Микитенко Юлія Миколаївна

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Микитенко Юлія Миколаївна
UA-OF1-SLT-GSB-H(2015).png Старший лейтенант
Юлія Микитенко, українська військовослужбовиця.jpg
Загальна інформація
Народження 18 липня 1995(1995-07-18) (27 років)
Київ, Україна
Alma Mater Національний університет «Києво-Могилянська академія» (2012-2016)
Національна академія сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (2017)
Псевдо «Симірочка»
Військова служба
Роки служби 2016-2021, з 2022
Приналежність Україна Україна
Вид ЗС Emblem of the Ukrainian Ground Forces.svg Сухопутні війська
Рід військ БЗ МВ.svg Механізовані війська
Формування
Війни / битви
Нагороди та відзнаки
Орден «За мужність» ІІІ ступеня
Медаль «За жертовність і любов до України»
CMNS: Микитенко Юлія Миколаївна у Вікісховищі

Миките́нко Юлія Миколаївна (нар. 18 липня 1995, м. Київ, Україна)[1] — військовослужбовиця Збройних сил України, учасниця російсько-української війни, кавалерка ордену «За мужність» III ступеню,[2], активістка громадянського руху «Відсіч» та громадської організації «Жіночий ветеранський рух»[1].

Біографія[ред. | ред. код]

Ранні роки[ред. | ред. код]

Народилася 18 липня 1995 року в Києві. Її батьки познайомились працюючи в пункті обміну валют: мама касиркою, а батько охоронцем.[3] В дитинстві Юлія мріяла стати синхронною перекладачкою. В 2012 році поступила до Національного університету «Києво-Могилянська академія», який закінчила в 2016 році за спеціальністю філологія.[4]

Під час Євромайдану була у «Жіночій чоті» 16-ої сотні Самооборони Майдану. Разом з іншими студентами НаУКМА ходила на демонстрації до університетів по всьому Києву, закликаючи студентів приєднуватися до протестів.[3] Одразу після Євромайдану брала активну участь в діяльності громадянського руху Відсіч (зокрема у кампанії «Не купуй російське!»), а також займалася розвідкою на основі відкритих джерел: шукала і збирала у Твіттері інформацію про російське військо на території Донецької та Луганської областей.[5] Тим часом, її батько в лютому 2014 року пішов добровольцем до Нацгвардії.[6]

54-та бригада[ред. | ред. код]

В березні 2015 року познайомилась із військовослужбовцем 54-ої ОМБр Іллею Сербіним, коли батька Юлі, з яким вона тоді жила, попросили взяти його до себе переночувати.[7] Через три місяці вони одружилися. Подружжя вирішило після завершення навчання Юлії у НаУКМА разом піти служити на контракт до 25-го окремого мотопіхотного батальйону «Київська Русь» 54-ої ОМБр (яка тоді воювала на Світлодарській дузі), що вони і зробили 17 липня 2016 року (до цього Ілля воював у цій бригаді як мобілізований).[8]

Іллю після двох місяців служби у штабі, призначили на бойову посаду - розвідника. Юлію же призначили на посаду діловодки у штабі, оскільки на той момент жінкам не можна було обіймати бойові посади.[9] Приблизно рік Юлія служила діловодкою, а потім бухгалтеркою. Навесні 2017 року її, як людину із вищою освітою, відправили тримісячні на офіцерські курси до Національної академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного у Львові. По поверненню, її призначили командиркою мотопіхотного взводу, а пізніше командиркою розвідувального взводу (цьому посприяла наявність у неї досвіду збору і аналітики даних). Однак, за словами Юлії, вона стикнулась із сексизмом та скептицизмом щодо того, що "жінка може воювати". Доходило навіть до того, що деякі бійці відмовлялися воювати під командуванням жінки і переводились до інших підрозділів. Їй довелось докласти немалих зусиль щоб добитися поваги і послуху від підлеглих.[10]

Київський військовий ліцей[ред. | ред. код]

22 лютого 2018 внаслідок мінометного обстрілу поблизу смт Луганське в Бахмутському районі її чоловік загинув.[11] Юлія вирішила перевестися на посаду викладачки до Київського військового ліцею імені Івана Богуна. Того ж року до ліцею вперше дозволили поступати дівчатам, і Юлію призначили куратором (командиром взводу) найпершого в історії навчального закладу жіночого класу із двадцяти дівчат.[12] За словами Юлії, вона поставилась до цієї роботи дуже серйозно, оскільки від успішності цього експериментального жіночого класу залежало чи будуть дівчат і далі приймати на навчання до ліцею, і наскільки успішними будуть реформи щодо збільшення кількості і покращення умов для жінок у Збройних силах.[13] Окрім звичайних обов'язків класного керівника, Юлії довелось також займатися і побутовими проблемами свої підлеглих, оскільки ліцей, як і Збройні сили України загалом, був не зовсім пристосований для навчання і проживання дівчат.[4] В 2020 році перейшла до Навчально-оздоровчого комплексу КВЛ, де вона також була кураторкою взводу дівчат.

