Жулинський Микола Григорович

Матеріал з Вікіпедії — вільної енциклопедії.
Перейти до: навігація, пошук
Жулинський Микола Григорович
Жулинський Микола Григорович

Час на посаді:
13 листопада 2008 — 5 липня 2010
Президент   Віктор Ющенко, Віктор Янукович
Попередник Роман Лубківський
Наступник Борис Олійник

Радник Президента України
Час на посаді:
8 грудня 2006 — 7 листопада 2008
Президент Віктор Ющенко

Віце-прем'єр-міністр України
Час на посаді:
30 грудня 1999 — 29 травня 2001
Президент Леонід Кучма

Народився 25 серпня 1940(1940-08-25) (77 років)
с. Набережне Демидівського району Рівненської області
Дружина Жулинська Галина Степанівна
Нагороди
Орден Князя Ярослава Мудрого IV ступеня
Орден Князя Ярослава Мудрого V ступеня
Орден «За заслуги» І ступеня
Орден «За заслуги» ІІІ ступеня
Національна премія України імені Тараса Шевченка — 1992 Державна премія України в галузі науки і техніки
Україна Народний депутат України
2-го скликання
позапартійний 12 травня 1994 12 травня 1998
4-го скликання
ЛПУ 14 травня 2002 25 травня 2006

Мико́ла Григо́рович Жули́нський (нар.25 серпня 1940, село Новосілки (тепер село Набережне)[1] Демидівський район, Рівненська область) — український літературознавець і політик. Директор Інституту літератури імені Тараса Шевченка НАН України

Президент Міжнародного громадського об'єднання «Волинське братство», голова Наглядової ради Волинського національного університету імені Лесі Українки[2].

Доктор філологічних наук (1981). Директор Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАН України, академік НАН України.

Голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка у 20082010 рр.

Життєпис[ред.ред. код]

Народився у багатодітній селянській родині (7 дітей). Про своє дитинство згадував:

«Я весь час виживав і ніколи не жив нормально. Післявоєнне дитинство — це постійний, невтолимий голод… Я не люблю праці на землі… Як згадаю, що треба перекопати величезний город (50 соток)… Потім з жахом дивишся на бур'яни — треба сапати. Корову чимось годувати. З 8-го по 10-й клас я майже не вчився, бо зранку йшов шукати дрова, щоб протопити в хаті, бо інакше мати не дасть їсти, а ввечері принести соломи для корови з колгоспу. Вкрасти»[3].

19601962 — вчитель 8-річної школи, с. Озерськ (Дубровицький район, Рівненська область).

«Там не було ні світла, ні радіо, ні газет, ні пристойного клубу. Тільки величезне озеро і на все село три прізвища — Сірко, Пляшко і Петрович. Два роки чесно відпрацював, але хотів якось вирватися, вчитися далі… Хотів бути письменником, журналістом, для цього треба було в обов'язковому порядку вступити в партію».[3].

1962 — закінчив Дубнівське педагогічне училище.

«Поступив в Дубнівське педучилище, бо мій старший брат вирішив мене якось прилаштувати. Я там вчився тому, що училищу треба було набрати духовий оркестр і на жовтневі свята пройти центральною вулицею»[3].

Згодом переїхав до Луцька.

«Приїхав в Луцьк і треба було пристосуватися до міського життя. Навчився танцювати чарльстон, носив вузенькі штани, що поки стягнеш — упрієш. Розмовляв з дівчатами російською мовою, видавав себе за міського…»[3].

19621963 — робітник промкомбінату, Волинський облжитлопостачторг.

19631965 — підсобний робітник, слюсар Луцького електроапаратного заводу.

19651968 — трубозгинальник Ленінградського суднобудівного заводу.

