Миклашевська Августа Леонідівна
Миклашевська Августа Леонідівна | |
---|---|
Народилася |
11 (23) січня 1891 Ростов-на-Дону, Область Війська Донського, Російська імперія |
Померла |
30 червня 1977 (86 років) Москва, СРСР |
Країна | СРСР |
Діяльність | акторка |
Заклад | Камерний театр (1915—1923, 1943—1950), Театр імені О. С. Пушкіна (1950—1958) |
Роки активності | 1915 — 1958 |
Нагороди | |
IMDb | ID 0586603 |
Анна Августина Міклашевська (11 (23) січня 1891, Ростов-на-Дону — 30 червня 1977, Москва) — російська та радянська актриса драматичного театру. Заслужена артистка Російської РФСР (1945). Кохана російського поета Сергія Єсеніна, який присвятив їй сім віршів з циклу «Любов хулігана»[1].
Родина[ред. | ред. код]
Августа Леонідівна народилася в 1891 році в Ростові-на-Дону. Її батько, Леон (Леонід) Сергійович Спіров (спочатку Спіро, 1869—1930)[2], уродженець Тифлісу грецького походження, завідував ковальським цехом станції Ростов Владикавказької залізниці, сам вважався відмінним майстром і отримав, як і його батько, «особисте» (тобто не потомственне) дворянство за «безкорисливу й вірну службу». Мати, Августа Андріївна Спірова (уроджена Будзинська, 1868—?), потомствена дворянка, народилася в Старій Руссі в родині землевласника Андрія Степановича Будзинського.
В родині народилося дванадцятеро дітей, четверо з них пішли з життя у дитячі роки. Заробіток батька дозволяв утримувати великий будинок, дати дітям освіту, включаючи музичну. Августа навчалася в театральній школі при Ростовському драматичному театрі, де її вчителями були відома в майбутньому артистка МХАТ Віра Попова і талановитий режисер Микола Синельников.
Вона зіграла тут свою першу роль Софії Фамусової у виставі «Лихо з розуму». У цій же школі пізніше пройдуть навчання також і молодші сестри — Олександра (в заміжжі Лебединська) і Тамара. Дочка Олександри — Наталія Качуєвська, учасник німецько-радянської війни, удостоєна звання Героя Російської Федерації (посмертно).
Камерний театр[ред. | ред. код]
У 1910 році вийшла заміж за Івана Сергійовича Миклашевського, сина ростовського нотаріуса Сергія Михайловича Миклашевського (1860—?), який мав власну контору[3]. У тому ж році, залишивши чоловіка і родину, Августа Миклашевська вирушила до Москви продовжувати акторське навчання. Вступила вона до театральної школи Шора. Але майже відразу ж її запросив до організованого ним новий — «Камерний театр» Олександр Якович Таїров. А далі допоміг випадок: захворіла виконавиця головної ролі в «Шакунталі» Калідаси — дружина і соратниця О. Я. Таїрова Аліса Георгіївна Коонен і замість неї терміново ввели Миклашевську. Успішною була і її наступна заголовна роль у «Принцесі Брамбілле» Ернста Гофмана. Вона надовго стала візитною карткою Камерного театру. Через рік вона отримує роль афінської царівни Арикії у «Федрі» Расіна, спектаклі, в якому Федру грала Коонен. Знову успіх у глядачів і захоплені відгуки критиків.
Молода актриса стала другою після Коонен основною виконавицею головних ролей у виставах Олександра Таїрова. Її помітив російський кінематограф — «Панночка-селянка» (1916), «Плоди освіти», «Вкрадена юність», «Психея», «Кохання ченця» (1917 рік). Реалізуючи свою мрію про синтетичний театр, О. Я. Таїров ставить «Одруження Фігаро» П'єра Бомарше та «Жірофле-Жірофля» Шарля Лекока, а для навчання драматичних акторів танців запрошує танцівника і балетмейстера Великого театру Лева Олександровича Лащиліна, відомого створенням разом з Надією Надєждіною ансамблю «Берізка».
Августа Миклашевська захоплюється молодим привабливим репетитором, адже її шлюб з Іваном Миклашевським фактично перетворився на формальність, коли той, вже перебравшись до Москви, повідомив їй, що до його життя увійшла інша жінка. 30 травня 1918 року в неї народився син. Оформивши розлучення з колишнім чоловіком і не дочекавшись того ж від одруженого Лева Лащиліна, вона, за згодою обох, називає сина Ігорем Львовичем Миклашевським.