Вночі 11 жовтня 2020 року її батько, Микола Микитенко, ветеран АТО з Батальйону ім. Сергія Кульчицького НГУ, підпалив себе на Майдані Незалежності в Києві на знак протесту проти політики Президента Володимира Зеленського, яку він вважав капітулянтською. Через три дні, 14 жовтня, він помер від отриманих опіків.[14][15] Таким чином, вона внаслідок війни втратила і чоловіка, і батька.[16]

Повномасштабне вторгнення[ред. | ред. код]

2 вересня 2021 року покинула Збройні сили України, плануючи продовжити життя у цивільній сфері. Після звільнення з армії, працювала проєктною менеджеркою у правозахисному громадському проєкті «Невидимий Батальйон» та ще в деяких проєктах з реінтеграції ветеранів війни у суспільство, наприклад в ініціативі «Veteranius».[17][18][1]

Мобілізувалася назад до ЗСУ 24 лютого 2022 року, коли почалось повномасштабне російське вторгнення в Україну. Перші декілька місяців вона служила в підрозділі, який розташовувався в Києві, а після звільнення півночі України повернулася до 54-ої механізованої бригади (в якій служила під час АТО), який тримає оборону у Донецькій області.[16] 14 жовтня 2022 року указом Президента України їй було присвоєно орден «За мужність» III ступеню.[2]

Галерея[ред. | ред. код]

Див. також[ред. | ред. код]

Примітки[ред. | ред. код]

  1. а б в Пантелєєва, Ксенія (27 січня 2022). Щоб тебе сприймали нарівні з чоловіками, гаруй удесятеро більше. журнал «Країна» (вид. 607): ст. 30–34. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  2. а б Указ Президента України №698/2022 «Про відзначення державними нагородами України». Президент України. 14 жовтня 2022. Архів оригіналу за 26 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  3. а б Бурлакова, Валерія (9 листопада 2020). Донька ветерана Миколи Микитенка, що вчинив акт самоспалення на Майдані: "Рішення розводити війська батько сприйняв болісно. Під лінію потрапляла і Світлодарська дуга, де загинув мій чоловік". Цензор.нет. Архів оригіналу за 21 листопада 2020. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  4. а б Іванців, Оксана (6 березня 2020). Ветеранка Юлія Микитенко: "Я хочу, щоб ліцеїстки були тими, хто зажене в стійло старих офіцерів-командирів". Єдина база ініціатив для ветеранів «Без броні». Архів оригіналу за 26 жовтня 2022. Процитовано 28 жовтня 2022. 
  5. Порхун, Тетяна (27 січня 2022). Жінці на війні треба впахувати вдесятеро більше, ніж чоловіку. Gazeta.ua. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  6. Командир взводу дівчат-ліцеїстів — Юлія Микитенко. Міністерство оборони України. 27 червня 2019. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  7. Федченко, Анастасія (30 вересня 2019). Перший в Україні командир дівочого взводу Юлія Микитенко: Коли одягаєш форму, проблема статі відпадає. Новинарня. Архів оригіналу за 28 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  8. Омельянчук, Ольга (24 серпня 2019). «Що ти робитимеш, якщо я помру?» Вдови, молодші за незалежність. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 28 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  9. Зятьєв, Сергій (23 січня 2020). Лейтенантку на війну покликало… кохання. АрміяInform. Архів оригіналу за 20 травня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  10. Голяченко, Саша (22 лютого 2022). Бухгалтерія, розвідка й офіцерська посада: історія жінки, яка стала професійною військовою. Наш Київ. Архів оригіналу за 28 квітня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  11. Пантелєєва, Ксенія (26 січня 2022). "Єдиний раз було страшно, коли в радіостанції почула: "Два 300" – колишня командирка розвідвзводу про загибель чоловіка. Gazeta.ua. Архів оригіналу за 3 лютого 2022. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  12. Омельянчук, Ольга (31 серпня 2019). «Буду льотчиком, як і батько». Як у Київському військовому ліцеї живе перший взвод дівчат. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  13. Комарова, Ольга (12 вересня 2019). Кадетки. Перший жіночий взвод військового ліцею. YouTube. Радіо Свобода. Процитовано 30 жовтня 2022. 
  14. Помер ветеран АТО Микитенко, який вчинив акт самоспалення – рідні. Радіо Свобода. 14 жовтня 2020. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  15. Комарова, Ольга (22 жовтня 2020). Самоспалення Миколи Микитенка: дочка ветерана розповіла, що сказала б Зеленському. Радіо Свобода. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  16. а б Попова, Катерина (22 липня 2022). Жінки на фронті: 10 запитань старшій лейтенантці ЗСУ Юлії Микитенко. Elle. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 31 жовтня 2022. 
  17. Старший лейтенант Юлія Микитенко: «Зараз вже не відмовляються бути під моїм командуванням через те, що я — жінка». WoMo. Архів оригіналу за 30 жовтня 2022. Процитовано 30 жовтня 2022. 
  18. Veteranius - Razom (англ.)