнського фестивалю «Червона рута», на будинку було встановлено меморіальну дошку на честь Володимира Івасюка — автора надпопулярних «Червоної рути» й «Водограю»).[4]

В березні 1998 року відкрито виставку «Красна пісня на всі голоси» — посвяту «Червоній руті». На цей час в музеї вже була своя аудіо-відеотехніка, придбана за рахунок гранту Міжнародного фонду «Відродження», наданого на проведення конкурсу юних композиторів «Мандрівний музика».

Влітку 1998 року в історії музею відбулась ще одна знаменна подія — на місце було повернуто рояль Володимира Івасюка, що з 1993 року перебував в експозиції Чернівецького обласного краєзнавчого музею.

15 липня 1998 року відбулась урочиста презентація Володиного рояля — перші акорди взяла талановита авторка багатьох гарних пісень, співачка й науковець Лариса Бережан.

Саме тоді, нарешті, вдалося закінчити ремонт у помешканні квартири й відділу фондів. Не було можливості замовити виконання експозиції професійним музейним дизайнерам — цю роботу прийшлось взяти на себе співробітникам музею. Прийшли до висновку, що необхідно зберегти інтер'єр кімнати, в якій жив і працював Володимир у 19711972 роках, повністю, частково зберегти інтер'єр кімнати батьків, а останню, найбільшу, виділити для оглядової експозиції про життя й творчість композитора. Ближче знайомство з родиною Івасюків підтвердило правильність вибору: в цьому домі ніколи не зважали на дорогі речі побуту, тут у пошані були інші цінності — книги, платівки, картини, фотографії, частина з яких належала авторству Володимира Івасюка. Як стверджують сучасники й друзі Івасюків, експозиція музею зберігає шарм цієї талановитої родини, дух її.

Експонати музею[ред.ред. код]

Експонати музею розміщені в чотирьох кімнатах і коридорі, які, по музейному, називають залами.

Окремо, в цокольному, напівпідвальному приміщенні, відремонтованому і обладнаному по сучасному, знаходиться виставкова зала музею, ввійти в яку можна сходами прямо з вулиці.

Зала № 1[ред.ред. код]

За кілька кроків від входу в квартиру зліва — величезна вітрина, в якій розташована експозиція «Народження зірки». На темно-синьому тлі розкидані золотаві зірки, що ніби освітлювали той короткий життєвий і творчий шлях геніального композитора-пісняра. Конверт єдиної прижиттєвої платівки-гіганта «Пісні Володимира Івасюка виконує Софія Ротару» з їхніми фотографіями.

Документи 30-х років батьків: диплом бакалавра Михайла Івасюка, підписаний міністром освіти тодішньої Румунії, табель матері — Соні Карякіної — про закінчення 8-го класу Нижньо-Покровської середньої школи Дніпропетровської області.

Характеристика учня 8-го класу Володі Івасюка: «Працьовитий, скромний, багато читає, гарно малює». Фотографія Володимира біля дошки на уроці геометрії, Володя зі скрипкою та кларнетом.

Картка самодіяльного композитора з внесеними самим юним автором назвами написаних ним кількох пісень.

Копія трудової книжки. Екскурсовод розкаже про історію «початку трудового шляху ще юного Володі» Адже Володя вчився на медика!? І тоді виринає історія з бюстом вождя пролетарської революції, яка сталася в 1966 році в Кіцмані. Про це детально написав батько в повісті «Монолог перед обличчям сина». Було так: Володя й ще два його товариші й дві дівчини гуляли вечірнім містечком й вирішили з'ясувати, хто з них вправніший і точніший у кидках. Закинули на бюст Леніна кепку. Щоб їх не звинуватили в образі вождя, мусили негайно кепку зняти. Робили це вочевидь поспіхом і не дуже обережно, бо бюст (незакріплений!) упав. Висновки були вже на наступний день: хлопців заарештували, змусили 15 діб підмітати Кіцмань, «розбирали» на загальношкільних комсомольських зборах. Згодом були й педрада[5], й виключення з комсомолу, й здача випускних екзаменів під наглядом інспектора райвно[6]. Результат — «четвірка» з поведінки, позбавлення золотої медалі, а згодом, після здачі вступних іспитів та проходження конкурсу в Чернівецький медичний інститут — виключення з інституту в перший же день навчання — за недонесення на себе: не написав в автобіографії про арешт, тобто «всіх обманув». Тоді й довелося Володі шукати роботу, і він пішов працювати на завод «Легмаш». Ось така історія здобуття Володимиром Івасюком трудового стажу в робітничому колективі.