«Неридай» та «Гострі кути»[ред. | ред. код]
У 1923 році Камерний театр виїхав у тривалі закордонні гастролі. Не бажаючи залишати надовго п'ятирічного сина (а взяти його з собою їй не дозволили, Августа Миклашевська відмовилася від поїздки. Вона продовжувала перебувати в трупі, але опинившись без роботи і, відповідно, без заробітку, була змушена шукати собі нове місце. Тимчасовим притулком став ресторан-театр або швидше нічне кабаре під жартівливою назвою «Неридай», на крихітній сцені якого проявились до речі її різнобічні таланти — від розмовного жанру до танцювального.
Одночасно вона влаштовується до маленького театру «Гострі кути», назва якого відповідала його жанру — в ньому ставилися невеликі сатиричного змісту п'єски, мініатюри, скетчі, експромти за участю глядачів. І на тому, і в іншому залі любили зустрічатися московські артисти, спілкування з якими в якійсь мірі прикрашав її тодішнє становище.
У серпні 1923 року відбулася зустріч Августи Миклашевскої з Сергієм Єсеніним. На той час його шлюб з Айседорою Дункан вже наближався до розпаду. Цикл ліричних віршів «Любов хулігана», розпочатий буквально наступного дня після їх знайомства, став одним з найбільш проникливих в поезії Єсеніна. Сім віршів циклу присвячено саме Августі Миклашевській[4][1]. Восени 1976 року, коли актрисі було вже 85, в бесіді з літературознавцями Августа Леонідівна зізналася, що роман з Єсеніним був платонічним, і з поетом вона навіть не цілувалася[5].
Робота в провінції[ред. | ред. код]
Коли з тривалих гастролей європейськими містами повернувся Камерний театр, Августа Миклашевська не побачила свого прізвище в списках зайнятих у репертуарі. Олександр Таїров не пробачив їй невиправданої, на його думку, відмови від поїздки, поставив театр перед необхідністю термінового уведення нових виконавців. Нічого не з'ясовуючи, вона подала заяву про звільнення.
Разом з «Неридаєм» Августа Миклашевська вирушає на гастролі містами країни, тепер вже з сином і сестрою Тамарою, також прийнятою до складу трупи. Повернувшись, вона перейшла в тільки що відкритий Театр сатири, але прослужила в ньому всього один сезон 1924—1925 року — невибагливий на перших порах репертуар її вже не влаштовував.
У листопаді 1925 року вона останній раз бачила Сергія Єсеніна. У грудні їй повідомили по телефону, що Сергій помер.
Незадоволеність творчим життям і невлаштованість особистого призвели Августу Миклашевську на акторську «біржу». У 1926 році її направили до щойно відкритого Брянського театру, але й тут не склалося, тягнуло до столичного середовища. Невдовзі вона повернулася до Москви, влаштувалася до так званого Пересувного театру — без постійної трупи, без власної сцени й оригінального репертуару. В основному копіювали постановки столичних театрів та їздили з ними провінційними містами.
У 1930 році заарештований і 13 листопада того ж року за безпідставним звинуваченням у співпраці з царською охранкою був розстріляний батько Миклашевської.
Не витримавши кочового життя, Августа Миклашевська повернулася до Брянська. Запам'яталася глядачам у ролі Панової за п'єсою Костянтина Треньова «Любов Ярова», у виставах «Її шлях», «Блазень на троні», «На дні» та інших. Там вона зблизилася з режисером театру Борисом Олександровичем Піковським. Разом з ним потім недовго попрацювала в Красноярську і Тулі, а у 1936—1938 роках у Рязанському театрі драми, куди Піковський був призначений головним режисером. Перевід режисерів з одного театру до іншого було на той час звичайним явищем. У Рязанському театрі, відомому своїми традиціями, Августа Миклашевська знайшла, нарешті, творче задоволення, зігравши за два роки цілий ряд провідних ролей класичного репертуару (Ларису в «Безприданниці», Ганну Андріївну в «Ревізорі», леді Мільфорд у «Підступності та коханні», Марину Мнішек у «Борисі Годунові», баронесу Штраль в «Маскараді», Любов Ярову та Анну Кареніну в однойменних постановках). Встигла вона випробувати себе і як режисер у створеному Борисом Піковським музичному театрі. Спільними зусиллями вони поставили «Євгенія Онєгіна», «Пікову даму», «Травіату» та «Кармен».
