Вінграновський Микола Степанович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Микола Степанович Вінграновський
Vingran.jpg
Народження 7 листопада 1936(1936-11-07)
  Первомайськ, Миколаївська область, УРСР
Смерть 26 травня 2004(2004-05-26) (67 років)
  Київ, Україна
Поховання Байкове кладовище
Національність українець
Громадянство Flag of the Soviet Union.svg СРСР
Flag of Ukraine.svg Україна
Alma mater Всеросійський державний інститут кінематографії
Мова творів українська
Рід діяльності письменник, режисер, актор
Нагороди та премії
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1984Почесна грамота Президії Верховної Ради УРСР
Автограф: Автограф
Сайт: vingranovsky.org.ua
Q: Висловлювання у Вікіцитатах

Мико́ла Степа́нович Вінграно́вський (7 листопада 1936, Первомайськ, Миколаївська область, Українська РСР — 26 травня 2004[1], Київ, Україна) — український письменник-шістдесятник, режисер, актор, сценарист та поет.

Дитячі роки[ред.ред. код]

Народився 7 листопада 1936 в м. Первомайськ Миколаївської області в районі «Птахокомбінат». Будинок, що зберігся і нині, знаходиться в мальовничому місці, на березі водойми «Ломка». Потiм сім'я переїхала в р-н «Богополя». Там само, в школі № 17 він здобув середню освіту. Однокласники з особливою теплотою згадують про цю людину. Згадуючи своє дитинство, письменник стверджує, що змалечку пам'ятав лише степ: «Скрізь, куди не глянь степ, степ і степ». Не знав він тоді ще ні Дніпра, ні Довженка. А потім була війна, тяжкі повоєнні роки.

Акторська, режисерська діяльність[ред.ред. код]

Навчався на акторському відділі Київського інституту театрального мистецтва. За два тижні від початку занять ставного, показного українця-степовика прослухав О. Довженко (майстрові «було дозволено» сформувати власний курс у кіноакадемії) і забрав його до себе в Москву навчатися у ВДІКу. Однокурсниками Вінграновського були Георгій Шенгелая, Лариса Шепітько, Отар Іоселіані, Роллан Сергієнко, Віктор Туров.[2] Через рік учителя не стало, але прилучення до його світу позначилося на всій творчій долі М. Вінграновського. Ще студентом зіграв головну роль рядового солдата Івана Орлюка у художньому фільмі «Повість полум'яних літ» (1961), автором якого був Олександр Довженко. За найкраще виконання чоловічої ролі Микола Вінграновський отримав золоту медаль кінофестивалю в Лос-Анджелесі.

До Києва дипломований кінорежисер повернувся з Москви великою знаменитістю, про що він сам розповідає в есе «Хто і що для мене незалежність України», і в повісті «Пересадка». Проте розбурхана «хрущовською відлигою» столиця геть неприхильно зустріла вже сформованого і режисера, і літератора, який почав працювати на кіностудії ім. О. Довженка. Написаний ним сценарій «Світ без війни» (1960) так і залишився тільки сценарієм.

Миколі Вінграновському таки вдалося відзняти художні стрічки на кіностудії О. Довженка: «Дочка Стратіона» (1964), «Ескадра повертає на захід» (1966), «Берег надії» (1967), де він зіграв також роль Вацлава Купки, «Дума про Британку» (1970) — роль Несвятипаски, «Тихі береги» (1973), «Климко» (1984), документальні фільми «Слово про Андрія Малишка» (1983), «Щоденники О. П. Довженка» (у співавторстві з Леонідом Осикою), «Щоденник. Довженко. 1941—1945» (1993), «Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького» (1993), «Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи» (1994), «Галич — столиця князя Данила Галицького» (1995), «Гетьман Сагайдачний» (1999).

