Миколайчук Іван Васильович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Миколайчук Іван Васильович
Миколайчук Іван
Миколайчук Іван
Народився 15 червня 1941(1941-06-15)[1]
Чортория, Кіцманський район, Чернівецька область, Україна
Помер 3 серпня 1987(1987-08-03)[1] (46 років)
Київ, Українська РСР, СРСР
  • злоякісна пухлина
  • Поховання
    Національність українець
    Громадянство  УРСР
    Діяльність актор, кінорежисер, сценарист
    Alma mater Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені Івана Карпенка-Карого
    Провідні ролі «Тіні забутих предків», «Пропала грамота», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон XX»
    IMDb ID 0586645
    Нагороди та премії
    Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1988

    CMNS: Миколайчук Іван Васильович у Вікісховищі
    Q:  Висловлювання у Вікіцитатах

    Іва́н Васи́льович Миколайчу́к (15 червня 1941, Чортория, Кіцманський район, Чернівецька область, Українська РСР, СРСР — 3 серпня 1987, Київ, Українська РСР, СРСР) — український кіноактор, кінорежисер, сценарист. Лауреат Шевченківської премії 1988 року (посмертно). Зіграв 34 ролі в кіно, написав 9 сценаріїв та має дві режисерські роботи. В УРСР носив тавро «неблагонадійного».

    Життєпис[ред. | ред. код]

    Українська марка 2016 року з портретом Івана Миколайчука.

    Народився у багатодітній селянській родині одним із 13 дітей; дехто з його братів і сестер досі мешкає в с. Чортория. У селі відбудували батьківську хату Миколайчуків, облаштувавши під музей-садибу[2][3].

    З 12 років грав у сільському самодіяльному театрі[4]. Закінчив середню школу в с. Брусниця (її дерев'яне приміщення збереглося, а в новому приміщенні тепер діє музей І. Миколайчука)[3].

    1957 року закінчив Чернівецьке музичне училище, 1961-го — театр-студію при Чернівецькому музично-драматичному театрі ім. О. Кобилянської.

    29 серпня 1962 року одружився з акторкою того ж театру Марією Карп'юк[5].

    У 19631965 роках навчання на кіноакторському факультеті Київського інституту театрального мистецтва ім. І. Карпенка-Карого (майстерня Віктора Івченка).

    В кіно дебютував ще студентом  — у курсовій режисерській роботі Леоніда Осики «Двоє».

    Іван Миколайчук прийшов у кіно через ворота кіностудії імені Олександра Довженка разом зі своїм учителем Віктором Івченком. Той привів його, аби студента взяли в картину «Тіні забутих предків». За легендою, режисер фільму Сергій Параджанов з поваги до Івченка дав команду зробити пробу, одначе без нього. Вже йдучи зі студії, прошепотів на вухо операторові Юрію Іллєнку, щоб той не заряджав плівку. Студенту належало проказати невеличкий монолог з епізоду різдвяного свята. Він заговорив, а потому помолився Богу, перехрестився. Отут Іллєнка і пробило: Іван справді молився…[6]

    Загальне визнання Миколайчукові принесли ролі молодого Тараса Шевченка у фільмі «Сон» та Івана Палійчука у «Тінях забутих предків». Знімався в них одночасно, також навчаючись на 2-му курсі. «Тіні забутих предків» здобули 39 міжнародних нагород, 28 призів на кінофестивалях (із них — 24 Гран-прі) у 21 країні й увійшли до Книги рекордів Гіннеса.[4]

    « Я не чекав чогось особливого, тому доручив Іллєнку провести зйомки [кінопроби] і пішов з павільйону. Через кілька хвилин мене наздогнав збуджений Юрко: «Сергію Йосиповичу! Поверніться! Це щось неймовірне! Щось нелюдське! Щось за межами розуміння й сприйняття!»

    Злякавшись, що я пішов, Іван побілів, йому здалося, що він мені не сподобався (так признавався актор опісля), і в ньому ніби щось прорвалося. Він зачарував нас. Юний, страшенно схвильований, він світився дивовижним світлом. Така чистота, така пристрасність, така емоційність вихлюпувалися з нього, що ми були приголомшені, забули про все, навіть про те, що вже затверджений інший актор.

    «

    Зі спогадів С. Параджанова про кінопробу І. Миколайчука[7]

    « Я не знаю більш національного народного генія… До нього це був Довженко. «

    Сергій Параджанов

    У фільмі «Комісари» (1970) зіграв комісара Громова — людину з загостреною моральною сприйнятливістю і духовним максималізмом. Картина стала помітним явищем в українському кінематографі, вона довела, що Миколайчук схильний до тонкого психологізму, до несподіваних контрастів і навіть парадоксів характеру.

    З фільму «Білий птах з чорною ознакою» (1971) почалася нова сторінка у творчості Миколайчука — крім актора, він стає ще й сценаристом.

    У фільмі Бориса Івченка «Пропала грамота» (1972) був не лише виконавцем колоритної ролі козака Василя, а й фактичним співрежисером. Працював над музичним оформленням фільму — картину супроводили пісні у виконанні тріо «Золоті ключі» (Ніна Матвієнко, дружина Марічка Миколайчук, Валентина Ковальська), у створенні якого І.Миколайчук відіграв не останню роль. В «Пропалій грамоті» він дав нове життя звучанню бандури — в жодному фільмі не використовувалися такі можливості цього інструмента.