Він став студентом медичного інституту на наступний рік, пройшовши «перевиховання» в колективі заводу «Легмаш».

Медицину вивчав сумлінно, проте музика перемагала.

В його блокноті, призначеному для хімічних формул і рівнянь, є записи, що засвідчують пошуки назви майбутнього романсу «Відлуння твоїх кроків» і роботу над текстом пісні «Я піду в далекі гори».

В експозиції показано також кольорове фото Володі цього періоду.

Інші документи експозиції розповідають уже про Володимира Івасюка — улюбленця тисяч людей: обкладинка нот «Водограю» польською мовою, написана Володею для оркестру Сопотського конкурсу естрадної пісні 1974 року, лист-запрошення до участі в роботі пленуму Спілки композиторів України, стаття Івасюка в журналі «Кругозор[ru]» про улюблений колектив «Смерічка», віночок з чорнобривців, подарований композитору його шанувальницями, книга пісень і нагороди — Національна премія України імені Тараса Шевченка та премія імені Миколи Островського.

Зала № 2. Робочий кабінет батька[ред.ред. код]

Володимир Івасюк народився у сім'ї суто філологічній: батько — вчитель французької, мати — викладає російську мову й літературу в Кіцманській середній школі. Михайло Івасюк все ж має набагато ширше коло інтересів, ніж суто педагогічна робота в школі. Він мріє про серйозну літературну діяльність і мрії його збуваються.

Всього в доробку письменника Михайла Івасюка 7 романів[7], кілька повістей, більш як два десятки чудових новел та художньо-документальний твір «Монолог перед обличчям сина». Окрім того, Івасюк-старший видав книгу поезій «Елегії для сина», три книжки казок, написав і захистив кандидатську дисертацію про письменника Сильвестра Яричевського, а на схилі життя багато часу й енергії віддав публіцистичній діяльності, відновленню в літературі забутих імен.

Експонати робочого кабінету Михайла Івасюка якраз і розповідають про його багаторічну письменницьку працю.

Високий стелаж, що складається з 24 метрових полиць, і нині заповнений книгами, які купував, читав, вивчав, досліджував Михайло Івасюк. Креслення цього стелажу зробив Володимир Івасюк. Колись усі книги не вміщалися навіть на цих полицях — у Івасюків була одна з найкращих на Буковині бібліотек. Особливо цінними є видання творів Тараса Шевченка 1890 року, підручник «Музична гармонія» Сидора Воробкевича 1869 року (румунською мовою), «Словник іншомовних слів» 1909 року — раритетні книги, яких в Україні одиниці. Приваблюють перші видання творів українських письменників, свого часу заборонені. Це, приміром, роман «Мальви»[8] з автографом автора, збірка поезій Миколи Руденка «Всесвіт у тобі», давні видання Воробкевича, Богдана Лепкого.

Окремий розділ складають подарунки колег-письменників, зокрема книги Ірини Вільде, Романа Андріяшика, Степана Пушика, Дмитра Павличка, Станіслава Тельнюка, Костянтина Поповича. Трилогія «Засвіти» Андрія Хименка — черкаського літератора, з яким Івасюк познайомився в концтаборі на Печорі, врятувавши тому життя, та книжки Івана Савича — українського поета з Луганщини, також репресованого сталінським режимом. З ними Михайло Івасюк дружив понад півстоліття! Листи від них засвідчують, якою високою й шляхетною була ця дружба. Саме бібліотека найбільше вражає юних відвідувачів — вони дивуються і кількості книг, і тому, що їх могла прочитати одна людина.

Робочий стіл письменника — то окрема історія: він мандрував за Івасюком з Кіцманя, з квартири на квартиру. На столі — ручка, окуляри, папір нестандартного розміру — на такому саме любив писати Івасюк. А коли писав, за ним завжди спостерігали очі його найдорожчих — дружини, сина, матері, доньок, брата Івана, друзів — близьких і далеких. Фотографії на стіні — то не прикраса, то частина духовного світу родини. Вони були в кожній кімнаті й здебільшого оформлялись у рамки самим Михайлом Григоровичем. Ті, що були в його кабінеті, він називав своїм «Іконостасом». В центрі — Михайло Івасюк з мамою. Поруч — портрети сина й дружини.