Літературна діяльність[ред.ред. код]

Дебютував Микола Вінграновський добіркою поезій у журналі «Дніпро» (ч. 2, 1957), відтак — у «Жовтні» (нині «Дзвін») (ч. 8, 1958), «Вітчизні» (ч. 5, 1960) і «Прапорі» (нині «Березіль») (ч. 8, 1960). Публікація в «Літературній газеті» від 7 квітня 1961 р. «З книги першої, ще не виданої» містила дванадцять поезій. Перша збірка «Атомні прелюди» побачила світ 1962 року, разом зі збірками «Тиша і грім» Василя Симоненка і «Соняшник» Івана Драча. В «Атомних прелюдах» вивільнялася величезна духовна енергія особистості, зникла розмежованість громадянського й особистого, історичного й сучасного.

Цього митця називають першим з-поміж рівних у плеяді шістдесятників, хоча сам він себе не зараховував до цього покоління. Письменник стверджував: «Українське поетичне кіно — це така сама вигадка, як вигадка й про нас, що ми — шістдесятники. Немає шістдесятників, сімдесятників — є таланти, зрілі, освічені люди, яких не можна загнати в перелік».

1967 р. побачила світ друга поетична збірка «Сто поезій». Щоправда, завдяки старанням цензорів в остаточному варіанті поезій залишилося 99…[3] У 1971 році вийшла збірка «Поезії», у 1978 — «На срібнім березі». Між цим були зйомки фільмів, написання прозових творів, сценаріїв.

У цей же період поет багато працює над дитячими творами. Ще на початку шістдесятих років у журналі «Ранок» з'явилися оповідання «Бинь-бинь-бинь» і «Чорти». Тоді ж були надруковані і його перші вірші для дітей, які увійшли в окрему збірку «Андрійко-говорійко», а трохи пізніше побачили світ такі оригінальні книжки поезій: «Мак», «Літній ранок», «Літній вечір» та інші.

У 1982 р. побачила світ збірка «Київ», згодом — «Вибране» (1986), передмову до якого написав Іван Дзюба. Двома роками раніше Миколі Вінграновському присуджено Державну премію України ім. Тараса Шевченка за твори для дітей, зокрема й прозові — повісті «Сіроманець», «Первінка» та інші.

Також він є автором книжок-віршів: «Губами теплими і оком золотим», «Цю жінку я люблю»; повістей: «У глибині дощів», «Літо на Десні»; роману «Северин Наливайко».

Найповніше видання доробку — «Вибрані твори в трьох томах» (2004). Постановник десяти художніх та документальних фільмів.

Нa відміну від багатьох шістдесятників, які з кінця 80-х років минулого століття захопилися політикою та пошуком керівних посад, Вінграновський зберіг вірність творчому покликанню. Єдиною керівною посадою (і то неоплачуваною), було головування від 1989 по 1993 рік в українському відділенні ПЕН-клубу.

С. Йовенко у 2012 р. обґрунтувала авторство Вінграновського щодо кількох поезій, які і далі продовжують приписувати В. Стусу . [1]

Могила Миколи Вінграновського

Помер 26 травня 2004 року в Києві внаслідок тяжкої хвороби[4]. Похований у Києві на Байковому кладовищі, (ділянка № 49а).

Ознаки індивідуального стилю[ред.ред. код]

Творчість Миколи Вінграновського характеризується інтимно-сповідальним стилем, вишуканим естетизмом та тонким відчуттям прекрасного. Його поезія відрізняється кадровістю, великою кількістю новотворів, яскравою образністю. Стиль ранньої творчості поета пов'язується із неоромантичною концепцією, а у другому періоді помітні дедалі виразніші вияви модерністської естетики, яка спрямована на новаторське моделювання метафоричного художнього світу. Лірика його першої збірки — «Атомних прелюдів» — була зіткана з красивих прагнень і благородних закликань, що саме по собі ставило її в опозицію до реальності життя й мистецтва, яке апологетизувало це життя. Разом з тим вона виходила з попередньої традиції і не могла бути абсолютно вільною від неї. В цілому поетика «Атомних прелюдів» живилася істинністю поривань та ідей, а не форм, у чому й відбилася залежність «раннього» М. Вінграновського від соцреалістичної естетики з типовим для неї диктатом належного. З тією лише різницею, що належне суспільству тут віддавалося особистості.