    1970-х років почалися гоніння на діячів української культури. Випровадили з кіна, а потім заарештували Сергія Параджанова. Зі звинуваченням у націоналізмі зіткнувся й Миколайчук. Вперше це сталося ще 1968 року, під час зйомок фільму «Анничка». У відповідь Миколайчук спалахнув, намагаючись пояснити різницю між «націоналізмом» і «патріотизмом». Інцидент закінчився доносом у Київ, де Миколайчука кваліфікували як «людину ворожої ідеології». Ще більш ускладнилася ситуація після фільму «Білий птах з чорною ознакою». Стрічку, що здобула Золотий приз Московського міжнародного кінофестивалю, сприйняли як мало не випад ворожих націоналістичних сил. Акторові не раз доводилося пояснювати свою позицію в різних інстанціях.

    «Тіні забутих предків» на довгий час фактично заборонили до показу. «Пропала грамота» вийшла на екрани лише наприкінці 1980-х років. Івана Миколайчука поступово майже відлучили від творчого процесу. Впродовж 5 років, за вказівками партійних бонз, його прізвище викреслювали з більшості знімальних груп, хоча багато режисерів хотіли бачити актора у своїх фільмах.

    Лише 1979 року, завдяки заступництву секретаря з питань ідеологічної роботи Харківського обкому КПУ Володимира Івашка, вдалося отримати дозвіл на зйомки фільму «Вавилон ХХ» за романом Василя Земляка «Лебедина зграя»[4], в якому Миколайчук виступив сценаристом, режисером, актором і навіть композитором. 1980 року картина здобула приз «За найкращу режисуру» на Всесоюзному кінофестивалі у Душанбе.

    Наступний фільм, «Така пізня, така тепла осінь» (1981), режисером якого був Миколайчук і сцени з якого раз у раз перезнімалися з ідеологічних міркувань, уже не мав такого успіху, як «Вавилон ХХ».

    1983 — Миколайчук створив сценарій картини «Небилиці про Івана», 1984-го готувався до роботи над фільмом за цим сценарієм, але постановку «Небилиць…» дозволили тільки восени 1986 року. Проте через важку хворобу автор почати зйомки так і не зміг. Фільм зняв 1989 року (уже по смерті Миколайчука) Борис Івченко.

    Помер від раку 3 серпня 1987 року. Похований на Байковому цвинтарі у Києві.

    Фільмографія[ред. | ред. код]

    Могила Івана Миколайчука на Байковому кладовищі
    Меморіальна дошка Іванові Миколайчуку, вулиця Івана Миколайчука, Київ
    Будинок на вулиці Івана Миколайчука, в якому жив Миколайчук у 1971—1987 роках
    Меморіальна дошка на честь Івана Миколайчука, встановлена на адміністративному корпусі кіностудії імені Олександра Довженка (Київ)

    Вшанування пам'яті[ред. | ред. код]

    На честь Івана Миколайчука названі вулиці у Києві, Львові, Полтаві, Івано-Франківську, Кропивницькому, Вінниці, Коломиї та Ковелі[10]

    25 грудня 2015 року Вінницька міська рада своїм рішенням № 71 перейменувала вулицю та провулок Фелікса Кона на вулицю та провулок Івана Миколайчука.[11]

    • На честь нього названо 49 курінь УПЮ імені Івана Миколайчука.
    • 8244 Миколайчук — астероїд, названий на честь митця.
    • Миколайчук-Фест — всеукраїнський фестиваль народної пісні та кіно, присвячений 75-річчю актора.

    23 лютого 2016 року на сайт Президента України подана петиція про присвоєнню Іванові Миколайчуку почесного звання «Герой України».[12]

    Фільми про Івана Миколайчука[ред. | ред. код]

    Примітки[ред. | ред. код]

    1. а б Bibliothèque nationale de France Ідентифікатор BNF: платформа відкритих даних — 2011.
    2. Біографія | Іван Миколайчук. Архів оригіналу за 4 вересня 2014. Процитовано 29 березня 2021. 
    3. а б Знаменитості Буковини: Володимир Івасюк, Іван Миколайчук та Назарій Яремчук. Архів оригіналу за 17 липня 2010. Процитовано 4 червня 2011. 
    4. а б в Наталка Позняк-Хоменко. Іван Миколайчук. Український секс-символ із Божою ознакою // Без цензури
    5. Валентина Ковальська. «Про мене ще ніхто не писав». Марія Миколайчук // Сайт Ін-ту українознавства. Архів оригіналу за 17 травня 2014. Процитовано 4 червня 2011. 
    6. Мар'яна, Байдак. Тіні Івана Миколайчука Локальна історія Локальна Історія. Локальна Історія (укр.). Архів оригіналу за 16 червня 2020. Процитовано 29 травня 2020. 
    7. Мистецька магія Івана Миколайчука // Голос України — 15 червня 2011. Архів оригіналу за 15 серпня 2020. Процитовано 6 травня 2020. 
    8. Сайт «Кіноколо». Архів оригіналу за 24 жовтня 2004. Процитовано 31 грудня 2004. 
    9. Фільмографія на сайті «Іван Миколайчук». Архів оригіналу за 18 березня 2011. Процитовано 4 червня 2011. 
    10. Ковель. Вікіпедія (укр.). 9 липня 2022. 
    11. Вінницька міська рада ухвалила перейменування 135 вулиць та провулків. Архів оригіналу за 5 березня 2016. Процитовано 19 червня 2016. 
    12. Присвоїти Івану Миколайчуку почесне звання «Герой України». Архів оригіналу за 9 березня 2016. Процитовано 24 лютого 2016. 
    13. Володимир Войтенко: «Іван Миколайчук. Посвята», Анатолій Сирих. Архів оригіналу за 30 квітня 2016. Процитовано 8 січня 2016. 

    Джерела та література[ред. | ред. код]

    Література[ред. | ред. код]

    Посилання[ред. | ред. код]