В родині був культ Шевченка. Він розпочався з батька Михайла Івасюка Григорія, який умів читати й вечорами брав у руки «Кобзар». Згодом один із синів, Іван, який виїхав у Канаду, працював у тамтешньому музеї Шевченка. А всі діти Михайла Григоровича їздили поклонитися Кобзареві в Канів. Володимир Івасюк там востаннє був улітку 1977 року разом з матір'ю. Бюст поета, подарункове ювілейне видання «Кобзаря» також є у кабінеті. В кімнаті збережено прижиттєвий інтер'єр, меблі на тих самих місцях, де й стояли до 1995 року(смерті Михайла Григоровича), навіть подушки на дивані, які вишивала й подарувала татові й братові донька Галина.

У вітринах кабінету викладені листи, рукописи 30-50 років, документи про нагородження Михайла Івасюка грамотами, літературними преміями.

Зала № 3. Кімната батьків[ред.ред. код]

В цій кімнаті Михайло й Софія[9] Івасюки прожили з 1971 по лютий 1995 року, а загалом їхній шлюб нараховував майже 48 років спільного життя в злагоді й взаєморозумінні, в щасті й великому горі від утрати єдиного сина. Тут чимало документів, фотографій того періоду. Попри всі плани й власні амбіції для Михайла Івасюка центром його всесвіту були діти, їх здоров'я, навчання, відпочинок. Маленького Володю брав із собою у подорожі по рідному краю, разом з іншими батьками добився відкриття в Кіцмані музичної школи.

Діти відмінно вчилися в обох школах — це засвідчують їхні табелі, грамоти, інші нагороди. Володя був обдарований не лише як музика, він чудово малював. На щастя, батьки зберегли його дитячі малюнки.

Михайло Григорович намагався не критися від дітей зі своїми справами. Навпаки, навіть залучав їх до власної праці.

Найяскравішим виявом довіри батька до дітей є співучасть Володимира Івасюка в написанні роману «Балада про вершника на білому коні». А було це так.

Роботу над романом Михайло Івасюк розпочав ще в першій половині 70-х років. Це мав бути твір про народного ватажка Дитинку, всього один раз згадуваного румунським літописцем як «бандита, котрому були підпорядковані Хотинський і Чернівецький повіти» в середині XVII століття. Козацька доба цікавила, приваблювала Івасюка, він добре знав опришківський рух на Галичині, знав про повстання під проводом Бойчука та Мухи… В його бібліотеці були твори Романа Федоріва та Романа Іваничука. І йому не вірилось, що в історії Буковини не було народного героя, який би повставав проти своїх і чужоземних гнобителів. Тому так зацікавив його всього один рядок у праці офіційного румунського літописця. Під пером письменника він виріс у повноцінний художній образ. У 1978 році влітку Михайло Івасюк разом з сім'єю їде в Піцунду, щоб там завершити роботу над твором, який треба було здати у видавництво до 1 жовтня. Поїхав з батьками й Володимир. Він запропонував батькові свою допомогу в написанні роману! Батько погодився! Він же знав, як син любив історію, особливо козацьку добу. Кілька днів Володя з зошитами й ручкою ходив на пляж, зосереджено працюючи, а потім віддав батькові рукопис двох останніх розділів роману. Він чудово «закрутив» сюжет, гарно виписав епізоди. Михайлові Григоровичу залишилось тільки «підігнати» написане під свій стиль. Написаний Володимиром розділ роману в звичайному шкільному зошиті — один з найцінніших експонатів у «Кімнаті батьків».

Зала № 4 Робочий кабінет Володимира Івасюка[ред.ред. код]

У Івасюків дуже добре відчували, який талант у Володі. І намагалися допомогти йому реалізувати те, що закладене Богом. Першу книжку для сина — українські народні казки — придбали невдовзі після народження. А «Фауста» в подарунок він отримав у 6 років.

Коли в 1972 році родина перебиралась у це помешкання з двокімнатної квартири по вулиці Богдана Хмельницького, 68, Володя брав найактивнішу участь у проведенні ремонту, впорядкуванні квартири. Михайло Івасюк згадував, як разом з поетом Василем Марсюком син допомагав переносити бібліотеку. Тоді й рояль поставили саме в цю кімнату. І вже набагато пізніше Володимир придбав сервант, інші меблі, килим.