Тим часом, син Ігор, що залишався в Москві, вибрав спортивну кар'єру та досяг непоганих успіхів у боксі. У 1938 році його призвали до Червоної армії і відправили до Ленінграда, де він майже відразу одружився. Брав участь у Радянсько-фінській та німецько-радянській війнах. Демобілізувавшись у 1947 році, до виходу на пенсію працював тренером з боксу в спортивному товаристві «Трудові резерви».
У 1938 році Бориса Піковського перевели до Іжевського російського драматичного театру. Августа Миклашевська пішла за ним. З успіхом зіграла кілька вже знайомих їй ролей у перенесених Піковським з Рязані виставах («Маскарад», «Анна Кареніна»), а наприкінці 1940 року вона вже була зарахована до Кіровського драматичного театру (знову «Анна Кареніна»). З початком війни театр перемістився в невелике місто Слобідський в декількох десятках кілометрів від Кірова, звільнивши сцену для евакуйованого з Ленінградського Великого драматичного театру. Тут вона грала Кручиніну в «Без вини винуваті», Машу в «Розломі» Бориса Лавреньова.
Знову в Москві[ред. | ред. код]
У 1943 році, коли евакуйовані московські театри стали повертатися до столиці, вдалося повернутися й Августі Миклашевській — у вересні за домовленістю з Таїровим вона була знову зарахована до складу трупи Камерного театру. Успішно дебютувала в ролі Аркадіної в чеховській «Чайці», виступивши рівноправною партнеркою Коонен — Ніни Зарєчної. Вона з успіхом виконує одну зі своїх головних ролей — принцеси Бульонської в легендарній виставі Камерного театру «Адрієнн Лекуврер», що відбувся 14 червня 1944 року в 750-й раз.
В січні 1945 року у зв'язку з 30-річчям Камерного театру Августі Миклашевській разом з іншими відзначеними нагородами та званнями було присвоєно звання заслуженої артистки РРФСР.
Ще одна помітна роль місіс Сібілл Берлінг у п'єсі Джона Прістлі «Інспектор прийшов», поставленій в Камерному під назвою «Він прийшов» (1945). Захоплений прийом вистави, на прем'єрі якого був присутній автор п'єси, не завадила, проте, зовсім скоро зробити і його об'єктом критики Таїрова на хвилі боротьби з «низькопоклонством перед закордоном».
В подальшому нових цікавих ролей їй не пропонували, а участь у кон'юктурних і тому особливо не затримуваних у репертуарі п'єсах «Доля Реджинальда Девіса», «Друзі-товариші», «Життя в цитаделі», «Джон — солдат світу», «Лев на площі» тощо, творчого задоволення не приносило.
Наприкінці 1940-х років ідеологічний тиск на працівників мистецтва посилився. Всього через чотири місяці після появи 29 січня 1949 року в «Правді» статті «Про одну антипатріотичну групу театральних критиків» Таїров був звільнений від обов'язків художнього керівника театру, а 9 серпня 1950 року Камерний театр був перетворений на Театр імені Олександра Пушкіна.
Останні роки[ред. | ред. код]
Августа Миклашевська залишалася актрисою Театру імені О. С. Пушкіна вісім років. Крім кількох прохідних ролей, вже на кінець театральної кар'єри, вона отримала свою останню значиму роль — Мари в п'єсі-сатирі «Д-р» сербського класика Браніслава Нушича, автора добре відомої «Пані миністерши». У 1958 році Августа Миклашевська у віці шістдесяти семи років завершила роботу в театрі персональної пенсіонеркою республіканського значення.
У 1960 році вона знялася у фільмі «Киянка», а в 1962 році — у короткометражній стрічці «Кубинська новела». Зіграла роль фру Альвіг в драмі Генріка Ібсена «Привиди» в Літературному театрі.
У 1960 році написані її спогади про Сергія Єсеніна, практично ніде не були опубліковані повністю[1].
У 1965 році з її батька Леоніда Сергійовича Спірова були зняті всі звинувачення та він був реабілітований.
Останні роки життя актриса жила разом зі своєю сестрою, камерною співачкою Тамарою Леонідівною (1900—1983), в московському районі Тушино за адресою: вулиця Донелайтіса, будинок 12, корпус 2, квартира 110. У цій двокімнатній квартирі 13 жовтня 1976 Міклашевська дала останнє велике і незвичайно відверте на той час інтерв'ю літераторам Р. Морозову і Б. Гучкову, де згадала рідкісні, ніколи раніше не опублікувані подробиці свого життя і відносин з Єсеніним[5].
