Мертвовід

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Мертвовід
Mertvovod1.JPG
Мертвовід нижче села Актове
Витік у північній околиці с. Кривоносового
Гирло Південний Буг (біля м. Вознесенська)
Країни басейну Україна Україна
Кіровоградська область
Миколаївська область
Площа басейну, км² 1820  км²
Регіон Одеська область, Миколаївська область і Кіровоградська область
Довжина, км 114 км
Притоки Лозуватка, Кам'яно-Костувата, Комишувата, Гарбузинка (праві)
ідентифікатори та зовнішні посилання
У проекті OpenStreetMap пошук у Nominatim
CMNS: Мертвовід на Вікісховищі

Мертвові́д — річка на півдні України, в межах Бобринецького району Кіровоградської області та Братського і Вознесенського районів Миколаївської області. Ліва притока Південного Бугу (басейн Чорного моря).

Географія[ред.ред. код]

Гідрографія і басейн[ред.ред. код]

Довжина Мертвоводу 114 км, площа водозбірного басейну — 1820  км². Долина річки переважно трапецієподібна, завширшки до 3 км, завглибшки до 40—50 м. Заплава завширшки 200—300 м, у пониззі до 1—1,5 км. Річище звивисте, його пересічна ширина у нижній течії до 20 м. Похил річки 1,8 м/км.

Річку живлять 148 малих річок, що мають загальну довжину 565 км.

Мертвовід у середній течії

Вода в Мертвоводі надто тверда — твердість становить 19,1  мг-екв/дм3 (за встановленої для цього показника гранично-допустимої концентрації ГДК = 7,0 мг-екв/дм3), з природною підвищеною загальною мінералізацією (сухий залишок майже 2500 мг/дм3 за ГДК = 1000 мг/дм3), поверхневі води річки забруднені іонами деяких металів — магнію, феруму, мангану, натрію тощо та органічними сполуками.

Витоки Мертвоводу розташовані в північній околиці села Кривоносового. Річка тече переважно на південний захід. Впадає до Південного Бугу на південний-схід від міста Вознесенська.

Мертвовід тече однією з найстаріших ділянок суходолу Євразії, сформованій з вулканічних порід поверхні Українського кристалічного щита, що простягнувся з північного заходу до південного сходу через усю територію України. Ця місцевість не занурювалася в морські глибини протягом 60 мільйонів років. У середній течії річки (в районі сіл Актове, Трикрати та біля міста Вознесенська) спостерігаються виходи архейсько-протерозойських гранітів (граніт, граніт з кристалами гранату, граніт зі включеннями біотиту й гранату тощо).

Тисячоліттями пробиваючи свою дорогу в гранітах кристалічного щита, Мертвовід утворив серед могутніх стрімких, заввишки 40—50 м стін каньйонів порожисте річище з водоспадами. Вузьке й глибоке, століттями незмінне русло привернуло увагу так званих «перетворювачів природи» — на Мертвоводі побудували безліч дамб, широкі рівнини по обидва береги до самої води розорали під лани. Дамби сповільнили течію річки, спричинили її замулення, колись суднохідне русло Мертвоводу заросло очеретом — шар мулу місцями сягає 5—7 м, нині деінде це — болото, яке можна перейти убрід.

Природа[ред.ред. код]

Скелясті береги річки

Біля села Актове, розташований Актівський каньйон — унікальне природне утворення лісової й водної екосистеми з ансамблем скель і гранітних валунів, що займає площу понад 250 гектарів. Природний комплекс Актівського каньйону, як і всього надбережжя Мертвоводу, входить до складу створеного 1994 року Миколаївською обласною радою регіонального ландшафтного парку «Гранітно-степове Побужжя».

Завдяки крутим скелястим схилам на Мертвоводі місцями ще збереглися прадавні природні ділянки з швидкоплинною водою й заростями лепехи. Місцева флора налічує близько 900 видів рослин, 26 з яких занесені до Червоної книги України, 4 — до Європейського Червоного списку. У каньйоні Мертвоводу поблизу села Актове розташований головний прихисток генофонду вузьколокального ендеміка родини гвоздикових — мерингії бузької (Moehringia hypanica); на лівому березі Мертвоводу знайдено вид папоротей (Asplenium x alternifolium), єдине місце зростання якого у Степовій зоні України підлягає охороні й подальшим дослідженням.