В кімнаті відтворено ту обстановку, яка була за життя тут Володимира. Центр експозиції, звичайно, рояль. Давній, австрійський: йому понад 100 років. Придбав інструмент Михайло Івасюк за гонорар від роману «Червоні троянди» у 1961 році, і Володя жартував: «Таточку, наш рояль уквітчаний твоїми „червоними трояндами“».

Всі пісні Володимира Івасюка — від «Мандрівного музики» до «Я ще не все тобі сказав» та «Калини примороженої» ним створені або (в час перебування у Львові) виконувались для батьків і сестер на цьому дивовижному інструменті, який і сьогодні має чудове звучання.

На полицях — книги Володі, на підлозі — його килим. У серванті, який виконував і функції шафи для одягу, — його костюм, краватки, парасолька, шкіряна куртка, до якої мама не встигла пришити відірвані ґудзики — у квітні 1979 року бандити напали на композитора серед білого дня у Львові й тільки пасажири трамваю врятували Івасюка від них. В кутку біля вікна — журнальний столик: саме за ним любив працювати Володя пізно вночі, коли всі вже спали й йому ніхто — хіба машини, що проїжджали за вікном, — не заважав зосередитись. А вранці, перед заняттями в медичному інституті, пропонував послухати нову мелодію. Працюючи, пив багато кави, палив свій улюблений «Космос».

І, як і скрізь, багато фотографій. Але тільки ті, які б Володимир сам помістив на стіні. Бо був надзвичайно скромною людиною й навіть на фотографіях ставав десь скраю або в другому ряду. Часом і сам був за фотографа. І саме в цій кімнаті в 1977 році сфотографував Ірину Вільде — з батьком, дядьком Дмитром, матір'ю, сестрою Оксаною. А його зняти ніхто не здогадався! Аякже, вони ж живуть у Львові майже поруч, ще скільки разів видасться нагода для цього. Не видалась, хоч у 1979 році Володимир спільно з поетом Василем Мартиновим працював над піснею-посвятою видатній українській письменниці.

На інших світлинах — ансамбль «Буковинка», який Володимир створив ще в 1965 році в Кіцмані, й колектив юних кіцманчан завоював всеукраїнську популярність, виступав на сцені Жовтневого палацу, з'їздів як учасник урочистого концерту з нагоди 25-річчя возз'єднання Буковини в єдиній Українській державі. Друзі Володимира Юрій Рибчинський та Вадим Ільїн, сестри Галя й Оксана, а також два, без сумніву, історичні знімки: Володимир на зйомках першого українського музичного фільму «Червона рута» та під час трансляції телепрограми тодішнього Центрального телебачення «Алло, ми шукаємо таланти!» з Мармурового залу Чернівецького університету. Ця програма, яку завершували інтерв'ю Володимира та виступ вижницького ансамблю «Смерічка» під керуванням Л. Дутківського, яких довго не відпускали зі сцени присутні на передачі глядачі, затримала вихід в ефір урядової програми «Час» на цілих двадцять хвилин. То був безпрецедентний випадок в історії Центрального телебачення, за який могли суворо покарати винних, в даному випадку керівника творчої бригади й ведучого Алєксандра Маслякова. Проте вся країна висловилась на підтримку Івасюка і «Смерічки» в телеграмах, телефонних дзвінках, листах, й покара була мінімальною — звичайна догана. Алєксандр Масляков пам'ятає цей випадок і сьогодні й не шкодує, що не перервав ефір.

Важливою для розуміння глибини таланту й високого професіоналізму Івасюка-композитора є прем'єрна афіша вистави «Прапороносці» з добрими побажаннями учасників вистави автору прекрасної музики, високо оціненої глядачами, музичною критикою і самим Олесем Гончарем. Здається, що саме в цій кімнаті ще й нині зберігся дух молодого композитора.


Зала № 5. Спогад, що не поверне[ред.ред. код]

Остання частина експозиції музею — це огляд життя й творчості Володимира Івасюка.

Кожного відвідувача зустрічає відкритою, щирою посмішкою композитор на портреті художника Василя Пилип'юка 1975 року.