«Поїхав в Ленінград, бо хотів там учитися. Цілий місяць ходив і не міг влаштуватись на роботу, бо не мав прописки. Ледве зумів влаштуватися на суднобудівний завод і три роки там пропрацював… Ленінград дуже багато мені дав, бо я там займався самоосвітою. Важко працював, але вечорами обов'язково ходив у філармонію, до театру. Чи не щонеділі — в Маріїнку, слухав оперу. Сиджу — нічого особливого не відчуваю, думаю: аби не задрімати… А все-таки вперто все одно ходжу на виставки, філармонічні концерти… По декілька разів обійшов усі ленінградські музеї. Біля кожної картини стояв, багато читав, об'їздив передмістя — Павловськ, Петергоф, Пушкіно… Із мужицькою послідовністю вивчав світову культуру, принаймні наблизився до її розуміння. Хоча, безперечно, я залишився багато в чому неофітом, як багато хто з мого покоління».[3].

1968 — закінчив Київський університет ім. Т.Шевченка (факультет журналістики).

З 1968 — в Інституті літератури ім. Т.Шевченка НАН України: аспірант (19681971), молодший науковий працівник, вчений секретар, з 1978 — заступник директора з наукової роботи, з 1991 — директор інституту.

Лютий — листопад 1992 — державний радник України з питань гуманітарної політики, голова колегії Державної думи України.

Жовтень 1992 — серпень 1994 — віце-прем'єр-міністр України з питань гуманітарної політики.

Народний депутат України 2-го скликання (19941998). Голова підкомітету з питань творчої діяльності, мистецтва, мовної та культурно-просвітницької політики Комітету з питань культури і духовності. Член групи «Конституційний центр».

30 грудня 1999 р. — 29 травня 2001 р. — віце-прем'єр-міністр України.

Народний депутат України 4-го скликання (20022006) від блоку В.Ющенка «Наша Україна». Голова підкомітету з питань охорони історико-культурної спадщини Комітету з питань культури і духовності.

В 2006 році виходить з фракції «Наша Україна» і переходить до провладної фракції «ПППУ».

Грудень 2006 — листопад 2008 — позаштатний радник Президента України.

Листопад 2008 — липень 2010 — голова Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка.[4] Звільнений після низки скандалів.

Наукова і громадська робота[ред.ред. код]

Кандидатська дисертація: «До питання про історичний оптимізм радянської літератури» (Інститут літератури ім. Т.Шевченка АН України, 1972) Докторська дисертація: «Художня концепція людини і проблема характеру у сучасній радянській літературі» (Київський університет ім. Т.Шевченка, 1981). Член Спілки письменників України1977 р.), член президії Ради, з 1998 р. — секретар НСПУ. Заступник голови правління Товариства дружби з українцями за кордоном «Україна», член Української всесвітньої координаційної ради. 1989 — один із ініціаторів створення Міжнародної асоціації україністів. Член редколегії журналів «Київ», «Київська старовина», «Слово і час». Очолював редколегію Зводу пам'яток історії та культури України.

Володіє польською, німецькою мовами.

Погляди[ред.ред. код]

"Вийти з кризи ми не зможемо без визначення головних цінностей і пріоритетів. Насамперед вони – у розвитку інтелектуального потенціалу, а це передбачає пріоритет освіти, науки, інтелекту. Духовні, інтелектуальні ресурси нації – це гарантія нашого прориву на авангардні позиції світового розвитку. Їх необхідно постійно нарощувати, а інтелект слід розглядати, як найважливіший стратегічний ресурс, бо тільки високий, динамічно нарощуваний інтелектуально-технологічний потенціал спроможний забезпечити прискорений культурно-духовний та економічний розвиток", – цитату взято з книги Ігоря Шарова 100 сучасників: роздуми про Україну.

Сім'я[ред.ред. код]

Батько — Григорій Лук'янович (19082008).

Мати — Серафима Григорівна (18981958).

