Микола Василь Потоцький

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Василь Потоцький
Mikołaj Bazyli Potocki
Mikołaj Bazyli Potocki.PNG

Анонім кінця 18 століття. Портрет з церкви св. Покрови Бучача. Національний музей, Варшава.
Інші імена Микола Потоцький, Микола Базилій Потоцький
Народився 1707/1708[1]
Помер 13 квітня[1] / 13 вересня[2] 1782
маєток біля Почаєва
Поховання крипта собору в Почаєві
Підданство Річ Посполита Herb Rzeczypospolitej Obojga Narodow (Alex K).svg
Національність поляк, українець
Проживання Бучач, Канів, Городенка, Почаїв
Ім'я при народженні пол. Mikołaj Bazyli Potocki
Діяльність магнат, меценат, скандаліст
Відомий староста каньовський
Посада староста богуславський, канівський
Конфесія римо-католик, пізніше греко-католик
Батько Стефан Потоцький
Мати Йоанна Потоцька з Сенявських
Родичі Марія Софія Сенявська (кузина)
Дружина Маріанна з Домбровських гербу Єліта
Діти не було
CMNS: Медіафайли на Вікісховищі
  • POL COA Pilawa Złota.svg

Мико́ла Васи́ль Пото́цький,[a] іноді Миколай Базилій[3] (пол. Mikołaj Bazyli Potocki herbu Pilawa, 1707/1708 — 13 квітня 1782[4]) — польсько-український магнат, меценат, скандаліст XVIII століття, урядник Речі Посполитої. Староста богуславський,[5] канівський (через що увійшов до українського фольклору як пан Каньо́вський), корсуньський, мальтійський кавалер.

Біографія[ред.ред. код]

Йоанна Потоцька з Сенявських (мама)

Народився у 1707 чи 1708 році.[1][b][6][7] Батько — Стефан Александер Потоцький, стражник великий коронний, воєвода белзький, староста канівський, теребовлянський тощо. Матір — друга дружина батька Йоанна Сенявська, сестра польного і великого коронного гетьмана, львівського старости Адам Миколая Сенявського.

Після смерті батька Миколою Василем опікувався вуй — Адам Миколай Сенявський, який сприяв здобуванню освіти: навчався в єзуїтському колеґіумі Львова, мав освітню подорож (1724 р. побував у Парижі). Добре знав латину, видав 2 непогані праці. Після смерті матері Йоанни в 1733 р. облишив літературну діяльність, почав розпоряджатись родинним майном. У вересні 1733 р. разом з представниками Руського воєводства голосував за кандидатуру Станіслава Лещинського на короля; в грудні для армії надав не гроші, а вправних вояків власної надвірної коругви (мали погану славу, бо шляхта, зібрана в Галичі, висловлювала незадоволення їх дисципліною, мала намір просити надати гроші). Був обраний делегатом від Галицької шляхти до короля.

1738 р. разом з компанією (можливо, власною військовою хоругвою) наробив шкоди, зчиняв криваві сутички у Львові, тому король Август III Фрідріх наказав покинути місто. 1739 року обрахував свої втрати від переходу московських військ через власні маєтки сумою 12000000 злотих.[8] З 1741 р. за рокошовими планами Потоцьких мав бути маршалком Галицької конфедерації. 17 серпня 1744 р. був обраний першим галицьким послом на сейм Гродненський. У вересні 1744 р. був маршалком Галицького сеймику,[8] обраний комісаром до Радомського трибуналу[9] на 1746, 1747 роки.[8] (пол. Trybunał Skarbowy Koronny). 16 червня 1750 р. став послом Варшавського сейму від Галицького сеймику, на якому маршалкував. Найпізніше від вересня 1753 р. мав корогву в коронному війську. 1 лютого 1755 р. презентував у Бучачі пароха церкви св. Михайла у Золотому Потоці о. І. Зджанського[10].

1755 р.: керівництво львівського гарнізону подало позов до суду на М. В. Потоцького за вчинений розбій, суд ухвалив, що відповідач винен, зобов'язав відшкодувати збитки; виділив кошти на виготовлення вівтарів у костелах Бучача та Золотого Потоку.[11] Після відходу з політики белзького воєводи Антонія Міхала Потоцького був протягом 4-х років в роді Потоцьких керівником партії прусської орієнтації.[8]

У вересні 1756 р. обраний депутатом Коронного трибуналу від Галича. У вересні 1759 р. на сеймику галицька шляхта на господарському сеймику дякувала йому за захист від опришків та бунтарів-селян його надвірним військом.[12]

8 листопада 1764 року у Львові було оформлено акт дарування «Миколая на Бучачі, Потоці, Городенці, Печеніжині Потоцького воєводича белзького» (відпис знаходиться в архіві домініканців у Кракові). За ним:

Поділ мав контролювати Теодор Потоцький. Цілий і детальний перелік цінностей (пол. nobilitów) був у палаці М. В. Потоцького в Бучачі, доглядав за ним Каєтан Домбровський. М. В. Потоцький зобов'язав всіх наступних спадкоємців до виплати щороку 50000 флоринів для утримання костелів Бучача, Золотого Потоку, Городенки. Записом нові дідичі Бучача Антоній Міхал та Юзеф Потоцький зобов'язувались змурувати нову церкву в місті, бо стара руйнувалась. Нові власники «Потіцького» і «Бариського ключів» мали доглядати, щоб в околишніх лісах не вирубувались ліси для випалювання вапна. Документи були додані до архіву урядових актів у Львові 15 листопада 1764 року, до архіву земських актів у Галичі 21 листопада 1764 року.[13]

Серед головних маєтків Миколи Василя Потоцького — замки і міста Бучач, Золотий Потік, Городенка, Гологори; головна резиденція — Бучач з двома замками: в одному з них — в Підзамочку — якийсь час жила дружина. Бував при дворі нового короля Польщі Авґуста III. Не брав участі у Барській конфедерації.[14]

Запам'ятався жорстоким поводженням із дрібною шляхтою, селянами і єврейським населенням. Його замок-палац у Бучачі був місцем гучних бенкетів і гріховних утіх. Можливо, переломним моментом життя став випадок, коли в приступі люті вбив дівчину, яку в легендах називають Бондарівною, після чого, на знак покути, почав значні кошти й зусилля тратити на зведення храмів.

Відриваючись від бенкетів, планував собі резиденцію в м. Городенка, де збудував костел з кляштором театинців, греко-католицьку церкву та міст. 1753 p. зафундував монастир василіян у м. Бучач. Підтримував домініканський монастир у Підкамені, вірменську парафію в Городенці, Тисмениці (зокрема, 19000 золотих[15] на новий костел), кляштор оо. паулінів в Ченстохові (300 000 зл.), костел, церкву Юрія та убогих в Гологорах. З політичних міркувань віддав староство канівське сину львівського каштеляна графа Юзефа Потоцького Яну (за іншими даними, саме Юзефу Потоцькому у 1762 році[14]); надалі підписувався як воєвода белзький.

Яків Калинович (?). Портрет Миколи Василя Потоцького, 1771 р., Львівська галерея мистецтв

Тримав при дворі 150 піхотинців і 300 козаків (близько 3000 осіб[9]). Розмовляв переважно руською мовою, носив козацький стрій. Жив просто, по-козацьки, з напоїв вживав тільки мед та горілку. Двору, властивого шляхтичам, не мав, екіпажів шляхетських також, інтересу до політичного життя Польщі також не мав.

За наказом Австрійського уряду, як і інші шляхтичі, змушений був розпустити власне козацьке військо. Роздав всі свої маєтки родичам, які якимось чином втратили свої, залишив собі тільки Ситню (або Сітню, Сітно, Срібню) під Почаєвом. Заповіт склав 26 червня 1774 р. в Сітні[16]. Щодня зранку до обіду був на церковній службі, дотримувався всіх постів, так прожив близько 7 років. Все, що залишилось після розподілу власного спадку між родичами та католицькими, вірменськими храмами, монастирями, записав Почаївському монастиреві.

Наприкінці життя роздав, записав в заповіті родичам, храмам та монастирям значні кошти, зокрема:

Став ченцем Почаївського монастиря, на подвір'ї якого мав власний дерев'яний[14] будинок (на його місці зараз Троїцький собор). Виконавцями та протекторами свого заповіту призначив єпископів Лева Шептицького та Сильвестра Рудницького.[19]

Помер, проживши 74 роки, 13 квітня 1782 року[1][c] в Почаєві[18] чи в Срібні (пол. Srebrnia[14]) під Почаєвом. Був похований у крипті зліва від головного входу до Почаївському соборі[2] (за переказами, труна з прахом знаходяться в замурованій каплиці в Почаївському монастирі).

Шлюб[ред.ред. код]

Герб дружини — Єліта
Портрет М. В. Потоцького у Вишнівці (зліва)

Близько 1756 р. шлюб з Маріанною з Домбровських гербу Єліта — найстаршою донькою скарбника (потім ловчого[20]) галицького Яна Антонія Домбровського. Причина шлюбу — необхідність бути одруженим, жили окремо (дружина — в Підзамочку, потім стала монахинею-кармеліткою, померла 23 січня 1783, була похована в крипті костелу оо. францисканців Львова)[21]. Дітей не мали.

Меценат[ред.ред. код]

Після великого коронного гетьмана Юзефа Потоцького, крайчого коронного Францішека Салезія Потоцького був 3-м за розміром статків в тодішньому роді Потоцьких. За тодішніми джерелами, річний дохід становив близько 50000 дукатів.[22][14] На відміну від багатьох тодішніх шляхтичів, не вивозив майно та гроші за кордон, вкладав їх на рідній землі, зокрема, в спорудження храмів, монастирів, громадських будівель.[23] Багато пам'яток збереглось до наших днів.