Тут багато фотографій, документів. Та, безсумнівно, найбільший інтерес викликає комплекс, присвячений пам'ятному для української пісні дню 13 вересня 1970 року, коли на Театральній площі Чернівців у прямому ефірі телепередачі Українського телебачення «Камертон доброго настрою» Володимир Івасюк — студент-медик, виконав уперше свої пісні «Червона рута» й «Водограй». На наступний день він, як кажуть, прокинувся знаменитим, але в Чернівцях про це ще не знали, особливо ж ті, хто цього міг боятися. Свідченням є «Грамота» Василя Стріховича (звукорежисера), який, разом з Василем Селезінкою (головний режисер Чернівецької телестудії)[10], готував і видавав передачу в ефір. Спочатку — так природно, правда? — була догана: в понеділок зранку на студійній летючці її оголосив голова комітету за недотримання технологічного процесу — пісні Івасюка пішли в ефір без санкції художньої ради. Але ж не це було причиною покарання. Справа в тому, що вже тоді молодий митець «наступав на п'яти» набагато старшим за себе багатьом членам обласного об'єднання самодіяльних композиторів, які теж прагнули, щоб їхні твори виконувались у передачах республіканського телебачення. Отож і подзвонили в обком, щоб висловити обурення тим фактом, що «цей студент» виконав навіть не одну, а дві пісні. А там, де втручається обком, справи кепські.

Але передачу дивились не тільки перші заздрісники Івасюка — її бачила вся Україна, яка й проголосувала за «Червону руту»[11]. Тисячі листів, телеграм прийшло на Українське телебачення з проханням повторити в ефірі «Червону руту» й познайомити з автором. І вже по обіді з Києва в Чернівці прийшов телекс, що передача визнана найкращою програмою тижня, занесена на «червону дошку» і є пропозиція повторити в одній з наступних виступ Володимира Івасюка. Це була перемога, а для Василя Стріховича вона втілилась у «Грамоту», яку він (вже на той час головний режисер Чернівецького телебачення) передав у музей.

Комплекс «Дві скрипки» — це розповідь про співпрацю Володимира Івасюка з Софією Ротару. Першою піснею Івасюка, яку виконала Софія Ротару, була «Балада про дві скрипки», написана на слова поета Василя Марсюка. Це сталося наприкінці червня 1972 року в Чернівецькій студії телебачення в нічному ефірі. Софія співала, Володимир акомпанував. Згодом були інші пісні, була перемога в Сопоті й платівка-гігант, був фільм «Пісня завжди з нами», в якому Софія Ротару виконувала 6 пісень композитора. Їхня співтворчість тривала до трагічної загибелі Івасюка. І він так сказав про співачку: «Скільки я не оглядався навкруги, ніхто не може зробити так, як Софія». А Софія Михайлівна і нині вважає, що такого композитора, як Івасюк, не було й немає в Україні. Це, як вона висловилась, «…був мій композитор. Він тільки торкнувся струн моєї душі, і вони зазвучали».

В експозиції є документи про останні перемоги композитора — на конкурсі в Москві в листопаді 1978 року, його листи, рукописи, речі. А завершує експозицію «Легенда про пісню» художниці Оксани Петращук, яку вона присвятила пам'яті Володимира Івасюка. В цьому залі відвідувачі музею мають можливість насолодитися піснями Володимира Івасюка у виконанні самого автора — це рідкісні записи 70-х років XX століття та інших виконавців. Файл:Селезінка58.jpg

Творчі заходи та плани музею[ред.ред. код]

З метою популяризації імені композитора музей проводить чимало цікавих виставок і заходів.

Виставки[ред.ред. код]

  • Виставка про життя і творчість Володимира Івасюка в Чернівецькій міській дитячій бібліотеці;
  • «Колискова для генія» — про матір Володимира Софію Іванівну ( експонується в виставковому залі музею);
  • «Володимир Івасюк у сузір’ї слова»(про Івасюка-поета);
  • «Володимир Івасюк - керівник ансамблю «Буковинка»( в відкритті якої взяли участь учасники ансамблю) [12];
  • Вернісаж «Студентські роки Івасюка». (в відкритті вернісажу взяли участь однокурсники Володимира по Чернівецькому медичному інституту).

Заходи[ред.ред. код]

Конкурси

  • конкурс юних композиторів «Мандрівний музика»;
  • конкурси знавців творчості Івасюка;
  • юних читців;
  • на найкращий літературний твір та на найкращу ілюстрацію до пісень Івасюка.