Творчість Вінграновського характеризується еволюцією його стилістично-світоглядних акцентів: від космічно-амбітного розмаху, від гучноголосих громадянських інтонацій — до стишення, інтимізації, пом'якшення нот і обертонів, до локалізації і поглиблення тем і мотивів.

Збірка «Сто поезій» свідчить про активні творчі пошуки самовираження. М. Вінграновський випробовує місткість форм, вдаючись до верлібру («Я сів не в той літак») і хокку. Та найзначущіші зміни в поетику вносить освоєння фольклорної традиції і живої народомовної стихії. Це символіка чисел і барв («Тринадцять руж під вікнами цвіло…»), змістова глибінь художнього паралелізму («Прилетіли коні — ударили в скроні…»), казкові прийоми ліричної композиції («Невірна ніч, непевна — тупу-тупу — Безнебна ніч — татари де?! — прийшла…»). Це також безособовість мовлення, що впроваджує у вірш багатовіковий етичний досвід народу, особлива втаємничена неконкретність, що залишає місце для дива, казки, усілякої чудасії (як і чортівні) у вірші «На болоті».

Любовна лірика М. Вінграновського характеризується наявністю ознак петраркізму, зокрема це втілюється у зображенні поетом високих платонічних почуттів ліричного героя до коханої, звертанні до неї на «Ви», змалюванні кохання у різних іпостасях: як святого, блаженного та як такого, що причиняє біль. Співмірність лірики М. Вінграновського із петраркізмом простежується і на жанровому рівні, про що свідчить використання поетом сонетних та елегійних форм.

Жанрова палітра лірики поета надзвичайно різноманітна: у творчому доробку автора крім класичного сонета й елегії, є медитація, романс, станси, японське хокку, верлібр, вірші, написані гекзаметром та античним елегійним дистихом.

Важливою сторінкою творчості поета є проза, надто повісті й оповідання 80-х років. Вінграновський виробляє цілком оригінальний стиль, по суті відповідний поетичному письму. Як правило, сюжети його мають дуже відносну подієву основу і рухаються перебігом почуттів, якими тут щедро наділяються звірі, птахи, рослини й води, сполучені в єдиний, самому собі зрозумілий і достатній світ. Химерний, дивацький, перейнятий гумором, він випромінює світло духовної свободи, не обтяжений натужним дослідженням тих чи тих питань буття, і водночас ці питання в ньому випрозорюються, мовби ненавмисне, супутньо вчуванню в соковиті форми, звуки й кольори життя. Як, наприклад, стоїчна витривалість народу, незнищенність його життєлюбного духу в повісті «Кінь на вечірній зорі» (1986), моральне становлення особистості в повісті «Первінка» (1971), конфліктність цивілізації і природи в повісті «Сіроманець» (1977) або безпричинність справжньої доброти в повісті «Літо на Десні» (1983), суголосній Довженковій «Зачарованій Десні».

Нагороди[ред.ред. код]

На згадку про літо 1998 р. на Росі від друзів

Увічнення пам'яті[ред.ред. код]

Одна з найбільших вулиць міста Первомайська, де народився поет, носить його ім'я. Також вулиця Вінграновського існує у містах: Київ, Миколаїв, у Білій Церкві існує провулок Вінграновського.

Розпорядженням миколаївського міського голови № 28 від 19 лютого 2016 року вулиця Енгельса перейменована на вулицю Миколи Вінграновського.

Школі № 17 міста Первомайськ присвоєно ім'я Миколи Вінграновського.

Твори[ред.ред. код]

Збірки віршів[ред.ред. код]

  • Атомні прелюди (1962)
  • Сто поезій (1966)
  • Поезії (1971)
  • На срібнім березі (1978)
  • Київ (1982)
  • Губами теплими і оком золотим (1984)
  • Цю жінку я люблю (1990)
  • З обійнятих тобою днів (1993)
  • Любове, ні! не прощавай! (1996)
  • Сеньорито акації (1994)

Твори, покладені на музику[ред.ред. код]

Повісті[ред.ред. код]

  • Світ без війни (1958)
  • Президент (1960)
  • Первінка (1971)
  • Сіроманець (1977)
  • У глибині дощів (1979)
  • Літо на Десні (1983)
  • Кінь на вечірній зорі (1986)
  • Чотирнадцять столиць України (1997, історичний нарис)
  • Манюня (2003, повість)