Фінансування:


Архітектор Бернард Меретин[ред.ред. код]

Портрет Миколи Потоцького з Львівської картинної галереї

Рік народження, походження архітектора не відомі. Є дані, що походив з німців чи австрійців. Був прийнятий на службу до Миколи Василя Потоцького, фактично був придворним архітектором. Бернард Меретин співпрацював з видатним скульптором Йоаном Георгієм Пінзелем. Помер 1759 року.
Головні будівлі Бернарда Меретина:

Скульптор Пінзель[ред.ред. код]

З середини 1740-х років при дворі магната Миколи Василя Потоцького з'явився скульптор, що назвався ім'ям Пінзель. Микола Василь Потоцький став його головним замовником.

Фундація в Почаєві[ред.ред. код]

Фундатор перебудови монастиря в Почаєві — за проектом архітектора Ґотфріда Гофмана побудовано храм і монастир на високих терасах, під якими розмістили склепи. Комплекс будов став унікальним зразком архітектури в стилі пізнього бароко, релігійним центром на теренах України взагалі.

На монастир у Почаєві Микола Василь Потоцький дав близько 2 200 000 золотих,.[11] на всі інші василіанські монастирі — по 30 000.

У літературі та мистецтві[ред.ред. код]

  • Вериківський Михайло: балет «Пан Каньовський» (1930),
  • Гроза Олександр. «Староста Каньовський»
  • Єшкілєв Володимир. Втеча майстра Пінзеля. — Київ : Грані-Т, 2007.

Див. також[ред.ред. код]

Зауваги[ред.ред. код]

  1. у фундаційній грамоті на парафіяльний костел у Бучачі своїми патронами він називає по-імені святих Миколая і Тадея як своїх патронів → Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 92.
  2. кс. С. Баронч посилається на рукопис Підкамінського монастиря
  3. кс. С. Баронч посилається на рупопис Підкамінського монастиря

Примітки[ред.ред. код]

  1. а б в г Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 69 (прим.).
  2. а б Skrzypecki Т. Н.. Potok Złoty… — S. 83.
  3. Красний П. Львівське мистецьке середовище супроти ідеї симбіозу мистецтв при оздобленні та впорядженні сакральних інтер'єрів (1730—1780) // Ї. — 2013. — Ч. 72.
  4. Стоцький Я. Монастир Отців Василіян Чесного Хреста Господнього в Бучачі… — C. 40.
  5. Bohusław // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1880. — T. I : Aa — Dereneczna. (пол.) — S. 289. (пол.)
  6. 1706 р. — таку дату вказав Т. Г. Скшипецький → Skrzypecki Т. Н. Potok Złoty na tle historii… — S. 74.
  7. іноді вказують також 1712 рік
  8. а б в г Zielińska Z. Potocki Mikołaj Basyli… — S. 113.
  9. а б Skrzypecki Т. Н.. Potok Złoty… — S. 75.
  10. Андрусяк Н. Минуле Бучаччини // Бучач і Бучаччина… — С. 42—43.
  11. а б в Skrzypecki Т. Н.. Potok Złoty… — S. 81.
  12. Там же… — S. 113—114.
  13. Skrzypecki Т. Н.. Potok Złoty… — S. 78—79.
  14. а б в г д Zielińska Z. Potocki Mikołaj Basyli… — S. 114.
  15. а б в г Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 57.
  16. Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 60—66.
  17. а б Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 63.
  18. а б Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 64.
  19. Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 65.
  20. Prszyboś K (opracował). Urzędnicy województwa ruskiego XIV—XVIII wieków. — Wroc — Warszawa — Krak — Gdańsk — Łódź, 1987. — S. 65. — ISBN 83-04-0251213-4 całość, ISBN 83-04-01814-4. (пол.)
  21. Skrzypecki Т. Н.. Potok Złoty… — S. 77.
  22. Там само. — S. 78.
  23. Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 56.
  24. Там само. — S. 96.
  25. Дуда І. Ґоловацький (Ґловацький) Яків // Тернопільський енциклопедичний словник : у 4 т. / редкол.: Г. Яворський та ін. — Тернопіль : Видавничо-поліграфічний комбінат «Збруч», 2004. — Т. 1 : А — Й. — С. 451. — ISBN 966-528-197-6.
  26. Там само. — S. 56—57.
  27. Там само. — S. 58.
  28. Чень Л. Церква Св. Миколая — перлина Бучача. — Львів, 2010. — 28 с. — C. 10.
  29. Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 137.
  30. Золочів // «Галицька брама». — 2207. — № 1—2 (145—146) (січ.—лют.). — 40 с. — С. 26.
  31. Hruszów, wś, pow. kaniowski // Słownik geograficzny Królestwa Polskiego i innych krajów słowiańskich. — Warszawa : Filip Sulimierski i Władysław Walewski, 1882. — T. III : Haag — Kępy. (пол.) — S. 190. (пол.)
  32. Barącz S. Pamiątki buczackie… — S. 145—146.

Джерела[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]