Дружина — Галина Степанівна (1947 р. н.), голова правління кредитної спілки «Турбота» до 2014. Звільнена рішенням Зборів кредитної спілки через звинувачення у розкраданні понад 25 мільонів гривень. Свою провину визнала. 16 вересня 2013 року засуджена до 5 років позбавлення волі Шевченківським районним судом міста Києва (вирок залишений без змін 27 січня 2015 року).

Дочка — Олеся (1974 р. н.), юрист; директор із зв'язків з громадськістю, компанія «Кока-Кола Беверіджис Україна Лтд».

Відзнаки і нагороди[ред.ред. код]

Орден князя Ярослава Мудрого 5-го ступеня (2009), Орден князя Ярослава Мудрого 4-го ступеня (2016)[5].

Орден «За заслуги» ІІІ ступеня (вересень 1997 р.), I ступеня (серпень 2000 р.).

У листопаді 1993 р. Світовий конгрес вільних українців відзначив М.Жулинського найвищою нагородою закордонних українців — медаллю Св. Володимира за видатний внесок у наукову і політичну діяльність.

Лауреат Республіканської премії ім. О.Білецького в галузі літературно-художньої критики (1978), Державної премії України ім. Т.Шевченка (за книгу «Із забуття — в безсмертя», 1991), премії Фундації Омеляна і Тетяни Антоновичів (1994).

Міжнародна літературна премія імені Григорія Сковороди «Сад божественних пісень»[6].

У 2000 році отримав звання почесного професора НаУКМА[7].

15 жовтня 2009 удостоєний звання «Почесний доктор Київського національного університету імені Тараса Шевченка»[8].

Державна премія України в галузі науки і техніки 2014 року — за роботу «Історія української культури» у п'яти томах (у дев'яти книгах) (у складі колективу)[9]

Книги[ред.ред. код]

Автор понад 700 статей, оглядів, рецензій. Серед книг:

  • Юність моя — комсомолія (1971)
  • Пафос життєствердження (1974)
  • Людина як міра часу (1979)
  • Человек в литературе (1983)
  • Наближення (1986)
  • Із забуття — в безсмертя (1991)
  • Подих третього тисячоліття (1991)
  • Вірю в силу духа (1999)
  • Заявити про себе культурою (2001)
  • Олег Ольжич і Олена Теліга (2001)
  • Слово і доля (2002)
  • Духовна спрага по втраченій батьківщині (2002)
  • Поминаймо в скорботі, але не в гніві. Українсько-польський конфлікт на Волині 19431944 р.р. (2003)
  • Високий світоч віри. Голодомори в Україні та роман Василя Барки «Жовтий князь» (2003)
  • То твій, сину, батько! Українська душа — на Голгофі XX століття (2005)
  • Віктор Ющенко: випробування владою (у співавторстві) (2005)
  • Відстані (2006)
  • Він знав, «як много важить слово…» (2008)
  • Нація. Культура. Література: національно-культурні міфи та ідейно-естетичні пошуки української літератури (2010)

Примітки[ред.ред. код]

  1. [Демидівська районна державна адміністрація]
  2. Літературна академія у Луцьку стала замовлянням до Бога // Волинська правда
  3. а б в г д День, № 206, 10.11.2001
  4. Указ Президента України № 751/2010 від 5 липня 2010 року «Про увільнення голови Комітету з Національної премії України імені Тараса Шевченка»
  5. Указ Президента України № 338/2016 від 22 серпня 2016 року «Про відзначення державними нагородами України з нагоди 25-ї річниці незалежності України»
  6. «Сад божественних пісень» — Миколі Жулинському
  7. Жулинський М. Г. Духовна спрага по втраченій Батьківщині: лекцію прочитано 1 вересня 2000 року в Національному університеті «Києво-Могилянська академія». — К. : Видавничий дім «KM Academia», 2000. — 65 с.
  8. Сайт КНУ ім. Т.Шевченка
  9. Указ Президента України від 8 грудня 2015 року № 686/2015 «Про присудження Державних премій України в галузі науки і техніки 2014 року»

Джерела та література[ред.ред. код]