Роман[ред.ред. код]

  • Северин Наливайко (1996)

Кіно[ред.ред. код]

Акторські ролі[ред.ред. код]

  • Іван Орлюк (Повість полум'яних літ, 1961)
  • Дончак (Сейм виходить з берегів, 1962)
  • Вацлав Купка (Берег надії, 1967)
  • Несвятипаска (Дума про Британку, 1970)

Режисер[ред.ред. код]

Художні фільми[ред.ред. код]

  • Дочка Стратіона (1964, у співавт. з В. Левіним),
  • Ескадра повертає на Захід (1966, співавтор)
  • Берег надії (1967, роль Вацлава Купки)
  • Дума про Британку (1970, роль Несвятипаски)
  • Тихі береги (1973)
  • Климко (1984)

Документальні фільми[ред.ред. код]

  • Голубі сестри людей (1966)
  • Слово про Андрія Малишка (1983)
  • Щоденник О. П. Довженка (1989, у співавторстві з Леонідом Осикою)
  • Довженко. Щоденник 1941—1945 (1993)
  • Чигирин — столиця гетьмана Богдана Хмельницького (1993)
  • Батурин — столиця гетьмана Івана Мазепи (1993)
  • Галич — столиця князя Данила Галицького (1993)
  • Гетьман Сагайдачний (1999)

Місяць Миколи Вінграновського[ред.ред. код]

У 2013 році за ініціативи «Благодійного фонду імені Миколи Вінграновського» (заснованого сином письменника та актора — Андрієм Вінграновським) квітень був оголошений «Місяцем Миколи Вінграновського». Однойменну акцію підтримали численні громадські активісті, митці, медійні особи та держустанови. Серед іншого у школах відбулися поетичні читання, показ художніх фільмів, випуск пам'ятних листівок з цитатами із віршів класика[6]. Пісенні композиції на поетичні твори поета презентували Крихітка Цахес, Tomato Jaws, Дмитро Шуров.

Фотопроект «Вінграновський повсюди» підтримали Олександр Пономарьов, Ніна та Антоніна, Андрій Хливнюк (соліст гурту Бумбокс), Фагот (учасник гурту ТНМК), Маша Олександрівна, Юрій Горбунов, Василіса Фролова, Олександр Педан, Катерина Осадча, Остап Ступка, Володимир Горянський, Олександр Шовковський та інші[7].

На підтримку "Місяця Миколи Вінграновського Олесь Барліг написав п'єсу «Більше ніж можна», що містить алюзію на вірш поета «Кохана». Персонажами твору виступають міфологічні персонажі: відьми та кельтське божество Цернуннос. П'єса увійшла у 2017 році до збірки «Звірі подивляться замість тебе»[8] виданої у видавництві Крок.

Примітки[ред.ред. код]

  1. Помер відомий український поет, письменник і сценарист Микола Вінграновський // Телекритика. — 2004. — 26 трав.
  2. «Вінграновський був неперекладним поетом»; «Газета по-українськи»  245 за 07.11.2006.
  3. Іван Дзюба. Українське слово — Т. 3. — К., 1994.
  4. 26 травня 2004 року помер Микола Степанович Вінграновський
  5. Бібліотека ЖДУ ім. І. Франка. До 50-річчя Національної премії України ім. Т. Шевченка. Т. Є. Клименко, А. І. Мартинюк. «Думка. Праця. Нагорода.» Науково-допоміжний бібліографічний покажчик // Житомир. 2011
  6. «Місяць Миколи Вінграновського». Газета «День»
  7. «Місяць Миколи Вінграновського». Сайт «Varosh»
  8. Барліг О. Звірі подивляться замість тебе. — Тернопіль: Видавництво «Крок», 2017. — 306 с.

Література[ред.ред. код]

  • Шевченківські лауреати. 1962—2001: Енциклопедичний довідник. — К., 2001. — С. 76–78.

Наукові статті і дослідження[ред.ред. код]

Посилання[ред.ред. код]