Акції, дні, концерти

  • Дні шляхетності мови (проводяться в листопаді в день народження Михайла Івасюка);
  • Акція «Захистимо наших дітей від безкультур’я»;
  • Літня школа обдарованих дітей;
  • Концерти «З-над Черемоша й Прута» ( народні пісні в записах В. Івасюка у виконанні ансамблю бандуристів Раїси Кузьменко);
  • Концерт пам’яті Івасюка за участю відомих скрипалів Людмили Шапко й Павла Чоботова;
  • Творчий вечір заслуженої артистки України Марії Миколайчук та презентація її касети з піснями, записаними від Володимира

Меморіальний музей Володимира Івасюка був одним з організаторів ювілейних наукових читань «Володимир Івасюк. Життя й творчість на тлі епохи» в Чернівецькому Національному університеті, а також організатором наукових читань з нагоди ювілею Івана Миколайчука — друга композитора, який мріяв про те, щоб Володя написав музику до одного з його фільмів. Працівники музею беруть участь у різних наукових заходах, як-то конференції, V Міжнародний конгрес україністів тощо. Матеріали наукових читань опубліковані в книзі «Життя як пісня». З ініціативи музею (за кошти спонсорів) видано «Монолог перед обличчям сина» — художньо-документальну повість Михайла Івасюка, збірку новел М.Івасюка «Сповідь Аріадни», вдруге вийшла книга «Елегія для сина», а також збірка нарисів П. Нечаєвої «Безмежна тінь великих душ».

В планах:

  • Екскурсійний маршрут «Чернівці — колиска української пісні»;
  • Туристський маршрут «Шляхами буковинської трійці»;
  • Виставка «Володимир Івасюк. Планета пісень»;
  • Мистецькі проекти «У полоні пісень» та «Тільки раз цвіте любов»;
  • Конкурс на найкращий рушник і гобелен.

Дивись також тут.

Статті та есе:

  • Життя і творчість Володимира Івасюка
  • Обставини та версії смерті Володимира Івасюка
  • Сім'я Івасюків
  • «Смерічка» та всі-всі-всі
  • Книжки, фільми, фестивалі, музеї
  • «Життя і творчість композитора — на тлі епохи» (з наукових читань)
  • З книжки «Безсмертна тінь великих душ»

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Володимир Івасюк. Життя. Ігор Чумаченко, редактор проекту
  2. Парасковія Нечаєва. З дому Івасюків
  3. Тетяна ПОЛІЩУК, «День». Парасковія Нечаєва — берегиня Івасюківського музею
  4. Автор — скульптор Микола Лисаківський.
  5. Педрада — педагогічна рада школи
  6. Районний відділ народної освіти
  7. Серед них і книга про його перебування в ГУЛАГУ — "В краю «вертухаїв»
  8. Книга Романа Іваничука «Мальви»
  9. Не всі знають, що мати Володі — Софія Іванівна — походить саме із Запорізької землі, народилася і виросла в козацькому краї, завжди пишалася тим, ким пишались колись її батьки, брати Павло, Василь, Іван, сестри Євдокія та Марія. Народилася Софія Іванівна 1922 року в селі Нижні Торгаї Нижньо-Сірогозького району на Запоріжжі, і лише злочинна сталінська колективізація, а відтак страшний голодомор змусили її працьовитих батьків податися разом з шістьма дітьми понад Дніпром у пошуках рятунку від голодної смерті чи заслання, щоб згодом опинитися у Бердянську над привітним Азовським морем.
  10. Василь Селезінка — журналіст, режисер. В роки спілкування з Володимиром Івасюком був головним режисером Чернівецького телерадіокомітету. Василь Селезінка разом із Василем Стріховичем робили програму «Камертон доброго настрою» та були раді пустити «Червону руту» і «Водограй» в ефір. Селезінка симпатизував молодому композиторові, пізніше запрошував Володимира на телебачення та брав інтерв'ю.
  11. Перша назва пісні була: «Черлена рута»
  12. Восени 1964 року юний Володя Івасюк згуртовує кіцманських хлопців і дівчат з музичної школи і створює вокально-інструментальний ансамбль «Буковинка» — один із багатьох колективів республіки на початку 60-х років. На фортепіано грає його сестра Галина, на скрипці й гітарі — сам Володя, кларнеті — С. Клевчук, баяні — Є. Синько та ін. Солістками стали дівчата Л. Шкуркіна і Л. Сазонова й тенор приємного тембру М. Калинчук

Посилання[ред.ред. код]