Минуле[ред.ред. код]

Історія[ред.ред. код]

Мандруючи цими місцями у прадавні часи, давньогрецький історик Геродот Галікарнаський описав їх у четвертій книзі «Мельпомена» (Скитський логос) своєї Всесвітньої історії  [1]. Він оповідав, що до Гіпаніс (нині — р. Південний Буг) на межі землі скитів-орачів і алазонів з лівого боку впадало джерело гіркої води. За словами Геродота, ім'я джерела і місцевості, звідки воно тече, скіфською мовою звучить як Ексампей (Екзампей, Екзампай) та означає грецькою — «Священні шляхи». Багато років численні дослідники прагнули ототожнити згадувані Геродотом назви річок і місцевостей з сьогоднішніми топонімами.

«Мертвовід, — стверджує автор ґрунтовного дослідження В. Петрук, — є справжній Екзампей на місцевості Екзампай — священному центрі Великої Скіфії (Скитії, Сколотії), де за наказом володаря країни Аріанта було виготовлено і встановлено сакральну пам'ятку народу — Священний казан. Віддавши цьому довгі роки плідних роздумів, пошуків і терпіння, він дійшов висновку щодо вододілу сьогоднішніх річок Чорного Ташлика і Мертвоводу як місцевості Ексампей, зазначивши, що справжнім Екзампеєм є річка Мертвовід, початком якого є права притока Мертвоводу річка Кам'яно-Костувата [2]

Простір у верхів'ї Мертвоводу поблизу села Вільні Луки має безсумнівний сакральний характер — він не тільки є найвищою, вододільною точкою в степах Правобережжя, позначеною курганом з географічною відміткою 269 м, але й центром Скитії (Скіфії) (який, до речі, міститься на відстані всього 60 км від нинішнього географічного центру України, позначеного пам'ятним знаком у райцентрі Добровеличківка — одному з райцентрів Кіровоградської області).

Назва[ред.ред. код]

Існують народні перекази, що річка Мертвовід отримала назву після страшної битви козаків з турками, коли навіть річкової води не було видно за тілами вбитих ворогів та загиблих захисників рідної землі. За іншою версією, під час одного з татарських набігів на Дике Поле місцеві мешканці, що сховалися по байраках, наварили отрути з трав і злили їх у воду вище того місця, де в таборі бенкетували й ділили здобич загарбники — багато з яких померли від вод, і від цього річку назвали Мертвоводом.

Більш правдивим бачиться розуміння етимології непересічної назви прадавньої річки Мертвоводу як шляху, яким відправляли скитських царів до місць вічного спочинку — скелястого джерела (входу до підземного світу мертвих).
Дослідник джерел становлення української етнокультурної моделі Куєвда Володимир Терентійович (1944-2011) [3] привертає увагу саме до такого розуміння і тлумачення подій і явищ Першопочатку, творення світу — «р. Мертвовід з числа сотень подібних за фізичним та географічним значенням річок набуває прикмет, змісту метасимволу, освяченості, збірного образу рідної землі»,— стверджує він, нагадуючи слова народної пісні:
«Ой, ти брате, Мертвовід,
Славна, мила річенька.
У неволі по тобі
Затужив козаченько…»

Непересічна, навіть сакральна назва «Мертвовід» збереглася до наших днів. Того, хто мандрує степом, зустрічає прірва серед голого степу, гранітна безодня у кристалічному щиті. Гостре відчуття викликає нагромадження скель Мертвоводу, куди дістається лише полуденне сонячне світло. До речі, схоже саме звідси, з нашого краю були запозичені такі добре відомі нам давньогрецькі міфологеми, як Стікс — річка, що розділяє Царство живих (видимий Світ Яви) і Царство мертвих (потойбічний Світ Нави), — Аїд.

Річка Мертвовід згадується у Літописі Самійла Величка як одна зі стоянок у поході на Очаків з Запорозької Січі[4]

Населені пункти над Мертвоводом[ред.ред. код]

Кривоносове, Витязівка, Кудрявське, Крива Пустош, Братське, Петропавлівка, Актове, Воронівка, Таборівка, м. Вознесенськ.

Притоки[ред.ред. код]

Джерела[ред.ред. код]

Примітки[ред.ред. код]

  1. Геродот. Історія в дев'яти книгах. Книга четверта / Переклад.А. Білецького. — Київ: Наукова думка, 1983. — 576 с.
  2. Петрук В.І. Екзампай - Сакральний центр Великої Скіфії. Історико-географічний аналіз в контексті культурної спадщини України. – К.: ВПЦ «Київський університет», 2006. – 240 с.
  3. Куєвда В. Міфологічні джерела української етнокультурної моделі: психологічний аспект. Монографія. – Донецьк: Український культурологічний центр, Донецьке відділення НТШ, 2007. — 264 с., див. також за іншою web-адресою [1]
  4. http://litopys.org.ua/velichko/vel55.htm