Померла Августа Миклашевська30 червня 1977 року у віці 86 років. Її заповіт: «Тіло спалити, а попіл розвіяти по лугах і лісах» виконано лише наполовину. В останню путь актрису і музу великого поета проводжали сотні шанувальників, читалися присвячені їй єсенінські вірші. Августа Миклашевська похована у колумбарії Ваганьківського кладовища, неподалік від могили Сергія Єсеніна[6].
Син Ігор Львович Миклашевський помер в 1990 році.
Факти[ред. | ред. код]
Син Августи Миклашевської Ігор в 1930-х роках навчався в одній школі № 86 на Червоній Пресні разом з сином Єсеніна Костянтином[7].
Після розлучення з Августою Іван Сергійович Миклашевський одружився з її молодшою сестрою, 25-річною Тамарою Спіровою (в заміжжі Миклашевською). Невдовзі у подружжя народився син — Сергій Миклашевський.
Сергій Єсенін планував написати і видати книгу про Августу Миклашевську, про що в РДАЛМ зберігається інформаційне оголошення, написане Єсеніним на одному з аркушів зведеного макету книги «Москва кабацкая»[8]. Однак документів про подальшу роботу над монографією не виявлено.
Фільмографія[ред. | ред. код]
- 1916 — Панянка-селянка
- 1917 — Кохання ченця — Валерія
- 1917 — Плоди освіти
- 1917 — Психея — Іра, внучка Тихонова
- 1917 — Вкрадена юність — дівчина
- 1960 — Спадкоємці — Тереза Сантос, мати Мігеля
- 1962 — Кубинська новела (короткометражний) — літня кубинка на вулиці
Образ у мистецтві[ред. | ред. код]
- У 2016 році в Росії був знятий серіал «Аперкот для Гітлера», в якому роль Августи Миклашевської зіграла Тетяна Аптікєєва.
Бібліографія[ред. | ред. код]
- Ваксберг А. И. Любовь и коварство. Театральный детектив. — М: АСТ: Русь-Олимп, 2007. — 378 с. — ISBN 978-5-17-045516-4.
- Хмельницкий Ю. О. Из записок актёра таировского театра. — М: «ГИТИС», 2004. — 212 с. — ISBN 5-7196-0291-7.
- Устименко Н. М. Донская муза Сергея Есенина [Архівовано 19 жовтня 2019 у Wayback Machine.] // Донской временник. Год 2016-й / Дон. гос. публ. б-ка. Ростов-на-Дону, 2015. Вып. 24. С. 106—114.
Примітки[ред. | ред. код]
- ↑ а б в МІКЛАШЕВСЬКА А. Л. Зустрічі з поетом | С. А. Єсенін ::: Життя моя, иль ти пр [Архівовано 23 березня 2019 у Wayback Machine.][1] [Архівовано 8 вересня 2013 у Wayback Machine.]
- ↑ Список жителів Ростова. Архів оригіналу за 27 вересня 2018. Процитовано 23 березня 2019.
- ↑ Ростовський-на-Дону нотаріус С. М. Миклашевський (1912) (PDF). Архів оригіналу (PDF) за 23 березня 2019. Процитовано 23 березня 2019.
- ↑ Музей Єсеніна в Москві — Архів Новин — Новини. Архів оригіналу за 15 жовтня 2013. Процитовано 23 березня 2019.
- ↑ а б Журнальний зал | Нева, 2006 N12 | Геннадій Морозов — Актриса і поет. Архів оригіналу за 23 березня 2019. Процитовано 23 березня 2019.
- ↑ РЯБЧИНСЬКА Т. А. Муза поета. Серпня Міклашевського (1891—1977). Різне в клубі Сергій Олександрович Єсенін — Фан Партія. Архів оригіналу за 23 березня 2019. Процитовано 23 березня 2019.
- ↑ Богемні історії. Частина 2. — Перемога!. Архів оригіналу за 15 березня 2013. Процитовано 23 березня 2019.
- ↑ "Готуються до друку:
|
- Народились 23 січня
- Народились 1891
- Уродженці Ростова-на-Дону
- Померли 30 червня
- Померли 1977
- Померли в Москві
- Заслужені артисти РРФСР
- Персоналії:Московський драматичний театр імені О. С. Пушкіна
- Російські акторки
- Радянські акторки
- Акторки XX століття
- Акторки німого кіно
- Персоналії:Рязанський обласний театр драми